Ірен Роздобудько - Дванадцять, або Виховання жінки в умовах, не придатних до життя (сторінка 20)

З берегів-вулиць із шипінням сиплються в канал різ­нобарвні зірки святкового феєрверку. Я вистрибую з гоп доли неподалік свого будинку.

Ти найкраща жінка з усіх, яких я зустрічав! гукає Паоло. Ніколи тебе не забуду!

Наступного дня він має їхати до Верони виконува­ти термінове замовлення. Там і з'явиться картина «За­ручини Святої Катерини» з моїми очима...

Я не вийшла заміж. Я залишилася зі своїми книжка­ми, замінивши на цій посаді батька. А після занепаду Венеції пішла в монастир. Там написала кілька робіт про венеціанську школу живопису. Щоразу, коли виводила на папері ім'я Паоло Веронезе, з пера падала чорниль­на сльоза.

...Дощ уже відчайдушно шмагав бузкові кущі своїм прозорим батогом. Вони пінилися, як морські хвилі.

Я люблю дощ. Я все життя люблю похмуру погоду. Тепер зрозуміло чому...

— Що ж... — промовила я, — пішли посидимо де-небудь. Я згодна.

І озирнулася.

У кімнаті нікого не було...

Я усвідомила, що, розмовляючи, бачила в склі лише власний силует...

 

ЧАСТИНА ДРУГА

—  Аутизм — цс занурювання у світ власних пере­живань, під час якого хворий втрачає контакт із реаль­ністю і цікавість до дійсності. У таких хворих зазвичай немає потреби в спілкуванні з людьми, а почуття не мають емоційного забарвлення.

—  Однак, вибачте, пане лікарю, наскільки я знаю, — це вроджена хвороба і проявляється ще в дитинстві. До того ж її лікують. Здається, на неї страждав Дастін Хофман... А вона — доросла дівчинка.,. Крім цього, я б не хотів, щоб ви зробили її піддослідним кроликом. У вас таких вистачає. Як на мене, тут потрібне незнач­не терапевтичне втручання. Інколи я гадаю, що вона просто хитрує. Тому й звернувся до вас. Це може бути затяжною кризою, причому — творчою, але ж до чого тут аутизм?

—  Ви мене перебили, — зауважив лікар, — Я б во­лів окреслити загальну картину. Принаймні ту, яку я можу спостерігати зараз. Якби ви, пане Вітольде, згоди­лися на мою пропозицію, результати були б певніші.... —  Про це не йдеться! — Відвідувач кабінету дістав зі сріблястого портсигара коричневу сигарету «Віаск Саріаіп», підсунув до себе важку мармурову попіль­ничку, вже добряче забиту недопалками. — Вона ціл­ком здорова. Я лише хочу розібратися, у чому полягає хитрість...

—  У цій справі не можна поспішати. Це цікавий випадок... — головлікар замислився, з повагою погля­даючи на масивний срібний перстень свого візаві. — І на симуляцію не схожий. Продовжимо розмову?

Той, кого він назвав паном Вітольдом, покірно кив­нув, затягуючись і випускаючи з рота темну цівку дух­мяного диму.

—  Отже, що ми спостерігаємо? Є шість ознак про­яву аутизму. Пригадаємо їх. По-перше, зануреність у власні переживання... — Він запитально поглянув на чоловіка, і той, спочатку знизавши плечима, кивнув го­ловою. — По-друге, жодних задоволень від довколиш­нього світу — отримання їх зсередини. Так? Добре. По-третє, — власне, це стосується дітей, — неможливість налагодити контакт із ровесниками, по-четверте, не­вміння розділити задоволення та успіх з іншими людь­ми, тобто відсутність емоційного контакту.

—  Це — останні два роки... — зауважив відвіду­вач. Але лікар, захоплений власною промовою, махнув рукою і продовжував:

—  Наступне: затримка розвитку або мови. М-м-м... Тут — окремий випадок, можливо — передозування цього... І останнє: стереотипне та повторюване вико­ристання мовних зворотів і регресивних рухів...

—  Ви вважаєте, що все це може відбуватися з до­рослою людиною?

—  Відверто кажучи, таких випадків я не знаю. Тому й пропоную залишити її тут.

—  Ви не уявляєте, про що говорите, — сумно по­сміхнувся співрозмовник. — Ця жінка... — він затнув-ся й замовк.

—  Ця жінка, — залюбки підхопив лікар, — досить цікава особа. Вам можна позаздрити. — Він побачив, як співрозмовника пересмикнуло. — Але продовжимо. Отже, я не до кінця впевнений, що це — класичний випадок аутизму. І не хотів би вас лякати. Певні ознаки цієї хвороби були у великих мислителів — Ньютона, Ейнштейна, Планка, Дарвіна, Менделєєва. Гадаю, що на це страждав і Паскаль. Ньютон, до речі, взагалі гово­рив із величезними труднощами. По суті, ознаки аутиз­му -— це набір випадковостей, котрі відображають особ­ливості розвитку мозку. Не всі, хто щільно наближається до межі аутизму й патології, мають із того лише нега­тив. Історія знає приклади, коли так звані дивні люди досягали неабияких успіхів у науці. А про психологію творчості взагалі годі й казати! Про це написані стосидосліджень. Щодо нашого випадку... — Лікар замисли­вся і знову прикипів поглядом до блискучого персня свого візаві. — Я б волів знати про пані Хелену щось більше, щоб зробити адекватні висновки.

—  Невже не достатньо того, що знають усі інші? — роздратовано промовив поважний пан.

—  О, звичайно ж, ми всі, весь персонал, зачитує­мося її книжками, завжди стежили за її авторськими програмами на телебаченні. До речі, у нашій бібліотеці зібрані всі тридцять два її романи і купа перекладів іно­земними мовами! Всі книжки — затерті до дірок! Тож усе, що про неї писали в пресі, ми знаємо. Саме як ви й сказали: усе те, що знають інші. Але, — він знову вп'явся очима в каблучку, котра, мабуть, заворожувала його своїм блиском, — мені цього замало.

Лікар бачив, що на обличчі відвідувача відобрази­лася боротьба емоцій.

—  Анамнез. Я маю знати анамнез. Мені потрібно знати все. — Його очі зблиснули, і він заговорив гаря­че, наче слідчий на допиті. — Вас непокоїть щось біль­ше, ніж симптоми, про які я казав, чи не так? Ким вам доводиться ця жінка, адже я знаю, що вона незаміжня! Ви могли б бути їй батькомя... З якої вона родини? Як ви познайомилися? Чим вона хворіла? Отже, давайте почнемо з самого початку.

—  Цей початок відкине нас років на двадцять на­зад, — зітхнув відвідувач. — Навряд чи в нас буде стіль-

ки часу. До того ж я б не хотів, щоб вона раптом увійшла сюди. Ми давно не бачимося. Вона не повинна знати, що я піклуюся про неї.

—  Ми замкнемо двері, — відповів лікар. — А щодо часу... Часу в мене вдосталь, я не спішу...

Пан Вітольд знову протяжно зітхнув.

—  Дивіться, аби нам не довелося тут ночувати... — зауважив він.

І лікар професійним жестом непомітно увімкнув диктофон.

— Двадцять років тому, влітку, мені виповнилося тридцять. Сподіваюся, про себе мені не потрібно роз­повідати? Можу сказати одне: тоді я жив сам, мав, як на той час, добрий заробіток, непогане помешкання, що вікнами виходило на річку, біля якої розміщувала­ся середня школа. Після довгих і досить крутих сходи­нок до, як тепер кажуть, кар'єри — студентської бідно­сті, штудіювань різних наук, пошуків роботи, невдалих шлюбів — я нарешті насолоджувався спокоєм, достат­ком, знаннями, набутими в численних закордонних поїздках і різноманітних спілкуваннях.

Я завжди мав цікавість до експериментів. Особли­во тих, що стосувалися людської психіки. Пам'ятаю, в юності я шалено сперечався з однокурсниками, маю чи непереконливу впевненість у тому, що з будь-якої людини можна виховати якщо не генія, то принаймні розвинути здібності до найвищої межі. Мені запере­чували, мовляв — «кесарю кесареве», а «проли» (ми тоді всі захоплювалися Орвелом) залишаться на своєму рів­ні, навіть якщо вдягнуть золоті шати. Я ж доводив, що всілякі містичні навернення, чи (за Евелін Андерхілл) пробудження трансцендентної свідомості, частіше за все відбуваються з людьми темними і менш за все вар­тими такого дарунка. їхня свідомість не затьмарена ка­ламутними потоками різної інформації, не обтяжена знаннями і відкрита для голосу природи.

Одне слово, звичайна юнацька маячня, балачки в стилі Кортасара. Потім усе це відійшло на другий чи навіть сто другий план.

І лише святкуючи свій тридцятий рік народження пе­ред широко розчахнутим вікном, за склянкою доброго білого вина, насолоджуючись самотою, я міг спокійно переглянути своє минуле, посміхнутися йому—чи, швид­ше, самому собі — й поміркувати, чого мені ще бракує...

Був чудовий червневий ранок і перший день моєї відпустки.

Я сидів і дивився за вікно на шкільне подвір'я — там відпрацьовували «літню практику» школярі. Я теж колись займався тим самим і страшенно ненавидів цю літню працю, вважаючи її безглуздям і марнуванням золотого часу. Нещасні діти — п'яти- чи шестикласни­ки _ розбрелися по шкільній присадибній ділянці й порпалися на грядках, вириваючи бур'яни. Я подумки усміхався, споглядаючи це дійство. Хлопчики байди­кували, обсипаючи один одного землею, дівчатка посі­дали близько одна біля одної і були поглинуті балачка­ми. Моє око виокремило одну з них — ту, що присіла з самого краю грядки, ближче до дороги, й усе-таки щось робила. Я впізнав у ній дівчинку, що мешкала двома поверхами нижче. На ній була синя сукенка в жовтога­рячий горошок, така коротенька, що з-під неї вигляда­ли зворушливі білі трусики. Добра пожива для якого-небудь педофіла, мимоволі подумав я. І як у воду дивився! Помітив, як із-за рогу будинку до подвір'я наближається якийсь типчик у спортивних штанях. Він крутив головою і поглядав на зграйку дівчаток. Нареш­ті помітив ту, котра сиділа ближче до тротуару й трохи на відстані від своїх подружок. Я із зацікавленням по­чав стежити, що буде далі, подумки жаліючи малу, до котрої підходив той покидьок. Такі телепні загалом без­печні, хоча, звісно, здатні добряче налякати цих бідо­лашок у коротких спідничках. Внутрішньо я напружив­ся, адже збирався проконтролювати цю неприємну ситуацію: якщо й справді щось не так, вирішив я, змо­жу швидко вискочити, оббігти будинок і за хвилину бу­ти біля «жертви», відігнати слизняка. Він підійшов зовсім близько і зупинився над дів­чинкою. На неї впала його тінь. Вона поки що його не помічала. Але мені стало ніяково, здалося, що він ба­чить не тільки її білі трусики, а й те, що просвічується крізь широку пройму рукавів сукенки, коли дівчинка тягнеться за новою стеблиною.

«От падлюка!» — подумки вилаявся я, але з місця не зрушив. У мені прокинувся споглядач та експери­ментатор.

Нарешті побачив, що дівчинка завмерла. Вочевидь, він їй щось сказав. Щось брутальне, бридке. Щось, що не дасть їй сьогодні заснути. Щось, про що вона ще ні­чого не знає. Дівчинка напружилася, схилила голову. Якби вона була страусом, ця бідолашна голова вже бу­ла б глибоко в піску, подумав я. Однією рукою вона потягнула свою задерту сукню донизу і вся зіщулила­ся, стислася, як мушля. А він і далі стояв над нею і щось говорив... Я не витримав і вискочив за поріг.

Поки я оббігав будинок, там, на подвір'ї, мабуть, трапилося таке: дівча схопилося і стрімголов помчало додому. Одне слово, вона буквально врізалася в мене на розі — так швидко бігла. Мені довелося обхопити її, щоб самому не впасти від її натиску. Це було схоже на зіткнення в повітрі літака з пташкою. Дівчинка дико закричала й одразу якось обм'якла, почала сповзати донизу, я ледь устиг підхопити її. Роззирнувся довкола:

ще не вистачало, щоб за маніяка сприйняли мене! Але на подвір'ї в будній літній день було порожньо. Я взяв її на руки, вніс до темного під'їзду, якось протиснувся в ліфт і натис кнопку свого поверху. А що було роби­ти?! Номера її квартири я не знав, до того ж це було б дивно — принести непритомну дитину до батьків. Або ще гірше, ввалитися в чужу квартиру, адже я помітив, що в малої на мотузці, зав'язаній на шиї, теліпається ключ. Тож, мабуть, нікого немає вдома... Так відбулася наша перша зустріч...

Я поклав її на ліжко, побризкав на обличчя водою. І не на жарт перелякався: дівчинка лежала, як мертва. Прислухався — дихає. Я заспокоївся і почав розгляда­ти її. Проте, зауважу відразу, — я не Гумберт Гумберт! І збоченських нахилів за собою не помічав. Просто дав­но не бачив зблизька маленьких дівчаток, не звертав на них уваги. Ця була справді гарненька, й сукня дійсно була закороткою. Але, швидше за все, тому, що дівчин­ка з неї виросла. Довга розпатлана коса пшеничного кольору, довгі рівні й засмаглі (чи просто — смагляві?) ніжки в білих гольфах, стоптані сандалі, котрі, як мені здалося, занадто дитячі для дівчинки десяти чи одина­дцяти років, витончене худорляве обличчя з виразни ми вилицями. Я подумав, що згодом вона стане справж­ньою красунею. За пару хвилин помітив, що її повіки здригнулися і під ними заворушилися зіниці, але очі лишалися заплющеними.

—  Не бійся! — поспішив сказати я. — Все добре. Я твій сусід. Ти бігла і знепритомніла. Я не зроблю тобі нічого поганого. Уже все минулося...

Я боявся, що вона отямиться й почне репетувати. Але цього не сталося. Я ще трохи постояв над нею. Був упевнений, що дівчинка прийшла до тями, але причаї­лася, очікуючи чогось страшного. Трохи дивна поведін­ка, подумав я, і знову почав заспокоювати її:

—  Все позаду. Полеж трохи, якщо хочеш. А потім можеш іти додому. Ти вільна. З тобою все гаразд...