Ірен Роздобудько - Дванадцять, або Виховання жінки в умовах, не придатних до життя (сторінка 3)

Ось так я дізнався, що мешкає вона в бідній родині свого дядька, що в нього купа дітей і вона має доглядати не тільки кіз, а й своїх молодших братів та сестер. Зви­чайна історія! Я знав таких безліч. Але щось було у цій малій. Я запитував їі про якісь дорослі дивні речі, розва­жаючи себе та бентежачи п дитячу уяву. Але вона зав­жди знаходила на них навдивовижу мудрі та прості від­повіді. Діти бувають доволі мудрими. Не знаючи світу далі від свого селища, вона розповідала мені про зірки, які здатні побачити усе в світі, й переконувала, що там, за горами і морем, теж живуть люди. І їхнє життя дуже подібне до цього, що в селищі. А якщо це так, тр вони також мають дітей, готують їжу, розводять кіз. «Але ж це нудно,заперечував я, намагаючись збити її з пан-телику. Одне й те саме щодня! Чим же вони, у такому випадку, відрізняються від каміння, води, тварин?» «Вони мріють!» впевнено відповідала дівчинка. Якби ж вона могла бачити мою усмішку! «Про що?» намагаючись бути серйозним, запитував я. Вона уваж­но оглядала каміння та рослини біля джерела, сподіваю­чись відшукати мої очі. І, не знаходячи їх, упевнено від­повідала: «Про те, щоб завжди була вода. Сонце. І звірі. Щоби діти не хворіли. Щоб... щоб усім людям на долоню вистачило метеликів! І ніхто не помирав». Ось яка це була дівчинка...

...Ще вчора вона терла свої ніжні п'яти ребристим камінцем, і вони світилися, мов пергамент. Але час ми­нав швидко. Я навіть не помітив, як наші розмови усклад­нились, а замість одної карафи вона вже несла дві, такі великі, що хода її обважніла. Проте зверху коричневої туніки вона накидала яскраву бірюзову хустину із золо­тою смугою дарунок сусіда-теслі, й очі її також ста­вали бірюзовими і такими виразними, ніби були нама­льовані кобальтовою фарбою. Вона, як і раніше, ретельно

вмивалася перед тим, як набрати воду, і зазвичай кли­кала мене.

Я ж цілковито розслабився, зовсім утратив обереж­ність. Адже я також був самотній, і цій самотності на­лежало стати ще безмірнішою. Тепер мені було прикро за її долю, яку я бачив достеменно і яка стала для мене зрозумілішою, щойно вона зодягла цю бірюзову хустку із золотою смужкою... Я не витримав. «Пам'ятаєш, ти ка­зала, що хочеш, аби всім людям на долоню вистачило ме­теликів? казав я. Але це, зрозумій, неможливо! Там, за твоїм селищем, люди вбивають одне одного. Вони не­добрі й марнославні. У них є вода і сонце, але вони потре­бують більшого. Набагато більшого, ніж потрібно тобі!» Я бачив у її очах смуток і тому продовжував мучити її: «Що ти могла б зробити, аби змінити все на краще?».

Відверто кажучи, я й сам мізкував над цим. Моя про­вина в тому, що я бентежив цими думками її, звалюючи усі проблеми на цю юну душу, і... чекав на відповідь. Хіба я мав на це право?! Що вона, тринадцятирічна селянка, могла запропонувати? Бірюзову хустку? Свою ганчір'яну ляльку? Карафу? Новонароджене козеня?

Вона задумливо обводила поглядом місцевість. «Я? А що в мене є, крім життя?..» зверталася до порожнечі. І я захлинався цією відповіддю. «Але ж, віддавши жит­тя, ти не відчуєш глибини цієї офіри, продовжував допитуватися в неї. Віддати життяце одна мить, після якої відступає все біль, страх, реальність. Це занадто просто». Вона напружено морщила чоло, сми­кала краї хустки, кумедно дмухала на волосся, що спа­дало на чоло. «Я б могла віддати найдорожче... Те, що належало б тільки мені й що було б прикро віддава­ти...-» «Що саме?!» не вгавав я. І вона вдавалася до істинно дитячих хитрощів, відповідаючи запитанням на запитання: «А що станеться з іншими?».

Тут ми не розуміли одне одного! Я змушений був роз­кривати перед нею дивні речі. Вона слухала, затамував­ши подих. Навіть завмирала срібна цівка води, що лила­ся в карафу. Дуже обережно я розповідав їй про Леонардо да Вінчі, Паскаля, Коперника та Бруно. (Зрозуміло, я не називав жодного конкретного імені боявся зурочити! Головним у моїх історіях було те, що відбудеться далі, якщо світ стане ціліснішим, довершенішим, підпоряд­кованим одній загальній ПРОГРАМІ.) Я говорив про кри­ла й закон всесвітнього тяжіння, про теорію ймовір­ності та класичну механіку.

Звісно, все це було ретельно запаковане в яскраву каз­кову обгортку, аби вона не злякалася. «Так, так, у за­хваті говорила вона після кожної такої казки, це чу­дово! Але... що станеться з іншими?»

І я був змушений вдаватися до ще трагічніших ре­чей, без яких неможливий прогрес. Я розповідав про Жанну д'Арк і Євдокімоса Діокесіса, про Симона Болівара та

Шаміля, про Ференца Ракоці. В її очах палахкотіло сине вогнище, від нього палали щоки та чоло, сплетені паль­ці нервово стискалися. «Так-так, шепотіла вона. — А що станеться з іншими?!» Я був готовий провалити­ся крізь землю. Хитрунка! По одному слову вона витяг­ла з мене майже все! Не розуміючи, що вона має на увазі, я змушений був цитувати Александра Македонського та Макіавеллі, говорити про Дракулу, Гітлера та Сталі­на, Чаушеску та Піночета! Голова моя йшла обертом. Уперта, нерозумна селянка! Своїми «іншими» вона зво­дила мене з розуму, доводила до необачності та абсурду.

Вона й сама не знала про свій рідкісний дар відчу­вати людей та їхній настрій. Тому й шепотіла: «Ну не сердься, заспокойся. Якби щось залежало від мене, я б зго­лосилася віддати найдорожче. Ти повинен мені вірити!».

Я вірив. Але розумів, що у неї нічого немає. Крім бірю зової хустки із золотою смужкою.

...Сонце немилосердним гострим плугом вгризалося в цю кам'янисту землю, від того лущилися найтвердіші скелі. Вона не приходила до джерела кілька тижнів. По­рядок був порушений. А я не люблю безладу.

Нарешті вона з'явилася. Цього разу її голова була щільно обмотана тією самою хусткою, а зверху одягне­на коричнева довга накидка, котру утримував на голові дерев'яний обруч. Я все зрозумів: її віддали заміж. Мила маленька дівчинко, подумав я, тебе не вряту­вали твої проникливі сині очі та густе каштанове во­лосся, ти не стала принцесою. Або, у крайньому разі, дружиною збирача податків, торгівця міддю чи моло­дого міського мешканця. Вони обходили селище десятою дорогою, презирливо затуляючи носа. Тепер мені зали­шиться тільки спостерігати, як у тобі згасне світ. Твій маленький, скоцюрблений світ із його козами, кара­фами, чавунцями, стуленими повіками, покривалом, яке щільно облягає голову, протертим манним супом, хміль­ним белькотінням, виском пилки і стукотом молотка, із заскорузлими старечими пальцями праведника-теслі та його потаємної заздрості до твоєї юності.

...Вона підійшла до джерела поважною ходою, ніби доросла. Вона копіювала старших і намагалася вигляда­ти серйознішою.

Вона мовчала. Я знав, що вона соромилася заговори­ти до мене так, як раніше. І не могла зрозуміти чому. Але я знав: за кілька років наших «таємних побачень» вона стала іншою. Точніше, не стала вона й була ін­шою. Просто я допоміг їй відчути це, І ось зараз їй було соромно, що вона не виправдала моїх сподівань.

«Родина розрослася, нарешті тихо сказала вона, сідаючи на камінь. Вони більше не можуть годувати мене. Та й діти повиростали. Тепер є кому доглядати кіз...» Я мовчав. «Мій чоловік дуже старий, продовжувала говорити вона. Він дуже добрий до мене. Він завжди був добрим чоловіком. Він пригощав мене пато­кою...» Я мовчав. «У нього своя хата. Вікно виходить у сад...» Я мовчав. «Я боюся тільки одного: у нас не буде дітей. А це було б для мене найдорожчим, найважливі­шим...» Я мовчав. Але цього разу моє мовчання набуло сенсу. Я мовчав, поки вона вмивалася, набирала воду, поправляла волосся, що вибилося з-під хустки. Почека­вши ще хвилину, вона повільно пішла вгору, несучи на плечах важкі карафи...

Усе збулося. Усе нарешті вибудувалося! Не вистачало лише цієї маленької ланки. Я радів. Я вже знав, яким чи­ном вкласти все в чітку та струнку систему: ініціати­ва має йти не від мене. Хто б мені повірив? Я створив ТЕОРІЮ, але ніяк не міг ввести її до практики. Адже по­трібно було ще щось те, чого в ній бракувало, ось ця дівчинка з маленького, брудного, бідного селища. Ма­леньке НІЩО, яке мріє, аби «всім на долоню вистачило метеликів». І тільки я міг перетворити це нікчемне НІЩО, це крихітне тимчасове життя на величезний подвиг. Адже вона була готова віддати «найдорожче».

Потім з'явилася динаміка. Як кажуть нині по­зитивна. Я зрушив із місця, наякому так довго товкся...

Я знову заговорив до неї. І говорив так відверто, що через деякий час вона прибігла до джерела, сяючи від щастя: використовуючи зілля, суворий режим та ще тьму-тьмущу лікарських мудрагелів, вона зуміла спону­кати свого старого чоловіка до продовження роду.

...Мабуть, розповідати далі зайве що було потім,ви добре знаєте.

Але якби моє серце не було таким великим і містким, воно 6розірвалося від однієї згадки про те, як вона відда­вала це «найдорожче» до тисячі чужих рук.

Тільки одного разу вона прийшла до джерела, тільки одного разу рвала на собі волосся. І вже не була схожа на ту маленьку дівчинку, що казала воді: «Доброго дня». Я спробував нагадати їй про нашу угоду. А потім за­мовк, дивлячись, як вона лежить біля води й тонка ців­ка б'є в її голову. У майже сиву, срібну голову. Таку ж сріб­ну, як ця вічно юна цівка води...

Я завжди знав, що світ має бути гармонійним. Але цю гармонію треба створювати власноруч. Природа лише підказка, полотно ж маляра справа рук. Мірку­ючи таким чином, я вдався тільки до однієї, але дуже важливої хитрості.

Тієї ночі, коли вона лежала біля джерела, а її замордова­ний син у печері, вхід до якої закривала величезна брила, я зрозумів, що саме тепер треба зробити «диво»! Потім буде пізно. Після її сина з'явиться хтось інший, потім третій, четвертий... Час не жде. Ідея гармонії, системи, ПРОГРАМИ відкладеться. А я більше не міг чекати.

Я пішов до печери, вичекав на момент (не вдавати­мусь у подробиці як, перетворившись на доброго старця, напоїв вартових і жінок, що голосили неподалік, сонним зіллям) та, відваливши брилу, виніс тіло...

Я знав: уранці теорія буде підкріплена фактом. Від­нині я міг спати спокійно...

... Дуже багато часу у вашій уяві або вічність, або п'ять, десять, двадцять років власного життя. Дівчин­ці біля джерела я подарував перше. Тепер я згадую її де­далі частіше. І з жахом розумію сенс її наполегливого за­питання: «А що буде з іншими?».

Не вчених та героїв мала вона на увазі. Вона знала, відчувала, що їхня місія невідворотна, природна. Так само природна, як... народження козенятка з білою озна­кою в сірому стаді. Це було їй зрозуміло. ІНШІ. Ось за кого хвилювалася вона. Вчені та герої заслуговують на будь-яку офіру, але їх так мало порівняно з іншими!..

Страшні часи були тоді. Кров та пісок! Кров, що змішалася з піском, тепер лежала під ногами у вигляді теракотових кульок, «корисних копалин», жирних чер­воноземів. За що я змусив її страждати?

Ятехнолог. Я можу вигадати все що завгодно. Моє життя таке довге, що зараз у ньому більше прагма­тизму, ніж милосердя. Підкоряючись власному азарту, я робив слабких багатими і вони ставали сильними. Я розробляв хитромудрі й часом жорстокі стратегії, аби пробудити інших до спротиву, до кохання, до думки. Але вони корилися силі. Я навантажував їх тільки тією ношею, яку вони могли витримати, але вони ламалися і зраджували одне одного. Я дарував їм шанс, а вони ляка­лися та байдикували.

Потім мені набридло експериментувати. Я зробив усе, що міг. Я більше не можу вигадати нічого нового. І я вми­ваю руки...

У мене є лише одне виправдання: я подарував дівчин­ці біля джерела та її Сину вічність.

Мого імені історія не зберегла...»

Мої сумніви розвіялися. Я зрозуміла, що не залишу роботи. Навіть спати перехотілося. Я зібрала ці «роз­шифровані» сторінки й заховала в теку. У мене навіть не виникло думки показати їх головлікарю. Вистачить з нього й касети. Навряд чи він займатиметься такою марудною роботою, яку провела я. І ніхто, впевнена, цього не робитиме...

Власне, те, що я зробила, — звичайна професійна навичка. Вона залишилася після того, як у мене зникло бажання читати. А воно зникло останнім після бага­тьох інших — наприклад, ходити в театр, їсти солодке, мати мобільний телефон, спілкуватися в ліфті з сусідами, купувати продукти, заводити коханців, брати участь у презентаціях і вечірках, лікуватися, плавати в басей­ні, крутити педалі велотренажера, носити бюстгальтер, фарбувати губи, дивитися телевізор, слухати радіо, чи­стити взуття, стежити за модою, писати листи, варити каву, підмітати підлогу, виносити сміття, думати, ню­хати квіти, чистити рибу, малювати, грати на музич­них інструментах, отримувати гроші, робити будь-який вибір, спати, їздити, мити кахлі, пити вітаміни, вітати­ся, виголошувати тости, смажити м'ясо, робити голуб­ці, відкривати двері, застеляти ліжко, витирати пил, говорити, плакати, сміятись...