Ірен Роздобудько - Дванадцять, або Виховання жінки в умовах, не придатних до життя (сторінка 21)

Жодної реакції! Та я був упевнений: вона мене чує! І навіть бачить крізь свої пухнасті тремтячі вії. Добре, вирішив я, нехай хитрує й далі, якщо їй так подобаєть­ся. Час у мене є. Нехай отямиться. І сів за свій стіл, по­вернувшись до неї спиною. Хоч не збирався сьогодні працювати, та час усе одно було змарновано, тому роз­крив теку з науковою працею свого колеги, яку мав від­редагувати. Поволі захопився роботою і навіть злякав­ся, коли в повній тиші пролунав голос:

—  Ти прочитав усі ці книжки?

Озирнувся: вона сиділа на краю ліжка — ручки на колінах — і роздивлялася мої книжкові полиці.

—  Слава богу! Я вже думав, що ти проспиш тут до вечора! — якомога привітніше сказав я.

—  Я давно не сплю, — відповіла дівчинка. — Я вза­галі не люблю спати. І нічого не боюся, — після паузи раптом додала вона.

—  Це добре, що ти така відважна.

—  Я не відважна, — заперечила вона, — просто у мене купа різних проблем...

Мені стало смішно.

—  Мабуть, із хлопцями? — пожартував я.

—  Зовсім ні. Для дурнів у мене є це!

І вона показала мені кулак — малий, зворушливий

і жалюгідний.

—  А-а-а... Це — великий аргумент! — Яз іроніч­ним розумінням захитав головою.

—  А той дядько... — Вона нервово ворухнула од­ним плечем і завагалася.

—  Не згадуй про нього! — перебив я. — Про таке краще одразу забувати. На світі багато дурнів і просто хворих людей. Ти неодноразово їх зустрічатимеш. Тому не треба перейматися.

—  Це важко, — зітхнула вона.

Я погодився. Щоб перевести розмову на щось інше, запитав, як її звати, і почув у відповідь трохи незвичне ім'я — Хелена.

—  Так звали мою прабабцю, — пояснила дівчин­ка. — Я її навіть пам'ятаю... Вона замислилася і додала:

— Вона палила люльку і гадала на картах... І її за це сварили. А вона ховала карти і тютюн під церату в кухні, а мені показувала ось так, — дівчинка приклала палець до своїх уст. — І... і так цікаво про все розповідала.

Не переповідатиму всієї розмови, але я здивувався, коли помітив, що сусідка затрималася в мене майже на півдня.

Дещо про неї я зміг дізнатися з її відповідей на мої запитання, дещо домалював сам. Я здогадався, що її ро­дина досить проста — батьки працюють на заводі. Вона не говорила прямо, але я добре уявив цю родину: пия­тика у вихідні, закручування огірків на зиму — по п'ят­десят слоїків, котрі потім стоять під ліжками й на бал­коні (мене завжди дивував цей жіночий фанатизм щодо консервації, адже все можна купити в магазині), риту­альні сварки як спосіб життя і мислення, «руль до по-лучки», картопля зі шкварками, гості у свята, жовті від цигаркового диму фіранки. Що в такому разі залиша­ється дітям? Бігати вулицями, стукати в двері, за якими в однокімнатній квартирі «гуляють» дорослі, виманю­вати копійки на морозиво у хмільних гостей, цупити зі столу щось смачненьке, отримувати стусани. І... носити короткі сукенки, поки вони не полізуть на носа.

Попри все, що намалювала моя уява (гадаю, я не помилявся), дівчинка видавалася досить розвинутою.

Я помітив її потяг до книг і те, з якою цікавістю вона слухала мої відповіді на свої запитання.

Коли вона прощалася (мовляв, їй ще треба зварити для батьків картоплю), я запропонував приходити до мене в гості. Сказав це цілком щиро. І з її реакції зро­зумів, що ця наша зустріч не остання: їй вочевидь бра­кувало дорослого спілкування. Вона, як губка, всоту­вала в себе будь-яку інформацію. Вже стоячи на порозі, дівчинка попросила в мене якусь книжку. Дитячих у мене не було, я замислився і дав їй «Думки» Блеза Пас­каля з підступною впевненістю, що вона цього не про­читає.

Увечері, згадуючи вранішній випадок, я подумав, що для сусідської дівчинки мимохіть виступив у ролі «доб­рої феї» і що сьогодні вона засне спокійно...

— Перервемося! — раптом різко увірвав свою роз­повідь відвідувач і вибив із пачки нову цигарку.

У кабінеті зависла довга пауза. За вікном шумів пер­ший травневий дощ. Лікар із подивом, ніби бачив упер­ше, розглядав сивого імпозантного чоловіка і не знав, що сказати. Підійшов до вікна, розчахнув кватирку. Рясний дощ безжально стинав трикутні капелюхи буз­ку. Сутеніло, —  Вона прийшла? — нарешті промовив лікар. Ви­раз його обличчя вже не був таким самовпевненим — на ньому засвітилася звичайна людська цікавість.

—  Так, — утомлено відповів пан Вітольд.

—  І про що ви розмовляли? Ви — доросла люди­на — і п'ятикласниця з неблагополучної родини?

—  Ви змусили мене розворушити те, чого не варто зачіпати. Але якщо так сталося — я готовий продовжи­ти розмову завтра. Не зупинятися ж на півшляху! — сказав він після довгої затяжки.

—  Добре. Я з нетерпінням чекатиму в будь-який зручний для вас час, — швидко відповів лікар. Склада­лося таке враження, ніби в нього щойно відібрали не­дочитану книгу. — Коли це може бути?

—  Я людина зайнята. Зможу тільки ввечері, якщо це вас влаштовує.

—  Часом я залишаюся ночувати у відділенні, — сказав лікар, — а заради вас робитиму це доти, доки буде потрібно.

—  О'кей!

Пан Вітольд підвівся.

—  Скажіть, чи можу я непомітно поглянути на неї? — раптом запитав він зовсім іншим тоном. — Вона, пев­но, ще тут?

—  Не знаю, — мовив лікар, — але це можна пере­вірити. Я проведу вас до кабінету. Сподіваюся, ви буде­те обережні...

—  Так, звичайно... — кивнув відвідувач. — Я не хочу турбувати її. Тільки погляну.

Вони вийшли, пройшли довгим синім коридором повз зачинені двері палат із вічками посередині, спус­тилися на два поверхи нижче і знову йшли довгим ко­ридором. Повз пост медсестри, повз палати...

Нарешті лікар зупинився біля останніх, трохи про­чинених дверей. Спершу зазирнув у шпарину сам, а потім жестом запросив відвідувача. Той припав щокою до грубо пофарбованої поверхні й затамував подих.

Ось вона, Хелена...

Жінка стояла біля вікна й дивилася на дощ. На ряс­ний залізний дощ, який знищував бузок.

Доросла й чужа.

Результат його праці.

Чи це — лише зухвала вигадка?..

Пан Вітольд знизав плечима, відсторонився.

—  Не уявляю, як вона добирається додому, — про­шепотів він лікарю. — Вона ненавидить громадський транспорт...

* * *

Наступного вечора лікар перебував у піднесеному настрої, час від часу професійним жестом він задово­лено потирав руки і порівнював свій стан із далеким дитячим спогадом про очікування мультфільмів попершому в їхній сім'ї кольоровому телевізору. Ще б пак! Його вчорашній відвідувач обіймав серйозну посаду, був впливовою людиною, і спілкування з таким чоло­віком уже само по собі можна було вважати успіхом. Лікар був здивований і радий уже тоді, коли через якусь давню приятельку йому передали прохання цього ви­сокого посадовця взяти на роботу до свого закладу одну його знайому. Прохання видалося йому досить дивним. Але й цікавим. Жінку, про яку йшлося, він знав. Зви­чайно ж, не особисто, але знав. Тільки не міг уявити, що пов'язує її з такою впливовою людиною... Тепер усе виявилося ще цікавішим. Він із нетерпінням чекав при­значеної години й одразу схопився з місця, коли до ка­бінету, як і вчора, впевненою ходою увійшов пан Ві-тольд. Лікарю було приємно потиснути йому руку, ніби давньому знайомому.

—  Каву? Чай? Можливо — коньяк? Пан Вітольд кивнув головою:

—  Чай. Якщо є — краще зелений.

Поки секретарка вносила тацю, розставляла чашки та заварний чайник, обоє мовчали.

—  Відверто кажучи, після нашої вчорашньої роз­мови я вирішив, що не прийду сьогодні, — нарешті вимовив пан Вітольд, — а потім мені спало на думку, що... Що нікому й ніколи в житті я не міг і не мав ба­жання розповідати те, що почули ви. Вчора, говорячи

з вами, я ніби впорядковував свої думки. І це може піти мені на користь. Усе життя я любив експериментувати. Над іншими. Тільки не над собою. Нехай моя відвер­тість буде цим першим експериментом над власною свідомістю. Я вперше відчуваю себе археологом на роз­копках. Учора я знімав шари нанесеного часом мотло­ху лопатою — відкидав сміття та каміння. Можливо, сьогодні треба попрацювати пензлем...

Він замислився. Лікар зрозумів, що йому треба до­помогти.

—  Ви зупинилися на тому, що дали їй книжку Пас­каля... — сказав він. — Не думаю, що це було доречно в такому ранньому віці. Вона її прочитала?

—  Ви хочете запитати, як швидко ми зустрілися зно­ву? З вашого погляду я бачу, що ви не вірите в нормальне спілкування зрілого чоловіка з маленькою дівчинкою. Згоден, це справді може здатися дивним. Андерсена та Льюїса Керрола вже підозрюють у збоченому ставленні до дітей... Часом мені здається, що світ перевернувся... — він закурив і після паузи повів далі: — Якщо тоді в мені й був якийсь потяг — то лише потяг до експериментів. Книжка була його малою часточкою...

...Вона сама подзвонила в мої двері за кілька тижнів. У руках тримала книжку, ніби вона слугувала перепуст­кою до моєї квартири чи якимось розпізнавальним зна­ком, паролем. її коси були так само розпатлані, як і завжди, коли я бачив її з вікна. Вона увійшла і простягнула мені книжку. Я усміхнувся.

—  Прочитала?

—  Так... — мовила вона й почервоніла.

—  І про що ця книга? — продовжував кепкувати я.

—  Про... — вона напружилася, — мабуть, про... любов.

Іншого я й не чекав! Я взяв у неї книжку і помітив, що деякі сторінки були загнуті — як свідчення того, що її читали. Вона зауважила мій хитрий погляд і не­сподівано для мене продовжила сміливіше:

—  Усі книжки написані про любов. Хіба це так склад­но зрозуміти?

Власне, подумав я, у цьому є сенс. І відкрив навман­ня одну із загнутих сторінок: «Тіло любить руку, й рука, якщо б у неї була воля, повинна любити себе так само, як її любить тіло: будь-яка інша любов понад те непра­ведна...».

—  Справді про любов, — трохи іронічно підтвер­див я. — Але про любов до Бога.

—  Він є?

Я вагався, чи варто розвивати цю тему. Дівчинка на­вчається в школі і, мабуть, не чула навіть про існування Біблії. Це було цілком природно. Я схитрував:

—  А що тобі про це казала твоя тезка-прабабуся?

—  Казала, що є...

— Ну от бачиш, прабабуся знала, що каже.

Вона замислилась. А потім сказала несподівану для мене річ. Несподівану тому, що я сам часто замислю­вався над нею.

— Якщо Паскаль вірив у Бога, як він міг творити

науку?

Потім вона взагалі заплутала мене своїми інсинуа-

ціями.