Ірен Роздобудько - Дванадцять, або Виховання жінки в умовах, не придатних до життя (сторінка 22)

Зрештою, я посадив її за свій стіл і почав розповіда­ти про Блеза Паскаля все, що знав. Накреслив на папе­рі його так званий арифметичний трикутник, у якому будь-яке число дорівнює сумі числа, що стоїть над ним, і числа, котре стоїть ліворуч від нього. Я був упевне­ний, що вона занудьгує. Та вона і далі ставила запитан­ня. Я пояснив принцип дії обчислювальної машини, яку Паскаль винайшов, коли йому було вісімнадцять років. Говорив про інші відкриття, аж ніяк не турбую­чись про те, чи розуміє вона мене. Головне, вона слуха­ла — в прямому сенсі — з роззявленим ротом. Потім (після того як вона пішла) я збагнув, що давно не го­ворив нічого подібного. Мої коханки не потребували таких розмов, друзі чи колеги, як усі нормальні люди, були зайняті собою і навряд чи витримали б мої лекції. Дивовижно: я, як перезрілий дурень, знайшов вдячно­го слухача в цьому сусідському «бридкому каченяті» і не помічав, наскільки смішним був у цій ситуації. Переходячи до моїх улюблених сторінок із біогра­фії великого вченого, я стояв до неї спиною, дивився у вікно і говорив приблизно таке: «Займаючись наукою, Блез Паскаль дійшов висновку, що людина належить безкінечності. Тобто її дух та інтелект здатен пережити тлінне тіло. Життя Ісуса здавалося йому підтверджен­ням цієї думки. І він хотів перевірити її на собі! Тоді йому виповнилося лише 24 роки... Але він уже встиг зробити багато великих відкриттів і здоров'я його було підірване. Блез не міг їсти — вживав їжу тільки в рід­кому підігрітому вигляді — майже по краплині, а голо­вний біль уже не відпускав його ані на хвилину. Ось тоді він і подумав про муки Христа. Наука більше не цікавила його. Він вирішив поглибити свої страждан­ня тим, що відмовився від найменших утіх, які ще міг відчувати. Скоротив спілкування з людьми, які стали йому зовсім не цікаві. А щоб уникнути надмірностей у комфорті, познімав навіть оббивку зі своїх меблів та оксамитові штори з вікон, обходився без допомоги слуг і їв тільки з грубого металевого посуду. У своїх духов­них і філософських пошуках він також досяг неабияких вершин, вивівши свою аксіому про існування Бога. У спрощеному варіанті вона отримала назву «парі Па­скаля». У легкій формі, яка була прийнята тоді в салон­ному паризькому спілкуванні, Паскаль запропонував атеїстам вирішити математичну задачу, користуючись

популярною тоді теорією ймовірності: якщо Бога не­має — навіть найзапекліші атеїсти нічого не втратять, вірячи в нього, а після смерті так само, як і інші, пере­творяться на тлін. Якщо ж Бог існує — все живе отри­має життя вічне... Тож чому не зробити свій вибір на користь вічності?».

Я говорив ніби сам із собою, а повернувшись, по­бачив, що вона слухає! І перейшов до найцікавішого. Розповів про Меморіал, або Амулет, Паскаля...

Я так яскраво змалював ніч із понеділка на вівто­рок 23 листопада 1654 року в житті вченого, що помі­тив, як вона тремтить. Так захопився розповіддю, що навіть знайшов у шафі свій старий щоденник, у якому дослівно за моїм старим викладачем математики запи­сав той текст, який отримав назву «Амулет Паскаля». Коли я читав уголос незрозумілі уривчасті слова, вона почала так дихати, що я злякався, аби вона знову не знепритомніла...

Не знаю, навіщо я робив усе це. Мені подобалося, як вона слухає. У мене виникло повне відчуття, що я ллю воду на губку — і вона всотує її, всотує до безкінеч­ності. Дивовижне відчуття... На завершення я сказав, що Паскаль записав цей текст на клаптику паперу й зашив у свій камзол. Цей клаптик випадково знайшов слуга вже після смерті господаря, оригінал записки не зберігся... Я бачив, що вона була вражена. Не тільки історі­єю. Вона була вражена майже так само, як я: вперше з нею говорили! Коли вона пішла — знову ж таки по­обіцявши прийти ще, — я відчув якесь дивне полег­шення.

Навіть не знаю, з чим його можна порівняти... Я все свідоме життя ніс на своїх плечах вантаж різних знань, думок, сумнівів, і — так склалося — мені досі не було на кого скинути хоча б половину цього тягаря. Довкіл­ля було звичайним. У принципі, таким самим обива­тельським, як і нині. А ще (і це також вірогідно), я про­сто боявся бути смішним — з іншими.

Тієї ночі я довго не міг заснути. Тоді й виник (поки що на рівні підсвідомості й під маркою благодійнос­ті — це вже точно!) мій план: спробувати підтвердити свою колишню думку про те, що за сприятливих умов можна розвинути талант та інтелект будь-якої люди­ни. Тим більше якщо почати робити це з дитинства. Я думав про те, що цій дівчинці добряче поталанило, адже в моїй особі вона зустріла доброго чаклуна, фею, творця, скульптора. І що віднині я зможу круто зміни­ти її шлях. А місце продавщиці овочевої ятки, дружи­ни алкоголіка, знервованої нестатками матусі, пергід-рольної блондинки, місцевої месаліни з брудом під нігтями, язикатої дворової скандалістки в халаті з квіт­ками дістанеться комусь іншому...

212

* * *

Він замовк.

—  Дивно... — промовив лікар, — все це досить див­но. Хоча, власне, й зрозуміло... їй пощастило, що вона зустріла вас. Книгу пані Хелени «Амулет Паскаля» я сам перечитав разів п'ять. Цікаво було почути, як усе по­чиналося. Хто б міг подумати... Ось вам і анамнез... Це ж треба... Що ж далі?

—  А далі... Поволі я почав виконувати пункти сво­го плану. І, повірте, це було приємно: ламати й вибудо­вувати щось нове. Я захопився цим будівництвом. Це не було для мене обтяжливо. Крім того, цей процес пі­шов на користь і мені. Тоді я викладав в університеті і всі нові лекції спочатку випробовував на ній.

—  І ви не боялися зіпсувати психіку дитини?

—  О, я ж казав, вона була як губка. І чим більше знань я давав — тим більшою ставала площина цієї губки. Маленька ненажера щоразу приходила до мене з новими запитаннями. До кінця школи я підготував її так, що вона могла б вступити до будь-якого навчаль­ного закладу.

—  Тобто ви «вели» її багато років. Чи не було це дивним, скажімо, для її батьків, сусідів? Чи не зіпсува­ли ви їй життя чутками? Адже якщо дружбу дорослого з дитиною ще можна якось пояснити, то навряд чи можна пояснити духовне спілкування шістнадцятирічної дівчини з досить не старим чоловіком... Ви щось не договорюєте...

Пан Вітольд поморщився, ніби в нього раптом за­боліли зуби.

—  Я вирішив говорити тільки так, як було насправ­ді. Не квапте мене. І, будь ласка, ви, здається, пропону­вали коньяк...

Лікар охоче дістав із шафки нову (куплену сьогодні спеціально для цієї зустрічі) пляшку, швидко нарізав лимон, розлив напій по череватих келишках. Пан Ві­тольд покрутив свою чарчину в руці. Лікар із хвилюван­ням простежив за тим, як прозорі коричневі краплі по­вільно сповзають по стінках келиха — отже, коньяк, слава богу, був «не паленим», хоча й купленим у місце­вому магазинчику. Обидва випили мовчки.

—  Отже... — продовжував відвідувач, — щодо бать­ків... Вони були щасливі від такого безкоштовного ре­петиторства. Тільки й того! А через два-три роки вони вже мали ще двох дітей — близнюків, і, звісно, їм було не до старшої. Із сусідами я не спілкувався взагалі. А щодо наших зустрічей...

...Вона була для мене лише об'єктом — шматком глини на гончарному крузі. І якщо я, висловлюючись метафорично, водив по ньому руками, як годиться вправному гончареві, — у цьому не було ані натяку на тілесну чуттєвість. Я мав коханок, хоч одружуватися ще

раз не збирався. Не подумайте, що я був якимось нуд­ним сухарем. Крім наукових, я пророблював купу ін­ших експериментів, які, безперечно, також ішли їй на користь. Вона дуже погано одягалася — завжди доно­шувала щось материне або перешите з материного власноруч. Рятувало те, що тоді дівчатка носили шкіль­ну форму, до якої можна було пришивати різні комір­ці, — у формі в неї був пречудовий вигляд. Решта одя­гу — суцільний несмак. Зачіска теж вимагала більшої уваги. До того ж мені потрібно було навчити її спілку­ванню і тому, що називається «соціальною поведін­кою». Це також було досить цікаво.

Я із задоволенням платив за сукню, яку вмовляв її поміряти в магазині. Власне, я робив це не заради неї — це також було часткою моєї жаги до експериментів. Я час­то пророблював таке з іншими жінками. Не знаю, як це краще пояснити... Це приємне відчуття, коли ти не­нароком заводиш жінку до крамниці, так само нена­роком знімаєш із кронштейна якусь річ і кажеш: «Тобі це має пасувати!». Жінка шаріється й ніяковіє. Тим паче якщо ви знайомі менше двох-трьох днів. На її обличчі відбивається безліч емоцій — вони всі перед тобою, як на долоні! Спершу вона сприймає цей жест за комплі­мент (адже я завжди вибирав найкращу сукню), потім вона напружується, подумки перераховуючи гроші в своєму гаманці — чи вистачить на те, аби задовольнити моє бажання бачити її в цій сукні. Ця мить вагання для мене — найяскравіша й найнеприємніша. Потім вона відчайдушно заходить до вбиральні... Будь-яка жінка в такій ситуації все одно заходить до вбиральні. А коли виходить... Ось тут починається найприємні­ше: бачить, що я прямую до каси... Відверто кажучи, я пророблював усе це заради себе самого. Я й нині інко­ли можу робити те саме. Якщо ви мене не розумієте — просто зробіть колись так, і, присягаюся, в ту мить ви відчуєте себе творцем світу!

Одне слово, час від часу я купував їй одяг, переплачу­вав циганам за польську косметику. У неї першої в кла­сі з'явилися великі сонцезахисні окуляри-хамелеони і джинси... Стригли тоді в перукарнях погано, і я запропо­нував їй збирати густе волосся в охайний оберемок на по­тилиці. Ось так мені довелося стати ще й стилістом...

Тепер, відповідаючи на ваше друге запитання, вар­то пояснити найскладніше...

* * *

Часом траплялося так, що я виставляв її за поріг: до мене приходили жінки. Тоді вона перетворювалася на маленьку фурію — вперто гамселила ногою по зачинених дверях, дмухала в замкову шпарину або, на знак протес­ту, заклеювала вічко жувальною гумкою. Ми сварилися.

—  Навіщо тобі та руда? — вигукувала вона. — Тобі з нею цікавіше, ніж зі мною?! Що ти з нею робиш?

—  Це тебе не обходить, — сердився я, — кожна людина повинна мати своє особисте життя.

—  А я, я не можу бути твоїм особистим життям?! Я сміявся:

—  Не хвилюйся, ти — набагато більше, ніж це.

—  Тоді чому ти мене проганяєш?

—  Тому що для всього — свій час. Ця, як ти сказала, «руда» — жінка, яку я люблю. Це тобі зрозуміло? Я хочу бути з нею наодинці. Час від часу це мені потрібно.

—  Навіщо? Навіщо?! — з відчаєм перепитувала во­на. — Про що ти їй розповідаєш? Тобі з нею цікавіше?

Це були звичайні дитячі ревнощі.

Через пару років, перетворившись на досить гар­неньку дівчину, вона вже не питала, що я роблю з жін­ками. Навпаки. Тут уже мені довелося стримувати її чуттєвість, адже, як будь-яка дівчинка з неблагополуч-ної родини, що мешкає в однокімнатній квартирці, вона була досить обізнана у стосунках між статями. Я думаю, що вона замислювалась і над нашими зустрі­чами, відшукуючи в них якийсь підступ. Часом мені важко було повернути її думки в річище навчання. Вона могла сісти на стіл, виклично закинувши ногу на ногу. І я починав побоюватися, що моя теорія розіб'ється вщент, бо гени все-таки візьмуть своє. Тому намагавсябути якомога суворішим, холоднішим, відсилав її до ванної — змити фарбу з губ та очей. Вона сердилася, коверзувала, дошкуляла мені подробицями своїх сто­сунків зі старшими хлопцями. Зупинити її могло тільки те, що я, вдавано зітхаючи, випроваджував її додому. Тоді вона знову перетворювалася на слухняну учени­цю й покірно сідала за стіл. І, присягаюся, я бачив, що це їй було цікавішим від жіночих хитрощів, за допо­могою яких вона намагалася маніпулювати мною. Ось так, разом, ми пережили перехідний вік, не уникнувши сварок і непорозумінь. До останнього, випускного кла­су їх було достатньо. Вона почала ніби змагатися зі мною, випробовуючи моє терпіння і, я б сказав, дружбу чи щось більше, що склалося між нами за ці роки, — якусь духовну близькість, майже спорідненість.

—  У класі я сказала декому, що маю старого кохан­ця, — якось заявила вона.

—  Ти — банальна маленька дурепа, — відповів я. — Прикро, що твої золоті мізки працюють на такі дурниці!

—  А якщо мені ні з ким не цікаво, крім тебе?! — зарепетувала вона.

—  То хіба обов'язково записувати мене в коханці?! Ти задля цього надто мала і... і дурна! Якщо хочеш, аби мене посадили до в'язниці, — то, прошу, поширюй ці плітки по всьому місту!

Іншого разу вона сказала ще більшу нісенітницю:

—  Якщо я не знайду кращого чоловіка, ти одружиш­ся зі мною? Не зараз — потім... колись?..

—  Мабуть, я помилився, — зітхнув я. — Гадав, що на світі є дівчатка, з котрих виростають сильні, неза­лежні й розумні жінки. Виявляється, що помилився: усі вони мріють одружитися, стати квочками...

Я знав, що казати й на що тиснути! Більше вона мене ніколи не провокувала, і наші заняття тривали без проблем. До того ж настав час, коли треба було серйоз­но подумати про подальше навчання.

Вона робила неабиякі успіхи, і я був дуже задоволе­ний. Але її захоплення щороку змінювалися, вона не знала, на чому зосередитися. Спочатку це були точні науки, потім — література й мови. Нарешті ми обрали факультет іноземних мов. Це був раціональний вибір, адже я планував, що вона не задовольниться однією освітою, а знання мов завжди знадобиться.

Звісно, вона вступила до університету. І наші роз­мови втратили свій академічний характер.

* * *