Ірен Роздобудько - Дванадцять, або Виховання жінки в умовах, не придатних до життя (сторінка 23)

—  Не розумію... — промовив лікар, — навіщо вам це було потрібно?

—  Тепер і я не можу знайти відповіді на це запи­тання, — задумливо відповів пан Вітольд. — Мені подобалося бути богом. Тим більше що мені це нічого не коштувало — в нематеріальному сенсі. Я вже казав, що випробовував на ній різні свої думки та гіпотези. Час був нудний, довгий, як гума, та нецікавий. Мій пред­мет — один із предметів, які я викладав в університе­ті, — «Історія християнства», мав популярність лише серед студентів, спілкування було обмеженим. До того ж я терпіти не міг невігластва в тих речах, які знав до­сконало. Хелена ж була чудовим тренажером для моїх невикористаних амбіцій.

—  Вона про це здогадувалася? Співрозмовник надовго замовк. Коли він заговорив

знову, голос його втратив упевненість.

—  Вона про це сказала, коли їй уже виповнилося двадцять років. Тоді вона вперше відійшла від мене. Не тільки тому, що була завантажена навчанням (хоча це дійсно було так), я відштовхнув її по-справжньому. А потім уже нічого не можна було повернути.

Але краще за хронологією...

...Я ніколи не дивився на неї як на жінку. Вона була й лишалася для мене дівчинкою із завжди розпатланою косою, в закороткій сукні в горошок, з подряпаними колінами й роззявленим ротом — часом дошкульною, часом зворушливою, а найчастіше — ненажерливою губкою, в яку я зливав інформацію. Так було, коли їй виповнилося шістнадцять, і потім, коли вона вже стала

зовсім дорослою. Увесь цей час у мене було доволі на­сичене особисте життя (одного разу я навіть майже сер­йозно розмірковував про одруження).

У двадцять вона вже почала сперечатися зі мною, висловлювати свої інколи досить слушні думки. І це мене дратувало. Крім того, я помітив, що її мислення стало надто метафоричним, і те, до чого я додумувався дов­гим шляхом логіки — за допомогою цього суто чолові­чого розумового інструменту, вона видавала за якихось півхвилини, застосовуючи власну уяву. Ми лізли до кни­жок, щоб перевірити, хто з нас має рацію, і дедалі часті­ше вона шалено плескала в долоні й крутилася на одній нозі від задоволення: адже перемагала. Те, чому я мав би радіти, розлючувало мене не на жарт! Я шукав будь-яко­го приводу зберегти позиції, переходив до менторства. Підстави для цього були: вона почала писати. Я був ка­тегорично проти. Це заважало навчанню й могло добре зіпсувати їй життя. Я намагався це довести. Казав, що майже всі письменники — нещасні люди, отруєні сло­вом і алкоголем, що в неї немає жодних перспектив хоча б заробляти на цьому гроші, що її ніхто не сприйме і не почує, тому що, як відомо, немає пророків у власній віт­чизні. А тим більше тут, у нас, де цінують тільки в двох випадках: після смерті або визнання за кордоном.

— Що ж, — усміхаючись казала вона, — доведеть­ся писати англійською! —  Там ти також непотрібна. Ти не розумієш, про що говориш. Краще займися чимось справді корисним.

—  Це ти не розумієш, — заперечувала вона, — сло­ва падають на мене, як сніг, злива чи каміння, — мені потрібно їх записати.

Спочатку це були вірші. Якісь дивні. Я не міг їх оці­нити. Був нажаханий тим, що вона почала бігати до різ­них редакцій, намагаючись їх надрукувати. Марно! Я ті­шився з того. Не міг уявити, що все так серйозно. Згодом вона перестала мучити мене своїми літературними ви­бриками, і ця тема непомітно стала для нас табу.

Та все одно щось порушилося. Я більше не міг бути для неї вчителем. Мені від цього ставало прикро, а вона, здається, втішалася з цього.

Інколи, коли вона стояла під моїми дверима, я вда­вав, що мене немає вдома, й не відчиняв. Мучився від того, але — не відчиняв. У мене було виправдання: часи змінювалися з шаленою швидкістю, мені стало цікаво жити, кар'єра моя пішла вгору. Я облишив викладан­ня, зайнявся бізнесом, згодом такою цікавою цариною, як політтехнології... У мене більше не було для неї часу. Гадав, що так само почувається й вона. Поки не настав той день, коли вона просто заночувала під моїм поро­гом. Це було з суботи на неділю. Увечері вона довго не відходила від дверей, дзвонила й дзвонила. А потім, як я вирішив, пішла.

222

Як же я здивувався й навіть злякався, коли вранці не зміг відчинити двері: щось заважало ззовні. Вияв­ляється, вона, скрутившись калачиком, спала під по­рогом, як кішка чи собака. Спочатку я навіть розлютив­ся: терпіти не міг таких перевірок! Якщо якась із моїх коханок вдавалася до стеження чи ще якихось жіно­чих хитрощів, я стосунки зводив нанівець.

Вона відсунулася, встала, і вигляд у неї був переляка­ний та хворобливий. У мене навіть занило серце: згадав той перший день нашого знайомства, коли бачив такі самі наполохані очі. Бідне дівчисько! Я взяв її за плечі, мовчки завів до квартири. Вона замерзла і тремтіла.

— Ти що, збожеволіла? — сказав я. — Невже про­сиділа так всю ніч? Навіщо? Негайно — в ліжко! Добре вкрийся, а я зараз зроблю тобі щось гаряче!

Але вона стояла нерухомо й мовчки дивилася на мене. Дивилася так, що я — чорт забирай! — просто не знав, що маю робити. Переді мною стояла моя маленька Га-латея — неслухняний шматочок глини, який я вже не міг просто так зібгати. Вона сказала, що любить мене...

—  Невже ви розраховували на інше? — здивувався лікар. — Ви стільки років були для неї ідолом, другом, учителем — і не здогадувалися, чим це все може закін­читися для такої вразливої дівчини? Ви мене дивуєте!

—  Я вже казав, що в мене було своє життя... При­сягаюся, я ніколи не сприймав її як жінку! —  Але ж вона справді досить гарна жінка... — за­думливо промовив лікар. — Навіть зараз. Уявляю...

—  «Уявляю, яка вона була в двадцять»? — з усміш­кою продовжив його думку пан Вітольд. — Так. Саме тоді я пильніше придивився до неї.

...Прискіпливим чоловічим поглядом (від якого, від­верто кажучи, в ту мить мені самому стало незручно) я розглядав її струнку, витончену, я б сказав — видов­жену, як на полотнах Модільяні, постать, великі, яко­гось неприродно-блакитного кольору очі, чіткі вилиці. Шкіра на обличчі була такою світлою, немов підсвіче-ною зсередини. Я нарешті побачив, який у неї гарний стан, стрункі й пружні ноги, тендітні руки з тонкими зап'ястями. Додайте сюди довге пшеничне волосся й палаючі щоки — і портрет вийде бездоганним. Ось така жінка стояла переді мною й казала, що кохає мене...

І знаєте, що я відчув тієї миті? Я відчув... зловтіху. Зрозумів, що мої позиції щодо неї збережені, що я був, є і лишаюся для неї непересічним авторитетом, який навіть зміцнів...

Лікар сплеснув руками, підвівся, пройшовся кабіне­том із кутка в куток, знову сів навпроти відвідувача, увесь час здивовано хитаючи головою. Скидалося, що в нього просто немає слів, щоб висловити подив, розпач, обу­рення і ще купу різних почуттів, котрі опанували його.

—  І це — все? — нарешті видихнув він.

Пан Вітольд невпевнено хитнув головою.

—  А як могло бути інакше? — запитав він. — Історія набувала банального, навіть вульгарного вигляду! А я ні­коли не був банальним! Виявлялося, що я, як останній покидьок, виховав її для себе? Це — неможливо! Це — підступ, на який я не здатен. Вона ніби зрадила мене сво­їм учинком. Як вона могла? Що вона собі вигадала?!

Я так і сказав їй. Пригадую, вона заплакала. Вперше я бачив її сльози, адже вона була досить стриманою дів­чинкою — життя навчило її не плакати, не виказувати своїх емоцій (власне цим вона мені й подобалася рані­ше). Я скривився: терпіти не міг, коли жінки починали плакати при мені, особливо в тому випадку, коли при­чиною їхніх сліз був я сам.

—  Отже, я була для тебе лише грушею, котру гам­селять боксери, аби не втратити форму? — нарешті за­питала вона.

—  Приблизно так, — безжально відказав я. Вона хитнулася, ніби від удару.

Потім минуло ще кілька жахливих, розтягнутих у часі хвилин. Нарешті вона промовила:

—  Я більше не прийду.

—  Це ж чому? — намагаючись взяти себе в руки, сказав я. — Ми завжди були й лишаємося друзями!

Вона подивилася майже презирливо і попрямувала до виходу. — Прощавай, добра фея! — почув я вже з поро­га. — Ти виконав свою справу на відмінно! Потім двері зі стуком зачинилися...

* * *

Я став багато мандрувати. Навіть років п'ять працю­вав за кордоном. Вона дотрималася своєї обіцянки — ми більше не бачилися. Чудово знаючи мій розклад, вона змінила свій, і ми не зіштовхувалися навіть у ліфті.

Повернувшись, я купив квартиру в центрі міста. Знав також, що вона виїхала від батьків і жила невідо­мо де. Безперечно, за ці роки я часто згадував її і нашу останню розмову. Пишався собою, тим, що зміг утри­матися. Хоча часом, коли подорожував чи вирішував щось важливе для себе, шкодував, що її немає поруч, що мені нема з ким порадитися. Дедалі частіше на мене накочувалося спустошення, відчуття порожнечі, але я не пов'язував це з нашою розлукою.

Звісно, мені було цікаво, ким вона стала, як живе, де працює. Я був певен, що така яскрава особистість має обов'язково випливти на поверхню. Але — де?

І я не помилився.

Одного разу, увімкнувши телевізор, побачив її на екра­ні. Упізнав не відразу й не відразу второпав, про що йдеть­ся. Просто не міг повірити! Це було її коротке інтерв'ю

на... Каннському фестивалі. Вона стояла перед камерою в лискучій вузесенькій сукні на тонких бретельках і про щось жваво говорила (звичайно ж, англійською, адже це був інформаційний канал ВВС). Я прислухався, все ще не вірячи власним очам. Вона розповідала про наше місто, в якому тепер буває нечасто, бо доводиться багато їздити, про свою нову книжку, за якою знято фільм, про плани на майбутнє... Вічко камери ковзало по її постаті, разом із ним я жадібно роздивлявся її босоніжки на високих під­борах, зроблені із суцільних тоненьких сріблястих джгу­тиків, сумочку у вигляді перлини також на сріблястому ланцюжку, декольте, що майже повністю відкривало гру­ди, браслети на обох зап'ястях, високу зачіску а ля Одрі Хепберн і діамантові сережки. «Чи збираєтеся ви повер­татися на батьківщину? І якщо так, поясніть навіщо? — запитали її. — Адже у вас тут шалений успіх!».

Вона на хвилину замислилася.

— Ще в юності один мій друг сказав: у нашій краї­ні можна мати визнання у двох випадках: після смерті або успіху за кордоном. — Вона зітхнула й одразу по­сміхнулася занадто білозубою посмішкою. — Гадаю, на­став час повертатися...

Камера довго стежила, як вона йде уздовж набереж­ної, а голос за кадром повідомляв деякі факти з її біогра­фії — приїзд до Лос-Анджелеса із чоловіком-американ-цем, різні поневіряння, перші книжки про «екзотичну»батьківщину, перші сценарії і перший фільм, Ґонку-рівська премія, розлучення...

На екрані замиготіли інші обличчя. А мене охопило неабияке збудження, я навіть заплескав у долоні: браво! Браво, Хелено! Дрібне сопливе дівча, легка здобич для педофілів, дитя алкоголіків, закошлане бридке каченя, геніальне підтвердження моєї теорії! Але ж я не уявляв, що ти підеш так далеко. Браво, браво!

Я витяг із шафи коньяк і напився...

Власне, я наближаюся до розв'язки.

Вона повернулася. І, як годиться, одразу ж потрапила в лещата «світського життя». Пригадуєте, років зо два тому її фотографії не сходили зі сторінок різноманітної преси, у неї була передача на найкращому телевізійному каналі, книга «Амулет Паскаля» отримала чергову премію, за її книжками зняли кілька досить успішних фільмів. Здаєть­ся, їй навіть пропонували балотуватися в депутати...

Я міг спостерігати за нею зблизька. Перед тим як розповісти про нашу зустріч — років через п'ятнадцять після останньої розмови, хочу дещо пояснити.

Хоча все це виглядає досить передбачувано...

— Здається, я здогадуюся... — промовив лікар, ско­риставшись черговою довгою паузою. Але побоявся за­кінчити фразу.

— Так, ви маєте рацію. Я закохався. Тепер це здава­лося мені природним — адже я не бачив її десять ро­ків, відвик, уже міг сприймати її по-новому, відсторо­неним поглядом. Крім того, жінка, яку я бачив з екрана, мало нагадувала ту, котра спала під моїм порогом. Вона стала для мене цікавою, незвіданою, новою.

Спочатку я страшенно зрадів цьому відчуттю! Я втомився бути сам. Крім того, я дедалі частіше зга­дував наші розмови, зустрічі й розумів, що єдина жін­ка, яка мене не дратує і з якою я міг би жити, — це вона. Був певен, що вона — навіть зараз — вважає так само. Я досить легко дістав її адресу (неважко було здога­датися, що ми живемо в одному — найпрестижнішо-му — районі міста). Приїхав без попередження і хви­лювання. Трішки, щоправда, мене посмикало, коли лунали кроки за дверима. А взагалі — нічого, крім ра­дості, я не відчував. Знав, що і вона зрадіє.

Вона справді зраділа. Одразу заметушилася, замо­вила в ресторані вечерю, яку принесли хвилин за три­дцять.