Ірен Роздобудько - Дванадцять, або Виховання жінки в умовах, не придатних до життя (сторінка 24)

Поки вона переодягалася (бо зустріла мене в домаш­ньому одязі — здається, у джинсах), я сидів у просто­рій вітальні й перетравлював своє враження від зустрі­чі. Так, це була зовсім інша жінка. Змінився голос (трохи погрубішав), очі (в них стало більше суму), рухи набу­ли впевненості, а в усмішці відчувалася якась непри­родність, награність, як у актрис, які звикли бути напубліці. Проте вона була вродлива, а головне, від неї так і пашіло силою та енергією.

—  Ну, ось і я, — сказала вона, уриваючи мої думки. На ній була чудова сукня від модельєра, якого я добре знав і в якого сам часом одягався. «Моя школа!» — із задоволенням відзначив про себе я. — Тепер будемо розмовляти, все згадувати, їсти й пити! Хоча, власне, про що говорити — я ж усе про тебе знаю, а ти, мабуть, усе знаєш про мене! Від слави не втечеш!

Я усміхнувся. Це було правдою.

—  Тоді розповідай те, про що ти не говориш у сво­їх інтерв'ю, — запропонував я.

—  Ти маєш на увазі — про тебе? — засміялася вона.

—  Давай про мене! — махнув рукою я.

—  Добре... — І її очі стали холодними, як у кішки. — Ну ось, наприклад, можна почати так. Жив собі один чо­ловік. Він був молодий, розумний і вродливий. Він нудь­гував, бо не мав до чого прикласти свій талант. Він так знудився, що підібрав на вулиці кошеня і знічев'я почав виховувати з нього лева.

—  Левицю... — підказав я.

—  Так, левицю, адже кошеня, як на гріх, виявилося жіночої статі. І це дуже прикро... Далі?

—  Ні, досить. А якщо обійтися без алегорій?

—  Без алегорій нецікаво. Ти ж не знаєш, чим усе закінчилося...

—  Здогадуюсь: кошеня й справді стало левицею!

—  Ні! — знову розсміялася вона. — Усе наб;ігато цікавіше: то було не кошеня. Він переплутав! То було тигреня, що заблукало в місті біля смітника! Він учив його стрибати крізь вогняне коло, сидіти на тумб^ ро­бити стійку на задніх ногах. Готував до великої а{>ени. А воно мріяло про прерії та джунглі.

—  Яке невдячне створіння! — пожартував я. Але мені стало незатишно. Вона таки добряче змінилася.

—  Добре, — сказала вона серйозно, — дава^ без алегорій. Навіщо ти мене розшукав?

Мені було важко сказати те, що я планував Але я звик говорити прямо. Я запропонував їй

за мене заміж.

—  О господи! — сплеснула вона руками, і в жесті було стільки театральності, що я поморцився. Але за мить вона змінила інтонацію і заговорила сер­йозно і спокійно:

—  Не сміши. Ти ж, пригадую, ніколи не люби^ бути

банальним. А зараз якраз" складається класичним__і

тому досить простий — сюжет. Власне, в житті, як і в літературі, існує не більше п'яти пошарпаних сюжетів. Можна позаздрити хіба що Шекспіру — він був ііайже першим у їх розробці. А цей нагадує мені «Єщ-енія Онєгіна»: вона любила його, він її не любив. А коли він таки полюбив її — вона вже була дружиною генерала... —  Але ж ти не одружена з генералом.

—  Так, мені нема кому зберігати вірність... — за­думливо промовила вона. — Я надто сильно тебе лю­била. А тепер усе згоріло. У мене купа справ. Я більше не думаю про кохання. Ти можеш бути спокійним: я не курка. Ти ж боявся, що я буду квочкою, пам'ятаєш?

—  Отже,у мене зовсім немає шансів? — Я намагав­ся бути веселим, жартівливим, але, дивлячись на неї, милуючись її силою, не міг не впасти у відчай.

—  У нас є всі шанси бути друзями! Це я тобі обі­цяю. Тільки тепер ти приходь до мене.

X- * *

Лікар не міг утриматися від короткого смішка. І пан Вітольд невесело розсміявся разом із ним:

— Так, історія повторилася, тільки цього разу — навпаки. Більше того, я змирився. Зрештою заспокоїв­ся і справді став частим гостем в її помешканні. Ми знову почали спілкуватися, як давні приятелі. Тільки тепер у мене було набагато більше ніжності, уваги, яко­гось трепету. Я знав, що часом вона не встигає нормаль­но поїсти, і завжди приносив із собою щось смачненьке, не ресторанне, а те, що готувала моя хатня робітниця. Допомагав їй зробити покупки, полагодити домашню техніку, разом ми святкували Новий рік, Різдво, інші

!

свята, які вона не так уже й часто проводила на самоті. Я був першим читачем і критиком усього, що вона пи­сала, і тепер ставився до цього набагато серйозніше. Щоб розсмішити вас ще більше, скажу, що іноді вона знайомила мене зі своїми приятелями, які, підозрюю, були її коханцями або просто такими самими невдаха­ми, як я.

— Не сумуй, — шепотіла вона мені в таких випад­ках, — ти для мене — набагато більше! Ти ж знаєш, як

це буває...

Що я міг відповісти? Все було зрозуміло без слів.

Ну от, я майже все вам розповів. Залишається остан­нє — те, чому вона тут...

...Рік тому я прийшов до неї і не застав удома. Хо­див ще раз, і ще. Врешті-решт почав ходити зранку й увечері щоденно. Мені ніхто не відчиняв. Я перелякав­ся, уявляв найстрашніше: вона лежить там непритом­на або. мертва. Ламати двері я не мав права, тому побіг до ЖЕКу. Новина, яку мені повідомив начальник, була вражаюча: квартира продана, з усім, що в ній є, а меш­канка кудись переїхала. Тепер йому щодня набридають різні люди, запитують, куди вона могла подітися.

Слава богу, що я, мабуть, єдиний з усіх її знайомих, знав її батьків. Але від них користі було мало: вони зна­ли номер її телефону, і то тільки тому, що він зберігся в пам'яті автовідповідача. Судячи з цифр, це була якасьоколиця. Все це страшенно дивувало й непокоїло мене. Я використав своє службове становище, і певні служ­би дістали адресу, яку вирахували за цим номером.

Поїхав туди. Це справді було хтозна-де, в районі п'ятиповерхових «хрущовок»...

Я довго кружляв брудними вулицями, поки не від­шукав потрібний мені будинок. Подзвонив у двері. Ні­хто не відчинив. Але я не збирався так просто повер­нутися й піти. Передбачаючи таку ситуацію, прихопив із собою інструменти й хвилин за п'ять зміг відімкну­ти нескладний замок.

На мене чекала жахлива картина: вона лежала на підлозі посеред маленької темної кімнати і, здається, зовсім не дихала. Дивним було й те, що вона змінила зовнішність — коротко підстриглась і пофарбувалася в чорний колір, обличчя стало таким худим, що впізна­ти її було досить важко.

Я переклав її на ліжко, розтер руки та ноги, кинувся на кухню в пошуках чогось їстівного і з жахом виявив, що холодильник зовсім порожній. Перед тим як виско­чити до найближчого магазину та аптеки, силоміць влив крізь стиснуті вуста кілька ложок теплої води. Ви­кликав «швидку»...

Через кілька годин вона трохи отямилася, і я запро­понував їй випити бульйон, який устиг зварити, поки вона спала після медичних процедур.

Вона була абсолютно відсторонена і не відповідала на жодне моє запитання.

Коли я давав їй воду, зуби цокотіли об край склянки.

—  Навіщо, навіщо ти це зі мною зробив?! — рап­том промовила вона.

—  Що саме, сонечко? — запитав я, розуміючи, що вона не при собі. — Заспокойся, дівчинко, все буде добре.

Вона притислася до моїх грудей, вчепилася в комір.

—  Це не могло бути моїм життям! — шепотіла вона. — Я втомилася. Я більше не можу... Я — нездара, я — нуль, я — ніщо! Мені більше немає що сказати... Я — курка! Курка!

—  Ти помиляєшся. У тебе є всі умови, щоб жити далі. Навіщо ж усе руйнувати?

Вона подивилась на мене поглядом, від якого мені стало сумно і моторошно.

—   Затям, — промовила глухим голосом, — усі УМОВИ, які виставляють ззовні, не придатні для жит­тя! Я ненавиджу умови!

—  Чого ж ти хочеш? — намагався зрозуміти я.

—  Я хочу... на безлюдний острів. Ти можеш влаш­тувати це для мене? Ні? Тоді йди геть! Геть! Геть!!! — закричала вона.

—  Ти справді втомилася. — Я намагався заспокої­ти її, гладив по стриженій голові, як дитину. — Це звичайна криза. Так буває. Дозволь мені забрати тебе звід­си! Що ти надумала, навіщо тобі ця обідрана хата?! Ти сильна й розумна. Ти не курка, ти моя левиця, моє ко­хане кошенятко...

Але вона ніби не чула мене.

— Одна мить радості за здійснення боргу на землі...

Це були останні слова, які я чув від неї. Потім вона заснула.

Те, що вона сказала, було останнім рядком із Мемо­рандуму Блеза Паскаля.

* * *

—  Це все,—закінчив свою розповідь пан Вітольд. — Решту ви знаєте.

Була вже друга година ночі. Але обидва співрозмов­ники не помітили, як минув час. Вони навіть не ввімк­нули світла — так і сиділи огорнуті затишною темря­вою. Тільки крізь шпарину внизу дверей просовувався до кабінету тонкий і гострий меч світла, яке йшло з лі­карняного коридору.

—  Я вже зрозумів, що ви людина неординарних рі­шень, — сказав лікар, — але чому ви вирішили влаш­тувати її саме сюди? Чому просто не поклали на обсте­ження в кращу, можливо, закордонну клініку? Яких результатів ви чекаєте?

Пан Вітольд знизав плечима:

—  Розумієте... У неї завжди була якась незбагненна для мене цікавість до різного роду відхилень від норми. Ми багато про це розмовляли. А коли вона так сильно змінилася, я подумав, що їй потрібні нові враження. Такі, яких у неї ще не було. Але обрати щось із цієї царини зда­валося мені неможливим — вона не була хіба що на Мі­сяці. До того ж я збагнув, про що вона думає, адже знав її досить добре. їй здавалося, що вона всі ці роки прожила не своє життя. У тому була дещиця правди, адже якби ми не зустрілися... Хтозна... Часом це питання бентежило й мене. Тоді я й подумав про лікарню. Тут вона могла б по­чати все з нуля, спробувати себе в новій якості і зрештою зрозуміти, де справжнє життя: перед камерою на Канн-ському фестивалі чи в обідраних стінах притулку для хво­рих... Я мріяв, що вона отямиться.

Але остаточний задум був складнішим: я гадав, що незвичайна робота і спілкування з людьми, чия психіка порушена і які завжди цікавили її, виведуть її з творчої кризи, дадуть нові теми, й вона знову почне писати.

—  А вам не здається, що це ваш черговий експери­мент? — раптом запитав лікар, і пан Вітольд сахнувся, ніби від удару.

—  О господи, — тихо промовив він, — невже я при­речений на такі вчинки щодо неї? Що буде, якщо вона про це дізнається?! Він уперше мав нещасний, безпомічний вигляд.

—  Не дізнається. Вас тут бачила хіба що моя секре­тарка, — заспокоїв його лікар. — Зараз ви поїдете звід­си, а в разі потреби ми можемо зустрітися в іншому місці. Добре?

—  Добре, — слухняно промовив пан Вітольд і за­питально подивився в темряву на силует свого спів­розмовника. — Але ж ви не зробили жодних виснов­ків. Після того, що ви почули, я хотів би знати...

—  Мені треба подумати... — замислено сказав лі­кар. — Тепер я не певен, що йдеться про аутистичний стан. І взагалі не певен, що йдеться про хворобу.

А ще гадаю, що ви перебільшуєте свою роль в її житті. Вона б усього досягла сама. Повірте: кесарю — кесареве.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

* * *

«Звідтоді як я почала бачити внутрішній стан речей, усе зовнішнє викликало в мене лише сум або сміх. Я на­віть не знала, якому з цих двох станів надати перевагу. Особливо ця суть оголялася на великих заходах, на яких я провела першу (вважаю її безглуздою) частину життя.

Під час таких заходів — презентацій, фуршетів, рагіу1, прийомів, фестивалів тощо — я шаленіла, й мені спадало на думку, що натовп — це бидло, біомаса. Спіт­ніла, червонопика, безсоромна, не здатна поглянути на себе з боку. Якби раптом усі присутні підкорилися грі під назвою «Замри!», то, мабуть, вжахнулися б.

Перезріла тітка із судомним рум'янцем і пухнастим боа на шиї, тлустий молодик із виряченими під час тан­цю очима, дівчина із задертою спідничкою, багатій-ста-риган, що хапає її за сідниці, дама-вамп, що розкурює сигаретку, вставляючи її в претензійно довгий мундштук, і випиває чергову порцію коктейлю «Манхеттен» (Господи, це ж — я!)... Будь-яка вулична сука має більш ви­разний погляд, бігаючи в пошуках хліба насущного!