Ірен Роздобудько - Дванадцять, або Виховання жінки в умовах, не придатних до життя (сторінка 25)

Бидло регоче, бидло ласо спостерігає за стриптизом, бидло грає в дурнуваті застільні ігри, розв'язує брутальні загадки й отримує призи від іншого, більш заможного бидла. І всі ці веселощі заради... заради того, аби якась істота чоловічої чи жіночої статі придбала пральну ма­шину, холодильник, авто, меблі чи купилат за 900 баксів квиток на попсовий концер у перший ряд.

Як вирватися із цього кола, як розірвати його? А точніше — як не бути бидлом? Найпростіший спо­сіб: відчути під собою землю, за собою — націю чи хо­ча б спільноту однодумців, а над собою — Бога... Але ця мить прозріння настає для веселої спільноти спо­живачів у останню хвилину існування на Землі. Часто, споглядаючи всю цю карусель, я бажала, щоб та мить настала негайно. Щоб усі, хто веселиться, задирає ноги й крутить стегнами, раптом опинилися на пласкій сі­рій рівнині, у довгій незрозумілій черзі, на нетутеш­ньому вітрі, що здіймав би їхні білі тоги... Щоб вони здивовано завмерли, оглядаючи одне одного, а потім — кожен себе самого. Можливо, тоді, після першого зди­вування та усвідомлення чогось незбагненного й ве­личного, їхні обличчя набули б того виразу, яким наді­лила їх природа. Хоча, боюся, процес перевтілення — незворотний. Мавпі вже ніколи не стати людиною, на­віть якщо вона одягне піджак і краватку.

Нова формація, яку я встигла запізнати, формація так званих «ділових людей», — інопланетяни. Орієнту­ючись на своїх європейських родичів, вони поступово перетворюються на роботів. Вони не п'ють, не палять, відвідують фітнес-клуби, курси іноземних мов, мають завчені, запрограмовані рухи й вирази облич на всі випадки життя і за столом зазвичай'несуть банальщи­ну. Вони, ця новітня формація, приречені контролю­вати себе — завжди і всюди. Програма їхнього життя працює в режимі «тісісНе»: важіль чи кнопка, зафіксо­вана між «оп» і «оБ>, як у телефоні.

Такі люди викликають у мені настороженість. Вони не знають, що таке жити за повною програмою. Вона вилучена з їхнього персонального комп'ютера. А тих, хто намагається лишитися собою, вони вважають, у ліпшому разі, «білими воронами», у гіршому — прос­то божевільними...»

Хелена нарешті відірвалася від споглядання дощу за вікном і хитнула головою, відганяючи ці думки. «Я стала злою, — подумала вона, — а це погано, неправильно...»

Вона почала збирати свої речі — диктофон, зошит, ручку, окуляри, плеєр — у сумку й поглянула на годин­ник. Ого! Вона простояла біля вікна дві години. Це озна­чає, що наступна маршрутка буде години через півтори. За дверима кабінету було надто тихо. Це означало, що на поверхах лишилися тільки чергові медсестри, які вже, мабуть, поснули на вузьких ліжках в ординаторських. Хелена виглянула в коридор. Він був темний, як ту­нель. Лише десь далеко, в кінці, жевріла настільна лампа на столику, де мала сидіти чергова. Але її не було. Хелена ніколи не ходила цим коридором, завжди прослизала у свої двері, немов мишка, й сиділа тихо, не виходячи на­віть в обідню пере'рву в лікарняний буфет. Вдень кори­дором завжди вешталися то пацієнти, то санітари. Те­пер тут було тихо й порожньо. Хелена обережно зробила кілька кроків, ніби входила в невідому воду. Тихо й по­рожньо... Ніч піднімалася за каламутним склом лікар­няних вікон, ніби рівень чорної води, на поверхні якої повільно погойдувалися золоті уламки розтрощеного місяця. їхні мерехтливі відблиски утворювали на стінах дивний німий синематограф — безгучну битву тіней. Було чутно лише дихання. Хелена притисла руку до гру­дей і зрозуміла, що це дихання належить їй...

Потім десь у кінці коридору тихо рипнули двері. Дивно. Адже на ніч палати зачинялися. Хелена якомога щільніше втислася в стіну, вдивляючись у темряву. Вона помітила, що найдальші двері прочинилися. Спочатку з'явилася жіноча нога в капці, ніби людина так само, як і вона хвилину тому, на доторк пробує прохолодну воду ночі. Жінка повільно протискалася крізь вузьку шпари­ну прочинених дверей, не розкриваючи їх повністю. Хелена здогадалася: вона робить саме так тому, бо знає, що двері риплять. Отже, виходить не вперше...

Нарешті жінка випросталася, зробила крок у бік сті­ни і завмерла біля неї майже в такій самій позі, як і Хеле­на, котра причаїлася по той бік довгого коридору. Жінка не бачила її. Проте Хелена впізнала ту, котру про себе на­звала Сомнамбулою, — жінку, що застрягла на межі сну та пробудження в пісках власної свідомості. Отже, це була жіноча палата. Та сама, звідки були всі її співрозмовниці.

Постоявши якусь мить нерухомо, Сомнамбула ру­шила вперед. Хелена ще більше притулилася до стіни. Що буде, якщо жінка помітить її? Підніме ґвалт? Зля­кається й почне кричати?

Вона не встигла вирішити, що робити, як у двері зно­ву боязко просунулася чиясь тінь. Довге волосся в місяч­ному світлі виблискувало, мов тьмяна мідь. Хелена впі­знала Жанну, дівчину з притулку мильних бульбашок!

Хелена вже не думала про нічну маршрутку, просто спостерігала, що буде далі. Обидві тіні нерухомо стояли біля стіни, світло окреслювало їхні контури. На третій раз двері все ж таки зарипіли — в них просовувалася опасиста казкарка-стюардеса Тувеянсон. Вона метушли­во поправила зачіску (волосся її було охайно зібране в загогулисту високу «мушлю») і приєдналася до цих двох. Так поволі з дверей палати вийшли всі її мешканки. Двох останніх осіб Хелена охрестила для себе так: Русалонька (та, що любить стояти під рукомийником) і Галеристка (жінка, котра постраждала від картин). Галеристка, котра вийшла останньою, обережно за­чинила двері палати. Хелена з подивом чекала, що вони робитимуть у темному коридорі, п'ять вишикуваних біля стіни тіней здавалися їй фантомами. Нарешті жін­ки, відділившись від стіни, рушили вперед. Це було фантасмагоричне видовище!

Вони повільно йшли одна за одною, крок у крок, їхні довгі сірі халати нагадували давньоримські тоги, а уповільнені рухи робили схожими на поснулих у ніч­ному морі риб. Куди вони пливли?

Хелена з тривогою поглянула на куток чергової мед­сестри. Попри увесь здоровий глузд їй не хотілося, щоб та раптом повернулася й порушила це видовище ґвал­том та викликом санітарів.

Дивна процесія зупинилася перед дверима іншої па­лати за кілька метрів від того місця, де причаїлася Хелена.

Сомнамбула простягнула руку й ледь чутно одним зігнутим пальцем вистукала по дереву три-чотири так­ти. Неважко було здогадатися, що це був умовний сиг­нал! З-за дверей почувся легкий скрегіт металу по ме­талу, і вони невдовзі відчинилися рівно настільки, аби в них могла просунутися найогрядніша з жінок. Усе це відбувалося не вперше!

П'ять тіней швидко прослизнули всередину кімнати.

Чорна вода ночі, котра вже затопила коридор по самі вінця, знову стала непорушною. Хелена відірвалася від свого прихистку й попрямувала до тих две­рей. Вона була впевнена, що знає, хто саме мешкає за ними!

На щастя, двері залишалися трохи прочиненими. Шпарина була розміром у два-три пальці. Хелена зно­ву притислася до стіни, намагаючись перетворитися на вухо. На величезне вухо. Власне, те ВУХО, яким вона й була останнім часом...

* * *

Те, що відбувалося далі, видалося Хелені сном...

—  Вітаю вас, шановні. Сідайте... Влаштовуйтеся зручніше.

Хелена впізнає голос того, кого назвала Технологом. Через двері чується характерний шурхіт.

—  Отже, сьогодні ми вислухаємо останні вражен­ня. Власне, я ще не переконався щодо остаточного ви­сновку, але, гадаю, ми на правильному шляху.

—  У чому, дозвольте запитати, ви невпевнені? — чує Хелена голос Жанни. — Пригадую, ви так само ва­галися щодо мене...

—  Було таке, — підтверджує Технолог, — але ж ви повернулися звідти. А вона продовжує жити там. І, зда­ється, їй це подобається.

—  Не згоден. Категорично не згоден! У Хелени калатає серце, адже це голос її останнього співрозмовника — того, хто примарився їй у порож­ній кімнаті й кого вона назвала «Веронезе».

—  Вона — наша, — каже Веронезе. — Вона — наша, хоча й боїться зізнатися в цьому навіть собі.

—  Не забувайте, що ми повинні бути обережними, — попереджає Технолог. — Будь-яке втручання зовнішніх сил може все зіпсувати. Як вважають інші присутні?

Зависає пауза.

—  Я згодна. Вона — наша, — голос належить Сом­намбулі.

—  Наша... — луною відгукується Русалонька.

—  Не знаю. (Цього чоловіка Хелена назвала Спад­коємцем.)

—  Не знаю... — голос Галеристки.

—  Наша! — оксамитовий баритон Олігарха.

—  Вона така мила! — підхоплює Тувеянсон.

—  Я не знаю. — Це промовляє Мандрівник. — За­надто мало часу, щоб визначити...

—  Отже, — продовжує Технолог, — шість проти двох, двоє — утрималися.

Хтось аплодує. Хелена впевнена, що це — Тувеянсон.

—  Але як знати напевно, що пробудження відбу­лося? — запитує Сомнамбула.

Технолог прокашлюється, налаштовуючись на дов­гу промову.

—  Навернення, — каже він, — прошу зауважити: навернення! З психологічної точки зору, пробудження душі — це і є навернення. Ми всі знаємо, що це таке, але не кожен із нас може висловити те, що він чи вона відчували під час цих метаморфоз. Отже, пробуджен­ня душі на першій стадії характеризується втратою душевної рівноваги. Згодом відбувається перехід сві­домості з низького рівня на вищий і, як винагорода за всі душевні муки, — трансцендування.

—  Ви говорите, як божевільний! — уриває його Веронезе. — Хибна звичка — прикидатися.

—  Я кажу те, що знаю, — суворо стверджує Техно­лог, — але якщо ви прагнете простоти, можу поясни­ти. Це, до речі, стосується вас усіх — недаремно ж ми нині разом. Отже, людина, а точніше, її особистість, на­роджується і обертається в колі вузького власного сві­ту. Протягом усього життя ми існуємо в ньому й керу­ємося кількома інстинктами — тими, що успадкували від своїх пращурів. їхні назви ви знаєте — їсти, пити, захищатися, продовжувати рід... Інстинкти є інстинк­ти. Більшість із нас живе так, ніби є центром всесвіту. Це — щасливці, вони живуть, як трава. Але є інші. Ті, хто внаслідок якоїсь події виходить за рамки індиві­дуальної свідомості й приєднується до всесвітнього розуму. З маленького вузького кола вони раптово по­трапляють у безмежний світ буття. І це безмежжя поглинає їхнє мізерне індивідуальне існування! Майже непомітно для себе людина прослизає зі старого все­світу в новий. Так трапилося з кожним із нас. Тепер ви розумієте, чому ми разом? Нас не так уже й багато, і ми повинні оберігати одне одного. І... і жаліти тих,хто...

—  Хто живе, як трава... — підказує Тувеянсон.

—  Так, — підхоплює Веронезе, — це те саме, що стояти близько біля велетенського полотна роботи Мікеланджело або Леонардо, й бачити лише кольорові плями та борозни від волосинок пензля, й не знати, що становить вся картина.

—  Так. їсти, спати і продовжувати рід — це ще не все, щоб мати право називатися людиною... Бачити світ у цілому — ось головний результат навернення.

—  І ви вважаєте, що вона може бути з нами? — по­дає голос Галеристка. Хелена уявляє її витончений ари­стократичний профіль і трохи відсторонений погляд іронічно примружених очей.

—  Певно, що так, — каже Технолог, — у неї сильна воля, чудова інтуїція й насичене емоційне життя. Це — три умови для людини, котра здатна відчути навернен­ня. Зрештою... зрештою, ми всі говорили з нею. Жоден не відмовився. І, прошу зауважити, вона не ставила дурних запитань!

—  Зрештою... — луною підхоплює Олігарх, — зі­знаймося відверто: ми всі — її прихильники.

 

—  Це правда, — відгукується Галеристка.

—  Так, — каже Мандрівник.

—  Згоден, — тихо промовляє Спадкоємець.

—  Отже, — підсумовує Технолог, — десять із деся­ти! Вона — наша.

Чути, як хтось (звичайно ж — Тувеянсон!) плескає в долоні.

—  Але ж треба, щоб вона про це дізналася! — каже Русалонька.

—  Вона вже знає, — каже Технолог. — Вона прийде до нас сама... Вона забере нас звідси...

* * *

Хелена відстороняється від стіни, вона настільки зрослася з нею за ці пів або повну годину, що їй здаєтся, ніби вона ледве відклеюється від неї, пручаючись, борсаючись під тиском вологої нічної темряви. Вона підносить до очей руку із годинником — пів на двана­дцяту. Хвилин за десять-п'ятнадцять по трасі повз лі­карню проїде остання маршрутка. Отже, треба йти. Ду­мати — потім.

Вона тихо прямує до сходів. На сьогодні з неї до­сить, вирішує вона. Але тепер вона впевнена, що по­руч існує життя. Навіть тут. Хоча чому «навіть»? Саме тут, де уриваються надії. Спустившись на перший поверх, вона будить сані­тара, і той, незадоволено сопучи й позіхаючи, довго дзе­ленчить ключами, відмикаючи двері.