Ірен Роздобудько - Дванадцять, або Виховання жінки в умовах, не придатних до життя (сторінка 26)

Хелена швидко йде темною бузковою алеєю. Голова її розколюється, ноги тремтять. Вона ледь добігає до на­півпорожньої маршрутки, і водій насторожено погля­дає на неї в люстерко, що висить над його головою, — хто його знає, що за люди сідають на цій зупинці...

Вдома вона перекидає книжки — просто витрушує їх на підлогу з ящиків, котрі так і не спромоглася розі­брати за весь рік. їх так багато! Нарешті вона знахо­дить перше видання свого «Амулета Паскаля», напи­саного англійською — без скорочень і пояснень, котрі було внесено потім під час перекладу за наполегливи­ми порадами видавця та редактора. У неї ніколи не було часу та звички перечитувати написане, а тим паче — видане й витіснене новими сюжетами. Але вона все пам'ятає і тому, майже з огидою перегорнувши сторін­ки із діалогами та сюжетною колізією, натрапляє на «прохідні абзаци» — ті, що були написані «для себе»: «...У колі герцога Роанеза, під час чергової світської вечірки, кавалер де Мере познайомився з дивним чоло­віком, який здався йому «людиною похилого віку» — відомим математиком Блезом Паскалем. Для аристо­крата Мере той був лише диваком, котрий не мав доб­рих манер, занадто замкненим і сором'язливим. Пізніше, завдяки записам самого де Мере, сучасники вва­жали, що зухвалий кавалер перевиховав Паскаля. Ось уривки з цих записів: «Цей пан був сильним математи­ком, котрий, треба зауважити, не знав нічого, крім цієї науки, яка в світі не має жодного значення. Цей чоло­вік, у якого не було ніякого смаку й тактовності, по­стійно втручався в розмови, завжди дивував і змушу­вав сміятися над ним. Але згодом він ставав менш упевненим у собі, почав лише слухати й запитувати і все, що почув, записував у свій нотатник, який постій­но носив із собою. Після наших спільних подорожей цей чоловік перестав думати про математику...». У цей час Блез Паскаль зробив запис у своєму нотатнику: «Треба тримати свої думки під замком. Буду остеріга­тися під час подібних подорожей!»

Поблажливо поплескати генія по плечу — от єдина розрада «сильних світу цього». Вони плескають — ге­ній сором'язливо і вдячно посміхається. Вони ласкаво натякають йому на те, що нині в моді фламандське ме­реживо, а не дешеве плетиво, придбане на розі біля власного будинку, — геній шаріється.

Йому м'яко кажуть, що все, чим він займається, все, на що покладене життя, — дурниці. О, він може кивну­ти у відповідь. Але це буде механічний жест. Дань ввіч­ливості. Страх удатися до зайвих розмов. Геній чекає на­вернення, як кавалер де Мере — свою чергову коханку... Ось воно, це слово! Хелена напружується, щоб зга­дати... А що згадувати — вона все знала сама. Вона пе­регортає ще кілька сторінок:

«В один зі святкових днів Блез їхав у візку, запряже­ному четвіркою коней. Коні понесли, й візок опинився на краю моста, не огородженого парапетом. В одну мить вся четвірка впала у воду, а візок якимось дивом застряг на самому краю обриву. Після цього випадку Паскаль почав страждати на безсоння, під час якого ба­чив видіння. Свідоцтво абата Буало: «Цей великий ро­зум завжди уявляв, що бачить по лівий бік безодню. Він завжди ставив зі свого лівого боку стілець, аби заспо­коїти себе. Друзі й духовні наставники переконували його, що немає чого боятися, що видіння — лише по­родження його хворобливої уяви. Він згоджувався, а через чверть години по тому знову бачив по лівому боці прірву, котра затягувала його...». Вченого оголосили божевільним. Його прихильники й заздрісники довго сперечалися з цього приводу. Але це його не обходило. У ніч з понеділка на 23 листопада 1654 року — від «десяти з половиною годин до опівночі з половиною» відбулося те, що перевернуло все його насичене і недовге життя: зустріч із Реальністю, найзагадковіша містична зустріч, котра отримала назву навернення, або осяяння. Під впливом постійного безсоння та довгої внутрішньої боротьби Блез Паскаль спізнав стан, близький до екста-

тичного нападу, під час якого вся краса й сутність світу відкрилися перед ним. Цієї миті він не молився — як істинний прихильник точних наук, він робив уривчасті записи на невеличкому клапті паперу:

«Достеменність. Почуття. Радість. Мир. Бог Ісу-саХриста. Твій Бог буде моїм Богом. Забуття світу й усього, крім Бога. Його можна знайти лише шляхами, вказаними в Євангелії. Велич людської душі. Правед­ний Отець, світ не знав тебе, але я запізнав тебе. Ра­дість, радість, радість. Сльози радості, я відділився від нього: полишили мене джерела живої води. Боже мій, чи полишиш ти мене? Я не відділився від нього довіку. Ісус Христос, Ісус Христос... Я від нього відді­лився, я втік від нього, розіп'яв його, зрікся. Тож не відділюся від нього ніколи. Він зберігається лише шля­хами, поданими в Євангелії. Відречення від світу пов­не й солодке. Повне підпорядкування Христу й моєму духовному наставнику. Вічна радість за один день праці на землі. Не забуду твоїх заповідей. Амінь».

Цей клапоть пергаменту знайшов слуга Блеза Паска­ля після кількох (за однією з версій — восьми) років піс­ля смерті вченого й філософа, який був зашитий в полу його камзола... Один із дослідників життя вченого месьє Бремен доводить, що саме в цю ніч відбулося наверненняБлеза Паскаля й воно поклало край довготривалим ду­шевним мукам. Всесвіт постав перед ним як єдина транс­цендентна реальність. Жахливі галюциногенні видіння змінилися видіннями Світла, Життя та Любові...»

...Вона так і заснула на підлозі, поклавши голову на купу книжок, у незручній позі. Заснула одразу, ніби проковтнула снодійне. Тільки в голові промайнуло ко­ротке запитання: «Невже?» — й одразу невидима заві­са насунулася на втомлений мозок.

Це був не сон... Хелена відчула, як її тіло стало плас­ким, немов вирізаним із паперу. Руки й ноги трохи роз­ведені, як у картонних ляльок, що їх друкують у журна­лах для дівчаток поруч із малюнками одягу. Насправді, зрозуміла уві сні Хелена, це поза польоту, поза набли­ження. Тільки діти в своїх снах здатні ширяти у просто­рі, як птахи — бавитися, перевертатися, змахувати ру­ками. Тільки відьми у казках чи фільмах літають на віниках чи в ступах, виробляючи у просторі неймовір­ні піруети. Той, хто хоче відірватися від землі — левіту-вати, — обирає позу наближення. Спокійну й відсто­ронену, як на іконах, які зображають Вознесіння.

Хелена бачить себе посеред темної й незнайомої кім­нати перед великим дзеркалом. Всередині його, де, здавалося б, мала відобразитися її постать, темна порожнеча, схожа на довгий тунель у гірському гроті. Проте два її від­битки — повернуті профілем, стоять обабіч амальгами. У лівому верхньому кутку в темних грозових хмарах ви­мальовується верхівка гори, на якій щось мерехтить урив­частим рудим світлом. Зберігаючи позу наближення, Хе­лена відривається від підлоги. Відчуває потужний поклик дзеркала, яке повільно починає втягувати її в себе. Вона не здатна пручатися. Страх і цікавість охоплюють її. Не­вже вона зможе ввійти в амальгаму? Що там, за нею? Хто чекає на верхівці? Хелена приглядається пильніше і ба­чить на тій горі силует оголеної рудоволосої жінки. А ме­рехтливе світло випромінюють її довгі розплетені коси. Вона впізнає себе і з подивом дивиться на тих двох, що стоять нерухомо, як варта. Хто з них — справжня вона? Щоб перевірити, Хелена здогадується зробити певні рухи: підносить руку до свого волосся і починає прочісувати його розчепіреною п'ятірнею. Волосся клоччям вилазить з-під її пальців, устеляє підлогу... Жінка на горі усміха­ється й притуляє тонкого білого пальця до своїх вуст. Дзеркало продовжує втягувати Хелену, вона вже зовсім близько від його поверхні, вона розуміє, що за хвилину опиниться там, звідки вже ніколи не повернеться... Хеле­на стогне уві сні й не може прокинутись. У кінці чорного тунелю виникає нове видіння: довкола свічки сидять де­сятеро тіней. Коли вони одночасно повертають обличчяна стогін, Хелена впізнає їх. Страх минає. Дзеркало зупи­няє її наближення. Хелена плаче. Це вони, ті, для кого вона писала свої книжки! їх десятеро. Десятеро божевільних людей, котрі відчули навернення, десять однодумців, яких вона не розпізнала відразу, їхні очі випромінюють лю­бов, світло й життя. Вони сидять дружнім колом у кінці чорного тунелю — за їхніми спинами вимальовується море, золотаво-блакитний горизонт, насичена зелень ек­зотичних дерев, теракотовий берег.

Дзеркало тьмяніє, немов екран телевізора... Хелена прокидається.

Субота, вихідний день. Щось змінюється. Майже непомітно й невідчутно, але Хелена прокидається з усмішкою. П'є каву й дивиться у вікно. Люди йдуть на базар і з базару. Вони несуть у кошиках фрукти й ово­чі — малину, суниці, помідори, огірки... У цьому робо­чому кварталі всі жінки — огрядні, всі чоловіки — в по­дібних картатих сорочках та спортивних штанях. Усі вони знають одне одного, вітаються, зупиняються по­балакати. Поки жінки ходять базаром, чоловіки скуп­чуються біля кіосків, купують горілку в білих пласти-кових склянках, стають щільним колом, затуляючись спинами друзів від прискіпливих очей дружин, і вже зранку набувають свого звичайного повсякденного стану. Стану трави...

Крізь стіну чути, як у сусідній квартирі розпочина­ється звична для вихідного дня сварка. Хелена знає: якщо ці сусіди починають кричати — це надовго. Роз­починає високий жіночий голос. Хелену завжди дивує, про що можна кричати годинами, у чому проблема, кот­ра потребує такого шаленого лементу — на одній но­ті, без упину. Жінка сварить доньку. Нарешті вступає донька. Вона кричить ще голосніше, але повторює єди­ну фразу — її добре чути: «Досить! Дістали!». Повторює разів десять, після чого настає черга чоловіка. Потім вони кричать усі разом. Це така щосуботня розминка перед тим, як глава сімейства почне свердлити стіни...

Тепер Хелені зовсім невтямки, чому вона тут? Чи могла б вона жити так, як ці люди за стіною? Вона вирі­шує сходити на базар, поки вгамуються пристрасті. Спочатку вона ходить поміж рядів безтямно, а згодом загальна метушня поглинає її. Дивно, але їй вперше хо­четься... готувати. І справа не в тому, чи їстиме вона, сенс у тім, щоб згадати, як це робиться. Починається все з того, що вона бачить на базарі гори солодкого болгар­ського перцю. Він величезний, світло-зелений, товсто­шкірий і чудово пахне. Хелена бере два кілограми. Вона не знає, скільки потрібно, — просто не може відмови­тися від того, що накладає на ваги продавщиця. Ще —цей! І той — з червоним черевцем! Вона згадує, що з ним робити! Вона купує фарш, цибулю, рис. Вона не знає, чи їстиме те, що зробить. Але це не має жодного значення. Головне — почати діяти, щось робити.

Перед тим як готувати, вона прибирає квартиру. За стіною вже все вгамувалося. Навіть чути сміх. Отже, вихідний розпочався добре.

Хелена викладає перець на стіл, миє його, зрізає капе­люшки, витрушує біле насіння. Начиняє зелені скриньки сумішшю з м'яса, вареного рису й підсмаженої цибулі, затуляє скриньки капелюшками, щільно розміщує їх у каструлі, заливає водою, змішаною з томатом і спеціями, ставить на плиту...

Вона робить усе так, ніби робила це щоденно. Каст­руля величезна, вона навіть не пам'ятає, звідки в неї з'явилася така. Вона рахує перчини — їх двадцять чо­тири. Можна зібрати прес-конференцію, посміхається Хелена.

* * *

...Із цієї миті для неї історія починає розкручувати­ся від самого початку. З того дня, коли маленька дівчин­ка в закороткій сукенці сиділа на шкільному подвір'ї й виривала своїми малими рученятами колючий бур'ян. Вона виривала і думала про те...

Зробимо зупинку, щоб пояснити її думки. Зупинка досить проста: біля книжки, прочитаної дівчинкою не­щодавно. Це були «Червоні вітрила». Отже, дівчинка намагалася думати про те, що цей бур'ян — колючий і вигорілий — зацвіте в її руках, що він, як будь-яка інша рослина, має право на існування, якщо він уже є в при­роді. Не тільки квіти й овочі заслуговують на увагу. Вона розчищала чагарникові зарості з таким виглядом, ніби під ними мало бути щось дуже важливе — золотий ключик, чарівна паличка, записка з її іменем... Перед тим як зірвати нову стеблину, вона подумки промовля­ла приблизно таке: «Я знаю, що тобі боляче. Пробач. Але ти залишиш тут своє насіння — і твої діточки знову проростуть, повір мені».

Потім вона почала думати, що треба кинути все й утекти, нічого нікому не пояснюючи. Але ж тоді «літня практика» не буде зарахована. І вона не виправить свою «двійку» за поведінку.

Вона не помітила тінь, що нависла над нею.

Потім почула те, про що нічого не знала. Вона бага­то чого бачила, спостерігаючи за дорослими, але ніко­ли, ніколи не уявляла, що все брутальне й непристойне можна так просто вимовити, та ще й стосовно неї. їй стало страшно. Відчуття було таким, ніби її затягує в гниле і смердюче болото. Щоб не задихнутися, вона побігла... Не знала і навіть не могла здогадуватися, що мчить назустріч своїй справжній долі, а та, інша — вбога й простіша, дивиться їй услід із кривою усмішкою, а по­тім обертає свій погляд на когось іншого — на того, хто не втече. Адже вона ледача й руки в неї короткі...

Як дитя, що виросло на вулиці, дівчинка майже од­разу прийшла до тями. Спочатку напружилася, а потім заспокоїлася й прийняла правила гри. Крізь нещільно стулені повіки роздивлялася прохолодну затишну кім­нату незнайомця, зусібіч майже до стелі височіли поли­ці з книжками. Стільки книжок вона бачила вперше, і це море яскравих, різноманітних палітурок викликало в неї величезний розпач: невже хтось (хтось — а не вона!) зміг прочитати стільки? Саме оце відчуття, яке називалося «хтось — а не вона!», уже тоді було малень­кою рушійною силою, котра змушувала її діяти. У школі й у дворі, серед ровесників такого «когось» не було. Цей дорослий незнайомець — вона це відчувала — хвилю­вався за неї. І вона воліла, аби ця тривога й турбота стосовно неї тривала якомога довше. Тому вона і далі лежала із заплющеними очима і з приємністю відчува­ла його збентеженість.