Ірен Роздобудько - Дванадцять, або Виховання жінки в умовах, не придатних до життя (сторінка 27)

О, він ще не знав, яка вона хитрюща! Коли вони поговорили, дівчинка твердо вирішила, що має стати гідною його уваги. Він говорив із нею, як із дорослою. Тому вона мала прочитати книжку, котру взяла в нього. Прочитала її аж тричі, і текст, складний і спершу зовсім незрозумілий, закарбувався в пам'яті надовго. Книжка була досить дивною, але те, що в ній ішлося про любов, вона зрозуміла відразу. Мабуть, тому, що часом і її маленьке серце розривалося від любові. Це була любов безпредметна, вона не мала обличчя й ті­лесної оболонки. Вона існувала всередині неї, як дар. Донині вона не могла знайти назву цьому дарові.

Пізніше вона переконалася: любов — дар. Його отримують із народженням разом із іншими почуття­ми, такими як слух або зір. Часом цей дар перетворю­ється на важкий камінь, на хрест, на повітряну куль­ку. Але його вже не позбутися: він не є твоїм власним вибором. Так сталося при народженні. Любов увесь час тріпотіла над її головою, як шелесткі крила янголів. І якщо божевільний митець або просто — божевіль­ний здатен відрубати собі руку, виколоти око чи відтя­ти вухо — то від цього дару можна звільнитися, лише зупинивши власне серце...

Вона приходила до нього щодня, сідала на підвіконня і слухала, слухала. Часом він говорив з нею англійською, часом — французькою. Поки вона не навчилася розумі­ти його, просто насолоджувалася голосом, який був схо­жий на... розплавлений чорний шоколад. До того вона ку­штувала тільки «молочний» — світло-коричневий і солодкий, а справжній, чорний, здавався їй гірким. Але цебув справжній шоколад, без домішок. І вона підсвідомо потягнулася до всього справжнього — нехай і гіркого...

...Між десятьма та тридцятьма роками немає прір­ви. Прірву вона відчула, коли їй виповнилося п'ятна­дцять. Його Тридцять П'ять вибудували цю прірву до­сить ретельно, хоча вона була старанно закамуфльована під рівну лісову стежку. Дівчина ж у свої п'ятнадцять здатна відчувати себе набагато старшою, віку для неї не існує. Вона керується інстинктом, близьким до мате­ринського. До того ж ці Тридцять П'ять зовсім відбили в неї смак до спілкування з ровесниками. Ровесники — це запах із рота, вологі долоні, лупа та повний рот сли­ни під час поцілунку, нетерпіння й брутальність, котрі не мають нічого спільного із запахом гарних парфумів і шоколадним баритоном, що розповідає про зниклу культуру племені майя. Це плем'я — його. Вона навіть називає його дивним іменем Віт Тольд і вважає, що саме так звали ватажка цього зниклого племені.

У ній прокидається бажання кокетувати й зваблю­вати. Просто — зваблювати, без подальших наслідків, яких вона поки що боїться. Передусім боїться наляка­ти його своєю дорослістю. Тому йдуть у хід лише мізер­ні хитрощі: жести, рухи, які набувають дедалі більшої жіночності, коротенькі спіднички, самотужки облямо­вані прошвою, тоненькі ремінці босоніжок на високій дерев'яній платформі, брязкучі браслети на зап'ястях, величезні яскраві сережки з пластмаси, за якими ви­стояна божевільна черга в найближчій «галантерейці».

Але все це — не діє. У ватажка племені майя — свої наложниці, яких вона ненавидить. Вони — як протух­лі риб'ячі туші з великими червоними ротами. її ну­дить від його сліпоти. Риби розкривають свої хижі роти, голосно сміються (над нею?), вони смердять задушли­вими парфумами, вони зжирають її час. Втішає лише те, що вона знає напевно: із ними він ніколи не гово­ритиме про зниклу культуру давніх цивілізацій.

Отже, треба ще зачекати. І вона чекає. Але це чекан­ня принизливе для неї! Тому часом вона дозволяє сли­нити себе дозрілим шмаркачам. І все заради того, щоб потім розповісти йому. Дарма! Він принижує її ще біль­ше, проганяє від себе, і вона мусить змиритися з таким станом речей, знову перетворюється на слухняну уче­ницю. Вона розуміє, що йому потрібне ВУХО, що понад усе він любить самого себе — свій нерозтрачений інте­лект. Решту він уже розтратив. На цих дурнуватих пи­хатих риб! Вона мусить бути слухняною ученицею. Вона м'яка, немов віск, і якщо йому треба бавитися зі шма­точком розплавленого воску, нехай бавиться.

Насправді в неї є старанно приховуваний секрет: вона не віск! У неї ніжна, майже прозора шкіра, гладень­ка, мов шовк, але під нею — сталевий каркас. Для неї не існує напівтонів — тільки «так» або «ні». Дар, який вона носить у собі, може існувати тільки в таких умо­вах. Вона ще не знає, як це погано для життя!

...Двадцять і сорок — то вже серйозно! Між двадцять­ма жіночими роками й сорока чоловічими вже вима­льовується знак рівняння — дві взаємодіючі риски зі зворотними стрілками на кінцях. Вона малює цей знак, вона плекає його. Цей знак — міст через прірву, якої вже майже не існує. Та й вона змінилася! У неї — глад­ко зачесане волосся, проста й елегантна сукня, делікат­ні сережки-крапельки. Від неї гарно пахне. Майже так само, як від його розбещених пасій-риб. Але вона вже впевнена, що набагато краща за них! Вона сильна й розумна, у неї вже є власний (а не книжковий!) досвід. І цей досвід нашіптує, що вони, як пишуть у романах, «створені одне для одного». Це так само очевидно, як і дві паралельні риски в знакові рівняння в математич­ній аксіомі. Це очевидно — для неї. Він залишається сліпим. Він нічого не помічає.

Його кар'єра йде вгору. Часи змінюються, і він на­решті стає потрібним — причому всім і всюди. У ньо­го необмежений вибір, і в цей перелік аж ніяк не вхо­дить його старанна учениця. Вони зустрічаються рідше. «Тепер — сама!» — каже він, ніби не розуміє, що вона завжди — сама. Вона — сама-самісінька стоїть посе­ред пустелі й дивиться у бік маленької крапки, що ру­хається за горизонт. Крапка — це він. Вона була потрібна йому лише для вправ. Тепер він — дужий і міцний, іде вперед, не оглядаючись. А вона стоїть і дивиться йому вслід... А потім розвертається і йде у зворотному напрямку. Вона — дужа й міцна. Вона витримає...

...Ось така вийшла прес-конференція, маленькі пер-ченята! Цього разу я розповіла вам чисту правду. Хеле-на посміхається.

—  Вони більше ніколи не зустрілися?

—  Як склалися їхні долі?

—  Чи завжди мелодрама повинна мати «хепі-енд»?

—  Який вплив мають на творчість дитячі травми?

—  Чи не здається вам, що ця історія досить ба­нальна?

—  Якби вам довелося дописати її, як би вона за­кінчилася?

Зацікавлені слухачі хочуть знати все — їх не влаш­товує незавершеність.

Що ж, доведеться проминути десять, ба більше — п'ятнадцять — років і продовжити так...

...На повільних хвилях часу і спеки хилитався чере­вом догори напіздохлий серпень. Літо — мертва пора.

Вона щойно повернулася з кінофестивалю, розвез­ла подарунки близьким і друзям. Прочитала черговий список справ на вересень. Знову передбачалася якась поїздка — в гамір, метушню, на ярмарок марнослав­ства. Ніхто не міг розірвати цього кола. Ніхто.

Аж ось одного вечора пролунав цей дзвінок у двері.

«Привіт, крихітко...» Ватажок племені майя, підстар­куватий плейбой із джентльменським набором: квіти, шампанське, торт. Запах від Кензо, окуляри від Долче енд Габана, костюм від Гапчука... Благородна сивина на скронях, шоколадний голос: «Привіт, крихітко!». Награ­ність, за якою криється страх отримати поразку. Про­позиція руки і серця.

—  Банальність!

—  Мило!

—  Серіал для обивателів!

Так-так,заспокойтесь, шановні колеги! Авжеж, «мило»! Життя — взагалі мило. Спочатку запашне, «Полуничне», а потім — жалюгідний обмилок сподівань, утрачених можливостей, надій, сил, розуму, здорового глузду, пам'яті. Потім залишається тільки піна, мильні бульбашки...

Хелені вперше закортіло подивитися на себе в люст­ро. Раніше, на тій квартирі, звідки вона втекла, у неї було багато дзеркал. Але то було в іншому житті, в житті, що змилилося до піни. Тут не було жодного! Вона відчини­ла вікно й поглянула у скло. Те, що побачила, вразило не менше, ніж саме скло — таке брудне, ніби у приміщенні громадського користування. Як вона могла так опуститися? У каламутному склі вона бачила короткостриже-ну брюнетку з відрослим світлим корінням, запалими очима, загостреними вилицями. «Не дивуйся, це — ти! — єхидно усміхаючись, промовляла брюнетка. — Королева світських раутів, «дівчина з обкладинки», модна пись­менниця, телезірка, лауреатка престижних премій, ку­мир молоді, авторка сорока романів та десяти кінострі­чок, мандрівниця, фатальна білявка, пожива репортерів, скандалістка, примара, пил, вода, попіл, тлін... Ти злама­лася! Ти гадала, що цього ніколи не станеться. Власне, чому? Хто дав тобі право на таку зухвалість? Ти вважала себе сильною. Але сили рано чи пізно закінчуються. Те­пер ти — пародія на саму себе. Люди часто перетворю­ються на подібну пародію... І вигляд у тебе, як у нарко­манки чи алкоголічки! Власне, у цьому немає нічого дивного. Ти закінчилася. Як мило».

Хелена з усієї сили б'є кулаком у самісіньке серце скляної примари і з радістю відчуває біль.

«Оце вже по-нашому! — промовляє їй залишок відображення на гострому скляному трикутнику. — Отямся! Життя — прекрасне. У тебе є все, про що тіль­ки можна мріяти: ти — справжня. Навіть у своїх при­дуркуватих ваганнях. І те, що ти так ненавидиш себе, говорить про те, що ти ще здатна рухатися. Чому ти зупинилася? Зупинятися посеред шляху — це доля слабких, крім того, це банальна психологічна пастка. Мало хто витримує напруження, коли переходить ме­жу своєї мрії. Хтось — зупиняється й повертає назад, хтось — вважає, що вхопив Бога за бороду, і деградує, не помічаючи цього, хтось — просто спивається, хтось перетворюється на клоуна... Не метушись. Просто живи своїм життям і не приміряй чуже. Розумієш, кожен має прожити СВОЄ життя. Брехня, коли, скажімо, жінка офірує собою заради родини — чоловіка, дітей. Хоча в традиційному розумінні це вважається «великим жі­ночим подвигом». Чинячи так, вона не тільки грішить тим, що нехтує своєю дорогою, своїм покликанням і своєю, нехай маленькою, місією на землі — вона під­свідомо, під маскою цієї жертовності руйнує життя тих, у кому розчиняється. Це те саме, що кинути грудку цук­ру в спирт чи розсіл. Цукром можна поліпшити тільки відповідне питво. І то — в розумних межах.

Кожен на цій землі п'є свою чашу. І ніхто зі сторон­ніх не знає — не може знати! — що в неї налив Бог.

Тисячі й мільйони людей ніколи не замислюються над своїм призначенням. Хіба може бути призначен­ням посада, статус чи амбіції? Чи є місією, скажімо, те­левізійних босів ошукувати людей ідіотськими серіа­лами? І при цьому з гордістю говорити про рейтинги? Це — рейтинги людського глупства, яке вони множать. Це не призначення, а злочин на кшталт злочину нар­комана зі стажем, що присаджує на голку новачків. Чим складніша людина — тим заплутанішим і незрозумі-лішим стає для неї її призначення. Найзрозуміліші мі­сії — вирощувати хліб, народжувати дітей. Решта по­требує величезного напруження розуму...»

—  Навіщо мені це напруження? — вголос каже Хелена. — Я хотіла зовсім іншого — готувати обіди, влаштовувати дитячі свята, плести чоловікові шкарпе­тки, підбирати фіранки під колір шпалер, ходити на роботу й повертатися з кошиками продуктів, купува­ти ялинку взимку і консервувати огірки — восени... Я хотіла жити, як усі...

«Брешеш! Безсоромно брешеш, дівчинко! Від наро­дження ти — планета, яка не потребує зовнішніх втру­чань. На цій планеті є глибокі сині річки, дикі ліси, не­відомі природі звірі, дивовижні метелики, прерії, гори, урвища. І якщо на цю планету прийде бригада буді­вельників і почне корчувати твої сади, знищувати твою екологію, у тебе буде один шлях: здохнути під своїми вимерлими деревами!»

—  Але я там — зовсім сама...

«Знову брешеш. Адже ще вчора ти переконалася, що в тебе є принаймні десять, але дуже надійних послідов­ників. Вони живуть на цій планеті разом із тобою. Мож­ливо, їх набагато більше, ніж ти бачила й уявляєш. Але скільки саме — то вже не суттєво. Важливо мати цих десятьох...» — Десь я вже таке чула... — промовляє Хелена. З її порізаної руки тече червоний струмок. Кров. Тепла і справжня. Як усе, що вона так любила раніше...

«Для того щоб мати успіх, не треба мільйонів, вар­то мати десятьох, але вірних послідовників...» Як вона могла забути? Так говорив один старий і втомлений письменник-емігрант, кумир її юності, якого вона зу­стріла в кав'ярні «Сіозегіе сіек Іііаз» на Монмартрі.

Тоді вона була в Парижі вперше. Зранку поважний ескорт — видавець та менеджер тягали її по книгарнях, де вона презентувала свою книжку, вдень вона дала кіль­ка інтерв'ю, а потім, на хвилинку заскочивши до готелю, щоби переодягтися, помчала в Латинський квартал на рю де л'Ансьєн-Комеді до ресторану «Ье Ргосоре», де на її честь було влаштовано вечірку. І замість вечірнього міста, що сяяло за вікном, їй довелося розглядати портрети славет­них відвідувачів цього старовинного закладу XVII століт­тя — Робесп'єра, Лінкольна, Вольтера, Дантона, Марата, Дідро та Бомарше... Вечеря серед великих мерців, котрі дивилися на неї зі стін, та жваві ділові розмови, які їй до­водилося підтримувати, відбилися в її голові жорстоким дисонансом. І перший день минув під знаком головного болю й розпачу. Проте зранку день належав їй.