Ірен Роздобудько - Дванадцять, або Виховання жінки в умовах, не придатних до життя (сторінка 28)

Був початок осені — час, коли Париж звільняється від туристичної навали. Уранці вона вийшла з готелю й пішла блукати вулицями, про які мріяла з дитинства. Паризька осінь мала запах кави та круасанів. Вона спустилася в мет­ро і безпомилково дісталася до станції АЬеззез, потім пе­ресіла на фунікулер. Париж сам вів її туди, куди треба. її не дивувало те, що вона не оглядається, не розпитує, не роз­гортає карту, як це роблять туристи,—подумки вона про­жила тут більшу частину життя, і тепер працювала па­м'ять ніг, які несли її в потрібному напрямку. Від базиліки Сакре-Кер вона попрямувала по Монмартру. Звідси міс­то мало затишний вигляд, не видавалося метушливим чи схожим на той велетенський мурашник, про який її попе­реджали на батьківщині.

...На набережній Жемапп прямо на парапеті сидить група дівчаток-студенток у вилинялих футболках. Вони втекли із занять бізнес-школи, п'ють пиво з бляшанок та весело перемовляються, золоті відблиски води ме­рехтять в їхньому скуйовдженому волоссі. Рибалки по­закидали вудки в каламутну воду Сени і, як усі рибал­ки світу, з надією втупилися в поплавки; під платанами на лавках дрімають пенсіонери; подекуди на газонах лі­ниво розляглися чорношкірі нащадки «дітей квітів», вони покурюють цигарки й споглядають, як від Арсе-нальської гавані відпливають катери та яхти. Таке ж затишшя в Люксембурзькому саду, Пале-Роялі та Тюї-льрі. Небо медове та синє, у повітрі висить золотава волосінь, зіткана із сонячних променів, легкий вітерець несе тротуарами перші пожовклі листочки. Час апери­тиву, оскільки для коньяку ще не досить прохолодно, а для пива — не так уже й спекотно...

Вчора співрозмовники сказали, що восени «під ас­фальтом Парижа криється пляжний пісок» і всі темпи сповільнюються. Особливо це було відчутно тут, на Монмартрі, де блукаючи численними вуличками вона помітила вивіску «Ье Коіопсіе». Сучасний розкішний ре­сторан...

Вона подумала, що ще один день у компанії мерців вона не витримає, і тому, поблукавши ще трохи, на­решті знайшла затишне місце — «Бузковий хутір» («Сіозегіе сіез Іліаз») — кав'ярню, в якій Хемінгуей пи­сав «Фієсту».

Вона замовила каву. Вона намагалася, щоб її вигляд не виказував захоплену неофітку. Але, як це з нею трап­лялося неодноразово — не тільки тут, а й у найбільш непридатних для цього місцях, — потужна хвиля фан­тазій і слів посунула на неї. Слова роїлися в повітрі й утворювали довкола такий щільний простір, що, зда­валося б, вона могла хапати їх із повітря просто рука­ми, як фокусник, котрий витягає кролика з порожньо­го капелюха. Так було завжди і всюди, але в повітрі Парижа це здавалося ще природнішим. Вона дістала блокнот, не замислюючись, як виглядає в очах небага­тьох відвідувачів цього досить дорогого закладу.

— Після Хемінгуея їхати сюди, щоб сидіти в кав'яр­ні й писати, — не можна, а після Генрі Міллера — не­можливо. Здається, так казав видавець у фільмі Полан-скі «Гіркий місяць»...

Вона підвела очі. І не здивувалася. Перед її столи­ком стояв той, книгами якого вона зачитувалася, — ві­домий письменник, що давно мешкав у Парижі, еміг­рувавши сюди з країни посткомуністичного простору. Вона знала, що ось уже десять років, як він ховається від журналістів і відмовляється від спілкування зі сво­їми колегами. Вона, звичайно ж, бачила його вперше. Але останнім часом події життя вели її тим шляхом, на якому подібні збіги обставин уже не видавалися чи­мось фантастичним або нереальним. І тому вона лишч. з цікавістю відзначила, що з вигляду він набагато стар­ший і сумніший, ніж на обкладинках власних книжок.

—  Я бачив ваше фото у вчорашній «Ье Рі§аго», — продовжував він, — і був приємно здивований. Вияв­ляється, залізну завісу піднято й щодо літератури та­ких країн, як ваша. Дозволите?

Перед тим як скористатися її привітним жестом, він простягнув руку і назвав себе.

—  Я вас знаю, — відповіла вона. їй хотілося додати, що він довгий час був її кумиром. Але вона стрималася. —  Отже, ви — чергова жертва сублімацій, — усміх­нувся він. — Як для письменниці ви надто гарні. Про що ж нині пишуть у вашій країні, аби підкорити ці простори?

Він був іронічний і жорсткий.

—  Я не ставила перед собою таку мету, — відпові­ла вона. — Я знаю: двері в літературу давно зачинені. Останніми в них увійшли хіба що ви. І... — вона зами­слилася, — і Фаулз...

«Фаулз» прозвучало з її вуст як «Фауст», і вони не­сподівано разом розсміялися, розуміючи одне одного.

—  А підкорити нинішню публіку не так уже й склад­но, — продовжувала вона. — На п'ятій сторінці має бути злягання із собакою, на десятій — зґвалтування сином власної матері. Це захоплює. Взагалі, множити зло наба­гато легше і простіше, ніж виростити хоча б один парос­ток надії, формула любові складніша за формулу ЛСД, а механізм почуттів ефемерніший за механізм злягання. Однак друге піддається й учнівському перу...

Він дивився на неї так, як ентомолог дивиться на щойно впійманий екземпляр метелика.

—  Я ще раз переконуюся, що наша біда — маю на увазі слов'ян — у тому, що ми занадто серйозно і тра­гічно сприймаємо світ, ставимо понад усе стилістику, а слово «Слово» пишемо з великої літери, — нарешті промовив він. — На нас тиснуть спогади, і «попіл предків» досі «б'є в наші груди». Даю руку відрізати: ваша книга про геноцид! Здається, ця тема дуже популярна і в моїй, і у вашій країні.

Вона засміялася: «Давайте руку!», і жартома вхопи­ла його за зап'ястя:

—  Це — найкраще, що я вивезу з Парижа!

—  Дайте шанс на ще одну спробу! — попрохав він. — Підлітковий сексу шкільній вбиральні... Вчителька ґвал­тує улюбленого учня...

Вона мовчала.

—  Тоді — не уявляю, чим ви збираєтеся підкорю-вати мільйони! Адже, судячи з вашого велемовного мовчання, на менше ви не згодні?

—  А нічим! Просто я роблю те, що мені подоба­ється! Ви ж самі казали, що графоманія набуває розмі­рів масової епідемії, — посміхнулася вона.

—  Як самокритично! Ви стежите за тим, що і де я кажу? — здивувався він. — І що ж я казав далі?

Вона напружилася, як школярка на іспиті:

—  Те, що ви вважаєте симптоматичним, що у Фран­ції — країні, де нічого не відбувається, — відсоткове число письменників у двадцять один раз більше, ніж в Ізраїлі. Тому що нав'язливий потяг до написання кни­жок з'являється за трьох умов. Коли рівень загального добробуту достатньо високий для того, щоб люди по­чали займатися марною діяльністю. Коли суспільствоперебуває у стані роз'єднаності, в результаті якої ко­жен відчуває свою ізольованість. І остання — коли не існує помітних суспільних змін у внутрішньому роз­витку нації!

—  Все точно... До якої ж категорії ви зараховуєте себе?

—  Попри ці глобальні спостереження, є купа інших особистих суб'єктивних причин. Наприклад, поряту­нок від самотності, бажання того, аби тебе всі любили, жага слави, грошей, визнання, страх смерті... Можли­во, мені найбільше підходить останнє. Мене завжди жахало, що життя коротке. Я хотіла продовжити його. Книжка дає мені надію на існування, бодай міфічне, після смерті.

—  На початку шляху я думав так само... Це — мір­кування молодості, — сказав він і додав після довгої паузи: — А тепер мені байдуже...

...Ось так все і відбувається. І це зовсім не сон. Відбу­вається там, у місті її мрії, де на одній з нецентральних, але не таких уже й непоказних «рю» у великій книжковій крамниці на вітрині за склом, немов близнюки, стоять сорок вісім «Амулетів Паскаля». Тоді її ще не душив со­ром. Навпаки...

Вона слухає його голос. І наважується відповідати. Вони курять. Він дістає люльку, вона — довгу дамську сигарету. Вони п'ють коньяк.

Вона не боїться говорити те, що думає.

Вона каже, що після прочитання нової книжки од­нієї австрійської письменниці (коли вона називає ім'я, він іронічно посміхається, і вона продовжує) батьків­щина Моцарта здалася їй... унітазом у студентській «об-щазі», в якій зіпсовано зливний бачок і всі нечистоти плавають на поверхні в жовтій каламуті.

Він сміється. Вона радіє, що змогла погасити сум у його очах. Він сміється і каже:

— Ви ж самі сказали, що двері зачинено... Мабуть, так воно і є.

Вона ризикує продовжити.

Вона каже, що як у Середньовіччі, коли в містах Єв­ропи вихлюпували бруд у вікно, крикнувши тричі: «Сте­режися!» — так нині на голови споживачів друкованої продукції модні європейські письменники, користую­чись своєю перевагою над країнами, яким менше пота­ланило, вихлюпують свої комплекси і хворобливі фан­тазії. А представники інших самобутніх (і, зауважте, не гірших!) культур із радістю переймають зразки несма­ку, а головне — інтерпретують під своє суспільство — гірше і брутальніше. Але цього ніхто не помічає. Адже в цих країнах генетично знищена інтелігенція і взятися їй нізвідки. Апологети цієї «унітазної» літератури із за­хватом ревного учнівства намагаються переплюнути вчителів у змалюванні сечовипорожнення, злягань, сли­новиділення, колупання в носі, геморою, видалення статевих органів, варіння «ширки», розчленування тварин, поїдання фекалій. А критики з приязними рисами об­лич і авторитетними іменами захопливо препарують ці «нетлінки» й роздають місця в рейтингах тим, у кого фізіологічні збочення виглядають «прикольніше». Задумавшись на хвилину, вона продовжила: — Для мене не матимуть цінності твори, які пи­шуться «про себе», — крім, звичайно, неприховано ав­тобіографічних. Навіть якщо ці твори в очах спільно­ти мають певну вагу. Описувати себе і своє оточення — не ознака літературної майстерності. Це, швидше, пуб­ліцистика, що межує із духовним стриптизом. Скину­ти одяг перед натовпом простіше, ніж вибудувати для цього натовпу нову, ще незвідану реальність...

...Вони сидять у «Бузковому хуторі» майже до вечо­ра. Старий втомлений чоловік розповідає їй купу ціка­вих історій, а потім каже:

— Для того щоб тебе розуміли, не обов'язково мати тисячі прихильників чи блукати світами, рекламуючи свої твори. Просування на ринок не завжди відповідає талан­ту. Це може бути щасливим збігом обставин, досить ви­падковим, або ж силою натиску менеджерських служб. Треба мати хоча б десятьох, але відданих людей. Вони мо­жуть не знати один одного, навіть жити в різних країнах, бути злодіями і янголами, бути бідними й багатими — це не має жодного значення. Головне, що серед них має бути:

один Можновладець, який слугуватиме тобі «дахом» і не дасть загинути голодною смертю, допоки ти не на­брав сили;

один Мудрець, котрий розповість про тебе іншим;

один Екзальтований послідовник, що апріорі вірить кожному твоєму поруху;

один Скептик, що знає не менше за тебе;

один Близький за духом;

один Блукалець, котрий шукає того, чого й ти;

один Злодій, якого ти перевиховав;

один Мрійник, який чує те, чого не чують інші;

один Сновида, котрий будує власну реальність;

один Митець, котрий знає навіть те, ким ти був у по­заминулому житті...

Ці десятеро сильніші за тисячу, бо вони — твоя па­ства, твоє срібне військо, твоя сила. Ти можеш брехати тисячам, але їм — ніколи! Вони бачать тебе наскрізь тому, що самі відчувають так само, як ти...

За хвильку він продовжує:

— Щоб досягнути своєї мети, є одна важлива умо­ва: перестати боятися самого себе. Раз і назавжди сприй­няти себе як індивідуума й не піддаватися загальному психозу. Треба мати сили йти проти течії. А щоб мати ці сили — перестати боятися власних думок, що не збіга­ються з думками решти. Мати сміливість встати і сказа­ти. Часом це досить важко. Невпевненість стримує цей рух: встати. Хвилювання здушує гортань: сказати. Але зробивши це, ти несподівано побачиш — тебе слухають. І не тільки! З тобою зголошуються, адже думали так само, тільки не наважувалися йти проти течії. І страх минає. Страх минає на диво швидко, коли ти долаєш його. Хоча... Хоча потім він повертається знову — коли відчу­єш, що за тобою — ті десятеро. Але ти називатимеш його інакше — відповідальністю. Настане час, коли ти захо­чеш скинути її зі своїх плечей. Але буде пізно. Вони вже йтимуть за тобою й дихатимуть тобі в потилицю... У тебе ще є час подумати над цим і зупинитися.

Це було давно. Тоді, коли вона ще могла зупинитися. Коли ані її місто, ані країна, ані світ ще не були для неї затісними, а сором за все, що відбувалося довкола, ще не отруїв організм. Тепер вона бачила картину в цілому — відступивши настільки далеко, що навіть її друге «я», котре існувало окремо, на цій картині виглядало мізерною крап­кою. Раніше їй здавалося, що так само, як і вона, таку пов­ну картину повинні бачити й інші. І тільки добре вихо­вання, чемність та необхідність дотримуватися правил гри утримують їх від обурення. Але що далі відходила вона від полотна, то чіткіше поставали перед нею фальшивість чи не всього, що існувало, рухалося, стрибало, гиготіло,

ворушилося, пробивалося, рвалося, гребло під себе, сова­лося довкола. Світ миготів, як екран телевізора. Вона з від­чаєм ширяла очима по цьому Брейгелевому полотну, на­магаючись відшукати на ньому бодай якусь нерухому і справжню деталь. Але спокійну велич мали тільки гори на задньому плані. Хто, міркувала Хелена, дав їй право відходити так далеко? Вона відчувала, що мала б бути там, усередині, у купі тіл. Можливо, тоді вона могла б почува­тися щасливою. Спостерігач і учасник не могли вжитися під однією оболонкою. Спостерігач рятувався будуван­ням «повітряних палаців», учасник — боявся самотності, прагнув любові, сміху, сліз, болю, живих дотиків — того ж самого руху, який викликав відразу. Але останній не міг бачити картини в цілому...

Це була боротьба суперечностей, яка завжди мучи­ла її. Але на початку їй подобалося спостерігати ц*о боротьбу, ставати на бік то однієї, то іншої половинки свого єства. Ця гра тривала доти, аж доки їй закортіло зупинитися, а всі слова, які вона писала або промовля­ла, набули неприродного металевого присмаку.

І тоді вона почала думати про велетенську самот­ність, яку час від часу відчуває кожна людина, навіть якщо живе в оточенні близьких їй людей. Кожен праг­не бути почутим, кожен має свою власну, ніким не ви-слухану історію. Був час, коли їй здавалося, що вона здатна висловитися за всіх, хто приречений мовчати, але черга бажаючих говорити зростала з кожним ро­ком. І вона виявилася безсилою, чудово розуміючи, що коли людина висловлює себе так, як хоче, а не так, як від неї вимагає оточення, виховання, система правил, — тільки тоді вона стає справжньою.

На самому початку — вона відчувала це кожною клі­тиною — у неї був цей дар, другий найважливіший піс­ля дару любити. Відчувала це на рівні підсвідомості — коли сиділа на столі в кабінеті свого сусіда й махала но­гами, коли накидалася на тістечка, які він купував для неї, й усім обличчям поринала в збиті вершки. Відчува­ла пізніше, коли почала сперечатися, відчайдушно захи­щаючи все те, що в ній було і що він намагався переро­бити. І тоді, коли ночувала під його дверима, і тоді, коли йому першому і вперше сказала те, що потім (хоч скіль­ки було випадків) не змогла сказати нікому. Навіть тоді, коли він пішов своїм шляхом, лишивши її саму посеред пустелі життя, вона відчувала цю справжність з особли­во болючою гостротою. А вже потім, борсаючись посе­ред піску, вона перетворила цей дар на слова. На купу слів, на ріки, які несподівано полилися з неї і, на диво, знайшли відгук. Згодом відгук перетворився на нероз­бірливе шипіння зіпсованого телевізійного екрана. І вона вже не могла розчути, чи є цей гомін гомоном захоплен­ня, чи це лише відлуння тисячі обурених голосів. Але тепер вони не мали для неї жодного значення!

...Вона все ще стояла перед розбитим склом, відчу­ваючи біль у руці. У трикутній скалці відбиваюся одне її око та край скроні. Вона була схожа на профіль пта­ха, їй не вперше розбивати себе на друзки! Хелена за­мотала руку першим, що потрапило їй на очі, — ку­хонним рушником — і посміхнулася. Знову відчувати біль було приємно. Вона зрозуміла, чого хочуть від неї ті десятеро людей — говорити її вустами. Це єдине, що вона може їм запропонувати. Хіба це так уже й мало?

...У двері подзвонили. Все ще посміхаючись, вона вийшла в передпокій. Нерішуче завмерла перед двери­ма. Здавалося, що за ними стояло саме життя.

Це був він. Проте зараз у нього був занадто прос­тий вигляд — у джинсах і светрі, а волосся — трохи посріблене — скуйовджене, наче у хлопчика.

—  Я все кинув, — скоромовкою вимовив він. — Я купив острів. Маленький острів у Середземному мо­рі. Я давно планував це — для тебе. Там ти будеш са­ма, тільки дозволь бути десь поблизу. Якщо ти згодна, я сьогодні ж куплю два квитки...

—  Дванадцять, — сказала вона, і посмішка, яку він давно не бачив на її обличчі, освітила його й миттєво наповнила теплом, ніби поруч увімкнулися сотні яскра­вих лампочок. — Квитків має бути дванадцять.

Сторінка 28 з 28 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 > У кінець >>