Ірен Роздобудько - Дванадцять, або Виховання жінки в умовах, не придатних до життя (сторінка 4)

Бажання відпадали поступово і довго. Це був ціка­вий процес. Почався він з іншого відчуття, коли я ще активно функціонувала в суспільному житті. Отже, це сталося в театрі. Зовсім несподівано мене почав души­ти сором, настільки, що я заплющила очі і не могла дивитися на сцену, на якій ішла вистава. Дорослі люди виголошували перед темною залою чужі слова. Спо­чатку вони їх вивчали, після цього наповнювали емо­ціями й почуттями, потім додавали до слів різні рухи. Сором, як змій, оповив мою шию і повільно почав її стискати. Купа народу в гарному одязі сидить у темно­му проваллі й мовчки дивиться, як набагато менша купа їхніх одноплемінників метушиться в колі світла навпроти. Від задухи я почала кашляти, й водночас із різних кутків зали, немов на пароль, до мене приєдна­лися такі самі нещасні. Своїм кашлем я випустила джи­нів, що давно шкрябалися в легенях інших глядачів. У за­лі почався невеличкий ефект масового психозу.

— Ти що, застудилася? — запитав чоловік, що си­дів ліворуч від мене.

Я не відповіла. Мені закортіло далі перевірити цей ефект, і я занурила руки в театральну сумочку й почала обережно розгортати цукерку, уважно дослухаючись до зали. Хвилин п'ять зазомбовані мною однодумці сиділи тихо, а потім я почула такий самий шурхіт з усіх кінців. Він був майже нечутний для інших — зазомбованих тим, що відбувається на сцені, але для мене він прозвучав як шум океанських хвиль. Я зрозуміла, що не одна...

Власне, усе це я проробляла, щоб заглушити сором, який все міцніше стискав моє горло. Потім я встала і почала пробиратися до виходу.

Поводилася я, звичайно, нечемно. І була цим дуже збентежена.

Далі все пішло по висхідній... Удома я раптом ви­мкнула телевізор на тому моменті, коли у випуску но­вин демонстрували розмову двох президентів. Вони сиділи один навпроти одного і говорили, нібито не по­мічаючи камер. Чомусь цей момент також здався мені верхівкою сорому. У голові зринула фраза Елізи Дулітл: «На вулиці чудова погода, місіс Хіггінс!».

Хвилюватися я почала лише тоді, коли сором почав душити мене всюди, хоч де я була...

Зранку я вже сиділа на своєму місці. Мені не тер­пілося перейти до наступної історії. Для головлікаря це історія хвороби, не більше. Тому що півкасети я старанно стерла, перед тим як її віддати.

Я вже зрозуміла, що в день можу поспілкуватися тільки з одним пацієнтом, і коли чергова медсестра за­питала, кого привести: вчорашнього чоловіка чи нову пацієнтку, — вирішила спочатку познайомитися з усі­ма і попросила привести жінку...

Цього разу я вислухала досить зв'язну історію. Я квап­люся переповісти її, щоб не забути, тому не звертайте ува­ги на почерк.

«Так сталося, що у свої двадцять років я залишилася одна... Пам'ятаю, як колись мріяла бути власницею ве­ликого будинку, блукати просторими кімнатами, роз­кидати речі в неналежних місцях, діставати з холо­дильника сирі сосиски і їсти їх із гірчицею, задихаючись від її пекучого смаку, валятися до півночі перед увімкне­ним телевізором і не мити руки після прогулянки. І ось тепер я все роблю саме так, але задихаюся не від пекучо­сті гірчиці, а від справжньої гіркоти. І порожнеча квар­тири мене не радує. Це жахлива, гнітюча порожнеча. Хіба про це я мріяла? Хоча минув уже рік після трагічної загибелі моїх батьків, вони назавжди тут у цьому домі. Щоранку я згадую, як ТОГО дня вони по черзі цьом­кали мене, сонну, в щоку, вдягалися в передпокої, брязко­тіли ключами від машини. Пам'ятаю навіть, як загудів на сходовому майданчику викликаний ними ліфт. І, зви­чайно, не забути вибух, що пролунав хвилиною пізніше у дворі. Я тоді ледве відірвала голову від подушки. Поду­маєш! Зараз таке трапляється скрізь. А особливо в на­шому престижному районі...

Те, що я залишилася одна, усвідомила тижнів через два після похорону, після того як інспектор із криміналь­них справ, який ходив до мене мало не щодня, сказав, що «справа зрушилась», злочинців знайдено й більше мене не турбуватимуть. По-дружньому порадив улаштува­тися на роботу чи хоча б ретельно контролювати над­ходження на мій рахунок грошей, які заробляє концерн мого батька, він був одним із головних засновників і встиг укласти документ про спадщину, і, звісно, бути «розбірливою у знайомствах і зв'язках».

Ані знайомств, ані зв'язків у мене не було. Тільки те­пер я могла невтішно підсумувати: я не тільки залиши­лася сама у мене не було ні близьких друзів (батьки ретельно оберігали мене, залякуючи кіднепінгом у дитин­стві та претендентами, ласими до батьківських гро­шей, коли я подорослішала), ні знайомих, окрім двох-трьох сусідок маминих приятельок. Вони зрідка за­ходили до мене попервах, поки я не отямилася.

Отак я й стала господаркою великого будинку, що вже був не в радість. Мене цілком би влаштувала ма­ленька квартирка, у якій я причаїлася б, мов миша в норі, й не виповзала до самої старості. Навіщо мені вся ця розкіш? П'ять величезних кімнат, заставлених анти­кварними меблями, обвішаних картинами-оригіналами (колекція батька), з бібліотекою, в якій найдешевшою книжкою була «Тисяча й одна ніч» на рисовому папері, у палітурці, орнаментованій справжнім золотом, це із захоплень матері. Сама ж я була ніхто. Улюблена дитина, яку оберігали від усіляких згубних впливів, а тим більше від роботи. Навіть диплом мистецтвознавця батько мені простісінько купив, подивившись, як важко мені підніматися вранці, збираючись до ненависного ін­ституту. Про що ж я думала раніше? Відверто кажучи, я вважала, що так живе багато хто. Адже про життя я знала той мінімум, що необхідний дитині забезпече­них і впливових батьків.

Втративши їх, я вирішила взятися за розум. Поча­ла з того, що звільнила покоївку, видавши їй значну ком­пенсацію та дізнавшись від неї, де купуються ті чи інші продукти, як платити за квартиру, як користуватися пральною машиною, пилососом, як викликати слюсаря і куди звертатися з ремонтом авто. День у день я самостіпно навчалася тому, чого ніколи не знала й не роби­ла. Бувало, надвечір падала в ліжко зовсім знесилена. Але квартиру тримала в порядку і з голоду не померла...

У мене ніколи не було друга. Пам'ятаю однокласни­ка, якого одного разу запросила в гості. Він мені дуже подобався, і я хотіла похвалитися перед ним тим, що маю. Але після цього візиту навіть у нашій елітній школі набула репутації «білої ворони» і «буржуйки». Та й бать­ки заборонили приводити в дім сторонніх. Більше в мене нікого не було. Зараз тим паче. Я ловила себе на дум­ці, що зовсім не вмію спілкуватися з людьми, що знання мої книжні, а словесні звороти старомодні, як у середньовічних романах. Я поставила на собі жирний хрест. Мені не світило навіть узяти з дитбудинку гар­ненького хлопчика не передавати ж батьківське добро чужому по крові! Словом, у бурхливому морі, що оточу­вало мене з усіх боків, я почувалася загубленим острів­цем. Як довго це могло тривати, я не уявляла.

А потім сталося диво... Ні, краще все по черзі. Того ранку я поїхала до супермаркету. Зазвичай я проводила в його нетрях по кілька годин, розмірковуючи, що ж мені треба для господарства, навантажуючи у візок безліч непотрібних речей та проклинаючи себе за безпорад­ність і недолугість. Хоча був ранок і біля кас народу було не так уже й багато, навіть ці троє людей я це відчувала шкірою дивилися на мене з неприхованим поди­вом: продуктів і дрібниць у візку набралося на кілька со­тень. Коли ж я нарешті вивезла візок на вулицю і попря­мувала до свого автомобіля, мене гукнули:

—  І ви це все з'їсте? Чи у вас сім'я з двадцяти осіб? Я зазвичай не звертаю уваги на подібні жарти, а тим

більше вигуки в спину. Але приємний тембр голосу все-таки змусив мене озирнутися. На узбіччі стояв чоловік і насмішкувато дивився в мій бік.

Я не знаю, що казати в подібних випадках. Може, слід було огризнутися чи докладно відповісти на запитан­ня? Я обрала друге й розповіла, що сім'ї не маю і що такі покупки роблю раз на два місяці, а потім половина хар­чів псується, а половину доводиться віддавати сусідкам. Він дивився на мене спочатку з подивом, потім зі спів­чуттям. І від цього погляду мені хотілося заплакати. Я вибачилася і пішла далі, але він наздогнав мене.

—  Чи можу я чимось вам допомогти?

Я відповіла, що було б добре, якби він допоміг заванта­жити все це добро у багажник. Він із задоволенням цим зай­нявся. А я дивилася на його стрижену потилицю й уявляла, що цемій чоловік, або батько, або брат, або дядько. І що ось зараз він сяде за кермо і скаже: «Дитинко, пристебни ремінь!».! все стане на свої місця. Мине самотність, страх, невідомість, неприкаяність, і життя потече знайомим річищем. Чоловік розігнув спину і раптом сказав: — А хочете, я вас підвезу? Я вмію керувати.

Я хотіла. Він відчинив переді мною дверцята, а по­тім сів за кермо і сказав майже так, як я уявляла хвили­ни три тому: «Дитинко, пристебни ремінь!». Може, це прозвучало трохи інакше, але я почула саме так: «Ди­тинко...». І... заплакала. Забула сказати, що я не плака­ла ні на похороні, ні пізніше. Просто не могла. А тут!..

Він допоміг мені донести до квартири весь мій крам, я пригостила його кавою, а потім приготувала яєчню, відкрила всі «смачні» баночки, що прикупила в супермар­кеті. Він був першим у цьому будинку, хто не витріщив очі, побачивши картини, меблі, раритетні килими й по­суд початку минулого століття.

Відтоді він часто приходив до мене. Спочатку я по­боювалася чине мисливець це за батьківським багат­ством, чи не злодій, чи не ловелас?.. А він говорив, що в мене красиві руки, чудові очі. Він говорив, що я розумна і несправедливо самотня. Від нього завжди пахло гарним одеколоном. Дуже вишуканим, від Шанель «Плати­новий егоїст». Я не дуже знаюся на цих марках бать­ко, як людина старих часів, визнавав тільки вітчизня­ну парфумерію, тому для мене був невідомим такий спокусливий і паморочливий аромат...

Я не знаю, що таке кохання. Я ніколи раніше не кохала, а тим більше ні з ким щодо цього не радилася. Як я могла думати про такі великі й важливі речі? Я могла б запи­тати у нього. Але хіба про це запитують у того, кого ко­хають? Я не знала. А тому вирішила все-таки спитати. Він спохмурнів і закурив свою коричневу ароматну цигарку:

—  Ти мене випередила, люба. Але якби не це я б ніколи не зважився... Чуєш, ніколи! Все це, і він обвів руками простір, не для мене. Я не смію бути з тобою. Сили наші нерівні... Та й життя мене таки досить по­шарпало. Мені страшно починати все заново.

Він говорив, як Рочестер із «Джен Ейр» чи як інший схожий герой, так гарно говорили тільки на сторін­ках моїх улюблених книг. Я зажадала пояснень.

—  Добре, але історія мого життя сумна, почула у відповідь.

До сумного я звикла давно це мені було зрозумілі-шим і ближчим, ніж тиша, в якій я виховувалася. І він розповів мені про себе. А я слухала, розуміючи, що знай­шла те, що мені потрібно, таку ж самотню душу, яка пережила втрати і трагедії. З'ясувалося, що він був одружений кілька разів. Дві перші дружини померли, у третьої жінки, з якою він сподівався зв'язати свою долю, після двох років безхмарного щастя виявилася психічна хвороба, через яку вона перебуває в клініці.

—  Напевно, це доля, говорив він. Є люди, які за своєю природою не можуть бути щасливими. Сумно усві­домлювати, що я один із них... Тебе це не лякає? Мене не лякало. Навпаки. Я зрозуміла, для чого мені варто жити.

Я не помру, сказала я, і не збожеволію. У мене міцне здоров'я. Мене з дитинства напихали купою ві­тамінів!

Він засміявся і пригорнув мене до себе.

Мене ніхто ще не обіймав...

Ми не хотіли бучних урочистостей, тому розписа­лися в невеликому ЗАГСІ, не повідомивши про це нікого, крім моїх сусідок. Та й кому мали казати ми були са­мотні, створені тільки одне для одного.

Я вже нічого не боялася. Чоловік узяв на себе всі тур­боти й заборонив мені виїжджати до супермаркету, мо­рочитися з миттям вікон і підлоги, звільнив мене від безлічі інших клопотів. Я залишила за собою приємне право готувати йому вечерю. Цілими днями читала, слухала музику, дивилася у вікно і чекала його дзвінків із роботи. Все повернулося на круги своя, з тією лише різ­ницею, що я справді стала господинею великого дому дружиною, берегинею домашнього вогнища. Про це мрі­яли мої батьки. Але, думаю, якби вони були живі, то знай­шли б мені «гідну партію» і я була б позбавлена справж­нього кохання такого, як відчувала тепер. А кохала я кожною клітинкою свого тіла, могла б уся розчинитися у світловому потоці цього почуття. А ще було гостре почуття жалості. Які дурні ті, хто стверджує, що жалість принизлива! Ні, це приправа до справжнього кохання, замішана на страхові втратити й бажанні зберегти. Іноді, коли дивилася на свого чоловіка, моє сер­це стискалося він здавався мені хлопчиком. Як він міг вижити в цьому світі без мене? Я вже знала, що після смерті обох дружин він залишався буквально на вулиці. У нього все відбирали жадібні родичі, а його викидали, як кошеня, як використану річ. Світ став жорстоким, а він не вмів пристосуватися до нього.

На річницю нашого спільного життя вирішила зро­бити йому подарунок. Зранку я подалася до адвоката, який колись вів справи нашої сім'ї.