Ірен Роздобудько - Дванадцять, або Виховання жінки в умовах, не придатних до життя (сторінка 5)

Я не знала, як піднести подарунок, не знала, як коха­ний відреагує на мою дарчу. Але мені хотілося показа­ти, що я віддаю йому не тільки саму себе — до останку, а й усе, що належить мені. Сказала йому про це за вече­рею. І вперше побачила, як він уміє гніватися.

Навіщо ти це зробила? спохмурнів він. Тобі не досить, що я з тобою, що я люблю тебе? Мені не потрібні докази твого кохання! Мені взагалі нічого не потрібно, зрозумій!

Іншого я й не чекала. Спробувала владнати непоро­зуміння, хотіла навіть розірвати папери, але в остан­ній момент таки сховала їх до шафи. І сказала, що хочу належати йому повністю і що це мій перший самостійний вчинок, який здається мені правильним і при­ємним. І він змирився. Любий мій хлопчик.

Він часто впадав у депресії. Скаржився на роботу, на байдужість і нерозуміння оточення. Він був щасливий тіль­ки тут, зі мною я це знала точно. І ще знала (встигла зрозуміти за цей рік), що його легко можуть обдурити чи скривдити, а він готовий допомагати кожному, хто по­просить про допомогу, як тоді мені біля магазину. Я так любила, коли його обличчя світлішало, коли він сміявся...

Якось він прийшов додому веселий, з якимось паперо­вим згортком у руках.

Що я тобі зараз розповім!радісно почав він. Я познайомився з надзвичайною людиною! З тих гені­альних, що опинилися за бортом життя й у забігайлів­ках цитують Бодлера. Обожнюю таких людей і схиля­юся перед ними. Алевсе по порядку. Заходжу до кав'ярні й бачу: сидить за столиком такий колоритний тип і щось малює на клаптику паперу. Підсів до нього. Розго­ворилися. Він попросив купити йому чарку, а розплатив­ся ти тільки подумай! ось цим малюнком. Це геніально! Сьогодні ж замовлю велику рамку.

І він розгорнув переді мною рулон. Малюнок, викона­ний олівцем, справді справляв враження. Я одразу не збаг­нула, що на ньому зображено. Це була абстракція, але яка! Одна лінія плавно переходила в іншу, закручувалася у спіраль, розгалужувалася на тисячі тонесеньких «ву­сиків». Здавалося, вона затягує у свої глибини. Відірва­ти погляд було неможливо. Я стояла, мов загіпнотизо­вана, задихаючись від захоплення і якоїсь боязні, що не виплутаюся з цього лабіринту.

У той-таки день ми купили велику, дуже гарну рам­ку. Картину ми повісили у нашій спальні. Засинаючи, я невідривно дивилася в неї саме «в неї», бо вона була дзеркалом, а точніше задзеркаллям, таємничим сві­том геніального художника.

Як звичайно, я проспала до дванадцятої. Чоловік ні­коли не будив мене, тільки цілував у щоку, коли йшов на роботу. Я розплющила й одразу ж знову заплющила очі такий могутній потік енергії хлинув на мене з карти­ни. Мені хотілося продовжити задоволення, і я із заплю­щеними очима відновила в пам'яті лінії малюнка. Так діти вивчають візерунок на килимі або чудернацькі трі­щини на стелі, вгадуючи в них табуни оленів, дикі джунг­лі, загадкові письмена. Я подорожувала поглядом по кар­тині доти, доки не навчилася бачити її в цілому. У якийсь момент мені здалося, що на ній зображені понівечені сріб­ною кулею нутрощі реліктової тварини, за хвилину я побачила в самому центрі око, погляд якого пронизував наскрізь, пізніше я зрозуміла, що це зовсім не око, а емб­ріон, який затишно скрутився в чиїйсь утробі, оповитип найтоншими переплетіннями судин. Картини, що я їх собі уявляла, змінювалися з неймовірною швидкіс­тю, відкриваючи нові й нові лінії, і кожна вела до свого сюжету. Найчастіше він був трагічним. А що ще може малювати невизнаний геній, який спився!

Чи варто говорити, що коли я відірвалася від спогля­дання і то завдяки телефонному дзвінкові мого чоло­віка!стрілки годинника наближалися до п'ятої вечо­ра... І весь цей час я пролежала, роздивляючись картину!

Я підхопилася такрізко, що навіть потемніло в очах, почала швидко вдягатися. Порвала колготки... Так-сяк влізла у джинси й уперше забула причесатися. Сьогодні на вечерю я задумала приготувати особливу страву з телячого мозку під екзотичним соусом: рецепт я знай­шла в кулінарній книзі.

Перечитала рецепт. Почала мити мозок. І відчула, що від мертвої білої маси йдуть імпульси. Здригнулася, порізала палець, і кров закапала на білу щільну масу. Не­стямно жбурнула ніж у мийку, а мозок, порожевілий від крові, у відро для сміття. Воно перекинулося, зі столу злетіли чашки. Збираючи друзки, я ще раз порізала руку. Все це страшенно розлютило мене, голова запаморочила­ся. Якось допленталася до спальні й лягла, докоряючи собі: чого було лежати до полудня і віддаватися безтямному спогляданню. Отже, почнемо все спочатку! Тільки цього разу... Я швиденько накинула на рамку свій пеньюар і прилягла. Уявімо, що ранок починається заново. Раз... два... три... Гра налагодилася. Наспівуючи, забинтувала паль­ці, поставила в мікрохвильову пічку куряче філе. І ледь устигла причепуритися, як прийшов чоловік...

От, мабуть, у чому справа: мені набридло байдику­вати. Треба було чимось займатися! Я купила цілу купу жіночих журналів і почала вивчати всілякі статті з цікавими назвами: «Як перемогти депресію?», «Справж­ня жінка хто вона?», «Створи своє тіло!», «Домашня кішечка чи стерво?». Раніше я і не уявляла, що ці запи­тання мучать мільйони моїх співвітчизниць, а тим більше дивувало, що про це пишуть. Аж до суботи я ви­вчала глибини власного «я». Усе викликало в мене подив. Чому мама не навчила мене найважливішого?! Особливо тяжке враження викликали статті про зради, ревно­щі. Світ за вікном, виявляється, був переповнений не­вдоволенням. Одна я була щасливою, і нічого про це не знала. Пам'ятаючи, як півдня провалялася перед карти­ною, я тепер підхоплювалася з ліжка, майже не розплю­щуючи очей, надто завеликою була спокуса розібра­тися в лініях! і бігла до ванної, відтіля на кухню, а потім просиджувала в кабінеті батька.

У суботу мій коханий знову притяг картину. Не можу сказати, що мене це порадувало. Але коли він розгортав рулон, я відчула дивну нетерплячість: що на ній?Із цим треба щось робити... говорив чоловік, розглядаючи полотно. Це ж справді чудово! Знову ви­міняв на пляшку! Уявляєш?! А він же міг би виставля­тися за кордоном. Пропаща людина, так його шкода. Живе, як пес. Наступного разу заплачу йому як слід. Хоча він багато не бере тільки горілкою...

Таким чином у нас на стіні з'явилося п'ять картин. Той-таки простий олівець, ті самі (і щораз неповтор­ні!) переплетення ліній... Я проводила перед ними цілі го­дини, і якби мене запитали, що я бачу, назвала би безліч речей: ніж, годинник, очі, тіла, бані церков, риби, птахи, пророщені зерна, грудки землі, мозок, нутрощі, овочі, зір­ки, рот, зуби, ікла, копита, вовна, дим, апокаліпсис...

Мене більше не тривожило те, що я не приготувала вечерю чи не зачесалася. Часто я залишалася в халаті, накинутому на нічну сорочку, до самого вечора...

...Промінь місячного світла схожий на ніж. Він про­никає крізь завіси на вікні, немов розпорюючи їх, і мені так хочеться взяти його в руки. Відчути вагу. Ножем можна розпороти будь-яку тканину він не завдасть болю. Треба тільки непомітно пробратися на кухню, витягти його з дерев'яної підставки. Тихо... Очі можна не розплющувати все одно видно. Долоня ковзає по стіні, в іншій приємний сталевий тягар місячного променя. Ним можна наповнити себе. Подумати тільки: один рух і ти, відмикаючи себе, немов ключем, ба­чиш, що всередині тебе саме лиш світло...

Але чому від нього так боляче?

Хтось трясе мене за плечі, голова моя розколюється, я змушена розплющити очі...

Люба, люба! Що з тобою?!

Я бачу його злякані очі. Я бачу себе: у нічній сорочці(!), босу(!), в коридорі(!), з ножем, намертво затиснутим у руці!!! Що зі мною?

...Я занедужала. Цежар. Може, вірусгрип якийсь, епідемія. Я лежу в ліжку, на столику біля мене стоїть усе необхідне, щоб не вставати. Чоловік намагається прийти раніше, приготувати щось смачненьке. Мені не хочеться виповзати зі спальні. Я тепер краще розумію художника. Я ЗНАЮ, про що він говорить зі мною.

...Я ще не літала. Я прожила стільки років і жодного разу не злетіла, щоб побачити це переплетення ліній ЗГО­РИ. Тепер я знаю, звідки їх можна побачити! Як це раніше не спало мені на думку? Треба встати. Обов'язково треба змусити себе піднятися, підійти до вікна. Але як це важ­ко. І все ж я піднімаюся, наближаюся до вікна. Воно втя­гує мене майже так само, як і картини. І якщо ступити за рамку неможливо, то за вікно досить легко. Я від­чиняю вікно. Мені не холодно. Мені весело. Зараз, зараз я зрозумію, що там, у центрі завихрень і кілець. Око? Ембрі­он? Райський сад? Ще трохи. Півкроку. ...Різкий дзвінок вириває мене з теплого тунелю. Лі­нії та візерунки змазуються, перетворюються на без­глузду кашу. Треба відчинити двері.

Ти чого в такому вигляді? запитує сусідка. Дзвоню вже півгодини! І що за холод у вас у квартирі?

Стара корова! Яке вона має право? Я морщуся, як від зубного болю. Мене охоплює нове почуття, якого раніш ніколи не було, назва йому лють. Мені хочеться дря-патися й кусатися...

Сусідка проходить у кімнату і зачиняє вікно. Теж мені, знайшлася вихователька!

—  Щось ти мені не подобаєшся, дитинко! Ану лягай, я тобі малини принесла зараз заварю.

У мене на столику є все «Колдрекс», «Фармацит-рон», «Флюколд»... Малина це з дитинства. Від мали­ни буде гаряче в грудях і в очах... Я плачу. Сусідка обіймає мене. Сьогодні мені не злетіти...

Я їду у відрядження, із сумом промовив чоловік. Як я тебе таку залишу?..

Мені не хотілося, аби він переживав, і я спробувала усміхнутися. Нехай їде спокійно, розвіється. Тим паче, що їхати доведеться до міста, де минуло його дитин­ство. Мені вже трохи краще. Ні, справді. Я встала і на­віть спробувала зварити каву.

Вранці він поїхав. А я знову лягла. Хіба до цієї щасли­вої зустрічі я не була тут одна? Кілька днів нічого не змінять. Я ляжу й чекатиму на нього. Взагалі не вийду з кімнати, адже тут так затишно і зі мною мої геніаль­ні друзі картини.

Але ця ніч стала для мене справжнім пеклом. Я май­же не спала. Серце завмирало від жаху. Так було в дитин­стві, коли мені здавалося, що чорна рука тягнеться до вимикача. Тоді головне було лежати тихо, перетерпі­ти. Але зараз терпіти було важко. Я ніби відчувала, як м'які щупальця з малюнка тягнуться до мене, як запов­зають під ковдру змії, і велике чудовисько розпростерло наді мною крила. Невже я чимось завинила, що вони так знущаються з мене? Адже я їх так люблю... А лінії тим часом обвивали, тягли додолу, до коренів, до білих хро­баків і личинок. Хробаки і личинки ось нова деталь, яку я розгледіла тільки сьогодні. Ще вранці вони видава­лися схожими на грона винограду, ніжних лялечок, про­зорих метеликів... Раптом мені здалося, що я вмираю, що серце б'ється дедалі повільніше й ось-ось зупиниться назавжди. Уявила собі, як він приїде і злякається! Я знаю, що треба зробити, щоб не вмерти від жаху й дочека­тися ранку. Я швидко почала кидати на рами все, що потрапляло до рук, як тоді, коли накрила картину пеньюаром...

Не знаю чому, але мені полегшало. Навіть з'явилися сили вийти на кухню і заварити чай. Захотілося попо­їсти. Я відкрила холодильник ані крихти! Дивно, що він не залишив мені харчів. Милий мій хлопчик, я його зовсім заганяла! Я дістала недоїдки малинового варення і шматок хліба, вкритий цвіллю. Помалу відчула, як до мене повертається життя. Чудово! Я зустріну його зо­всім здоровою!

Коли розвидніло, я увійшла до спальні. З лахами на стінах вона виглядала трохи дивно, і мені захотілося швидше навести лад. Я вже почала знімати накинуті речі, аж раптом зрозуміла: треба продати ці картини або розірвати на дрібні клаптики все одно. Відтоді як вони з'явилися, все пішло шкереберть. Чому я не здо­гадалася раніше? Я випила кави. Слабкість і апатію як рукою зняло. Я згадала, як помирала вночі. Невже я мог­ла стати третьою померлою дружиною мого коханого або ждругою божевільною в його житті? Чому в нього така доля?Я повинна врятувати його, просто зобов'яза­на. І тоді все буде добре, я впевнена. Ми забудемо жахли­ве минуле і зможемо бути щасливими.

Я почала телефонувати в ЖЕКи і ЗАГСи. Спілкува­тися мені було важко давалося взнаки моє добровіль­не домашнє ув'язнення. Але після кількох годин коли слухавка в моїх руках мало не розжариласяя нарешті з'ясувала, де мешкали жінки мого коханого. Ще годину довелося витратити, аби знайти медустанови, які ви­дали довідки про смерть. Виявилося, що вони розміщені в різних районах міста.

Я вийшла на вулицю і захлинулася весною. Дивно, мені здавалося, що на вулиці все ще зима...