Ірен Роздобудько - Дванадцять, або Виховання жінки в умовах, не придатних до життя (сторінка 6)

Оскільки авто взяв чоловік, довелося викликати так­сі. Уже в машині зметикувала, що за інформацію треба заплатити. І не помилиласяпрацівниця реєстратури відразу ж радісно зашурхотіла картками, а медсестра швидко повідомила ім'я дільничного лікаря. Ну а лікар бай­дуже промовив, що жінка заподіяла собі смерть, переріза­вши вени кухонним ножем. Потім я поїхала на квартиру і знову-таки за допомогою «зелених» швидко з'ясу­вала, що після смерті жінки її житло відразу продали.

Було близько шостої вечора, коли я, геть стомившись, дісталася лікарні. Робочий день закінчувався. Щоправ­да, чергова сестричка зателефонувала лікарю додому й вигадала історію із загубленою карткою.

—  Він дуже незадоволений, прошепотіла вона, затуливши слухавку рукою.

Я витягнула ще одну десятку.

—  Це була дуже нервова пані, нарешті сказала медсестра. Вона викинулася з вікна.

Я сторопіла. Кілька разів просила її повторити по­чуте. Але змісту це не змінило. Жінка викинулася з вік­на без очевидних на те причин у неї був гарний чоло­вік, перспективна робота й заможні батьки у Франції. Я змусила себе відвідати її помешкання. Результат той самий: квартиру продали. Приїхавши додому, я, не розбираючи ліжка, лягла на дивані у вітальні. Завтра буде важкий день я твердо вирішила, що поїду до психіатричної клініки. Добре хоч, що вона в місті одна. А ім'я жінки я запам'ятала ще під час нашої першої розмови з моїм теперішнім чоловіком. Навіть не знаю чому...

Милий мій хлопчику, вибач, подумки промовляла я, лежачи на дивані. Я роблю щось підле й огидне. Наче ко­пирсаюся у твоїх речах. Але потім, коли нам буде добре, я вимолю в тебе пробачення. Я знаю, ти мені вибачиш.

У клініці я збрехала (вперше в житті!), що хочу на­відати сестру. Своєму спокою й рішучості навіть сама здивувалася. Мене повели до зали для відвідувачів (звіс­но, й тут не обійшлося без грошей).

Хвилин за п'ять до кімнати увійшла жінка ви­снажена білявка в сірому лікарняному халаті й повстя­них капцях...

—  Ти моя сестра? запитала вона. Я кивнула.

—  Квіти поливаєш?..

Я знову кивнула, бо навіть не уявляла, що відпові­дати.

—  Я хочу додому... раптом жалісним тоненьким голоском проспівала вона, не зводячи з мене пронизливих очей.

—  А де ви живете? зважилася запитати я. Очі жінки загрозливо заблищали.

—  Ти не моя сестра! Ти не моя сестра! повторю­вала вона.

—  Що з вами трапилося?

—  Я знаю... Жінка погрозила мені пальцем. Ти теж живеш у галереї... Я зрозуміла. Мене не обдуриш!

—  У галереї? Де це? розгублено запитала я.

—  Тихо... Це там, вона показала пальцем кудись униз. Там тихо... Вони працюють дуже тихо... До них не доберешся, але в мене є ключ...

Я зрозуміла, що розмови не буде й ліпше піти. Бідна жінка! Я віддала їй пакет із фруктами. Вона витягла апельсин і почала його жадібно, немов яблуко, кусати.

—  Прощавайте, сказала я. Вибачте, що по­турбувала...

—  Це ВОНИ тебе турбуватимуть! Ще й як! А ключ ось він! Візьми, якщо не віриш... Швидко, озираючись на двері, жінка зняла з шиї потертий шнурок із двома ключами. Тарний у мене талісман? запитала, по­сміхаючись.Піди в галерею. Тамтихо... ТамВОНИ. Сховай ато заберуть!

Я машинально взяла ключі:

—  І де ж ця галерея?

Жінка швидко назвала вулицю. Я ледь встигла по­класти ключі до кишені, як до зали увійшла медсестра. Вже стоячи на порозі, я почула, як навздогін жінка крик­нула мені, наче ми справді сестри: Не забудь полити квіти!

їхати чи ні, ламала я голову. Моя нова знайома спра­вила на мене гнітюче враження. Напевно, колись вона була вродливою, навіть гарнішою за мене. А тепер на що перетворилася? Чи був у її плутаних словах хоч якийсь сенс? Навряд. Мене здивувало тільки одне слово галерея. Потрібно з'їздити, подивитися. У крайньому разі полити квіти.

Будинок знаходився в центрі міста, у його старій ча­стині, яку почали забудовувати елітними багатопове­рхівками. Я увійшла до під'їзду. Було темно й вогко. По­чала підніматися, проте не уявляла, як відчинятиму чужі двері. А раптом там хтось живе? Що скажу?

Про всяк випадок кілька разів натиснула на кнопку дзвінка. Тиша. Я постукала. Ніхто не відповів. Хоча мені здалося, що я почула шелест і брязкіт посуду. Я штовх­нула двері й... задихнулася...

«Платиновий егоїст»! Я його впізнаю серед тисячі ароматів... Милий мій хлопчику... Але чому? Звідки? Не­вже запах може зберігатися так довго? Я відчула укол ре­внощів. Проте таким одеколоном користуються бага­то чоловіків... Я пішла до зачинених дверей, з-під яких мигтіло світло. Відчинивши їх, на якусь мить заплющи­ла очі: кімната була залита яскравим весняним сонцем. Коли ж очі звикли до світла, я побачила... Ні! Ні, цього не може бути!!! Усюди на столі, дивані, кріслахлежали шматки ватману, а на них... Я вже знала, що може тра­питися навіть від єдиного погляду на малюнок!

Я стрімголов вискочила з квартири. Ось вона га­лерея! Ні, швидше майстерня божевільного й водно­час геніального у своєму божевіллі художника. І запах. Мій запах. НАШ запах. І ще це я теж запам'ятала! знайома краватка на стільці, стара картата сорочка, у якій він був у перший день нашого знайомства, жакет, абияк кинутий на диван...

Милий мій хлопчику... Чому все так?!

Збожеволіти? Кинутися в розпачі під колеса машини? Що? Господи, що? Але я ж сама казала, що здоров'я в ме­не міцне, що не помру. Коли я це говорила? Кому?

Зупинилася на мить і віддихалася. Ні, я не збожево­лію і не кинуся під машину. Я знаю, що потрібно роби­ти. Зараз же подзвоню своєму адвокатові, поки я жива, поки можна анулювати заповіт. Але спочатку най­головніше.

Я поїхала додому. За двадцять два роки мого життя не пригадую в собі такої рішучості. Не роззувшись, за­йшла до спальні й почала скидати завішені ганчірками рами. Потім розбила скло і, намацавши шорстку поверх­ню ватману (руки і щоки мої палали, неначе я вихоплю­вала папір із багаття!), зіжмакала пружний картон і кинула його у ванну. Чиркнула сірником. Згоряючи, ват­ман шарудів, неначе невідомі істоти, що жили в ньому, передчували смерть. Останній раз глянула на клаптик, що стирчав із багаття, ніжна лінія немов манить за собою... Я піднесла до нього сірник і щільно зачинила две­рі нехай горить на самоті. Інакше... Інакше я не впев­нена, що не вихопила б малюнки з вогню.

...Він не повернувся. Алея й не чекала. Залишилася у своєму великому домі, що належав батькові. Зробила ре­монт, переклеїла шпалери в спальні. А потім вирішила жити довго і щасливо. Тепер я директор великого приватного видавництва, у яке вклала успадкований капітал. Спочатку було важко спілкуватися з людьми, вести переговори і... прокидатися о сьомій ранку. Але поступово я звикла. І справи мої пішли вгору.

А почалося все з книжки, що лише за рік стала бест­селером. Вона називалася «Галерея» такий собі фолі­ант на чотириста сторінок. Чого гріха таїти літе­ратурна праця виявилася непосильною для мене, тому довелося запросити п'ятьох журналістів. Але я цього ніколи не приховувала! Тим більше що тепер ці журна­лісти мої найперспективніші автори, яких я регулярно видаю. На них, відверто кажучи, і тримається мій бізнес».

Я боялася уривати її розповідь запитаннями, але вони, звичайно ж, були для годиться, аби не мовчати.

—  А що сталося з вашим чоловіком?

Жінка сягнула в кишеню свого халата й дістала звід­ти зім'ятий папірець, простягла мені.

—  Так усе закінчилося... — сказала вона. В її очах промайнула посмішка. Мені здалося, що вона сміється наді мною. Я почала читати...

«Я стою в холодному льосі перехнябленого будинку на околиці Богом забутого містечка мого дитинства. У ру­ці сокира... Я маю покласти цьому край. І негайно. «Ось так, милий мій хлопчику, вмовляю я себе. Ось так!..»

...До столиці я нізащо не повернуся. На другий день мого так званого «відрядження» я відчув: щось сталося. Зненацька підвищилася температура, кинуло в жар, се­рце то зупинялося, то калатало, мов божевільне. Я ков­тав пігулки, пив корвалол, потім горілку з перцем... Нарешті, швидше інтуїтивно, зрозумів: річ не в мені! А коли через півгодини хвороба минула, переконався ос­таточно: я програв. Мої картини загинули. Я навіть знав як самеу вогні. Мені нікуди повертатися.

...Малював я змалечку. Мама дуже пишалася моїми малюнками, обвішала ними весь будинок. Але через кілька років будинок спорожнів батько загинув на полю­ванні, а мама якось швидко згасла. Лікарі констатува­ли «загальне ослаблення організму» погодьтеся, до­сить дивний діагноз. В інтернаті я перестав займатися малюванням і повернувся до нього лише на другому курсі політехнічного. Дівчина, з якою я зустрічався, була в за­хваті від мого таланту. Я точно пам'ятаю: вона мене кохала. Носилася з моїми малюнками всюди, переконую­чи, що вони геніальні і що мені необхідно здобути про­фесійну освіту. Я, напевно, послухався б її, якби вона не загинула випала з вікна гуртожитку.

А далі... Розказати не повірять! Та мені й не вірили! Просто захоплювалися моїми роботами, платили за них шалені гроші. А потім я дізнавався, як мої шанувальники один за одним... загинули. І тоді я поїхав до столиці. Про­давав квартири і коштовності моїх заможних дружин. Зрозумів, що в мене великий дар, яким не варто нехтува­ти. По-справжньому я жив тільки тоді, коли працював. Може, я справді геніальний художник, хто знає...

Те, що я можу відчувати свої твори на відстані, стало для мене відкриттям. Яких ще сюрпризів очікувати від долі? І як тепер вчинити? Почати все з нуля. Із цього промерзлого будинку, цього Богом забутого містечка? Я втомився і вже нічого не хочу. Я мушу покласти цьому край. Зціпивши зуби, я з силою опускаю сокиру на зап'яс­тя правої руки...»

 

...Сором почав душити мене скрізь, хоч де я була. Це таке дивовижне відчуття. Особливо тоді, коли зна­єш, що раніше — ще місяць чи два тому — ти весело й докладно, як інші, відповідала на запитання: «Як спра­ви?» або «Що ви думаєте про новий роман Коельйо?». Тоді ж, після випадку в театрі, мені видавалося, що со­ромитися треба й того, що люди говорять будь з ким про стан свого здоров'я, про те, що робили зранку і що робитимуть увечері. Особливо мене нудило, коли го­ворили про роботу. Раніше я теж захоплено могла пе­реповідати різні робочі моменти, скаржитися на проб­леми й розповідати, як я, розумниця, знайшла вихід із тієї чи іншої ситуації. У нинішньому ж стані, коли пишу ці рядки, я почала відчувати, що робота та службові обов'язки — зовсім не головне. Я зрозуміла: без мене не зупиниться жодне виробництво. Можливо, замре на мить. А потім знову обертатиме свої колеса та колі­щатка...

Отже, згодом на запитання: «Як справи на робо­ті?» — я відповідала останнім рядком із книжки, яку на той час читала (тоді я ще могла розрізняти літери), і люди здивовано знизували плечима...

У мене ще буде час розповісти про все це доклад­ніше... Я знову повертаюся до тих днів, коли почала трохи вивільнятися від постійного задушливого сорому. Як дивно: це сталося саме на цій новій роботі. Уперше в мені з'явилася цікавість. Просто цікавість до того, що слухаю. Цікавість, якої не було впродовж кількох років.

—  Ну, як вам працюється? — запитав мене головлі­кар через кілька днів і простягнув журнал із моїм опо­віданням, щоб я підписала його для дружини.

—  Добре, — відповіла я. Могла б, звичайно, сказа­ти й щось більше.

—  Я підібрав для вас найцікавіші екземпляри, — продовжував лікар, дивлячись, як я виводжу пустопо­рожні слова на глянцевій обкладинці. Помітила, що його погляд, зосереджений на тих словах, був сповне­ний захвату. Є такі люди, для яких чомусь дуже важли­во мати автограф на друкованій продукції. Доступ ін­шої особи до засобів масової інформації здається їм чимось на кшталт доторку до вічності. Я уявила, як мій недбалий почерк та незграбний підпис демонструва­тиметься в колі приятелів, аби було про що поговори­ти в найближчі п'ять хвилин.

Я промовчала.