Ірен Роздобудько - Дванадцять, або Виховання жінки в умовах, не придатних до життя (сторінка 7)

—  Якщо бажаєте, заходьте якось до мене — поба­лакаємо. — Лікар підморгнув мені й пішов довгим ко­ридором, час від часу зазираючи у віконця, що були прорізані в дверях палат. Він задоволено потирав руки і скидався на директора зоопарку, що оглядає свої во­лодіння.

Після обіду до мене привели ще одну жінку.

—  Це — складний випадок, — попередила медсест­ра. — Вона майже не розмовляє. Ні з ким. Увесь час спить... Чоловік у неї добрий. Приносить їй купу всьо­го, а вона його не впізнає, бідолашна...

Я подякувала за інформацію. Налаштувала касету. І ввімкнула магнітофон.

Жінка мовчала, тільки дивилася якось запитально. Потім я зауважила, що її очі прикипіли до пачки сига­рет, що лежала на столі. Я запитала:

—  Закурите?

Вона радісно закивала головою. Взяла сигарету, за­курила. Кілька хвилин зосереджено насолоджувалася смаком. Потім я почула її тихий голос:

«Поруч із ними мені було дуже добре. Вони жили зарід-кою лісосмугою. Я продиралася до їхнього невеличкого фу­ргончика крізь стовбури оголених чорних дерев, вгрузаю­чи ногами у в'язку сиру землю, що вібрувала піді мною, наче болото:3-під землі деінде вибивалися жмутки торішньої зеленкуватої трави, котра якимось дивом вижила й утри­малася на поверхні. Небо тут завжди було сірим, як в останні дні лютого, і тільки далеко на горизонті рожеві­ло призахідне сонце. Такий пейзаж був завжди, скільки пам'ятаю: рідкозубий тин чорних дерев, оберемки жовто-зеленої трави під ногами і дерев'яний фургончик без две­рей наприкінці цієї ріденької лісосмуги.

Здавалося б, видовище похмуре. Насправді нічого подібного!                                                               

Мені було дуже добре поруч із ними. Я входила до фур­гона без стуку, і мені одразу ж кортіло покласти голову йому на плече. Що, власне, я й робила.

Я так втомлювалася, що не могла говорити. А з ними я могла мовчати або перекидатися буденними фразами.їх було двоє: парубок у тільняшці без рукавів і дівчи­на з довгим прямим волоссям. Він зазвичай сидів на лаві в глибині фургона й щось майстрував стругав ножем дерев'яний обрубок або зачищав наждаком поверхню столу.

Ані те, ані інше не заважало мені покласти голову йому на плече: його рухи були повільні й не енергійні, як в інших майстрів, захоплених своєю працею. Дівчина си­діла на порозі біля самого входу. Часом вона курила, див­лячись у далину на чорні дерева, на небо. І мені здавало­ся, що вона бачить там щось дуже важливе.

Вони нічим не виказували своїх емоцій з приводу мого візиту, але я напевно знала, що їм так само добре і за­тишно зі мною. Вочевидь, ми подібні за групою крові або за багатьма іншими ознаками. Тому нам не треба на­пружуватися й вигадувати теми для розмов.

Мене не обходило, ким вони доводяться одне одному, чи буде непокоїти дівчину те, що моя голова в нього на плечі. Мені просто був потрібен відпочинок. І вони обоє це розуміли.

Кілька годин, які я була туту тиші, у спогляданні, у почутті спокою, минали непомітно. Потім я проща­лася і йшла, сповнена нової енергії, готова знову занурити­ся в метушню, що вирувала поза їхнім голомозим гайком.

Як вони жили без мене? Мабуть, так само просто: дівчи­на готувала їжу, юнак... Не знаю. Можливо, ходив на полю­вання? Щоправда, у міських умовах це виглядало б дивно...

Я цим не переймалася. Просто приходила до фурго­на, коли дуже втомлювалася, клала голову йому на пле­че, спостерігала за дівчиною і мовчала.

Поміж нами не було ані любові, ані ревнощів, ані дво­значності, ані розпитувань чи словесного пікетування. Та мені здавалося, що ці стосунки щось значно біль­ше, ніж дружба, більше, ніж любов чи будь-які інші по­чуття, яких у моєму житті й без того було забагато...

Якщо у тебе з'явилися нові друзі, сказав чоловік напередодні мого дня народження, чому б нам не за­просити їх у гості?

Це була чудова ідея! Я не раз розповідала про фургон­чик, про тих двох, що мешкають у ньому, про їхнє спо­кійне й помірковане існування. Щоправда, я не могла зізнатися, що кладу голову на плече хлопця в тільняшці. Адже тоді треба було б пояс­нювати чоловікові, що цезовсім не те, про що він може відразу подумати. Однак якщо б я почала це пояснюва­ти і виправдовуватися вийшло б, що це саме ТЕ. Ось такий парадокс непотрібних пояснень. Жіноча голівка на чоловічому плечі тутзовсім інше, ніж те саметам. Там, у моїх друзів, це лише символ спокою. Таким самим символом могло стати що завгодно: гра в преферанс, ча­ювання, викручування лампочки, готування борщу не має значення. Просто тієї миті, коли я усвідомила, що мені добре, схилила голову на плече господаря фургон­чика. І це закарбувалося на рівні рефлексу. Тільки й того...

Отже, я запросила їх у гості. Вони обіцяли прийти.

Напередодні я провела на кухні кілька годин пек­ла, смажила, варила, різала овочі. Потім накривала на стіл, до блиску натирала фужери та склянки. І так втомилася, що почала сприймати майбутню вечірку як абсурд, котрий звалився на мене, як залізобетонна сті­на під час землетрусу.

Хоча я звикла жити так мити, прати, прибира­ти, готувати їжу, тягати сумки. Щодня. Щороку. Так жили всі наші знайомі. Так жила і я. Тепер, гадаю, ви зро­зумієте, чим для мене був той фургончик...

...Вони прийшли, коли всі вже зібралися. Я посадила її поміж Миколою Миколайовичем, моїм шефом, та практикантом Іванком, а його ближче доДарини, на куті столу.

Вони поводилися скуто і скромно. І мені було трохи прикро. Я воліла, аби всі присутні ці гомінкі, метуш­ливі п велемовні люди побачили щось зовсім протилеж­не. Тишу і простоту, сповнені почуттям гідності.

Гостей було багато. Я ретельно пильнувала за тим, щоб одна страва вчасно змінювалася іншою, бокали й тарілки не стояли порожніми, щоб лунала музика. За кілька годин, коли вечірка була в розпалі, я зауважила, що їх немає.

Вони пішли по-англійському...

Де ж твої друзі? запитав чоловік, коли я вже з останніх сил домивала тарілки. Чому вони не при­йшли?

—  Як це не прийшли? здивувалась я. Невже ти їх не помітив?

—  Он як? вигукнув чоловік. Здається, мені ще не повилазило! Крім тих, кого я знаю, не було жодної душі!

—  Не дратуй мене, будь ласка, втомлено буркну-яа я. Вони були. Просто пішли раніше за інших.

—  Це ти мене не дратуй! заперечив чоловік, ко­трий ще з юнацькихроків був завзятим і запальним спе­речальником. Повторюю: крім тих, кого ми запро­шували вдвох, більше нікого не було! —  А хто ж, цікаво, сидів поміж Миколою Микола­йовичем та Іванком? почала заводитись я. Хто сидів поруч із Даринкою?

Чоловік окинув мене спантеличеним поглядом.

—  Ти, мабуть, перевтомилася...

—  Так, я втомилася, згодилась я, але в цьому випадку це не має жодного значення. Вони були! І припи­нимо цю безглузду суперечку.

—  Добре, спокійно сказав чоловік, я зараз по­телефоную Іванові. Інакше не зможу заснути.

Він вийшов у передпокій і, незважаючи на пізню годи­ну, зателефонував практикантові. Я не дослухалася. Усе це було просто смішно.

—  Ну от, сказав чоловік, повернувшись до кухні, задоволено потираючи руки. Я мав рацію. Іван та­кож нікого не бачив. Поруч із ним ніхто не сидів. Отже, нема про що говорити.

Не зронивши ані пари з вуст, я кинулася до телефону. Мені було байдуже, на що вказують стрілки годинника. Проте Дарина «відбрила» мене за повною програмою і перед тим, як кинути слухавку, все ж таки спромоглася відповісти:

—  Нікого поруч мене не було! Ти просто поставила зайвий стілець.

Я повернулася на кухню зовсім розгублена. Чоловік усе зрозумів без пояснень. На його обличчі вималювалася за­доволена посмішка.

Як я могла забути!раптом зраділа я. Адже ми фотографувалися! Саме за столом. Пам'ятаєш?

Я хотіла негайно бігти до фотомайстерні, але вчас­но схаменулася: було вже далеко за північ. Довелося по­терпіти до ранку...

Забрала плівку й надруковані світлини тільки вве­чері наступного дня. Переглянула їх усі й потім ретель­но обстежила кожний кадр. Моїх гостей на них не було. А біляДарини й між Миколою Миколайовичем та Іван­ком зяяли порожні місця.

Я нічого не сказала чоловікові. Але й не злякалася. Просто заборонила собі ставити зайві запитання. Адже як часто буває: ми зустрічаємо на своєму шляху щось, що не піддається нашому розумінню, наприклад велику любов або справжню й віддану дружбу. Коли ж починає­мо з недовірою копирсатися в механізмі цих явищ, він розпадається на найменші гвинтики. І щось ВЕЛИКЕ перетворюється на дрібні деталі, котрі неможливо зно­ву зібрати докупи, а якщо збереш все одно втрача­ється вся цінність і чарівність того, що раніше було єдиним цілим. Це я знала з власного досвіду.

І тому, як і раніше, продовжувала ходити за чорний паркан маленького гаю, місила ногами вологу землю і вхо­дила до фургона. Вони завжди були на місці. Дівчина сиді­ла біля порога, хлопець майстрував. А я клала голову на його плече. Забувала про все, дивлячись, як з-під його рук виповзають золотисті змійки, що пахнуть лісом.

Ішла тільки тоді, коли відчувала, що сили мої відно­вилися, що я знову готова мити-прати-прибирати, тягати сумки й керувати великим відділом на своєму підприємстві...

...Стукіт пролунав як грім посеред ясної погоди. Точ­ніше, небо, як я вже казала, було зовсім не ясним, а сірим, як напередодні весни.

Стукіт, дзвін та поклик пролунали з того боку гаю. «Стукіт, дзвін та поклик» власне, не зовсім точні назви для того звуку, котрий змусив мене відірвати го­лову від його плеча. Цей звук був жахливим і... привабли­вим водночас. Я звелася. Ноги й руки миттєво оніміли, перетворилися на ватяні. Але я все-таки зробила крок до порога. Мені не дуже хотілося йти, але було в цьому поклику щось таке, що змусило піти на нього, ніби щуру, що йде на звук чарівної сопілки. Я не могла пручатися. Хлопець і дівчина з тривогою поглянули на мене, перезир-нулися. Він ледь чутно прошепотів: «Не прокидайся...». «Не прокидайся, інакше застрягнеш!» повторила дівчина.

Я їх не зрозуміла. Повільно переставляючи ноги, ніби космонавт у безповітряному просторі, попрямувала до гаю. Грузька земля важко дихала піді мною. Луна нарос­тала — в ній звучали знайомі голоси.

Перетинаючи гай, я зрозуміла, що не хочу йти звідси ось так не за власною волею, як це було завжди. З про­тилежного боку гаю здійнявся шалений вітер, входячи в цю повітряну смугу, я, ніби перед стрибком у воду, за­плющила очі...

...А коли знову відкрила їх, переді мною постало ди­вовижне видиво: біла пустеля. Я сиділа посеред неї зовсім сама. Пейзаж із гаєм та фургоном, що лишилися позаду мене, і обриси міста, що маячіло попереду, все зникло. Стихло й відлуння.

Тиша висіла над пісками непроникним куполом.

...Такя застрягла на межі сну та пробудження.

Що це справді так, здогадалася не відразу. Спочатку треба було все обміркувати, проаналізувати. А з логіч­ним мисленням у мене все було гаразд. Крім того, у мене з'явився час подумати я більше нікуди не поспішала. Я стала, як ВОНИті, кого розбудили зненацька. Мож­на було лише здогадуватися, скільки нас таких було! Мож­ливо, тисячі або навіть мільйони і в кожного було своє власне просторе місце. Тепер я напевно знала, що в цій смузі не треба мити посуд, готувати їжу або полювати.