Ірен Роздобудько - Дванадцять, або Виховання жінки в умовах, не придатних до життя (сторінка 8)

Я сиділа посеред білого м'якого простору, ніби все­редині теплого кокона, і зовсім не прагнула вибратися назовні. А навіщо? Я сама перетворилася на ПЛЕЧЕ, від якого поширювався спокій та впевненість. Часом я згадувала хлопця в тільняшці й дівчину з довгим волоссям як вони там, без мене? Але водночас я розуміла, що саме тепер стала набагато ближчою до них, ніж раніше, адже приєдналася до їхнього світу. Краще зрозуміла істину: спокій це те, що може бути кращим за любов, важли­вішим за буденність, а можливо, і за життя... А цей стан досить дивний! можливий лише на межі про­будження, яке триває кілька секунд. У дитинстві це секунди спокою, сповнені радісним передчуттям чогось нового, смачними запахами з кухні, де бабуся пече млин­ці. Коли ти розумієш, що на тебе чекають, і відтягуєш задоволення: ВЖЕ не спиш, але ЩЕ не прокинувся...

Та якщо я приходила до когось, певно, і до мене хтось може завітати? Але хто і яким чином? І чому я прихо­дила саме до них? Хто ВОНИ?

Згодом зрозуміла: можливо, знала їх раніше. Знала й за­була. Чоловік у тільняшці міг бути хлопчиком, з яким ми разом ходили в дитячий садок. Він чомусь запам'ятав мене. Мабуть, і сам не міг би пояснити чому? Дівчина... Вона теж могла бути ким завгодно продавцем у магазині, медсестрою, контролером у тролейбусі, однією з моїх сусі­док. Певної миті вони подумали саме про мене. Це був випад­ковий вибір. Парадокс пам'яті. Ніби хтось підкинув угору пригорщу камінців і два-три схожих впали поруч...

Зрозумівши це, я вирішила чекати. Адже повинен хоч хтось завітати й до мене...

...Я сиділа в затишному маленькому будинку, який зробила з піску. Тієї миті, коли на горизонті з'явилася постать, я чистила рибу. Звідки вона взялася невідо­мо! Вчора був моток ниток, сьогодні риба... Малень­ка срібляста плотва виблискувала в емальованому відрі. Подорожній підійшов ближче. Я впізнала його. Це був мій чоловік. Тільки вигляд мав такий, як у перші місяці на­шого знайомства...

Він мовчки сів поруч, взяв ніж і витягнув із відра най­меншу рибинку. Я усміхнулася. Тепер я розуміла, що це за­няття, таке буденне, стане для нього символом відпочинку і спокою. Вчора ми могли б разом змотувати нитки...

Ми сиділи посеред білої пустелі під прозоро-блакит­ним небом, часом поглядали одне на одного, сміялися, якщо якась неслухняна рибка вистрибувала на розпече­ний пісок, одночасно схилялися над нею, зіштовхували­ся лобами, знову сміялися. Я вже забула, що нам може бути так добре. Я хотіла, щоб це тривало вічно.

І тому сказала тільки одне слово: «Прокинься!..».

— Він прокинувся і лишився з вами? — запитала я, з подивом відчуваючи, що мені не огидно чути влас­ний голос.

Жінка кивнула. Вона більше не хотіла говорити. — Ми ще зустрінемось, — сказала я.

Вона посміхнулася розумною іронічною посмішкою. Вони всі так усміхалися. Всі ті, кого лікар назвав «ціка­вими екземплярами». Мені подобалися їхні посмішки.

Я взагалі не люблю занадто серйозних і завзятих людей. Часом я не розумію, навіщо вони метушаться, для чого живуть?

Відтоді як зі мною трапилася ця халепа, я почала помічати безліч дивних речей — не навмисно. Вони самі стрибали в мою голову.

Наприклад сьогодні, коли я їхала додому...

...У тролейбус зайшов чоловік у плащі. І я його від­разу впізнала. Чоловік сів біля запітнілого вікна й щед­рим рухом протер його від краю до краю. Це був Чоло­вік, Котрий Протирає Запітнілі Вікна. Є люди, що продмухують собі крихітну щілину в віконці й дивлять­ся в неї, як у замкову шпарку. А цей — розумник! — одним широким змахом руки відкрив нам усім цілу панораму міста, що пропливало за вікном. Поява цьо­го чоловіка змусила мене звернути увагу й на інших попутників. Як же я здивувалася, коли побачила стіль­ки знайомих облич! Поруч із Чоловіком, Котрий Про­тирає Запітнілі Вікна, сидів Чоловік, Незадоволений Життям і Дуже Задоволений Собою. Він був неперевер­шено лисим. Як тільки його сусід протер скло, яскраве сонце сліпуче засяяло на дзеркальній лисині Дуже Задоволеного Собою, пускаючи по всьому салону райду­жних зайчиків. Чоловік, Незадоволений Життям, од­разу ж надів кашкет. Він був дуже незадоволений та­кою ранньою весною: нещодавно він придбав собі нове пальто (котрим, певно, був незадоволений через його високу ціну), і йому кортіло ще трохи поносити його. З іншого боку, він був незадоволений надто слизькою та сніжною зимою через брак пристойних чобіт. На­справді ж понад усе він був незадоволений власною дружиною... Щоправда, черевце його стирчало досить красномовно, у ньому перетравлювалися чудовий м'яс­ний пиріг і два бокали смачного виноградного вина. І собою він був цілком задоволений.

Поруч, майже спираючись на цього пасажира, стоя­ли дві дівчини. Одна з них була Тією, Що Занадто Голос­но Розмовляє. Вона розмовляла голосно. І всі довкола довідалися, що за два тижні вона одружується — під вінець стане в білій сукні, розшитій стразами «під Сва-ровскі».

Біля входу сиділа Літня Жінка, Котра Лається в Люд­них Місцях. Вона тільки роздувала щоки, але я одразу все зрозуміла і поквапилася вийти, хоча до мого будин­ку було ще дві зупинки. Літня Жінка ледь устигла ска­зати мені навздогін: «Бач, як вирядилася! От у наші часи...». Однак я не встигла дізнатися, що було в її часи. Я не хотіла про це знати. Вдома я почала згадувати всіх людей, які часто трап­лялися на моєму шляху. Вони спливали в моїй пам'яті, і я з подивом розуміла, що тепер знаю їх не за іменами, а якось... зсередини. Ніби переді мною відкрилася їх тонша сутність. Я згадала своїх колишніх співробітни­ків. Неподалік від мене сиділа Жінка, Що Була Готова Принести Себе в Жертву. Щоправда, вона цього ще ні­коли не робила, але кожен її порух свідчив про цю го­товність номер один. Навіть хода в неї була така, ніби з кожним кроком вона піднімалася на гільйотину ча­сів Французької революції. А коли вона здіймала руку, щоб дістати теку з верхньої полиці, — нагадувала на-півоголену Свободу з картини Делакруа. І в неї дуже кортіло випустити кулю. Хоча колеги випускали в неї замість цього лише жарти й насмішки. Кулі — це ат­рибути іншого антуражу. Але вона була готова і до того, й до іншого.

Через два столи від неї сиділа Жінка, Якій Постійно Телефонував Чоловік. Йому конче необхідно було ді­знатися, чи пообідала вона? А якщо він чув позитивну відповідь — одразу ж передзвонював, з'ясовуючи, чи випила вона філіжанку кави з круасаном. Очі цієї жін­ки завжди хворобливо палали: вона боялася, що коха­ний чоловік зателефонує в ту хвилину, коли вона ви­йде з кабінету помити чашку. І тоді його життя втратить сенс. Можливо, назавжди...

Трохи далі розмістився Юнак, Котрий Захоплювався Буддизмом. Це було його таємницею. Його обличчя зав­жди прикрашала відсторонена посмішка. З ним можна було робити все що завгодно: занурювати обличчям у вершковий торт, підкладати на стілець кнопки, засунути за комір павука чи навіть слизьку жабу... Він посміхався. І всі довкола думали, що він — підлабузник, кар'єрист і «тиха сапа». «Цей далеко піде!» — казали про нього в ку­рилці. Але якщо він і міг піти далеко — то тільки вглиб власного «я», де завжди цвіли полуничні лани.

І цього не могла зрозуміти Дівчина, Приречена Ходи­ти в Секретарках. Хоча вона давно вже обіймала посаду завідувачки відділом і постійно ганяла Юнака, Котрий Захоплювався Буддизмом, за ванільними булочками до кондитерської. Вона регулярно ходила до фітнес-центру на перлинові ванни, щоранку викликала до себе візажис-та, голосно скаржилася на обтяжливі поїздки на Форму­лу-1 та обридлі Мальдіви. Проте навіть якщо б завтра до неї посватався один із синів принца Чарльза, вона не пе­рестала б відгинати мізинець, підносячи до губ філіжан­ку з кавою, і прискіпливо випитувати в офіціанта про склад фондю «франш-конте».

Хоч би кого я згадала — для всіх підбиралася своя, досить влучна характеристика.

Чоловік, Котрий Ретельно Приховує Пристрасть до Казино, Хлопчик-Паж, Жінка з Поведінкою Дівчинки, Тітонька-Брунька, Що Так і Не Розквітла, Дівчина Не Від Світу Цього, Чоловік-Шматочок-Сиру, Незбагнен­на Красуня, Дідусь-Генерал, Жінка-Зірка... Усі вони не здогадувалися, що приречені грати в житті одну, напе­ред визначену роль. Одну й ту саму, не зважаючи на обставини...

Але яка роль, у такому разі, відведена мені?

Кілька років тому я б упевнено могла відповісти на це запитання. Тепер я тільки мусила це з'ясувати.

...Уранці наступного дня для розмови я обрала чо­ловіка.

Він мав довге волосся, комір його лікарняного ха­лата був піднятий і підв'язаний чорною оксамитовою стрічкою. Сівши навпроти — рухи його були різкими та елегантними водночас, — він заклав ногу на ногу, відкинув із чола рудувате пасмо прямого волосся й кар­тинно обхопив коліно тонкими нервовими пальцями. І одразу заговорив. Заговорив швидко, досить гарною мовою, дивлячись кудись вгору, ніби зчитуючи опові­дання, що було надруковане на стіні позаду мене...

«Я вийшов на берег Гондвани ввечері 12 листопада. Пором не діяв уже кілька років, а можливо, кілька десятків років. Тому довелося найняти човняра, котрий затри­мав моє прибуття на острів на два дні, повільно ремон­туючи свою яхту.

Я ступив на розгаслу, порослу мохом землю, зав'яз у ній майже по коліна і ледь устиг вихопити валізу з яхти, котра різко розвернулася. До того ж, клятий човняр здій­няв довкола такий водограй, що я одразу промок з ніг до голови. Крижаний вітер зірвав з мене капелюха йза мить втопив його у хвилях. Дерева на березі відчайдушно схре­щувалися гілками, гнулися, вчіплювалися одне одному в закошлані верхівки, оберемки вирваного листя утворю­вали жовтогарячі повітряні урагани, ніби тут ішла вій­на. Я розгублено оглянувся на воду: може, встигну повер­нути старого. Але яхта вже зникла в тумані.

Яроззирнувся, чи не побачу за деревами вогнища або рибальських неводів, які сушаться на березі, або ще яки­хось ознак людської присутності. Зайвий клопіт! Наві­що я приїхав сюди? Та ще й з валізою, в якій акуратно складені кілька білих сорочок, шкарпетки, пара крава­ток, нові чоботи й збірка мого улюбленого Превера!

Мене ж попереджали, що тут мешкають осібно три-чотири родини. Але це не означає, що на цілому острові немає жодного готелю, кнайпи чи поштового відділен­ня, міркував я. Та, ймовірно, помилявся. Адже довкола точилася безупинна війна дерев, шуміло море, вітер здій­мав листя й пісок. І жодної душі! Відверто кажучи, я злякався. Ще раз кинув тоскний погляд на горизонт: можливо, човняр пожартував і скоро повернеться? Та в цей час на морі здійнялися такі хвилі, що стало зрозуміло: навіть корабель не ризикне рушити в таку небезпечну путь, не те що маленька рибальська яхта!

Нічого не лишалося, як піти вперед, у глиб острова, з надією, що мій переляк безпідставний, що скоро вийду на широкий сухий шлях, побачу вогні, будинки, яскраві написи на вітринах магазинів.

Іти довелося довго. Скажені дерева намагалися обплу­тати мене своїми слизькими мокрими вітами, пісок на­бився в чоботи, обличчя довелося замотати нашийною хусткою.

За годину цієї божевільної дороги я все-таки помітив за пагорбом щось схоже на будинок і кинувся в той бік, на слабкий вогник, що пульсував усередині.

Грошей ми не беремо! сказав старий у довгій білій сорочці, щойно я вимовив своє прохання про чашку гарячого чаю і нічліг за будь-яку ціну.

—  Ми зневажаємо гроші! підтвердила стара в такій самій одежі. Ми вже забули, що то є...

Та я відчував гостру потребу відпочити, перед тим як знову ступити за поріг, туди, де вив вітер і шуміла злива. Я відкрив перед ними свою валізу.

—  І речей нам не треба! відрубав старий.

—  Навіщо нам речі? Куди їх одягати? підтрима­ла його стара. Ми маємо все необхідне.

Старий пішов на мене, намагаючись випровадити за двері.

—  То чого ж ви хочете? вигукнув я. Невже ви ніколи не допомагали ближнім?

Ця думка злякала мене самого. Якщо вона була тут така маленька і слабка, її теж могли так само ви­ставити за поріг.

Старий перезирнувся зі старою.

Допомога ближньому не входитьу наші звичаї... сказав він. Проте виняток, звичайно ж, був... Одного разу...

Я затамував подих. Можливо, зараз я щось дізнаюся про неї? Але старий говорив зовсім про інше:

Ну гаразд. Ви можете залишитись. Якщо розка­жете нам щось цікавеньке. Ніч занадто довга, а в нас безсоння...

Я полегшено кивнув і почав стягувати мокрі чоботи.

Стара незадоволено заходилася накривати на стіл: поставила каструлю з вареною картоплею, поклала кіль­ка дрібних рибок і безформний кавалок житнього хліба. Старий підклав до каміна дров. Я намагався їсти повіль­но, щоб розтягнути час, зібратися з думками. А ще я розмірковував про те, чим її привабив цей острів? Назвою? Жагою до пригод? Можливістю відпочити від по­всякденної маячні? З хвилюванням вирішував, як розпо­чати пошуки, як заговорити про те, заради чого рушив у цю жахливу подорож.

Я ледве встиг допити останню краплю чаю, як ста­рий зі старою всілися навпроти та, ніби за командою, підперли жилавими кулаками свої зморщені обличчя. Вони не жартували. Вони приготувалися слухати. Кля­тий острів!