Ірен Роздобудько - Дванадцять, або Виховання жінки в умовах, не придатних до життя (сторінка 9)

Я глибоко вдихнув і видихнув... Про що їм розповісти?

За вікном тривала війна дерев, гілки настирливо на­магалися розтрощити скло.

Я почав говорити. Розповів про те, де і ким працюю, хто мої батьки, які книжки люблю читати та які пере­дачі йдуть нині по телебаченню. Це їх не надихнуло. Старі засовалися на стільцях і незадоволено перезирнулися. Я по­квапився продовжити. Повідомив про результати остан­нього футбольного матчу, пояснив теорію Дарвіна про походження людини і дещо із законів фізики. У мене було відчайдушне сподівання, що господарі нарешті заснуть. Але вони сиділи, похмуро і злобно втупившись у мене. Від їхніх поглядів у мене лопалися очні судини...

—  ТА говорила складніше, пробурмотів старий.

—  Хто? не втримався я.

—  Ніхто. Продовжуйте. Або забирайтеся геть! втрутилася стара.

Довелося змиритися і продовжувати. Тож я безтям­но почав переказувати вірші Превера. Вийшло ще гірше, ніж закон Ньютона. Однак, на щастя, дивні господарі нарешті почали клювати носами. Я поглянув за вікно там уже сірів вранішній серпанок.

У мене з'явилася змога роздивитися довкола. Кімна­та була простора, у ній приємно пахло деревиною та зіллям, тихо потріскували дрова в каміні. Два ліжка біля стіни, крісло, широкий стіл, стільці все було виготов­лене з добротного дерева. Нічого зайвого. Тільки один із кутків був завішений легкою тканиною, за якою тьмя­но світився вогник. Я обережно підвівся зі стільця. Ці­каво, яким богам моляться ці відлюдники?

Тихо відсунув завісу. Над свічкою на великому цвяху висіла блакитна стрічка...

Я впізнав би її серед тисячі інших! Я навіть здогаду­вався, як вона може пахнути лавандою, а точніше лавандовим шампунем...

Холодна та чіпка стареча рука вп'ялася в моє плече. Яз огидою відкинув її, ніби це був павук або гусінь.

—  Забирайтеся геть! Очі старого випромінюва­ли лють.

—  Що це? запитав я, вказуючи на стрічку.

—  Геть! Він старанно розправив тканину, і бла­китна стрічка згасла...

—  Але куди мені йти? Здайте мені куток на пару тижнів. У мене тут є справи... Ви поганий оповідач, стишив голос старий. Ідіть до сестер. Це за кілометр звідси на захід. А нам квартиранти не потрібні!

Добре, хоч мої чоботи просушилися! Я взувся, підхо­пив валізу...

Принаймні я знав: ВОНА була тут.

Можливо, на цьому острові відшукаю когось більш приязного до мене. Я вийшов і занурився в молочний ту­ман. Дерева припинили свою бійку. Повітря було просяк­нуте духмяним запахом вирваної з корінням трави. Чо­мусь у мить смерті рослини пахнуть особливо гостро...

Я несподівано подумав про те, що мало знаю. 1 це ви­далося мені дивним...

Перед тим як постукати в двері наступної будівлі (це був охайний котедж із веселенькими фіранками), я вмився біля джерела, так-сяк подер щоки бритвою. Без­сонна й безтямна ніч далася взнаки: я ледь пересував ва­тяні ноги. Було вже зрозуміло, що готелю тут ніколи не було. Будинки розміщувалися далеко один від одного, і люди були відокремлені не тільки через брак будь-яких ознак цивілізаціїтелефонного зв'язку, радіо, телеба­чення, а п самою природою. Аби потрапити до котеджу, я здолав кілька великих пагорбів і дві лісосмуги.

Отже, я поголився, зняв краватку (у ціп глушині вона виглядала досить смішно) й постукав у двері до тих, кого старі назвали «сестрами».

...Вони справді були схожі. Дві жінки непевного віку, в однакових чорних сукнях із білими комірцями, накрох­маленими з такою пристрастю, що на підборіддях обох дам позначилися червоні рубці.

Доісторичні викопні вікторіанської епохи не відво­дили поглядів від носків моїх чобіт. І так само, як і попе­редні аборигени, категорично відмовилися від грошей, а після невеличкої паузи і від можливості проявити ми­лосердя до втомленого подорожнього.

—  Ви ж чоловік!сказала одна, не піднімаючи очей.

—  Ми відвикли від чоловіків! Ми вас боїмося! до­дала інша.

—  Але ж я зміг би щось зробити корисне... Принес­ти води... Або ще щось... почав умовляти я, пригаду­ючи умови старих.

—  Ми все робимо самі, заперечила одна.

—  Але, підхопила інша, ми любимо співати. А пісень не знаємо. От якби ви поспівали нам щось...

«Цього ще бракувало співати церковні псалми, спересердя подумав я,та це острів якихось божевільних!»

Але мій погляд уже проник до кімнати в куток, до свічки (такої самої, як у старих!), до предмета, котрий вимальовувався над тьмяним вогником. Тривога охопи­ла мене й змусила покірно кивнути головою.

...У будинку сестер я перебував майже добу. Зранку я просто влігся, не знімаючи одягу, на тапчан у передпокої і прикинувся, що одразу заснув: не викинуть же вони на вулицю втомлену сонну людину! Прокинувся аж на­ступного ранку від неприємного відчуття, ніби на мене хтось дивиться. Жінки в чорному справді стояли наді мною. Ледь я поворухнувся, вони поквапилися опустити очі додолу.

—  Можете поїсти, сказала одна. Там, на сто­лі, молоко й сир.

Усе повторилося. Я повільно їв, розуміючи, що співа­ти мені все ж таки доведеться було очевидно, що жін­ки очікують від мене концерту. А я розмірковував про одне: як би зазирнути за завісу. А після того як доїв останні крихти, став нервово вирішувати, що ж вони хочуть від мене почути.

—  Тепер співайте! наказали вони. Я ледь пригадав слова гімну моєї країни.

—  Не те... пробурмотіла одна.

—  Не те... луною відгукнулася друга. Таких пі­сень ми не любимо. ТА співала інакше...

—  Та про кого ви всі говорите, чорт забирай! не втримався я. Кого ховаєте на вашому клятому ост­рові?!

Отут обидві здійнялися наді мною, немов чорні аку­ли. Гострі леза краваток зблиснули, сестри загрозливо ошкірилися:

—  Геть звідси!

Алея вже не міг стриматися. Тож схопився й кинув­ся до кутка, відсмикнув завісу імпровізованого алькова й приголомшено завмер: над свічкою, на такому самому, як і в старих, гачку висіли... її босоніжки.

Старенькі, з потертими тоненькими ремінцями. Я не міг помилитися! Босоніжки не стрічка. Я чітко пам'ятав кожну впадинку на тонесеньких кісточках її ніг і ці рожеві ремінці, що охоплювали їх! Я різко повер­нувся, жадаючи пояснень, і... наштовхнувся на дуло ру­шниці, спрямованої мені в потилицю...

...Біг, не розбираючи дороги, стрибав від куща до куща, а навздогін чулися постріли. Валіза, цигарки, чоботивсе залишилося у клятому котеджі. Біг довго. Кілька разів па­дав у болото, підводився і знову біг, доки звуки пострілів стали ледь чутні. Знесилений, ткнувся спиною в якийсь паркан, повільно сповз по ньому на землю і заплющив очі...

...Я завжди був улюбленцем долі. Друзі вважали мене душею компанії, а жінки ніколи не залишали мене пер­шими. Я все вирішував сам.

І раптом ця життєва програма загальмувала, усе пі­шло шкереберть. Три роки я перебував у розпачі, напру­жено міркував, чому вона залишила мене. А потім поїхав сюди: вона завжди мріяла про дику безлюдну землю...

Незчувся, як заснув ось так, у багнюці, під чужим парканом. Тепер у мене не було ані грошей, ані чистої білизни. Прокинувся від неприємного звуку. Зазирнув у щі­лину паркану: на подвір'ї двоє чоловіків пиляли дрова. Од­ному було років шістдесят, другому сорок. Ймовірно, це були батько та син. Вигляд мали досить нормальний. Я відчинив хвіртку й нерішуче завмер. Обидва, кинувши роботу, пішли мені назустріч. Про всяк випадок я кинув погляд на гостро заточений кілок, що лежав неподалік. Старший чоловік заговорив привітно, пригостив само­круткою, в яку насипав якесь невідоме мені зілля. Нарешті я зміг поговорити нормально, поставити запитання. І, по­чавши здалеку, дізнався, що на острові з давніх часів мешка­ють чотириродини ті, що залишилися від переселенців, які прибули сюди в пошуках спокою. Я згадав позавчораш­ній буревій, холод, мокру землю, що вібрувала під ногами, мереживо павутиння, напнуте поміж стовбурами...

—  Вам, мабуть, доводиться тяжко?..

—  Нам байдуже, відповів батько. — У цьому і полягає сенс Спокою. Вам цього не зрозуміти... І нікому не зрозуміти. Тому ми і не приймаємо чужих.

—  Нікого з них?

—  Нікого...

—  Отже, я перший?

Син трохи закашлявся, батько постукав його по спині.

Ми помовчали. Ярозмірковуючи про те, як повес­ти розмову далі, вони... Мені здалося, що вони думають про те саме.

—  Тобто ваша мета спокій? спробував сфор­мулювати свою цікавість я. Але ж повинна бути ще якась життєва філософія, котра змушує вас жити ось так ховатися від цивілізації, прогресу, нових знань...

—  У нас усе своє. Ми не підпорядковуємося чужим зако­нам, відповів батько. І перейшов до розлогих міркувань про мораль Гондвани. Промова його була задовгою й не зовсім зрозумілою, наче стародавні письмена. Я спробував про­никнути в її суть, виокремити головне. Раптом воно саме чітко постало в моїй уяві, ніби звід певних правил. Ось вони:

а) добро тільки тоді залишається добром, коли ти шкодуєш, що втратив його; б) втративши його випад­ково чи свідомо, ти сподіваєшся все повернути і страж­даєш від того, що воно десь поруч і належить комусь іншому; в) тому його варто власноруч покласти на жер­товне вогнище; г) тоді віра в нього залишається незмін­ною, у чистому вигляді; д) адже ти будеш певен: ТАКОГО більше ні в кого немає і ніхто не скористається ним. Воно всередині тебе. Назавжди.

—  Нічого собі! усміхнувся я. Це означає, що, побачивши гарну квітку і збагнувши її безкорисну чарів­ність, її треба... з'їсти, знищити, розтоптати?

—  Так, напрочуд серйозно відповів батько.

—  Звичайно, підтвердив син.

Я закляк, усмішка сповзла з мого обличчя, а чоло вкри­лося холодним потом. Те, що спало мені на думку в цюкоротку мить, не вкладалося в жодні слова тільки в нудотний жах і тремтіння в кінцівках, як перед опе­рацією...

Намагаючись нічим не виказати свого стану, я по­просив води й на тремтячих ногах увійшов за господа­рями в будинок. Роздивився. Вогник у кутку за завісою... Розмитий обрис за нею...

Я відсторонив простягнуту руку з кухлем, зробив крок назустріч тьмяному палахкотінню, відгорнув тка­нину. На двох цвяхах, ніби розіп'ятий метелик, висіла шифонова хустка. Мій подарунок із рожевою (під ко­лір босоніжок) облямівкою...

—  Що це? захриплим голосом запитав я.

—  Даремно ви так... насупився батько. Ви спа­плюжили частину нашої моралі. Ніхто не має права бачити реліквії. Якщо хочете вціліти негайно тікай­те звідси! Поки ще є час до Великої Ради...

Але мене не треба було просити про це двічі. Я виско­чив за поріг. І знову біг. І не брешу! краще б мені услід стріляли! Цього разу я не намагався б ухилитися... Призахідне сонце опускалося на острів важким черво­ним щитом, тиснуло на мозок. Я біг, обхопивши голову руками. Мені хотілося рити землю біля кожного пагор­ба, під кожним деревом. Жах змінився люттю: я перевер­ну цю багнисту землю, просію її всю крізь пальці, але знайду... Що? Що я хотів відшукати?!

Щось боляче вдарило мене у скроню. Непритомнію­чи, ще встиг подумати, що чиясь куля все-таки влучи­ла в мене...

...Але помилився. Це був звичайний удар об дерево, котрий вибив мене з колії аж до ранку. Прийшовши до тями від холоду й розплющивши очі, побачив хлопчика. Він стояв наді мною нерухомо, немов пам'ятник.