Ірен Роздобудько - Дванадцять, або Виховання жінки в умовах, не придатних до життя (сторінка 10)

Йому було років сім. Побачивши, що я живий, він із пересторогою відступив у тінь. Тамуючи біль, я підвівся і сів. Вигляд у мене був яку справжнього клошара, та мені було байдуже. «Байдуже!» Ось воно, це відчуття, що спу­стошує і несе спокій. Я тоскно поглянув на хлопчика вочевидь, це був нащадок четвертої родини, яка жила на острові, останній могіканин цієї дивної місцевості, остання жертва моралі. Я гукнув до нього. Діти не бре­шуть, і я мав надію саме зараз почути правду. Всю прав­ду, хоч би якою гіркою вона була. Але хлопчик вичавив зі свого горла якийсь незрозумілий звук, показуючи на свої вуха і рот. Він виявився глухонімим...

Я махнув йому рукою, він боязко наблизився, сів поруч і допитливо подивився мені в очі. Я понишпорив у нагруд­ній кишені й вийняв зібгану світлину, розправив її на коліні й показав хлопчику. Він низько схилився над нею, виразу його обличчя я не бачив.

Потім швидко підвівся. «Зараз втече», вирішив я. Він справді відскочив від мене на кількаметрів іраптом... О, це була справжня вистава! Він став дивно рухатися, зображаючи чиюсь ходу, погойдувався, трохи кульга­ючи, злегка скособочивши стопу, тягнув носок, як не­вправний танцюрист. Все це виглядало смішно й навіть граційно. Потім він завмер і з питальною розгубленістю поглянув на мене. «Що?» кивком голови запитав я.

Тоді хлопчик зробив ще дивніший жест: ніби розчісує довге волосся, хоча сам був майже лисим. Вочевидь, та­ким чином він хотів розважити мене. «Досить! Моло­дець!» жестом похвалив його я, все ще морщачись від болю.

Але він не вгавав. Нервово помахав у повітрі своїми худими рученятами, ніби витираючи попередні карти­ни. А потім зробив ще дивніший рух: відкинув з обличчя уявне пасмо й провів п'ятірнею по голові спереду назад, ніби відкидаючи невидиму гриву волосся собі на спину. Я закляк. Я побачив ТІ Так чітко, що в мене занило сер­це. Як я міг забути ці жести?! Хлопчик копіював їх так точно, ніби був природженим актором...

Я схилився над фотокарткою і вперше за все жит­тя звідав, що таке сльози.

Хлопчик сів поруч і тицьнувся в моє плече. Я відчув, що сорочка в тому місці одразу промокла...

Скільки ми так просиділи, не знаю. Добре, що він не міг говорити. Власне, я більше нічого не хотів знати! Я думав про добро, котре колись належало мені. Про те,  що нічого не знаю про життя, нікому ніколи не допоміг, знав і вмів так мало, що мені нічого було віддати іншим. І тому міг би жити вічно порожньо й байдуже. Міг би стати достойним мешканцем Гондвани.

Коли сонце увійшло в зеніт, хлопчик захвилювався, підхопився. Я злякався: не хотів втрачати його й не хо­тів іти за ним. Мабуть, його батьки нічим не відрізня­лися від тих, із ким я вже встиг познайомитися. Помі­тивши мою тривогу, хлопчик зробив заспокійливий жест і помчав кудись у ліс. Я лишився сам. Я не міг збагнути, що робити далі. У мені зародилася надія: а раптом за­раз він повернеться, ведучи її за руку!

І все зміниться. Я полюблю цю землю, яка так наля­кала мене, згадаю дивовижні історії й гарні пісні адже я знав їху дитинстві! Навчуся радіти простим проявам життя та природи. Побудую дім. Вирощу сад.

Я стрепенувся, зачувши кроки, зір напружився настіль­ки, що я навіть на мить засліп.

...Хлопчик ішов один. Рука його була стиснута в ку­лак. Сівши біля мене, він розкрив долоню на ній лежа­ло намисто та... іржавий цвях.

Обличчя його було серйозне і зосереджене. Я зрозумів: він здійснив злочин. Заради мене і того, про що я міг тіль­ки здогадуватися. Йому не було вороття. Я міцно стис його руку. І зрозумів, що більше нікого не зраджу. Можли­во, заради цього простого жесту взяти за руку того, хто цього потребує, я і приїхав сюди?Можливо, ВОНА знала, що я ще здатен на це?

...Я повів хлопчика до берега. Море було спокійне. Я швидко розклав вогнище, зробивши його якомога ви­щим. Хлопчик допомагав збирати хмиз, підтягувати дрова. Усе треба було робити швидко, поки його не поча­ли шукати. Потім ми завмерли, з хвилюванням погля­даючи на горизонт. Тільки б стариган-човняр помітив наш умовний знак!

Яхта прийшла, коли сонце вже розчинилося в темній воді. Як і минулого разу, стариган квапився, здійняв бурю бризок і не наближався впритул до берега. Ми кинулися у воду. Я ледве встиг закинути малого на борт першим та залізти сам. Яхта різко розвернулася.

Обійнявшись, ми дивилися в бік острова, що віддаляв­ся. За якусь мить його поглинув туман, ніби він пішов під воду. З його мораллю, реліквіями та божеством, яке я так легко випустив із рук кілька років тому.

Я міцніше стис долоню хлопчика. І нарешті зміг усміх­нутися...»

...У кімнаті зависла тиша. Я навіть не хотіла питати, де зараз цей хлопчик. І чи був він взагалі? Чоловік під­вівся, чемно вклонився: «Я можу бути вільним?».

— Ви вільні, — відповіла я.

—  Авжеж! — усміхнувся він. — Ви — також. Було зрозуміло, що ми говоримо про одні й ті самі

речі.

Двері за ним зачинилися. Я лишилася сидіти в тиші. Зазирнула медсестра.

—  Красунчик, чи не так?

Вона вже хотіла налагодити зі мною контакти, аби мати можливість забігати до цього кабінету випити кави, покурити чи підтягнути колготки. А ще їй, ма­буть, щось повідомили про мене, і її байдужий погляд набув зацікавленості.

Що я мала відповісти? Про що можуть говорити дві симпатичні молоді жінки, котрі працюють в одному місці? Бр-р-р...

Я стенула плечима й задивилася у вікно. Навіть не помітила, як вона вийшла.

У вікні був сад. Голий і босий, хоч відчувалося, що невдовзі всі дерева зазеленіють. Вони стояли напруже­ні й зосереджені на своїх внутрішніх процесах, у них рухалися соки. Але треба було дочекатися тепла.

Я уявила незнайому жінку в напівтемряві кав'ярні на околиці якого-небудь іноземного міста — Праги, Парижа, Відня, Варшави. О, краще — Варшави! (У мене величезний сентимент до Польщі, в якій не була.) Ка­в'ярня маленька — на сім столиків. Маленька й порож­ня. За скляними дверима барабанить весняний дощ. Дерев'яні столи, стільці, відполірована тисячами ліктів стійка шинквасу, запах кави й тиша. Звідкись лине му­зика. На жінці синя плетена кофта й пурпурова спідни­ця — дві яскравих плями, вона тільки закінчила приби­рати, зачинила двері. Вона нікого не чекає, її дім — далеко. Вона починає танцювати. Вона танцює. Повільно руха­ється серед перевернутих стільців, примруживши очі. Вона щаслива. На світі є тільки сизий дощ, музика, цей маленький простір і вона. Це — правда, реальність. Реш­та — не має жодного значення... За вікном і справді роз­почався дощ — перший дощ після довгої зими.

—  Наступного чи підете додому? — знову зазир­нула у двері медсестра.

На її обличчі вималювалася повага. Я помітила: якщо з людьми не розмовляти, не посміхатися їм і вда­вати зверхність — вони починають ставитися до тебе з більшою повагою, ніж тоді, коли ти намагаєшся їм усіляко догодити.

До кінця так званого робочого дня лишалося кіль­ка годин. Але мені вже не терпілося скоріше познайо­митися з усіма своїми «підлеглими», і я вирішила за­просити когось із жіночої палати.

—  Це — наша «фінка», — сказала медсестра, — вважає, що мешкає у Фінляндії. Зараз порегочете...

Невисока пухкенька жінка з гострим носиком мала вигляд грайливого дівчиська. Вона сіла переді мною й одразу замахала ногами у вовняних шкарпетках.

Мабуть, на моєму обличчі щось відобразилося, адже жінка одразу защебетала:

— У мене немає підстав скаржитися на долю! Не­має, немає жодних підстав. Жодних!

Як завжди, я обережно натиснула кнопку магніто­фона. Після останнього відвідувача на плівці ще ли­шилося місце.

Увечері я переслухала запис:

«...У мене немає підстав скаржитися на долю.

Після закінчення роботи я рушаю вечеряти до «Са-аги». Це неподалік від музею-бібліотеки. Якщо погода гарна, обходжуся без велосипеда. Просто йду, дихаю сві­жим повітрям. Точніше, не «дихаю», а просто їм його: подумки розрізаю на шматочки, ніби прозоре лимонне желе, і вкидаю до рота. А якщо це осінь і з боку Піспали (це найпрестижніший район у Тампере на березі озера, де мешкають письменники й актори) лине запах прі­лих соснових голок, грибів та синьоі-синьої води (від цього яскравого кольору навіть зводить зуби) такий по­вітряний коктейль замінює мені цілу упаковку віта­мінів.

Отже, я йду в «Саагу». Після повітряного коктейлю в мене виникає шалений апетит. Зазвичай я обираю дві страви, хоча вистачило б і однієї, адже порції тут велетенські. На перше суп із білих грибів, зварений на вершках, на друге стейк-філе з лосося, загорнуте в бекон, до нього картопля з ароматом дягелю, овочева запіканка по-карельському і соус із ягід ялівцю. У «Хароль-ді» я випиваю чарочку (не більше ЗО грамів) фірмового морошкового шнапсу. І почуваюся нескінченно щасливою.

У мене немає підстав скаржитися на долю...

На роботі я часто чую: «Туве, на тебе приємно поди­витися! Ти така, така...». І слів не знайдуть. Ще б пак! Я ж колишня стюардеса міжнародних авіаліній. А туди абищо не беруть тільки довгоногих, струнких, лов­ких. Якби не небо сиділа б я в селі під Немировом і плела б рукавички на продаж, як це робить моя сестра. І, зрозуміло, ніколи не дізналася б, що таке «тартар із білої куріпки»... А це дуже-дуже смачно, по-фінському «херкулліста».

З Арто Ваатаном я познайомилася в літаку. Чоло­вік, котрий сидів на місці «17С», замовив віскі раніше від належного терміну. Я могла б і відмовити, але в нього в руках була книжка про Мумітролів. Такий солідний пан, трохи схожий на пікінеса, короткий ніс, великі, ши­роко посаджені очі, і дитяча книжка! Я принесла віскі й попросила подивитися малюнки. Так розпочалося знайомство. Потім він брав квиток на мій рейс із Гель-сінкі до Києва й назад. Літав часто. Мав вигляд серйоз­ного бізнесмена. Як виявилося пізніше, бізнесу нього мале-е-е-нький (щось пов'язане з постачанням консерво­ваної морошки). Проте мав свій будинок із сауною на око­лиці Тампере, двійко дорослих дітей, котрі жили окремо, і свободу вибору. І він обрав мене.

А через півтора року після весілля з'ясувалося, що Арто Ваатан романтик. Я таких самих зустрічала п у себе на батьківщині у великій кількості. Чоловік спо­чатку добряче випивав, потім кинув бізнес і подався до батьків у Лапландію, пояснивши свій вчинок давнім фін­ським прислів'ям: «Хочеш бути багатим працюй у місті, хочеш бути щасливим і вільним стань оленя­рем!». Він обрав друге. Більше я його не бачила. Та хай би й так, проте будинок він заповів дітям...

Однак мені було байдуже. Адже одружувалася я не з великого кохання. Просто в той час, коли наштовхну­лася на нього на місці «17С», якраз ширилися плітки, що мене спишуть на землю. І я шалено нервувалася. Не знаю, чим я так насолила команді! Мабуть, бортінженер ви­рішив взяти на моє місце свою приятельку. Але ж небо для мене все! Дехто боїться літати, а я могла б від­кинути люк і легко пробігти по небесах. Упевнена: ніко­ли б не впала! Одного разу я намагалася це зробити. Ось після цього випадку, коли милий Арто допомагав моїй напарниці відпоювати мене водою, і почалися репресії, чутки, балачки. Уявляю, як шипіли мої заздрісники, коли Арто забрав мене до себе! А вже згодом був цей музей...

—  Не знаю, просто не знаю, що й робити... чула, як говорить директор роува Саатаннен. Який тут може бути вихід?..

Вона не знала, що перегородка між п кабінетом та підсобним приміщенням тоненька, мов картон. Чи, швид­ше, це в мене тонкий слух. Адже якщо людина має тон­кий смак, мабуть, і решта в ній тонке, делікатне...

—  Який може бути вихід? продовжує роува Са­атаннен, розмовляючи з адміністратором роува Пай-ве. — Що з нею робити? От яка нещаслива доля! Зовсім сама, у чужій країні... Скільки ж її тут тримати? На це місце давно претендує Ярмо. У нього чудова наукова мо­нографія з дитячої літератури.

—  Та вона, корова, усім тут впоперек горла! гово­рить роува Пайве і навіть зубами клацає (вона недобра, ця адміністраторка!). Невже сама не розуміє? Наві­що ви її підібрали?!

—  Ви занадто суворі, уриває її директорка.

—  Це ви занадто м'які, роува! не вгаває адмініст­раторка. Ті місцеу притулку для самотніх.

Роува Саатаннен щось відповідає своїм тихим голо­сом, а мене поглинають фантазії. Я уявляю бідолашну тлусту та самотню корову, котра бігає сніговою пус­телею в пошуках трави...

Я добряче вмиваюся у вбиральні музею. Тут так гар­но! Всюди пластик, скло, різнобарвні кахлі й дуже добре