Зів'ялі квіти викидають - Ірен Роздобудько (сторінка 2)

 “Нещодавно я зрозуміла, що створена для ВСІХ чоловіків – для всіх поспіль (звичайно ж, крім тих, які ходять у смердючих шкарпетках!) І в цьому відкритті не було нічого брутального, непристойного чи руйнівного. Кохання – це те, що не повинно виходити з голови, воно Існує на рівні грудей (але поза серцем, десь посередині, де, як кажуть, міститься 21 грам душі) й трохи нижче від шлунка. Тобто там, де завжди болить найбільше. Голова – ворог кохання. Ми занадто багато думаємо, аналізуємо. А звірі знаходять одне одного за запахом. Якби ми жили так, як звірі, – на світі не було б нещасних людей. Це я зрозуміла після того, як мій коханий несподівано залишився в Америці. Спочатку, приблизно за рік до цієї знаменної події, відбувся мій провал на третьому турі іспитів до театрального інституту. Розлучення було ще однією чудовою подією на цьому святі життя. Для вступу в мене (за віковою категорією) лишалося ще два роки, а для кохання – вічність. Але це друге нині хвилює мене найменше. Особливо після вчорашнього, коли я зрозуміла те, про що вже сказала раніше. І про це варто розповісти докладніше... Під час так званого шлюбу – раннього й дурнуватого – я обернулася на кам’яну статую. Бувають такі мужики, які здатні за короткий час перетворити на руїну й шістнадцятирічну. А мені вже двадцять три! Те, що в мені світилося, згасло так швидко, що я не помітила, коли, в яку мить стала дурним опудалом, до якого немає діла жодній людині у світі. Так було до вчорашнього дня. Коли зрозуміла, що все, що нами насправді керує, міститься набагато нижче від очей. Одне слово, я була на весіллі своєї подруги. У неї круті батьки, котрі змогли впхнути її до нашої спільної мрії – театрального, і тому серед гостей були самі мистці. Тобто люди моєї хвилі, на яку я налаштована. Взагалі я ненавиджу весілля! Тому сиділа тихо на дальньому куті столу. Чому він вирішив запросити мене до танцю? Адже я бачила, що він був тут із дружиною! Звісно, мене це не обходило, але я встигла подумати про те, що багато разів чула від старших жінок: “Усі мужики – сво...” Потім я вимкнула голову. Під час третього танцю він непомітно цілував мене в скроню. Ми мовчали, і це мені подобалося. Я несвідомо сповільнила рух. Він притис мене дужче і трохи нижче від свого стегна, я відчула його “повну готовність”. – Так добре? – це було перше, що він прошепотів мені у вухо, потрапляючи в такт моїм рухам. – Добре, не зупиняйся... Це все, що ми сказали одне одному. І потім, коли танцювали знову і знову. За столом сиділа його дружина, старша від мене (адже йому також було років за сорок), але не гірша за зовнішністю. Можливо, й краща, вродливіша, модніша... Ну то й що?! Між нами була прірва: вона вважала цього чоловіка своєю власністю, а я вже зрозуміла, що відтепер не належатиму нікому. А після цих танців додала: нікому – і всім. – Ми можемо зустрітися? – це була друга фраза, вимовлена ним за вечір. – Ні, – відповіла я. Тому що зрозуміла й те перше, й це друге. “Зустрітися” – це з іншої опери. Це означало – розмови про кіно, нудні розповіді про себе, муки сумління, чекання, короткі зустрічі, телефонні дзвінки. Зрештою – ліжко. Ненавиджу ліжка! У ліжку я помру. Хоча воліла б десь... у морі, в лісі, в пустелі. На ліжко я не згоджуся ніколи, навіть якщо воно буде вистелене пелюстками троянд. Отже, я промовила “ні” в самісіньке його вухо таким голосом, ніби сказала: “Я тебе шалено хочу!” Що, до речі, було правдою. Це відчуття незалежності стало для мене на той час найголовнішим – важливішим, ніж сама інтрига і той, хто втягнув мене в неї. Камінь, що лежав усередині, розтанув, а трохи нижче шлунка і тієї частини стегна, в яке впиралася певна частина його тіла, з’явилося тепло. А потім – біль. Приємний і живий. Ось тоді я й зрозуміла, що створена для багатьох чоловіків. Для всіх і ні для кого зокрема. Та як утримати цей стан і цей настрій, буяння амфетамінів у крові, якщо зранку треба їхати до цих старих потвор у передмістя?! Єдина радість, що маєш справу з колишніми “зірками”, хоч і згаслими. Це гіпотетично наближає мене до мети. А ще маю нетривку надію, що хтось із тих, хто ще геть не вижив із розуму, щось порадить чи відновить заради мене свої колишні зв’язки в театральному. Хоча ця надія тане з кожним днем. Старі плекають свої затрахані міллю спогади, каверзують, по сто разів на день натискають ґудзики виклику нянечок тільки для того, щоб знущатися! І до кого звертатися, з ким радитися, про що розмовляти, якщо вже зранку треба виносити їхні смердючі нічні горшки?! Я знаю: вони заздрять молодості. А я часом поглядаю на стіни їхніх жалюгідно-кокетливих альковів (майже у Всіх висить безліч пожовклих світлин) – і дух перехоплює. На ліжку сидить – ну, мавпа-мавпою, а зі стіни поглядає неймовірна красуня в горжетці з блакитної норки. Мені про таку тільки мріяти. Але справа навдть не в хутрах та діамантах. Я уявляю, яке в них було життя! Адже крім власних портретів, там висять фотки потрясних чоловіків у фраках чи в театральному гримі – таких, що хочеться вкрасти їх зі стіни і, милуючись ними, вдаватися до еротичних фантазій довгими зимовими вечорами... Я впевнена, всі вони дихали на повні груди. Упевнена, що мораль, котра за їхнього зоряного часу існувала в суспільстві для різного роду бидла, вимагала неабиякої винахідливості. О, вони, мабуть, жерли заборонені плоди з такою шаленою пристрастю, яка нам і не снилася! ...Я їду на роботу, намагаючись не згадувати вчорашній вечір. Але амфетаміни та інші збудники, що відтепер вирують у моїй дурній крові, ширяться по всьому салону приміського автобуса у вигляді сяяння чи особливого мускусного запаху. Будинок, у якому я працюю, міститься в чудовому сосновому лісі. Тут панує така тиша і такий спокій, що мимоволі виникає асоціація із цвинтарем. Цвинтаря я не боюсь, ніколи не намагаюся швидко проскочити повз нього. Навпаки. Мені здається, що тільки в цій тиші є правда й величезний сенс життя. Так сталося, що з тринадцяти років – у тім віці, коли вперше прочитала Цвєтаєву та Рембо, – я хотіла померти молодою, гарною, ніким не зрозумілою й незайманою, у білій сукні та вінку з лілей. Я любила гуляти цвинтарем, коли приходила до бабусі, дихати цією тишею, думати й розмовляти з мешканцями цього величезного мовчазного міста. Мені здавалося, що вони – живіші за тих, котрі штовхають мене в транспорті, ображають у чергах, цькують у школі. Вони говорили зі мною шелестом листя, й у цьому шелесті мені чулася відвертість. Але я знаю, вони попереджали, що мій час ще не настав, що я маю стати Великою Актрисою. Я їм вірила. Вірила, поки життя не прибило мене до землі свинцевими краплями холодного душу. Наразі мене влаштовує, що я чергую в Будинку добу і маю добу відпочинку. Увечері наступного дня, якщо маю копійку, ходжу в театр, але квитки нині дорогі. А зранку вирушаю виконувати забаганки своїх старих. Бабці здебільшого поводяться зверхньо – не так, як звичайні старенькі, котрі прагнуть уваги. Ці – інші. Я для них щось на кшталт костюмерниці або хатньої обслуги. А дідки часом щипають мене за сідниці або щиро просять потриматися за коліно. Я жалію їх і дозволяю. Яка в них ще є радість? Я всіляко натякаю на можливу допомогу з їхнього боку. І вони співають свою брехливу солов’їну пісню про зв’язки з усіма режисерами всіх театрів світу. Поки тримають мене за коліно...” Розділ третій Леда Ніжина ...Леда зустрічає ЇХ щодня... У будь-який час, коли Леда поринає в теплісяючі хвилі и вони виносять и до маленького раю, де Леда плаває в золотому човнику золотою річкою і сама стає золотою. Сьогодні прийшла дівчинка. О четвертій ранку, щойно закінчилася Година Бика... Дівчинка стояла біля трельяжу й перебирала дрібнички, що лежали на ньому. Дівчинка стояла до Леди спиною й була маленька й білява. Вона сяяла. Леда вже не боялася. Лячно було тільки спочатку, коли з’явився

ПЕРШИЙ з них, і Леда подумала, що це – кінець.

 Відтоді вони приходили часто. І Леда звикла. І навіть раділа, що відтепер вона не сама. Зараз, лежачи в ліжку, спокійно розглядала дівчинку. Дівчинка була в білій сукні, в білих панчішках. Вона обережно переставляла фігурки й пляшечки, як це могла робити будь- яка інша дитина. Вона не оберталася. А Леді дуже хотілося побачити її обличчя! Леда вже знала, що воно може виявитись не таким, якими бувають людські обличчя. О, це могло бути ТАКЕ обличчя! Пташине. Котяче. Жіноче. Чоловіче... Байдуже! Леда вже звикла до метаморфоз. Але тепер їй до нестями кортіло, щоби обличчя було справжнім, дитячим. Леда давно не бачила дітей. Забула, якими вони бувають, як від них пахне – сном і молоком. Леда напружилася, зосередилася на сяючій спинці й кучерях, що спадали дівчинці на плечі. Нехай це буде дівчинка! Господи, зроби так, аби це була дитина. Мала пересмикнула плечем, схилила голову й повільно почала обертатися до Леди... Господи, зроби так... Леда затремтіла й натягнула ковдру до самого підборіддя. Дівчинка нарешті обернулася, і Леда зітхнула з полегшенням: янголя посміхалося до неї. Великі блакитні очі, пухкенькі щічки і привітна, лагідна, трохи сором’язлива посмішка. “Ти – хто?” – запитала Леда. Дівчинка, не змінюючи виразу ясного обличчя, притулила пальчика до своїх уст. Вона мала рацію: Леда не повинна говорити вголос. Це єдина ЇХНЯ умова. Якщо Леда розмовлятиме з НИМИ вголос – Леду заберуть звідси, Леду перевезуть до іншого місця. Гіршого, страшнішого. Мовчи, Ледо, мовчи. ВОНИ тебе чують! Леда милувалася дівчинкою, її ус мішкою, її запахом – сну й молока. Як їй кортіло потримати цю дівчи нку на колінах. •• Дати льодяник. Обцілувати. Загорнути в простирадло. Заколисати. А коли вона засне – зануритися в її білі кучері й дихати ними. Чути смішне сопіння. Берегти п сон... ...Я більше не боюся. Це правда. Адже я ще можу аналізувати те, що відбувається. І нехай золоті хвилі накочуються все частіше – я поки що не втратила здорового глузду. Я радію тому, що здатна бачити їх. Хто”сь боїться галюцинацій, ковтає пігулки, ходитгь до медпункту. Тільки не я! А все почалося з собачки. Він за(3іг до моєї кімнати і весело закрутив хвостиксом. Тоді я подумала – звідки тут песик, чий івін, може, його привела одна з нянечок? Собаччка кумедно ставав на задні лапки, виробляв ьнеймовірні “па”, ганявся за власним хвостом, висолоплював червоного язичка й дивився на м<ене майже людськими очима. Я так сміялася! Я ще ніколи тут так не сміялася. "Чий собачка? "> – гукнула я в коридор. И отямилася: була щіч. Темрява. Тиша. Порожнеча. Коли я лягла в ліжко – песик зник. Відтоді я з нетерпінням чекаю, коли хтось з’явиться. Погано лише тоді, коли приходять потвори. А вони таки приходять. Я не можу прогнати їх, тому що не можу кричати. Просто дивлюся, вхопившись за хрестик, що висить у мене на шиї, доки вони не розчиняться у повітрі. Одного разу в кутку кімнати побачила Білу Даму, що нерухомо сиділа, низько схиливши голову, вся закутана в довгу хвилясту туніку... ...Леда встає, дівчинка тане. Леда йде до трельяжа, перебирає дрібнички, що лежать на ньому. Серед них – величезна стара мушля. Якщо подумати, молена згадати, звідки вона взялася. Леда згадає. Обов’язково згадає. А поки вона щільно притискає мушлю до вуха й усміхається. І слухає, слухає. З мушлі линуть гучні й тривалі оплески. Кажуть, що мушлі зберігають шурхотіння морських хвиль. Це неправда. – Ледо, ти чуєш? – каже чоловік, що з’являється у неї за спиною. – Ледо, візьми цю хмушлю. Прислухайся: хіба це море? Це ж овації! Вони завжди будуть із тобою. Вони ніколи не згаснуть, Ледо. Вони – твої назавжди. І я – твій... – Леда не обертається до нього, вона й без гого знає, хто це. Леда відчуває, як він тихо й ніжно дмухає їй у потилицю. Він знає, що робить! Він знає, чим підкорити Леду. Ось такими ніжними невагомими дотиками. Адже Леда така сама ніжна й невагома. Леда може знепритомніти від одного дотику. – Ледо, йди до мене, – дмухає в потилицю чоловік, – я втомився. Я надто довго був сам. Ти така гарна! Ти моя єдина. Мені ніхто не потрібен, крім тебе. Поруч із тобою я божеволію. Ти не розумієш... Леда не розуміє. Вона не розуміє, про що він говорить, чого хоче від неї. Вона відчуває лише легке подмухування. А ще вона знає, що цей подих – солодкий і отруйний. У ньому – темна брехня. Така темна і така солодка, що аж не віриться, що брехня може бути такою привабливою. Набагато привабливішою, ніж правда. Набагато небезпечнішою, ніж просто смерть... ...Я стою боса в розрідженому світлі ранку, що починається за вікном. На мені лише сорочка. Мені холодно. Як я опинилася перед люстром? Я притискаю до скроні велику мушлю – єдине, що залишилося мені від минулого. Кидаю швидкий погляд у дзеркало і жахаюсь: бридка й беззуба стара всміхається до мене напівдитячою посмішкою. Сорочка окреслює її зів’яле тіло. Невдовзі має прийти нянечка. Почне возити смердючою ганчіркою по підлозі. Часом здається, що воду в склянку – щоб запивати пігулки – вона наливає прямо з цього відра. Вода так само страшенно смердить. Мені треба скоріше сховатися під ковдру, накритися з головою, аби вона подумала, що я сплю. Але я знаю: вона обов’язково підійде, стане наді мною і почне прислухатися, чи долинає з-під ковдри дихання. Так, мабуть, вона стоїть над усіма. Це її обов’язок. Вона ретельно його виконує. їй хочеться, щоб нас стало менше. Тоді їй доведеться менше працювати. Вона нерухомо стоїть над нами, як сама смерть. Прислухається. А я з-під ковдри прислухаюся до неї. Яка вона? Не дівчина, ні, а те, що вона нині втілює, стоячи над моїм ліжком. Можливо, у неї гарне довге волосся й очі завжди заплющені, можливо, вона тримає в руках букетик лілей – білих, із запаморочливим ароматом, від якого в мене завжди боліла голова... ...Леда ненавидить лілеї! Але щовечора Леді надсилають величезні букети цих проклятих квітів. Вона не знає, хто це робить. Вона боїться викидати їх. Леді здається, що ці лілеї – щось на зразок спокутування. Леда має дихати ними! Коли Леді набридне жити, вона купить сто таких букетів і задихнеться від них. Це буде так красиво. І не боляче. Розділ четвертий Стефка “Враніщня п’ятихвилинка”. Ненавиджу ці розлогі теревені Директора. Як завжди, розмови про хиби, хоча я намагаюся все робити так, як треба. Навіть прислухатися до дихання наших дорогеньких, на чому особливо наполягає Директор, а це не дуже приємна справа. Мені лячно. Тим більше, що вже двічі я наштовхувалася на небіжчиків. Та сьогодні мене це не обходить. Я відчула дивну річ. Настільки дивну, що в мене спочатку перехопило дихання. Так буває хіба що з якимись буддистами, йогами та відвідувачами всіляких новомодних психологічних тренінгів. Або здобувається шляхом довгого духовного тренування. Ха-ха! Для себе я обрала таку метафору: горіх вистрелив і розкрився квіткою. Не знаю, чому це сталося. Можливо, поштовхом був той танець із людиною, обличчя якої я вже не пам’ятаю. Я була щільно закоркованим бутоном – таким твердим, що він скидався на горіх, міцний горішок. Хоча я знала, що всередині є все: пелюстки, дивовижний запах, насичений колір, розмах, політ. Часом усе це невловимою аурою пробивалося назовні, але оболонка була занадто щільною, занадто твердою. І раптом вона вистрілила величезною квіткою, яка розкрилася всіма

своїми пелюстками. Я не вірю в жодні псевдо- духовні курси, ненавиджу соплі й воплі, не ходжу до церкви, але в моїй голові засяяв майже церковний лозунг: “Розкрий своє серце!”