Ірен Роздобудько - Зів'ялі квіти викидають (сторінка 15)

 – Не завжди...їй захотілося додати про те, як у ній “розколовся горішок”, про несподівану відмову від мрії стати актрисою, про незвичайну легкість, з якою вона прокидається, зрештою, про людей, яких вона полюбила – про Едіт, Леду, Альфреда Вікторовича і про всіх інших, включно з Бібліотекаркою та Старшою медсестрою... Про те, як кілька місяців тому їй хотілося вийти кудись на перехрестя і до безтями кричати в нічну порожнечу: “Господи, боляче!” Про те, як зрозуміла, що створена для багатьох чоловіків і ні для кого зокрема, тому що вже ніколи не зможе любити. І що їй самій не потрібне ніяке кохання, і що вона – грішниця, найгірша з усіх. І її не варто любити! Але вона мовчала. Адже в такому разі довелося б розмотувати весь клубок, а на таке вона поки що не здатна. Була неділя. Вони сиділи в рибному ресторанчику “Да Вінчі”, перед його входом працювали монтери, навішуючи на дерева новорічні гірлянди. За якийсь час роботу було закінчено, і за вікном маленькими золотими ліхтариками засвітилися віти розлогих акацій. І знову пішов дрібний сніг. Спочатку він розчинявся в калюжах, гинув прямо на очах, але за якихось півгодини все-таки переміг сльоту і вкрив тротуар тоненьким килимком. І все це знову нагадало Стефці декорації. – У тебе є відеокамера? – запитала Стефка. – Авжеж. Я дещо знімаю для себе. А що? – Я хочу, щоби ти прийшов до нас і зняв нашу новорічну вечірку. – Куди саме? Де ти збираєшся святкувати, хіба не зі мною? – стривожився він. – Відверто кажучи, я б не хотіла зустрічати цей рік, не хотіла б готувати й виряджатися. Можливо, колись потім... Я б узагалі робила такі свята тільки для дітей. Щоб була справжня ялинка і подарунки під нею. І діти, танцюючи, викликали Діда Мороза, і нікого б не вкладали спати. Щоб вони веселилися досхочу. А вранці, поки сплять дорослі, виходили босоніж до столу, брали з нього кусень наполеона й сідали на підвіконня, подивитися на порожні вулиці і... відбивалися в круглих кульках, що висять на ялинці. Колись я робитиму такі свята. От побачиш! – Я тобі вірю. Я сам дуже любив ранок першого числа, коли всі сплять, а ти сидиш і дослухаєшся до тиші, і їси все, що залишилося на столі – мандарини, пироги, шматочки підсохлої ковбаски. Чомусь ранком завжди хочеться їсти більше, ніж під час святкування, і все здається набагато смачнішим... Але куди ти мене запрошуєш, якщо не хочеш святкувати? – До нас, у наш Будинок. Вечірка відбудеться трохи раніше, адже в новорічну ніч там залишаються тільки чергові. Зазвичай із цього приводу завжди йде суперечка. Нікому не хочеться залишатися зі старими в такий день. Чергові накривають святкову вечерю, а потім зачиняються в ординаторській і дивляться телевізор. – У вас бувають вечірки? – здивувався Ед. – Невже твої підопічні танцюють? – Часом танцюють. І навіть інколи в них виникають свої симпатії. Чом би й ні? Але цього разу буде зовсім інакше. Я хочу, щоб кожен із них розповів про себе – не так, як це вони роблять завжди, а по-справжньому. А ти знімеш про це невеличкий фільм. Я впевнена, що їм буде приємно знову опинитися перед камерою. Це дасть їм надію, що їх не забудуть, що в них ще з’являться свої слухачі й глядачі. Це особливі люди. – Послухай, – загорівся Ед, – а якщо зняти не просто домашнє відео, а документальний фільм? – Це ще краще! Зняв же Клод Лелюш “Чоловіка і жінку” за мінімальні кошти. Я взагалі вважаю, що головне – талант і ідея. Якщо цього немає, все розвалюється, навіть якщо коштує сто мільйонів. Тому й не дивлюся телевізор. І... – вона замислилася, говорити чи ні, – і більше не хочу бути актрисою. – Чому? – Тому що театру вистачає нині в житті. Пам’ятаєш, як у “Театрі” Моема – Джулія Ламберт спостерігає за публікою в ресторані? – Але вона вважає, що справжнє її життя – саме на сцені. – Так. Але я – не Джулія Ламберт і живу в інший час> в іншій країні. І я хочу прожити власне життя, а не втілювати чуже. Тим більше – в бездарних п’єсах! Окрім того, я зрозуміла, що великою актрисою мені не стати. А на хменше я не згодна! – Послухай і тільки не заперечуй! – Він заговорив упевнено і гаряче. – Ти мене надихнула на класну ідею. Ми знімемо цей фільм! Слава Богу, я не забув, як цс робиться. Знімемо в стилі “замкової шпарини” – я дуже люблю цей прийом у “Коротких зустрічах” Кіри Муратової – ти зіграєш у ньому саму себе. І твої підопічні так само будуть у ньому природними, такими, як є. Ніхто нічого не гратиме. Хоча, звісно, сценарій написати треба... Це буде фільм про дівчину, яка працює в притулку для самотніх, і про цих самотніх людей, про їхнє минуле і про сучасність, у якій немає місця цьому минулому. Про сучасність, яка теж стане минулим... – Знаєш, у мене для цього кіно є навіть сюжет... Але я не впевнена, чи можу про це говорити. Це залежить не від мене. А головне – цей сюжет не закінчено. І я навіть не уявляю, чим він може закінчитися... Але хочу, щоб – якнайкраще. Так, щоб було справедливо. – Ти говориш загадками... – Пробач, інакше поки що не можу. Це залежить не від мене. Але я вже знаю, як буде називатися фільм – “Зів’ялі квіти викидають”... – Якась сумна назва для стрічки про самотніх акторів. Безвихідь... – Ні. Зів’ялі квіти – це те, що не можна тримати ані вдома, ані в душі! їх треба безжально викидати, навіть якщо вони гарні й ще мають вигляд справжніх, свіжих. – А ти? Ти викинула ці квіти? – запитав він. – Ідеться не про мене! – Ти – їжачок, у якого голки повернуті всередину. Ти сама себе раниш. І що мені робити? – Нічого. Достатньо того, що ми сидимо тут. А за вікном – сніг. І горять ці чудові ліхтарики. І ти придумав це кіно. І тому, я гадаю, що це все – не випадковість. – Не випадковість, – луною обізвався він. – У житті взагалі не буває випадковостей. Це ми їх вигадуємо, коли не можемо пояснити незбагненних речей. І я тебе люблю... але – вважай, що я нічого не сказав. Я почекаю, поки ти викинеш ці квіти. – Розділ двадцять другий Відвертий прохідняк, який авторові дуже “. закортіло написати ...Жінка наливає собі каву в філіжанку й одягає на голову капелюх із величезними квітами. На ній чорна спідниця з червоними ромбами по обидва боки, чорний корсет і біла блузка. Вона сідає на чорно-білий диван у червоних чотирикутниках і низько схиляє голову, щоби квіти на ЇЇ голові злилися з квітами у вазоні, які стоять за ЇЇ спиною. І все це заради того, щоб... випити на самоті каву. – Люба, де мої шкарпетки? Де мої штани? Кохана?!! – оглядає кімнату чоловік у сімейних трусах. Стефка на хвилину забігла до вітальні й була впевнена, що це – кіно, на яке зібралися мешканці Будинку. Ті з них, хто ігнорує денний сон. – Що за фільм? – запитала вона, сідаючи на підвіконні. – Це не фільм, це – рекламна пауза. – Пояснила Серафима Миколаївна. Білий комір її блузки посередині з’єднувала брошка з чеського скла. Стефка бачила такі брошки на розкладках Андріївського узвозу і на блошиному Сінному ринку. – Ви, мабуть, не дивитеся телевізор? – запитав Павло Петрович, той самий, що любив поплескати Стефку по сідницях. – Не дивлюся, – зізналася Стефка і здивувалася тому, що для того, щоб випити каву, треба вдаватися до таких складних маніпуляцій. І все заради того, аби сховатися від здоровенного дитинчати, яке не може впоратися зі своїм одягом. Після кавової реклами настала черга купи інших, таких самих дурнуватих роликів, із неправильною вимовою, наголосами, з дебільними обличчями, які, мабуть, символізували середньостатистичне обличчя вітчизняного громадянина. Люди на екрані чистили зуби, пили пиво, випадали з вікон, одягали колготки, труси, випробовували памперси і гігієнічні прокладки, куштували йогурти, мили посуд, вживали антиалкогольні таблетки, жували гумки, лікувалися від лупи, імпотенції, аденоми та простатиту, купували лотерейні квитки, мобільні телефони, туалетний папір, із задоволенням їли “Мівіну”, замовляли шафи- купе, прасували сорочки, перевіряли зуби на карієс посеред лісової галявини... Старенькі занудьгували. Реклама тривала безкінечно. – А ми із Серафимою Миколаївною вирішили об’єднатися,’- раптом сказав Павло Петрович. – Тепер будемо жити разом. Нам дають ту велику кімнату, що лишилася від Велимира Зарецького, Царство йому Небесне... – Правда?! – зраділа Стефка. – А я вже давно помічала, як ви погарнішали, пані Серафимо, гіросто – розквітли. Думала, що від тих нових вітамінів... – Від тих вітамінів ніякої користі, – заперечив Альфред Вікторович. – Це все – кохання. Старе кохання – як старе вино... Достатньо одного ковтка, щоб захмеліти. Серафима Миколаївна сором’язливим рухом поправила брошку на своєму комірі, і її обличчя зненацька вкрилося справжнісіньким рум’янцем. Павло Петрович взяв її руку, повернув долонею до себе і поцілував у зап’ястя: – Найдивніше, – промовив він, – що ми стільки років пропрацювали в одному театрі! Вона тричі виходила заміж – і все не за мене.

А я чекав...

 – Він чекав! – засміялася Серафима. – А як же ж твої п’ять шлюбів? До того ж, ми весь час сварилися, якщо пригадуєш. – А як було з тобою не сваритися, якщо ти була такою занозою? Навіть відібрала в мене Гамлета! Де ти бачила Гамлета – жінку?! – А Сара Бернар?! – відгукнулася з дивана Ляля Броніславівна. – Ви її бачили? Ви її чули в цій ролі?! – Бачили! Чули! – в один голос вперто вигукнули обидві дами. – Ну от, – з награною печаллю звернувся Павло Петрович до Стефки, – заноза і є заноза. Але гарна ж, чорт забирай! Стефка посміхнулася. – Я допоможу вам переїхати. Повідомите коли, – сказала вона. Нарешті почався фільм. Павло Петрович знову поцілував зап’ястя Серафими Миколаївни з такою ніжністю, що Стефка мимоволі погладила себе по руці в тому самому місці. Кілька хвилин вона тупо дивилася в екран на закам’янілі обличчя серіальних акторів. Це було антикіно, антимистецтво. Цей серіал (точніше – “ситком”, що означає ситуативна комедія) йшов по всьому світі за єдиною розробленою схемою, тільки змінювався антураж та імена головних діючих осіб. Хотілося б подивитися на того, хто розробив цю схему, і з диявольською впевненістю, що все населення планети – суцільні кретини, запустив по континентах, подумала Стефка. На екрані метушилася середньостатистична родина. У цьому разі – українська, хоча половина акторів, звичайно, запрошені з найближчого зарубіжжя. Під регіт, що лунав за кадром, актори виголошували різні нісенітниці, акцентуючи на ключових словах, як це роблять клоуни в цирку: “Добрий день, Біме! – Привіт, Боме! –

А чому в тебе такий сумний вигляд, Біме? – Тому що сьогодні померла моя улюблена морська свинка, Боме!”

 – Я йому колись вибив квартиру... – сказав Павло Петрович, вказуючи на виконавця головної ролі – чорнявого хлопчину з вередливо вивернутими пухкенькими вустами. – Був дуже талановитий. Він навіть не подякував. Тепер, кажуть, їздить в білому “Мерседе- сі”... – Чому ж собі не вибили? – єхидно запитала Ляля Броніславівна. Павло Петрович насупився. Стефка знала, що він якраз був із тих, кого родичі привезли з мотивуванням “ремонт у квартирі”. – Мені і тут добре, – пробурчав старий. – Здійснилася моя мрія, – він кивнув у бік Серафими, – п’ятдесят років полювати за жінкою – то не жарти! – У мене теж здійснилася мрія, – підморгнув Стефці Альфред Вікторович. – Старі мартопляси! – незлобливо гмикнула Ляля Броніславівна. – Ваші мрії завжди були нижче паска! Тому й опинилися тут. Розплата за гріхи... Недарма ж акторів ховали за огорожею цвинтаря! – Лялечко, тобі це не загрожує! – парирував Павло Петрович. – Приїдуть твої дітки з далеких палестин, зроблять усе за вищим розрядом. Ляля Броніславівна дістала з кишені маленьку шовкову хустку і обережно приклала її до нафарбованих повік. – А про що мрієте ви, пані Лялю? – запитала Стефка, щоби залагодити ситуацію. Ляля Броніславівна замислилася. – Я? У мене все було... Можливо... Можливо, я б хотіла один раз почути оплески. Як тоді, коли я грала в “Священних чудовиськах”... А ще хотіла б зустрітися зі своїм чоловіком. Там... – вона звела очі догори, – я б запитала його, за що він мене не любив... Стефка почула, як у кімнаті для нянечок задзеленчав дзвінок виклику і зітхнула з полегшенням, ніби сама була в чомусь винна перед старенькою, зіскочила з підвіконня і побігла на дзвінок. Чула, як разом загомоніла аудиторія, як усі почали втішати й смішити Лялю Броніславівну, а потім коридором полинув голос Альфреда Вікторовича: “Кто может сравніться с Матільдой моєй!!!” У кімнаті Стефка побачила, що маленький ліхтарик загорівся під номером Едіт Береш. ...”- Я впевнений, що ти ходила вулицями з букетом жовтих квітів у руках... – Це правда. Але мене піхто по них не знаходив......і тоді ти вийшла до мене з курятника з білосніжним яйцем, що світилося в твоїх руках, як магічний кристал.. – ...це було яблуко Єви... Лише спокуса,...” Життя без любові втрачає сенс, рушійну силу, добро, мораль, зміст. Можна прожити, не відаючи смаку буйабезу й нічого від того не втратити, якщо щовечора хочеш повертатися туди, де на тебе чекають. Можна пишатися тим, що знаєш, як смакує ця юшка і якого кольору повинен бути коктейль “Серце Парижа”, і дивитися на все це порожніми очима. Як на серіал, у якому діють роботи з людськими масками на металевих обличчях.

Розділ двадцять третій Про що говорили ЕдІт Береш і Стефка