Ірен Роздобудько - Зів'ялі квіти викидають (сторінка 16)

 – Поганих жінок на світі не існує! Хіба що якісь генетичні потвори, але й вони – нещасна помилка природи, атавізм, приречений на самознищення. Це вже час зрозуміти. Біда – в чоловіках, у їхній природній сутності. Але, якщо такою є їхня природа, хіба можна звинувачувати її? Вони, як діти: завжди тягнуться до нової іграшки, коли та близько лежить або новіша за ту, що вони вже мають. Як змусити дитину гратися лише одним плюшевим ведмедиком, у якого відірване вушко (тією ж дитиною!), виколупане (тією ж дитиною!) око? Сміх і гріх у тому, що награвшись яскравішими і моднішими іграшками, малюк, що вже виріс, ночами згадує саме цього спотвореного ним ведмедика – без вушка й без ока, тужить за ним. У той час, коли ведмедик мокне під дощем біля смітника чи давно вже перероблений на туалетний папір. Кому дано заздалегідь зрозуміти цю просту істину? – Ні, поганих жінок на світі не існує – такими їх роблять чоловіки, позбавляючи найважливішого – віри в любов, у порядність, відданість. І якщо жінка позбавлена цієї віри, яка необхідна їй, як повітря, – вона перетворюється на потвору, чудовисько або... автомат, що йде по життю залізними кроками, навзаєм починає псувати подібних до себе. – Що ж робити, коли настає ця зневіра? – Залишатися собою, не мімікрувати під цей загальний стандарт. – Як? – Говорити правду. Не грати з почуттями інших, не множити ланцюг болю, не мститися. Можливо, тоді спотворений світ стане кращим. Хоча б на одну людську істоту. О, я знаю, що таке цей біль, знаю, що відчуває людина, коли їй у серце встромлено ніж... Але, повір: із часом ніж перетворюється на маленьку срібну голку. І ти просто констатуєш, що – вижила, вистояла, не зламалася, не стала потворою з розмазаною помадою й гучним грубим голосом. А потім, через певний проміжок часу, ти дякуєш Богові, що наділив тебе цим Великим Болем і Великим Почуттям. І навіть не важливо, як усе склалося далі... Але йдучи вперед – адже життя довге! – зрозумій: будь-чия душа не може належати смертному. Вона належить Богові. Не в релігійному сенсі – я боюся догматів, а в найвищому і найпростішому. Смертний, як і дитина, може віддати її за нову яскраву іграшку (і не треба звинувачувати його в цьому, адже всі ми – не святі), а Бог – збереже і не дасть їй перетворитися на непотріб. Я думала про це в умовах, які тобі важко уявити! Ці думки врятували мене, дали сили і... прощення. – Але чому ми повинні так страждати? – А це вже наша природна сутність! І нема на те ради... Баби – дурні! Ми бачимо тільки те, що хочемо бачити. І чуємо те, що хочемо чути, тому нічого й не розуміємо в цьому житті. Адже світ від початку створено під чоловіків. До речі, це мені казала Габріель Шанель на прізвисько Коко... – Ви знали Коко Шанель?!! – Знала, знала. Не роби таких здивованих очей. Чи ти гадаєш, що Едіт Береш не варта таких знайомств? Я нікому про це не розповідала... І вже не розповім. Тільки тобі. Але – що?.. Незбагненна річ: я, сидячи тут, часто згадую, як уперше побачила цей фотель. І це мені здається найважливішим... Бо він і досі зі мною. Життя, зрештою, зводиться до деталей. Мабуть, Габріель згадала б свої ножиці, які завжди носила із собою... Я все думаю, чому вона звернула на мене увагу? Не лише ж через той потворний костюм із білого джерсі чи банальний фільм, який ми привезли на кінофестиваль? У житті бувають дивні збіги, коли випадково в потрібний час зустрічаються люди з майже однаковими долями. Тільки тоді я ще нічого не знала про те, як складеться моя... Габріель розповідала мені про Артура Кепела – єдиного чоловіка в її житті, якого вона любила по-справжньому. О, це був|врафінований аристократ-англієць, у якого вона закохалася з першого ж погляду на прийомі в палаці Руайо. Коли ця жінка – горда, різка й незалежна – говорила про нього, я бачила, іцо її очі наповнюються слізьми. Тоді вона казала: “До біса!” – і гнівно лущила щипцями панцир лангуста (ми сиділи в “Куполі”)... Кепел не міг одружитися з модисткою! Він взяв леді з вищого світу – Діану Лістер, а через рік після весілля загинув у автокатастрофі. Потім у Коко були князі, лорди, герцоги, пери, поети, художники, офіцери та генерали... Але вона залишалася самотньою. Вона сказала мені те, що потім повторила в якомусь своєму інтерв’ю: “Жінка не може бути щасливою, якщо вона не любить. Але жінка, яку не кохають – це нуль і більш нічого! Молода вона чи стара – вона повинна відчувати любов. Жінка, яку не люблять – пропаща жінка. Вона може спокійно померти”. – “Якщо вас люблять, чому ви – сама?” – запитала я. “Так. Герцог Вестмінстерський сватався до мене. І знаєте, що я йому відповіла? – Герцогинь багато, а Коко ІІІанель – одна!” Проте я думаю, що секрет не в цьому. Недарма ж наприкінці життя вона поставила пам’ятник на могилі Артура Кепела й оселилася неподалік. Жодна жінка не народжується заради того, аби зробити кар’єру. Так мені здається. Хоча, можливо, я просто старомодна... Успіх, слава, гроші, прихильники – це може йти лише на доважок. Причому досить незначний, несуттєвий. Чоловік може пожертвувати коханням заради всього цього. Жінка навпаки – кине весь цей мотлох заради того, щоб, як кажуть, “знайти рай у курені”. Який потім, на жаль, може виявитися химерним. Чоловік живе в пласкому світі, жінка – в багатовимірному. І невідомо, що краще. У пласкому світі все логічно й зрозуміло, все має виправдання, все – навіть після великого краху – поновлюється рано чи пізно. У багатовимірному все так заплутано, так не- аередбачувано і страшно. Тому жінки прагнуть приліпитися до надійної поверхні, розтектися по ній, як вода, щоб мати хоч якийсь захист і рівновагу. Але пласка поверхня має здатність перевертатися, і тоді вода знову стає самотньою краплею й падає в океан життя. У цю безмежність, залишаючись наодинці зі своїми спогадами, невирішеними питаннями, які лишаються з жінкою до старості. Можливо, це звичайний маразм. (Стефці пригадався недавній вигук Лялі Броніславівни: “За що він мене не любив!..”) Коли я це зрозуміла, перестала звинувачувати жінок у будь-чому. – Чому життя таке несправедливе? – Мати Божа, що за глобальні питання крутяться у твоїй ще досить молодій голівці? Кинь думати цдд цим. Життя таке, яким ми його робимо. Воно дає нам різні випробування, і що незначніша людина, то менше цих випробувань. Але без них хіба можна дізнатися про себе всю правду? Отже, життя прекрасне! – Тоді... чому ви тут? Чому вас ніхто не знає? Чому ви їсте цю кляту манну кашу на сніданок? А всі думають, що ви живете в Америці на власній віллі! – Не сміши мене, дитино! Крім манної каші, я ще п’ю чудову каву, яку ти приносиш, сиджу в своєму улюбленому фотелі й бачу цей чудовий ліс із вікна. Все моє – зі мною! Ти думаєш, я тут сама? Погано ж ти мене знаєш! Якби ти мала уяву, то побачила б тут, біля мене, купу людей. Ще й яких! Шекспір, Данте, Пастернак, Булгаков, Маланюк, Сара Бернар, Габріель, Сартр, Кокто, Моді, Ахматова, Багряний – їх багато. І всі такі різні! Мені цікаво з ними. Часом ми сперечаємось... Помовчмо трохи... Я втомилася... – Едіт, у вас колись був... срібний хрестик?.. – Був. Я завжди його носила. Батьківський хрестик... Але він уже давно не в мене. І я про це не шкодую. – Чому? – О, це довга історія. Хоча й коротка... Коли я відбувала покарання, якась добра жінка протягом усіх років надсилала мені посилки з най- необхіднішим. Ми швидко марніли в тих умовах: втрачали зуби, волосся, нігті, підшкірний жир на обличчі, як Марія Капніст... А я зберегла себе завдяки цим посилкам. Коли одна з моїх приятельок виходила на волю, я передала нею тій добрій жінці свій хрестик. Єдине, що в мене було на той час... Десь він зараз, мабуть, є. Речі живучіші за людей. – Він зовсім поряд, Едіт... Тут, за три кімнати від вашої. – Тобто? Що ти верзеш, дитино? – Цей хрестик поряд. Він – на Леді Ні- жиній. На Ользі Сніжко. Вона тут... Вона не краща за вас, Едіт! Тому... тому, що така ж гарна, як і ви. Але не така сильна, як ви... Розділ двадцять четвертий Що залишилося за кадром розмови і про що автор дізнався” від Стефки за кілька років потому “Я сказала це і... розплакалася. Мабуть, далося взнаки напруження останніх днів. Дивно – чому я?! Чи то була захисна реакція: боялася, що від мого повідомлення в Едіт станеться серцевий напад і перебрала його на себе бодай таким відволікаючим маневром. А насправді – я плакала від жалю, від того, що світ ніколи не може стати досконалим, а час ніколи не повертається назад. Я плакала, схилившись над своїми колінами, а Едіт тихо гладила мене по голові. Гладила доти, доки я відчула, що... плакати під цією невагомою рукою в тонких синіх судинках стало приємно й не страшно. Це відчуття було трохи схоже на те, коли в тобі розколюється горішок. Мабуть, це був якийсь другий етап мого прозрівання. Вдосконалення? Дорослішання? Не знаю, як це все назвати... А ще мені було лячно поглянути на Едіт. Я думала про те, що побачу в її очах. Здивування? Розпач? Гнів? Біль?.. Коли я підняла обличчя, побачила, що... – Ви смієтесь?!! – От бачиш, дівчинко, виявляється старість – це ще не кінець... Ти сказала – Леда?

Вона тут?! І ми щоранку їли одну й ту саму кашу? Господи, що за іронія долі! От справжня колізія для сценаристів! Театр! Господи... Михайло мав рацію: десь там, на місячній доріжці ми всі маємо зійтися – Пілат і Ісус, Майстер і Маргарита. Але це все – висока поезія... Зустрічаються там і набагато мізерніші істоти – такі, як Леда й Едіт, звичайні смертні, не вигадані жодним майстром...

 – Ви можете зустрітися зараз! – Я маю подумати, чи варто... Мені вже зовсім не кортить видряпати їй очі чи зіпсувати завивку – це все нікчемна маячня! – усміхнулася Едіт Береш. – Але не бійся, я думатиму недовго. У мене вже немає часу на довгі міркування. Хоча ні! У мене попереду – вічність. І не рюмсай, я цього терпіти не можу! Допоможи краще перейти в ліжко. Я обережно взяла стару актрису під руку. Фотель гойднувся і заскрипів. Я оглянулася, і ця мить у пам’яті закарбувалася картинкою: біле широке вікно без фіранок, скло, вкрите тоненькою сіткою інею, за якою казковою декорацією вимальовується засніжений парк, і на цьому білому тлі – старий чорний фотель. Чомусь у цю мить серце моє стислося, і я постаралася скоріше зморгнути цю картину з очей. Але вже знала: вона – в мені. І я згадуватиму її часто. Так буває. Розрізнені й на перший погляд незначні епізоди, що раптом вириваються з контексту життя, ніби їх висвітлює ліхтарик, набувають набагато більшого значення, ніж будь-яка важлива подія чи урочистість. Актриса вперше при мені залишила свій фотель... Едіт Береш помітила мій погляд. – Якщо у тебе немає відрази до цього старого мотлоху, – сказала вона, – забереш його до себе. Потім... Так мені буде спокійніше. Я не стала говорити щось на кшталт: Боже, про що ви кажете! Я просто кивнула головою. – І не рюмсай! Я поки що тут і нікуди не збираюсь. Я ж казала – поки не зустріну Леду Ніжину – дзуськи! Хоч бач, як вийшло... Тож, мабуть, уже час... – У такому разі, я вас не познайомлю! – Ні, дитино. Все йде, як годиться. Знаєш, мені спала на думку дивна річ: ми з нею могли б бути подругами, якщо вона така, як ти кажеш. Бідна дівчинка, уявляю, як їй було важко... Та ще й я надсилала лілеї!.. Зніми-но ту фотокартку. Сховай кудись. Чи візьми собі. Вона мені більше не потрібна! Зніми і дай я подивлюсь на неї востаннє. Я відкріпила фото Ольги Сніжко від стінки, подала їй. Едіт піднесла світлину до очей. – Тепер я знаю, чим закінчується старість, – сказала вона після глибокої паузи. – Поверненням у молодість! – вона посміхнулася: – Якби ж тільки не ці кляті дзеркала! Я підіткнула їй ковдру й відчула дежа вю: так само нещодавно я вкривала Леду Ніжину... Я подумала про те, про що міркувала раніше – про паралельні світи, які часом перетинаються, і про помилковість аксіоми Евкліда, а ще – про Троянду Світу Данила Андреєва, до якої прийшла через просту випадкову думку про геометрію. Книжку мені дав почитати Ед... Нас змалечку вчили, що матерія – все, що можна побачити, помацати, купити, продати – поза свідомістю. І тому над цією свідомістю, як над тонкою ефемерною субстанцією, пророблювалися надзвичайні за своєю інквізиторською сутністю досліди. Які, власне, мали “успішний” результат, наслідки якого – жахливо незворотні. Але завжди були.люди – яким тільки дивом вони з’являлися в часи загального розпачу і страху?! – котрі всупереч офіційним ученням доходили інших висновків. Розанов, Флоренський, Андреєв... У певні часи суспільного просвітлення їх підіймали на прапор і... робили модними. Мода зробила свою справу – Андреєв не був прочитаний і зрозумілий. Принаймні так, як того вимагає текст. Той, кого здіймають на прапор – стає прапором. Тільки тепер, коли світ здурів, а мода на розумні розлогі тексти відійшла, поступившись коміксам, можливо, знайдуться ті, хто стане не захопленим читачем модної книжки, а – послідовником, провідником, зрештою, зуміє доторкнутися ДО ВІЧНОСТІ... Я сказала про це Едіт. – Я читала цю книгу в рукописі, – несподівано сказала вона, – його розбирали шматками, розвозили у валізах під гнилою картоплею по різних містах, аби зберегти. Хоча все одно книгу довелося поновлювати... Дивно, але морок і страх породжує більше надзвичайних людей, ніж ситість і благополуччя. У дечому я з ним не згоджуюсь, але загалом, гадаю, він – провидець. І саме тепер збувається те, про що він говорив. Політика і мораль – несумісні. “Серце народу довіряє одному праведнику більше, ніж сотням сучасних політиків...” Хоча кого нині можна вважати праведником? Мені здається, у мій час праведників було більше. Принаймні я їх зустрічала – ТАМ. Вони пиляли ліс, а вечорами на нарах розмовляли про долі народів... На волі все перетворилося на слова і брехню. Тому я зійшла зі сцени. Тому я тут... А тепер іди, я, мабуть, засну. Я знову ретельно закутала її в ковдру, вкрила ноги пледом, поправила подушку. Я ще хотіла поговорити, адже так мало знала про світ. Я не могла вирішити багатьох питань, котрі лякали мене. Тепер я була впевнена, що з часом їх не поменшає – принаймні для мене. Можливо, набудуть складнішого змісту.

А мені хотілося вирішити їх негайно, ніби це мене, а не Едіт, підганяв час...