Ірен Роздобудько - Зів'ялі квіти викидають (сторінка 3)

 Я стала землею. Не тією, якою завалюють могили. А іншою – готовою прийняти в себе будь-яке зерно, виростити його, огорнути теплом і віддати всі свої соки. Поки що цими зернами були ті, хто оточує мене нині. І сміх і гріх! Старий лисий Директор, колишній завгосп нашого славетного театру, Старша медсестра – огрядна самотня тьотя-мотя в окулярах, троє нянечок – мешканок цього передмістя, Завідувач культмасового сектору, Бібліотекарка і її син, наш водій. Директор роздавав вказівки. Було досить нудно. Але я бачила зовсім інше.

Я дивилася на це зібрання і думала про те, що... що нині всі люди втратили... стать. І не тільки тут, у цьому Будинку. Скрізь. Вони перетворилися на безстатевих істот, на механізми для пустопорожніх балачок, на шлунки, на мозок. На все, що завгодно, крім своєї істинної природи. Природа створена з любов’ю і для любові. Втрачаючи почуття статі, ми втрачаємо обличчя, як Старша медсестра чи Бібліотекарка. Власне, як і я. Те, що я працюю в такому місці, наклало свій відбиток і на моє обличчя. Вони, наші клієнти, по ниточці висотують з мене молодість... За це я їх ненавиділа до сьогоднішнього дня. Доки не вистрелив горішок-бутон.