Зів'ялі квіти викидають - Ірен Роздобудько (сторінка 9)

 – Ви мені це говорили... А що далі? – Далі? – розгублено перепитала Оля- Офелія. – О, ви не уявляєте, як це все відбувалося. Ви нині зовсім інші, ви прагматичніші, ви не знаєте, що воно таке – падати в безодню. Скільки пристрасних кохань, до безтями, до думки про самогубство... Що ви можете про це знати?!! Люди мистецтва це завжди – безодня. Стефка презирливо скривила губи. “Дурепа, збожеволіла коза! Від твоїх слів мені хочеться блювати! Ці слова я вже чула! О, Господи, нічого не змінилося в цьому затраханому від початку ось такими намаханими кобітами світі!” Але Стефка промовчала. Вона не могла такого сказати жінці похилого віку. Стефка була чемною й знала своє місце. І тому продовжувала уважно слухати. – Леда і Лебідь були двома безоднями. Леда грала у всіх його виставах. А він випалював її очима з першого ряду... Але – от прикрість! – у нього була жінка. Дружина. Була давно, хоч всі вони були тоді молоді. Надто молоді, щоб за ними міг приїхати “чорний ворон”. Лебідь боявся “чорного ворона”! Стефці набридло чути метафори, вона перебила стару: – Тобто ваш Лебідь був одружений? – Леда бачила її... Але ніколи не наближалася. О, та друга була красива! Дуже вродлива жінка. Леда навіть плакала ночами, коли лишалася сама. Та, інша, вродливіша, сильніша за Леду! Але суть не в тому. Леда була гарненька і світла. Леда була небесною безоднею, а та, інша... Це була прірва! Коли Леда вперше побачила її в театрі, на сцені – Леді одразу ж закортіло вмерти. О, вона не думала, що від такої жінки можна тікати – бодай до Леди... Вона була не тільки гарна. Леда дізналася від свого батька, що вона – донька ворога народу. Нашого народу! Отже, вона страждала. Була ще й мученицею. Леда не вміла страждати – Леда була світла й тиха. У Леди було все: дім, батьки, ролі. А та була з іншого виміру – зі страшного світу, в якому немає теплої води в душі... У Леди був Лебідь. Але... але... Леда ніколи не знала напевно, чи належить він тільки їй. Це було так боляче. Та почуття були вищі за Леду! Він приходив, він крав час у тої, гарнішої, щоби цілувати Леду, шепотіти їй на вушко, що тільки вона є його великим і справжнім коханням... Леда так любила його! Леді хотілося бути для нього безоднею, повітрям, їжею, теплою водою... Стефка дивилася на Ольгу Яківну з неприхованим роздратуванням. Те, що вона встигла зрозуміти зі старечого туркотіння, обурювало її. Вона уявляла цю білявку – та, власне, що уявляти? – ось вона, кокетуючи, посміхається зі стіни – у хутрі, у вуальці, з рівними, ніби у пластмасової ляльки, кільцями холодної завивки на скронях, із вустами, вимальованими бантиком. У таких (Стефка знала це з власного досвіду!) все міститься нижче пупка і все називається тільки за високим штилем: безодня, прірва, пристрасть, “вище за мої сили”, “любов-смерть” та інші охкання-ахкання. А насправді: прийшов якийсь відомий супер-стар Лебідь (це ж треба так обізвати людину!), і Леда розкинула ніжки! Ха! Яка алітерація: ніжна Леда Ніжина розкинула “ніжки! Стефка несподівано розреготалася. Ольга Яківна затулила обличчя руками, захищаючись від цього сміху, немов од удару... – Заради Бога, Ольга Яківно, пробачте, – поквапилася сказати Стефка. – Це я – про своє... Але очі старої вже були на мокрому місці. “Що ж це я сьогодні всіх змушую плакати? ” – докоряла собі Стефка. – Ви чуєте мене, Ольго Яківно? Я не з вас сміялася. Це у мене – нервове... Розповідайте далі. Ваша розповідь дуже цікава. – Далі? А далі Леда Ніжина померла. У квітах. – Вперто вимовила стара і стулила вуста. – Розділ одинадцятий Фотель пані Поліни – Печальні молоді жінки нікому не потрібні. Tpeda посміхатися! Це пролунало так несподівано, що Стефка ледь не впустила з рук кухоль, із якого поливала фікус, що стояв на підвіконні у пані Поліни. – Останнім часом ви ходите якась... замкнута. Це вам не личить. У вас відкрите дитяче обличчя, і маска скорботи йому зовсім не пасує... Добре, що вона заговорила першою. Стефці видалася чудова нагода запропонувати свої послуги щодо лагодження крісла. Вона дістала з кишені свого синього робочого халата широкий скотч. – Пані Поліно, дозвольте? – сказала, показуючи на зазубрини і тріщини на бильцях та ніжках фотеля. – Сідайте поки що на ліжко, я обмотаю крісло, бо воно скоро розвалиться. Ви можете впасти, забитись... А так ще потримається. – Навіщо? – усміхнулася стара. – Ми розсиплемося разом. Є у мене така надія... – Ну, що ви! У вас нормальний тиск, ясний розум... – почала умовляти Стефка. – Вам просто треба виходити на повітря. Якщо хочете, я допоможу вам спускатись униз, у двір. – Щоб повзати по ньому разом із цими старими потворами?! Дзуськи! Краще справді – зробіть щось із кріслом. Стефка допомогла їй перебратися на ліжко і заходилася перебинтовувати фотель прозорою клейкою стрічкою. Пані Поліна прискіпливо спостерігала за її рухами. – Так от... – раптом сказала вона, немов продовжуючи бесіду, що складалася в п голові. – Ви ходите печальна. Я ніколи не визнавала подібного виразу обличчя! На вас усе-таки воду не возять і не змушують пиляти дрова на морозі. Ви не в Джезказгані, не в Каргополі, не в Шелуті й не у Вятлазі! Незрозумілі географічні назви так і си- палися з п вузьких іронічних вуст. – Ви там гастролювали? – запитала Стефка. – О, як я там гастролювала! – засміялася пані Поліна. – Чотири роки безперебійних гастролей – і все на свіжому повітрі, посеред пустелі чи лісу. Дуже корисно для здоров’я, я вам скажу... Особливо, коли спочатку змушуєш себе посміхатися, а потім звикаєш і смієшся. Смієшся над собою. Спробуйте! Ну? Стефка слухняно розтягнула вуста. – Вже краще! – похвалила пані Поліна. – Але ще треба тренуватися. І зрозумійте: життя дуже коротке. Це й вам кажу попри свій вік. А ще – воно досить просте, незважаючи на всю поверхову складність. Ми самі його ускладнюємо. А знаєте чим? – Чим? – Стефці раптом стало так цікаво слухати”.стару, ніби вона очікувала почути від неї таємницю рецептів на всі випадки життя. – Тим, що проектуємо свої думки і почуття на думки й почуття ближнього. Особливо це небезпечно, коли людина живе на високих обертах. А я гадаю, це якраз ваш випадок! – Хитро підморгнула стара. Стефка закінчила лікувати фотель і відчайдушно раділа цьому незбагненному факту: пані Поліна заговорила. – Коли – сто років тому! – через різні політичні обставини я розлучилася зі своїм чоловіком (тут пані Поліна кивнула на стіну зі світлинами й було не зрозуміло, на котру з трьох), аби врятувати його життя і свободу – я була впевнена, що він неймовірно страждає. Сидячи в карцері без води та їжі, без спідньої білизни, із завошивленим брудним волоссям і розбитими губами – про що, ви гадаєте, я думала?! Не повірите: тільки про те, як йому боляче, як тяжко без мене, як самотньо і холодно посеред тієї лютої зими... Ха! Якби я знала, що в цей час він ходить на вистави в білому велюровому капелюсі, який купив одразу після мого арешту (бо ми планували цю покупку разом!), п’є шампанське в “Націоналі” і читає одній театральній субретці уривки зі своєї нової п’єси... Я не хочу грішити, стверджуючи, що він не мучився. Проте в кожного своя міра страждань, свій поріг болю. І не треба перебільшувати, проектувати! Я повторюю: життя коротке. Ви скоро це зрозумієте. Він, мій коханий, зрозумів це раніше за мене – і майже одразу одружився на тій субретці. Все просто... Стефку несподівано пронизав ще не досить вимальований у свідомості, але доволі виразний здогад. Але як про нього сказати старій актрисі? Як запитати? Чи варто робити це зараа^ Вона вже зрозуміла, що ця розповідь – лише початок історії, котра розпочалась із затертої фотокартки на стіні кімнати пані По- ліни. – Ось, готове ваше крісло, – після паузи вимовила Стефка. – Вигляд, щоправда, не дуже, але тепер не розвалиться! І не буде вас дряпати. Вона допомогла старенькій переміститися на її звичне місце. Вона тримала актрису за руку і відчувала пергаментну тонкість шкіри під своїми пальцями. їй несподівано закортіло поцілувати цю руку. Проте це щонайменше мало б досить дивний вигляд, і Стефка стримала свій порух. Але хотілося зробити для цієї вишуканої старої дами щось приємне. – Пані Поліно,’ можливо, вам тут чогось бракує? Хочете, я привезу вам що-небудь? – Нову книжку, речі, щось смачне. Скажіть тільки – що? – Гм... – Актриса замислилась і надовго відвернулася до вікна. – Я ніколи ні в кого нічого не просила... Ніколи... Нікого... Нічого... Це прозвучало, ніби якийсь в’язничний лозунг, як замовляння. Стефці стало сумно. Помітивши це, пані Поліна додала: – Ну, добре. Вибачте. Просто ви все одно цього не зробите! – Зроблю! – вперто й навіть ображено вимовила Стефка. Ще б пак! Домовилася ж вона про свіже щоранкове яйце для Альфреда Вікторовича. – А ви упертюх! Гаразд. Я хочу... люльку, вишневий тютюн і трохи пристойної кави. Хіба ви в цьому тямите? – Побачимо! – весело сказала Стефка. Стара актриса задоволено гойднулася в

кріслі.

 Стефка йшла від неї з легким серцем. Вона вже знала напевно, що перед нею – та актриса, з “Енциклопедії радянського кіно”. Едіт Береш, від якої не збереглося жодної світлини...

Розділ дванадцятий Четвертий ранок

 Хазяйка рябих курок сказала так: якщо прийдеш рано, відчиняй хвіртку сама (вона показала, в яку шпарину паркану треба просунути руку, аби повернути клямку) і заходь до курятника. Вона лягала пізно, поки не передивиться по телевізору всі серіали – і цінувала кожну хвилину вранішнього відпочинку. Стефці так було навіть простіше. Принаймні обходилося без зайвих балачок. Вона приїздила до хати вже тричі, залишала копійки на підвіконні, вибирала те яйце, яке їй найбільше подобалося, і продовжувала радувати Альфреда Вікторовича. Цього ранку в неї була досить важка сумка. Вона несла електричні кавомолку та чайник, гарненьку філіжанку, загорнуту в хустинку, кілька пачок кави, люльку (тендітну, жіночу – в елегантній дерев’яній скриньці), вишневий тютюн і теплий плед, яким вирішила застелити сидіння крісла-гойдалки. Плед, чайник і кавомолку вона взяла свої, за люлькою та тютюном довелося побігати містом. Вона пишалася своєю ношею. Залишалося тільки взяти яйце. Стефка просунула руку крізь щілину, намацала клямку і, відкинувши її, увійшла на подвір’я. З неба зривався ледь помітний сніг. Він танув у повітрі, але вже відчувалася зима, хоча дерева ще не хотіли скидати свого різнобарвного вбрання. Стефка відсунула від дверцят курятника велику цеглину й увійшла досередини. Відчувши протяг, кури перелякано заквоктали. “Зараз, зараз... Не бійтеся...”, – прошепотіла Стефка, намацуючи в сухому сіні яйце. Черево курки було тепле і не дуже приємне на дотик. Стефка, пригнувшись, вилізла з вузького приміщення і почала струшувати з голови пір’я. Не одразу помітила, що перед нею виросла чиясь постать. Чоловік років тридцяти стояв зовсім близько і дивився на неї. А потім впевненим рухом скинув з її плечей залишки пуху. – Крадете? – весело запитав він. – Щось не схоже... Та й здобич малувата... Стефка презирливо оглянула його шкіряну куртку з багатьма металевими заклепками – теж мені, перезрілий рокер! – і стенула плечима: – Мені вистачить! – Це якось недобре, – сказав він, – ви їсте, як Дюймовочка. Заходьте до хати, я вас чимось нагодую. У його очах світилася усмішка. – О, вибачте, – здогадалася Стефка, – ви, мабуть, той, на кого баба Ганя чекала. – Це моя мама, – виправив він, – було багато справ у місті. От і не приїжджав останні тижні. А вона завжди хвилюється. Ну, що – пішли снідати? – Ні, дякую, мені на роботу! – А-а... То ви тут у справах, – сказав він, вказуючи очима на Стефчину здобич. – Мабуть, збираєтеся ворожити? – Ні. Це для одного мого друга. Розумієте, є такі люди, яким конче необхідно випивати зранку одне найсвіжіше яйце. – Бридота! – поморщився він, – мама в дитинстві мене теж змушувала до цього. Але збивала яйце з цукром – гоголь-моголь називається. Жах! Я й досі ненавиджу цю страву. А ваш товариш, мабуть, збоченець?! – Ні. Це старенький дідусь, колишній співак. Зрозуміло? – Тепер зрозуміло. Я навіть здогадуюся, де ви працюєте – у тій богадільні, що за дві зупинки звідси. Так? – Це не богадільня. Це санаторій для самотніх акторів, – гордо сказала Стефка. – Там є досить цікаві люди. Принаймні цікавіші за нас із вами. – Звідки вам відомо, що я такий нецікавий? – Бачу... – Прикро. – Байдуже. Мені вже час. – Стефка, по- нишг ївши у кишені, знайшла п’ятдесят копійок, поклала їх на підвіконня і підхопила на плече свою сумку. – На все добре! Він дивився їй услід, а потім рішуче наздогнав: – Слухайте, зараз усе одно рано – не хочу будити матусю. Я вас проведу. Давайте сумку! – Воля ваша! – Стефка віддала сумку і прискорила ходу. Вони пішли трасою поміж сосен, котрі розхитувалися і скрипіли в цілковитій вранішній тиші. – Скоро зима... – нерішуче сказав він, аби лише не мовчати. – Так. А після зими буде весна. Потім – літо. Чудова погода... – Добре, – сказав він, – я вас розумію. Не хочете зі мною говорити – я не наполягаю. Ітимемо мовчки. Двоє нецікавих людей – нецікавим ранком у нецікавому лісі... – Добрий початок для нової казки якого- небудь сучасного Льюїса Керрола – “Пригоди Аліси в Нецікавому Лісі”. Навіть у риму вийшло! – Тож вас звуть Аліса? – Ще чого бракувало! – Вона на мить зупинилася, подивилася на нього й вирішила назватися: – Стефанія. А ви? – Едуард. – О, Господи, – скривилася вона, – яке жахливе ім’я! – Згоден, – з награним сумом сказав він, – але воно було модним, коли я народився... Батьківська помилка. Вони ж мене не питали... – Є вихід, – усміхнулася Стефка, – нехай вас називають скорочено – Ед. У цьому вчувається щось жорстке. Принаймні пасує до вашої куртки. – Нехай буде так. Називайте мене Едом, якщо ваша ласка. – Ну, стосовно мене, то я бачу вас уперше і востаннє. Тож для мене немає жодної різниці. – Не зарікайтесь, – сказав він, – а може, я кину все і почну постачати ці яйця у ваш санаторій для престарілих, щоб усі могли радіти життю. А ви збиватимете особливо вередливим гоголь-моголь! Вони разом засміялися. – У вас що – так погано з роботою? – поцікавилася Стефка. – Хіба у вас краще? Судячи з усього, вам доводиться не солодко. – У мене все гаразд. Я влітку вступатиму до театрального. Тому тут і працюю. – Які ілюзії1. Сподіваєтеся на протекцію? Стефка образилася. Відверто кажучи, на це

вона давно вже не розраховувала і не замислювалася, що змушує її їздити в таку далечінь.