Зів'ялі квіти викидають - Ірен Роздобудько (сторінка 10)

 – Ні. Просто... мені їх... шкода. Вона вимовила це вперше і навіть сама здивувалася такій незвичній думці. Адже саме так – шкода! Як тільки вона вимовила це вголос – усе стало на свої місця. І її прокидання о четвертій ранку, і нудотна дорога до метро, а потілі в автобусі, і горшки, і різні смішні заходи в актовій залі з кумедною старечою самодіяльністю чи вичавленим із закостенілих нутрощів Завідувача культмасового сектора сценарієм капусника... Як просто! Стефка сама здивувалася тому, як легко і невимушено сформулювалося її незрозуміле для подруг і знайомих заняття. Навіть сльози навернулися... – Яка ви дивна... – вимовив супутник, помітивши це. – Зараз нікому нікого не шкода. До цього приходиш через втрати... – А ви прийшли? Цього разу надовго замовк він. Десь далеко в лісі застукав дятел. Незважаючи на морозне повітря, в глибині починали перегукуватися пташки. – Одне з двох: або ми говоримо, як випадкові подорожні в нічному потязі, – сказав він, – або... залишимо все на потім. Якщо ви, звісно, не проти. – Нічого не буде... – покрутила головою Стефка. – А головним чином того, що відкладається на потім. Тому, до речі, я ходжу до вашої мами... – Ви маєте рацію. Мої втрати, порівняно з втратами ваших підопічних, мабуть, мізерні.

Я вже все перетравив. От тільки матуся ніяк не заспокоїться.

 – Що ж трапилось? – Звичайна історія. Дружина поїхала до Італії і там вдало вийшла заміж. Я за неї радий. Стефка зупинилася і засміялася так голосно, що дятел припинив свої нав’язливі вправи. Вона непристойно реготала, навіть зігнулася навпіл від цього раптового нападу сміху. Йому навіть здалося, що вона готова впасти на зів’ялу жовту траву й качатися по ній, ?д розгублено спостерігав цю дивну реакцію. Нарешті вона заспокоїлася і ще здушеним від сміху голосом сказала: – Ради Бога... Вибачте... – Та нічого, будь ласка. Це й справді смішно. Я сам сміявся... – Справа не в тому. Хочете, я зроблю, щоб і ви посміялися? Просто мій чоловік так само... Тільки він в Америці... – Що ж тут смішного? – знизав плечима новий знайомий. – Як на мене, досить типові як на наш час ситуації. – Згодна. Нічого смішного. Вони вже наближалися до Будинку, і Стефка зауважила, що Ед свідомо сповільнює ходу. Це знову її розвеселило. Отже, – продовжувала вона, – ви тепер у вільному польоті і’, як кожен чоловік у таких випадках, шукаєте пригод? Нещодавно я читала якусь сучасну книжку про це: дружина втекла за кордон, і чоловік, сумуючи за нею, почав трахати все, що потрапляло йому під руку -навіть самого себе у вільний від жінок час. – Генрі Міллер? – Генрі Міллер написав про це першим і, до речі, мені подобається “Тропік Рака”. Едіч- ка Лимонов зробив щось подібне. А це черговий переспів. Дивно: втрата коханої дружини спонукає чоловіків до ланцюгової реакції у зіпсуванні другої половини людства. Причому поскубані півні обирають своїми жертвами молодих куріпок... Мабуть, для того, щоб відчути всю глибину помсти. – Ну, я, припустімо, ще не такий поскубаний. І не збираюся мститися, – насупився він. – А ви, судячи з усього, зовсім не куріпка... – Бачите, ви вже все приміряли на себе! – посміхнулася вона. – Тож розпрощаємось, як добрі подорожні. Я вже прийшла. Дякую. Вони вже стояли навпроти центрального

входу в Будинок.

 – Гадаю, ми ще побачимось. Ви ж не облишите своєї доброї місії? – Не облишу, – погодилася Стефка, – але ж у вас купа роботи в місті! Не думаю, щоб випадкова розмова змусила вас підстерігати мене щоранку. До речі, ви вже знаєте, хто я. А хто ви? – За фахом – оператор. Але кіно зараз не знімається. Працюю поки що фотографом. І щодо купи роботи ви маєте рацію. Але як тільки полагоджу машину – начувайтеся! Стефка зрозуміла, що сьогодні – веселий день, ніби вона проковтнула смішинку: – Яка краса! Режисер у мене вже був, тепер є знайомий оператор, актриса – ось вона, перед вами! А сценарій напишемо всі разом! І – до Голівуду! Він також нарешті розсміявся: – Про що ж писатимемо? – Про... – замислилася Стефка, поглядаючи на ще темні, сліпі вікна Будинку, – про двох старих актрис... Але я ще не знаю напевно, як розвиватиметься сюжет. Відчуваю, що він буде цікавим... – Домовилися! Він віддав їй сумку. І Стефка пішла алеєю до входу з білими колонами. Ед закурив і постояв біля воріт, поки йому не посигналив газик, що в’їжджав у двір. На вулиці вже зовсім розвиднілося... Розділ тринадцятий Едіт Береш. Люлька з вишневим тютюном ...Ніколи не прагла бути кращою, ніж є! Я так цього боялася. Мене завжди вихваляли, приписували якості, котрих, як на мене, я не мала. Навіть батько, якому вірила, як нікому іншому, дивився такими очима, ніби промовляв: “Ти – сильна дівчинка. Тобі буде тяжко, я знаю. Я хочу все найважче взяти на себе. Але так, мабуть, не буває...” Мені від цього погляду кортіло робити дурниці, аби довести: я – звичайна, через мене нікому не варто страждати, мною не треба перейматися, я – гірша за всіх, я – грішниця. Тому й протестувала. З чотирнадцяти років. Потім, коли прочитала “Доктора Живаго”, зрозуміла, що не одна така. ІЦо Борис, мабуть, зустрів таку ж “Лару”, якою була і я. Чому думаю про це зараз?.. Тому що нарешті палю люльку і вона скаче в моїх руках, як склянка в пальцях абстинента. Дивні асоціації виникають у старих головах! Почуваюся, як тоді, коли гімназисткою прокрадалася опівночі до дортуару після побачення. Захват і сорсм! Цікаво, чи палають нині мої щоки? Навряд чи. Хіба що червоніють від рясних судин, що вкрили обличчя огидною сіткою. Палю і бачу на тлі віконного скла у сріблястій хурделиці дівчинку, оболонка якої нині нагадує омертвілий кокон. Вона в коричневій довгій сукні, у високих ботах, із розпатланою косою. Крадеться до ліжка, притримуючи розстібнутий комір, з під-якого безсоромно виглядає мереживо похапцем застібнутого корсету. Дівчинка скидає сукню й залазить під тонку вовняну ковдру. З сусіднього ліжка підіймається світла голівка: – Ну як? Я знаю, що від мене пахне тютюном, шампанським брют і ще чимось зовсім непристойним: колючими набріоліненими вусами, долонями, чоловічим одеколоном. Бр-р-р! Мені огидно все це, але я ненавиджу співчутливого тону, ненавиджу, коли на мене чекають. Я – грішниця. Я так вирішила. Тільки я можу собі дозволити в цей непевний час гуляти Андріївським узвозом після десятої! Я відчайдушна. Я відчуваю, що скоро відбудуться величезні зміни. І я помру молодою – можливо, на барикадах. А ще знаю, що стану Великою Актрисою, і тому інколи вечорами читаю замріяним одно- кашницям монологи Марії Стюарт. Вони у захваті. Вони вважають мене надзвичайною, не- перевершеною! Одного разу я принесла їм пляшку брюту. Коли вона спорожніла, ми її викинули з вікна – прямо під ноги поліціянта, а потім довго стояли в коридорі в нічних сорочках і босі під суворим поглядом директриси. – Ну як? – нетерпляче перепитує світла голівка. Я ретельно витираю з губів помаду і запах огидних колючих вусів. – Він буде моїм антрепренером, – гордо кажу я. – Закінчу гімназію – і на сцену! Звичайно ж, тато цього не переживе! Мабуть прокляне, як прокляв батько Марію Занько- вецьку! Ти, до речі, бачила Заньковецьку в

“Наймичці”?

 – Я тебе не про те питаю... – розчаровано

каже подружка.

 – А-а... Та ніяк... – кажу я. – Без кохання так завжди... – докірливо каже вона. – Що ти в цьому тямиш?! – пошепки кричу я. – Побачиш, твій Серж у шлюбну ніч читатиме вірші й без толку слинитиме тебе до ранку, а потім пропаде на війні. А ти зодягнеш халат і намотуватимеш на коси папільйотки! Світла голівка падає в подушку обличчям і ридає... Я сідаю поруч і гладжу ніжне волосся. – Ти огидна, огидна, – ридає голівка, – ти гірша за всіх! Вона піднімається і обнімає мене. Ми тихо плачемо разом. Дві нічні примари у білих сорочках під нереально яскравим місячним світлом. Власне, з нею так і сталося... ...Вишневий тютюн, плед під кістлявими сідницями. А вранці дівчина зварила каву. Тепер у мене є свій чайник і більше не треба човгати до їдальні за склянкою окропу! Я завжди пила міцну каву і гортала газети, хоча мати казала, що газета в руках панянки – це неподобство... Коли батька забрали, а мама померла наступного ж тижня – я перестала читати. Ця дівчина гарна. Я одразу зрозуміла. Одразу, як почула її голос – хриплуватий і надто різкий. Так говорять ті, котрі хочуть видаватися гіршими, ніж є насправді. Я на цьому добре розуміюся! Мене не обдуриш. Вона розмахує ганчіркою, як тореадор плащем! Мені смішно. А вона така похмура, зосереджена. – Печальні молоді жінки нікому не потрібні! – не втрималась я від репліки два чи три дні тому. Сказала, й несподівано в моїй дурній голові пролунав голос Габрієль Коко: “У вас надто сумні очі... Треба радіти життю...” Як мені тоді були потрібні ці слова! Тепер ця дівчика принесла мені стільки скарбів – плед, тютюн, люльку... Найдивовижніше, що я не відмовилася. Подивилася в її очі і сказала: “Дякую”. І сама здивувалася. Щось у ній було. Що? Я люблю нестандарті обличчя. А ще людей, яких для себе охрестила – зі стрижнем. Терпіти не можу істеричний бабський пустопорожній надрив, що Ґрунтується на власних рефлексіях та невдоволеності життям (частіше за все ця невдоволеність досить проста, пов’язана з купою побутових дрібниць, які нічого не варті). Часом такі обличчя бувають чимось подібні. Відмінність лише в інтонаціях голосу... Спочатку я помилялася. Думала, що це надрив. А потім зрозуміла – ні. Спинка завжди пряма, ніжки, як у балерини – носочки врізнобіч, шийка гордо витягнута, в очах – німе запитання до людства! Звичайно ж, про сенс існування. Одразу видно: максималістка. Такі завжди живуть важко. Я б прочистила їй мізки, але не знаю, як розпочати, з чого, з якої зачіпки. Поки вранці пила каву (навіть на сніданок не пішла!) і міркувала над цим питанням, періодично струшуючи прогниле нутро гойданням у полагодженому фотелі, вона зненацька запитала: – Ви – Едіт Береш? Ось так – як Пилип із конопель! Ніколи не думала, що почую від когось своє ім’я. Що я мала відповісти? Я сказала: “Так”. І одразу перетворилася на опудало – нещасну стару, котра ніяк не може покинути цей уже досить набридлий їй світ. Соромно бути такою старою і безпорадною, коли тебе називають таким іменем. Едіт Береш – це вогонь і лід, витончений профіль, пальці в перснях, чорний оксамит, плащ Гамлета, мантія Марії Стюарт! І навіть... Навіть куфайка і чорнильні номери на чолі та зап’ясті. Але тільки не ця стара, на яку ось так дивиться дівчина. Дивиться, і в її погляді я не бачу співчуття – у ньому читається захоплення. Можна розслабитися... Вона сідає поруч. Вона чудово розуміє, що перше слово вимовлене – отже, продовжує: – Чому у вас на стіні фотографія цієї жінки? Хто така Леда Ніжина? А це – Лебідь? Я сміюсь. Вона намагається оживити привидів мого життя. Але я ще не впала в маразм. Ці привиди не приходять до мене. Я все добре пам’ятаю, ворожу на цих іменах, як на ромашці, відриваючи пелюстки: Леда, Лебідь, Едіт Береш... Коли пелюстки закінчуються на Леді, я радію. Це означає, що я можу померти спокійно. Померти й зустріти її ТАМ, якщо тут не довелося. От тоді я скажу їй усе, про що думала, надсилаючй білі лілеї на кожну її прем’єру, що мучило і не давало мені спокою в

Джезказгані, Каргополі, Шелуті, Вятлазі, у холодній або спекотній самотності...

 Я скажу так: “Порівняно з Едіт Береш, ти завжди, залишишся субреткою, маленька нездаро! ” ...Ні, не слухай мене, дівчинко, що принесла каву, люльку і тютюн, зовсім не це я скажу. І зовсім не так я думала, коли надсилала ті кляті квіти, чи виварювала червивих курей у відрі з брудною озерною водою в Каргополі. Я зараз скажу тобі правду. Я думала: жінка, яка буде після мене – то буде найкраща жінка в його житті! Я була певна цього. І саме це не давало мені спокою! Нарешті я змогла сказати правду. Змогла сформулювати її у своїй сивій голові через стільки років. Ось така логіка... Ти питаєш, хто такий Лебідь? О, я ненавиділа це прізвисько, хоча він ним пишався. Історія схожа на будь-яку іншу в ті роки. Вона не заслуговує на твою увагу – ту напружену увагу, з якою ти дивишся на мене. Що ти хочеш розгледіти? Все одно нічого не побачиш крізь флер часу. Я б могла показати свої фото – і ти б усе зрозуміла без слів, але я навмисне їх знищила. Від Едіт Береш не залишиться нічого, хіба старі зіпсовані кінострічки, що лежать на полицях збанкрутілих кіностудій. Він, мій чоловік, був відомим драматургом. Подивись, який він гарний із цим моноклем, з хметеликом... Справжній аристократ, хоча народився ^есь під Бояркою. Головне, він умів писати так, що його розуміли всі: інтелігенція вловлювала підтексти, пласкоголові – все сприймали за чисту монету. Його любили і ті, й інші. Перші виносили його з театру на руках, другі – споювали і лізли з поцілунками. От, мабуть, під час таких поцілунків він і почув те, чого так боявся! Йому ніжно протуркотіли, що у мене погане, нетутешнє псевдо, темне минуле і занадто великий гонор, що я мала спілкування з жінкою легкої поведінки французького походження на ім’я Коко Шанель, що я й сама є такою жінкою. Він розповідав про це і плакав. Він був розгублений, як дитина. Він дивився такими очима, ніби на його потилицю вже тисло дуло револьвера. І тільки я могла відвести це дуло! Розумієш, він був зовсім не пристосований до життя, а коли щось траплялося, втискався в мене, як маленьке австралійське кенгуреня втискається в сумку своєї матері. Я мала звільнити його від страху. Я відривала його від себе, як плющ, котрий міцно вріс у всі мої судини. Все – з кров’ю! Але інакше не могло бути. Я відпустила його, ми розлучилися... Була певна, що згодом все владнається, про нас забудуть. А ще я знала, що він мене шалено кохає... Він залишився на свободі, а за мною невдовзі приїхав “чорний ворон”. Звичайна історія. Бували й гірші. Незабаром він одружився... На жінці, яка була краща від мене! Інакше я нічим не могла пояснити цього вчинку. – Вона не краща за вас, Едіт! Дівчина промовила це так упевнено. І повторила тричі, ніби я і справді була глухою. Але я втомилася від розмови, від спогадів. Я втомлююсь говорити. Я натякнула, що хочу побути на самоті. ...Тепер вечір, і я палю свою нову люлечку. Я більше нічого не хочу згадувати. Навпроти мене у віконному склі відбиваються два силуети – дві дівчинки в холодному дортуарі, що обнялися і плачуть під зливою зимового місячного світла. Одна з них – гірша за всіх, одна з них – грішниця. Тому що не хоче, щоб хтось у цьому світі страждав через неї. Дивно, дивно, Борисе...

Розділ чотирнадцятий Стефка. Нічний дзвінок