Улас Самчук - Гори говорять! (сторінка 17)

Ранок досягнув нашої яскині значно пізніше, як йому це належало зробити. Скромне, загратоване на дві крихітні брудні тахлі віконечко, закрилося ззовні непрозорою повікою неохоче піддавалося напорові соняшного проміння. До всього й день, видно, неважний. Сірий і, мабуть, нудний. Осінь там кладе чітко свої ознаки на перси стиглої землі, а вітер, що порою й до нас застукає, щиро остуджував розжарені коханням літа гірські чола.

 

4

 

Сто чортів. Просто неймовірне щось. Частокіл, ворота, чорний халат. Не віриться. І чого ми тут сидимо? Якого біса ми тут сидимо? Ага, знов якісь шматки вчорашнього. Стрібаємо беріжком, а перед нами черевате людоподібне єство. Далі ті скажені цівки у вікні. Хто заплатить газді за вибиті тахлі?

Вже давно ранок. Шлунки наші громами обзиваються, а їсти нічого. Хлопці довго гуторили, після затихли, сидять, сопуть, а вирази якісь макогонячі.

Нарешті, десь коло обіду, почали викликати. Першим мене. Це знов таки вказувало, що до моєї особи вони привязували найбільше неоправданої уваги.

 

Стіл. За столом люди й усе військові. Папір, пера, чорнило, пишуча машинка фірми "Адлер". Це досить стара фірма. У нашому полку були аж дві такі машинці. Коло машини сидить досить знайоме мені дівча, ясінської прачки. Водо дивиться на мене перелякано. Всі решта виглядають також досить дурнувато. Пики переборщено поважні. Один, з перетятою верхньою губою, якого я ніколи до того, ані після того, в Ясіню не бачив. Навіть монокля для невідомих цілей у ліве око вставив. Але вигляд його від того ані на йоту не став поважніщим. Дуля якась.

Довідавшись моє імя, прізвище, роки й решту подробиць моєї біографії, запитали, як я попав у ту банду.

Так і так. Їхав. Давно не був дома. Мітінг. Хто й що говорив не знаю, але в революційному захопленні і т. д. і т. д. словом, як бачите.

— Хм, хм... Так, так.

— До ніякої вини не почуваюся. Хто вбив жида, не бачив.

— Не бачив?

— Не бачив.

— А нам здається бачив. Шкода, шкода. Прийдеться вам ще трохи посидіти. Може побачите.

— Ну, що-ж. Сидіти, то сидіти. Хіба мало вже находився. Варто й відпочинути.

Смішок. Це так розтята губа хіхікає. Чорт з тобою. До побачення.

За мною Тулайдан. Цього продержали довше, а коли вернувся, вигляд мав неважний. Підсів до нього і почав підбадьорувати. Він сказав, що можливо ще цієї ночі нас вивезуть до Сиготу. Це вже дещо гірше.

Перебравши всіх, нам внесли якусь юшку й по кусневі кулеші. Зіли до дрібочки й сидимо далі. Де-ж у біса наші? Де Юра? Чому-ж вони не дадуть нічого про себе знати? Але хіба ми можемо подати щось про себе? От сидимо й усе.

Надходить вечір, а за ним ніч. Сидимо. Чекаємо, що кожної хвилини зайдуть і скажуть: збірайтесь! І що тоді? Тиждень добивався додому, а тепер знов поволочуть тебе, хто зна де.

Гемно, як у чоботі. Сморід також прибрав особливої міці, бо нас і не думали кудись виводити "до вітру". Внесли відро й усе. Вже ніхто з нас не говорить. Всі мовчать, мовчу з солідарності й я. Над нами, як і минулої ночі, безупинна метушня. Час тягнеться, як смола.

Аж чуємо, хтось до нас доберається. За дверима кроки, гутірка, брязкіт ключів. Ми переконані, що йдуть по нас. Прощай Ясіня й революція' Двері відчиняються і смутний, виразом відчаяного песиміста, ліхтар дещо освітив нашу яскиню. Сидимо всі на земляній вогкій долівці і зовсім не думаємо вставати. Вдень я дещо закорхнув, а тепер збірався знов і на тобі.

— Дмитро Цокан! — чую голос ліхтаря, чи тієї пики, що сторчала за ним. Розчарування. По короткій мовчанці відповідаю.

— Збірайтесь і виходьте.

— Куди? Що?

— Виходьте й кінець. Не будемо-ж вас виносити, — жартує пика.

Оглянувся на товаришів. Шкода стало. Виведуть сучі коти і не вернешся.

— Ну, кажу, братва. Будьте здорові. Видно мене там таки полюбили. Піду на зобачення ... Ет! ...

— А ти не йди, — каже Тулайдан.

— Не йди, — кидаються до мене решта. — Коли йти, то всім. Одного не дамо. Куди там серед ночі. Не дамо!..

Я встав. Що його робити? Пика й ліхтар настирливо сторчать у дверях. За ними ще кілька пик визирають, а з ними видно й кріси. Подумавши, кажу: не піду я, добродію, сам. Чого ви хочете?...

— Но, но! Не морозь дурниці. Підемо, підемо, хлопе, і баста. — І по цих словах до ями ввалилося з пятеро барчистих люда, зтероризували наших бравнінгами, підхопили мене й метеликом випурхнули "на світ Божий".

Там темнота, хоч стріляй у морду. Коло мене двох озброєних до зубів. Вийшли задніми дверима і, пройшовші короткими суточками, опинилися на дорозі.

Тут чекає запряжений фаетон. Коні направлені в сторону Лазещини. Коло того ще двоє озброєних.

У мене по спині пробіг холодок. Поважно й урочисто підводять мене до фаєтону. Всідаю. Коло мене вмощуються два озброєні, запона спускається і коні прудко рушають. Серце чітко й нагальне тукотить. У голові бавляться в перегони думи. Колеса возу стукотять і стрібають по камінцях. Війна. Знайомі обличчя, батько, мати... Кіті? Де ти є, моя Кіті?..

 

5

 

Передминулого дня, після страшного віча на площі лісової управи, перелякана та зтурбована Кіті припала до матері, міцно тиснула її суху, теплу руку. — Ходімо! Ходім звідсіль, мамочко! Ходім скоріше!..

Вона тремтить, серденько стрібає в грудях, в очах пекучі жарини. Дивиться на трибуну й боїться. Що за дивний і чужий має там прапор. І зненацька... Боже, Боже!.. Кіті не хоче цього бачити, Кіті клене свою долю, яка допустила нещастя пережити цей мент. На трибуні обіймаются брати Цокани й між ними також він. Невже-ж і він?..  Зрадник?..

На короткий мент заніміла. У грудях давило й під горло тиснулися болючі сучки. На обличчі збігають рожеві плями, а в залитих слізьми очах зявляються і зникають гострі прудкі огники.

 

— Ходім, мамусю, ходім! Тікаймо звідсіль! Мама не знає, що є з Кіті. Кіті тікає, боїться? Кіті тремтить за долю батька й матері? Але-ж ті лобураті, похмурі дядьки нічого не зроблять. Вони не осміляться напасти. Вони надто несмілі. Але все таки дійсно краще, як мога скоріше виборхатися з цієї жахливої юрби.

— Де батько?

Кіті не слідкувала за батьком. Він десь тут. Він дасть собі раду. Він мужчина. Там ті на трибуні просять не чіпати нікого. Хай ідуть собі, хай розходяться. Батько може ще знайти багато можливостей доказати тим мужикам, хто він є. Може, коли захоче.

Так думала щупла Кіті. Одночасно її щось тут тримало. Не хотілося відходити з цього місця, хоча вуста мимоволі все "ходімо, ходімо!"

Проїжджає жидівський візник. Коні подібні на, старі вичовгані ключки. Вони припняті до брички реміняками й видається бричка от-от попре їх назад.

Кіті і мати сідають, візник очайдушно заголосив, коні напнулися і потягнули бричку за собою.

 

Прибувши додому Кіті не могла найти собі місця. Відчай, що ввесь час збільшувався й дивний неусвідомлений страх наповнював її єство. Знов, як і того страшного вечора, коли вона перший раз побачила революцію на стації Зімірі, перед очима виступило огненно-кошмарне слово — "українці" Що вони від нас хочуть? Чого їм тут треба? Це правда, що ті потвори з якогось небуття виходять і наводнюють собою всі краї. Це правда, що півмільйонна їх армія суне на захід. Так. Це безперечно правда. Вони вже тут. Вона чує їх. Тихі, спокійні русини. Так, так. Це українці їх зіпсули. Але це-ж неможливо, чуєте? неможливо! Тисячі літ тихі, спокійні русини й як же так. Де взялися ті ворохобні українці?

Це слово мучило, било її, стьогало її по обличчі. І не-вже з ними "він"?

Уявивши постать Дмитра, його очі, його закохані, мякі, теплі очі, не могла повірити, що й він належить до тих українців. Це не можливо. Це сто разів неможливо! Це хтось покпився над нею. Дмитро є мадяр, це ж так ясно. Він є вояк мадярської армії, він носить нагороди тієї арміїї він так хоробро захищав свою батьківщину. Ні, ні! ... Такі люди не можуть і не сміють бути українцями. Українці — розбишаки, а в кращому разі, страшна орда, що зтягнулася з безкраїх степів пустельної Азії якоїсь Гобі і тепер пре на Мадярщину, щоб її знищити. Гуцули також не українці. Гуцули тихі, добрі, працьовиті й покірні люди. Вони хочуть бути завжди при Мадярщині. Правда, що вони не вміють по-мадярськи, але ж вони навчаться. Вони хочуть навчитися.

Вони розуміють, як приємно; розмовляти такою благородньою мовою, як мадярська...

Прийшов вечір, а батька нема. Темнюща ніч облягала одинокий, закинутий серед хащавин і гір острівок Мадярщини. Навколо простягнулося жахливо царство українців і Кіті ввижається, як вони величезними масами не зустрічаючи опору, переливаються через гребінь Чорногори. Вони скрізь. Їх повно. Гори, ліси, в кожній гуцульській хаті — скрізь українці. Може вони зараз і до них увійдуть. Що, як увійдуть і заговорять своєю собачою мовою, брр!

Швидко спускає тяжкі непрозорі віконні занавіси. — Мамо, зачини в кухні -вікно.

— Нащо, Кіті?

— Прошу тебе. Нащо й нащо! Ввесь час нащо.

— Боже, яка ти нервова. Я вже зачиняю.

— Зачини добре й ходи до мене. Сядь. Скажи мені, мамусю! Цокани також українці?

— О, Боже! Звідки? Цокани звичайні собі гуцули.

— Ах, звичайні гуцули. У тебе все звичайні гуцули. Вони зовсім ніякі звичайні гуцули. Знаєш ти, мамусю, того Цокана, що колись був у нас і пив каву? Тоді, за війни Хіба то звичайний гуцул? Він справжній мадяр. Хіба ти не чула, як він говорить і не бачила, які в нього на грудях нагороди? А вона, звичайні гуцули! Ех, Боже!

Кіті це обурило. Вона вперто думає й намагається довести нетямущій матері, як та глибоко помиляється.

— Хіба звичайні гуцули могли б так розмовляти, як Дмитро Цокан? Вона ж добре знає, що звичайний гуцул ледве потрапить на своїй дикій мові звязати двоє путніх слів. Вони не потраплять висловити свого захоплення й жалю й подібні до кращих пород малп. Он лист Дмитра... Ні, ні! І чого ти, мамусю, так завжди на мене дивишся? От не люблю, коли хтось на мене так дивиться. Я ненавиджу Дмитра Цокана. Чуєш? Ненавиджу! Він уже потрібує книжки, пише дикі листи, він оповідає про мистецтво. Ненавиджу! Задоволена? От і все. Але як ти глибоко помиляєшся, коли думаєш, що Цокани звичайні гуцули. Боже, як часом старші люде можуть помилятися.

Мати виразно признає свою помилку, але Кіті мучиться далі. Всі занавіси опущені. Всі віконниці щільно зачинені. Вже горить у бічній, навішеній килимами кімнаті, маленька лойова свічечка, щоб бодай світло не прорвалося назовні.

За стінами шумить і, гуде вітер, чути вічно знайомий віддих лісу й гуготіння Студеного потоку.

Кіті лягає на мякій, укритій килимом, канапі горілиць. Чи хоче вона їсти? Ні. Вона зовсім не хоче їсти. Вона ось полежить трохи з позакладаними за потилицю руками. Не заважайте їй. Стеля майже темна. Очі пнуться, але не встані піймити одного образу. Все лізе щось інше, не те, зовсім не те.

— Д.М.И. — Дми. Т.Р.О! Он ті літери горять. От які вони вогняні, то наближуються, то віддаляються. Плющить очі. Ні, ні! Не нахиляйся так. Не дихай. Чого ти так дихаєш? Чує, як бракнуть її юні груди, як солодко болить коло серця. Мимоволі пружньо й сильно до болю напинається, плющите очі, та швидко дихаючи, стуляє вуста. “Це ти? У мене шумить у голові. Який гарячий, рожевий туман”. У грудях палає вогонь, пече, топиться, як кусень воску серце, а ціле тіло мліє у дрібному трепотінні хвиль рожевого гарячого туману.

Зненацька зривається та рвучко обертається на другий бік. Коротенька спідничка щільно обгортається й звязуе вище колін її ноги. Обличчя закопується в мяку плетяну полушку і, стримуючи ридання, вона міцно та пристрасно цілує, тісно обнімає подушку, горне до мокрих щічок, сміється і плаче. Сльози котяться й сиплються дрібними перлинами ...

У сусідній кімнаті чути рейвах. Низький мужеський говір і стукіт підкованого взуття по помості.

Кіті миттю зривається, швидко витерає хусточкою обличчя, оправляє зімяту спідничку. "Хто там? українці?" — мигнула думка.

Ага. Це батько. Це його голос. З розбурханим серцем вибігає до передньої кімнати й бачить батька, худого, блідого, виснаженого, оброслого великою чорною щітиною. Він сидить на небарвленому ослінчику і з зусиллям роззуває великі вояцькі черевики. Дві грубі замащені гетрі лежать на помості, а коло стола сидять два, подібні на них, вояки. У них кріси й при поясі бомби. Сидять понуро та слухають, що говорить батько.

І чує Кіті, що до села прибула потуга. Якась частина гонведів, яка не встигла ще демобілізуватися, спішно прибула з Рахова. Про це подбав Розенкранц, який одразу зрозумів положення й подався до Рахова за допомогою. Брата вбито. Дивно, як це так скоро сталося. Це безперечно Цоканова робота. Чому було одразу не заарештувати того Юру Цокана. А тепер лови вітра в полі. Він ще українців сюди наведе. Гуцули самі не потраплять виступити зі зброєю. Вони лише можуть зібратися бандою та вбити якого жида. Зовсім не сподівався, що Дмитро Цокан одразу покаже себе таким розбишакою. Що то значить. Вовк залишиться вовком, скільки його не привчай. І бідного отця так потурбували.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_gory_govoryat.docx)Ulas_samchuk_gory_govoryat.docx
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_gory_govoryat.fb2)Ulas_samchuk_gory_govoryat.fb2