Улас Самчук - Гори говорять! (сторінка 18)

— Але й попалися. Всіх, як баранів накрили. Хай тепер попробують бунтуватися. Ще й Юру приберемо. Павла вже припнули. Сидить у касарнях — Закінчує Йонаш.

Кіті стоїть, дивиться на них витріщеними очима й нічого не розуміє. Батько й вояки пють каву та їдять. Вони, видно, дуже голодні. Вона хоче їх щось запитати, але не може. Батько готується до спання, турбується, де будуть спати вояки, виймає з задньої кишені штанів револьвера, репетує ним, дмухає до середини і при тому говорить про польовий суд. — їх так не оговкаєш. Тут треба енергійної руки. Там у Будапешті і не уявляють собі тутешнього положення.

Бере свічку й готується відійти до спальні. На Кіті не звертає ніякої уваги.

— Тату, — каже вона й направляє на батька прудкий зір.

Йонаш обертається з свічкою в руках. — Ну, чого,ще?

— Навіть не скажеш "добраніч"?

— Добраніч, Кіті.

— Тату.

Він обертається ще раз. — Став і дивиться допитливо Вона дивиться на нього також.

— Вже скоро друга година, Кіті. Я втомлений до смерті, а ти мене тільки морочиш.

— Я ще тебе нічим не морочила. Хотіла б морочити, але ти такий сердитий. Іди, йди собі. Добраніч!

Подивився на неї, зміряв поглядом від голови до ніг і мовчки відійшов Вона відійшла також. Мати у нічному жупані чекала на неї в її кімнатці.

— Тато страх сердитий. Йди до нього. Хочу бути сама. Там ті вояки Хай там сплять. Добраніч, мамо!

Стара похитала головою, кинула кілька турботливих несміливих слів і відійшла.

Тієї ночі, яка тягнулася так безконечно, Кіті не заплющила очей. На дворі шумів вітер, гримали віконниці. У кімнаті душно, тісно. Кіті розбиває перину, бється рибою і тремтить. Страшно й боляче. У вухах суворі слова батька. Навколо твориться щось, що бачиш і не розумієш.

Одначе вона рішуче мусить говорити з батьком. Зараз завтра рано. Але при сході сонця знесилена заснула. Спала довго й міцно. Коли прокинулася, ні батька, ні вояків вже не було. Пригадала все вчорашнє, мову батька, польовий суд. Не кажучи нікому ні слова, Кіті нашвидко пє каву й біжить у село. А це десять кілометрів.

 

6

 

У лісовій управі, де товклося безліч різного люду, Кіті не знайшла батька. Казали, що він у Бабчинського. Побігла до Бабчинського. Там плач і скрегіт зубів. Старий лежить з обмотаною шиєю. Дуже, дуже тішиться, що світла панночка навідала його. Жінка Бабчинського через плач оповідає: — Прийшли. Всі червоні, як чорти. Присікалися задармо. О, Боже! Ти мусиш покарати їх лютою карою. Подумати лишень. Як стоїть світ, як світить сонце, такого ще не було на землі.

— І був з ними Дмитро Цокан? Як він себе поводив?

— Той, здається нічого. Я його якось і не зауважила. Зрештою всі, всі вони бандити. Гуцул буде завше гуцулом. Його треба, як пса, на привязі тримати.

 

Кіті морщиться. Кіті була бліда, але тепер щічки її знов горять. Але нічого. Вона хоробро себе тримає. Вона схвильована, але хто тепер не схвильований? Вона навіть розпитує про різні дрібниці, але крім плачу і проклонів нічого не довідалася. А пана лісничого тут не було. Вія певно в сільській хаті. Там тепер важні наради. Туди також і син Бабчинського подався.

 

Дівчина біжить до сільської хати. Там повно вояків. У великій півтемній з одним вікном передпокійній кімнаті пай нотар, піднотар, пара пейсатих громадян і кілька обнизаних зброєю вояків.

Нотар зігнувся, мов лоза. — Цілую руці, милостивій панунці! Чим маємо щастя вам служити?

— Де мій батько?

Нотар зривається, підводить її до дверей і відчиняє. Кіті входить до великої, набитої людом, кімнати.

Довгий і широкий стіл. Навколо сірі військові мундури. Засідання. Он сидить зігнутий студент Пластун і уважно пише.

Кіті хоче говорити з батьком. Той не має на це часу. Кіті домагається. Вона мусить з ним говорити. Має дуже важливу справу.

— Ну, так він до її послуг. Але раз, два. Прошу.

— Ні, вона може з ним тільки на самоті говорити.

— Дитино. Не може він у такий гарячий час відриватися від праці. Це вже його нервує.

Але Кіті стоїть вперто на свойому. Це просто щось незрозуміле. — Прошу, вельмишановних панів, вибачити й кілька хвилин продовжувати засідання без мене. Головування передається заступникові.

— Сюди, — показує невеличкі бічні двері. Увійшли. У кімнатці столик, канапа й два стільці. — Прошу занято місце, — енергійно вказує на стілець. — Але швидко. Не маю часу.

— Сідай і ти, тату, і не роби комедій. Я до тебе по важливій справі. Де сидять увязнені люде? — сказала енергійно і зненацька.

— Ця справа тебе не торкається. І якщо ти тільки задля цього прийшла, то краще було не турбуватися.

— Тату! — зривається Кіті. — Я не дозволю говорити зо мною таким тоном. Справа ця мене обходить і то близько, бо між ними є той, якого я кохаю! — випалює Кіті. Вона навіть сама злякалася свого признання. Зовсім не мала на думці цього робити, але це сталося якось само собою.

Йонаш, почувши таке, зробив веселу й посмішливу міну.

— Ти вже кривиш уста в усмішку. Тобі це усмішка. Ти скажеш, що вони бандити, злочинці. Тату! Слухай! Прошу тебе вислухати мене, а тоді вже смійся. Тату! Батьківщина в небезпеці. Під ногами горить земля. Ми мусимо рятувати себе. Ми мусимо шукати під собою твердого грунту, а не плавати по крижинах розбурханого моря. Ви думаєте, що тільки силою, кулаком змусите цей народ до покори. Але ви помиляєтеся. Тисячі літ володіли мадяре цим краєм і за цей час не тільки для себе нічого не зискали, а... Вчора мав нагоду сам на власні очі пересвідчитися. Ти думаєш, що тут винен Цокан. Він лишень утримав розбурхане море, щоб вас зовсім не проковтнуло. Тут винні твої і твоїх співробітників вчинки. Ось хто тут винен.

— Кіті! — грізно викрикнув Йонаш. — Ти не смієш цього казати батькові.

— Смію й мушу! Це правда. Ти не хочеш її чути, але це правда. Ти не хочеш ще й тому, що я твоя дочка і кажу тобі те, що ти повинен сам знати. Ти сказав учора увязнити молодих хлопців і сьогодні вже говориш про польовий суд. Ти забув, що сам ледь вискочив з-під того суду. Ти забув, що кара та може ще повергнутись і вергнутися на тебе самого. Ти забув, що не гуцул ворог, а ворог за горою і він кожної хвилини може зявитися сюди. Треба з ним боротися. І то боротися не так, як ти. Треба боротися силою. А де та сила? Розенкранц? Блютрайх? Бабчинський? Ці павуки? Ці хижаки, які тільки хоробрі тоді, коли їх жертва лежить перед ними звязана? Вони є виною, що народ кидається сьогодні на нас. Вони ожебрачили його, зробили з нього безличну худобу, а тепер дивуються, що та худоба, почувши в собі трошечки сили, йде й убиває їх. Ні, не ті бандити, що ти думаєш. Шукай їх деінде. І знай, батьку, що коли ти даси на розстріл чи шибеницю хоч одного з них, я виступлю й убю твого Розенкранца, а. тоді бери й мене на суд разом з тими бандитами.

Виговорила це й замовкла. Груди її хвилювалися. Очі все ще вибухали вогнем

— Ти збожеволіла, дочко! — проговорив спокійно Йонаш.

Підчас мови Кіті він увесь час міняв барву обличчя. У ньому щось варилося. Кіті голосно засміялася. — Збожеволіла! Так. Я збожеволіла. Тільки ти не збожеволів, коли озброїв проти себе весь народ. Сором, батьку! Ганьба! Дивися, щоб не прийшлося тобі цього спокутувати й то гірко.

— Ти хочеш мене вчити! Гаразд, — видушує він через свою лють. Він закурює цигарку. Помітно тремтить рука. Намагається тримати себе.

— Ну, та як-же по твойому?

— По мойому — вже пізно. Ти вже нічого не можеш робити. Тебе тут ненавидять, бояться й разом чигають на твоє життя. Тут треба здобути собі інших, ніж ти маєш, людей. Тутешніх, отих звичайних гуцулів, проводирів народу треба нам здобути і запрягти їх до нашого воза. Це, місцеві люде мусять боронити Мадярщину.

— Тільки чекай на них — каже Йонаш. — Ти дай їм тільки змогу й через двадцять чотири годині будуть тут українці.

— Розуміється. А що-ж ти думаєш? Думаєш, що та горстка збунтованих вояків без гуцулів загородить їм дорогу? Треба яко мога швидше рятувати положення. Треба перетягнути на нашу сторону гуцульських проводирів. Цоканів мусимо за нами мати.

— Ааа, он воно...

— Не акай, а краще думай. Цокани тепер опанували масами, їх голосу послухають. За ними підуть усі. Все одно ти з Розенкранцом нічого не вдієш. І коли ти будеш проти Цоканів, це значить проти всіх гуцулів. Батьку! Випусти Дмитра Цокана.

— Хо-хо-хо — заливається Йонаш. Він морщить чоло, закладає ногу на ногу. — Ти, дочко, аж надто турбуєшся долею цього парубка. Знай, але, що його народній комітет вибрав командантом української залоги Ясіня.

— Української? — Кітіні очі збільшилися.

— Розуміється.

— Думала гуцульської.

— Так. Але вони виступають разом з українцями та звуть себе цим імям. Вони мають український прапор і ведуть переговори з українською владою про прилучення цілого нашого Підкарпаття до України.

Кіті задумалася. Батько уважно слідкував за змінами виразу її обличчя. Подумавши хвилину, вона повільніше обертається до батька й лагідним тоном питає:

— А що ти думаєш з ними робити? Йонаш відповів не одразу. Він ніби думав над чимсь іншим. Міцно стулені уста, очі вперті в одно місце

— Це з ким? Ааа, з тими? — підніс до уст цигарку й затягнувся димом. — Те, що скаже суд. Думаю, що суд знатиме це краще від нас з тобою. — Проговорив він

— Але-ж тепер ти маєш право над ними у своїх руках

— Я видам їх судові.

— У ги добре обдумав цей крок'? — вона підступила ближче до батька. Той сидячи відхилився назад

— А все таки, батьку, памятай за себе. Я також за тим, щоб карати зрадників батьківщини, але коли це є коханий і навіть, коли рідний батько. Але ...

— Ну?

— Але тут справа дещо інша. Послухай, батьку. Те, що молодий Цокан призначений командантом української залоги. Ах, лиши ту твою міну. Це мене направду турбує. В цьому криється глибока для нас небезпека. Гуцули, як там вони не настроєні, а за смерть свого команданта завжди зуміють так чи інак помститися. Я думаю пуститися тут на хитрощі. Слухай.

— Ну, слухаю, — коротко й неповажно кидає Йонаш

— Ах, коли б ти тільки не вважав мене за таку дитину. Коли б ти хоч на хвилинку міг поважно зо мною розмовляти. Признаюся. Я покохала Дмитра Цокана. Покохала, бо він на мою думку заслуговував цього.

— Коли твоя думка грала таку ролю у твойому закоханні, то добре було б, щоб вона допомогла тобі стати розумною.

— Ти все своє.

— Як і ти.

— Він був хоробрий і вірний вояк нашої армії. Він від природи шляхетний та розумний. Зрештою серце не розбірається в тому, хто він і що він. Воно загоряється і горить. І коли б його тепер розстріляли чи повісили — знай, я того не пережию. Думай собі, як хоч, роби, що хоч. Я чомусь вірю, що він тут не є винен, а разом, мені здається, що його можна буде перетягнути назад до нас. Він мене також любить. Це я знаю й можу це доказати. Я хочу з ним поговорити одна на самоті. Хочу бачити його, хочу запитатися, що з ним сталося. Зрештою ти й сам добре знаєш, як потрібні нам такі люде, такі Цокани, Пластуни!... Це наша опора тут. І коли вдасться мені затягнути його до нас, уяви собі, яку дістанемо потугу. По-перше, розібємо братів Цоканів, по-друге командант української залоги буде нашим командантом Це все чиста монета в нашу кишеню По-третє, я зможу бути з ним також чинною в нашій боротьбі. Ми, батьку, повели б її іншими шляхами. Ми не шукали б спільників між Блютройхами і Розенкранцами. Тату! Ну?

Вислухавши Кіті, Йонаш сказав: — Це все гарне, але мені не подобається.

— Чому? Ну, чому, тату? — швидко питає вона.

Все то не реальне. А зрештою, як би ти думала це перевести?

— Улаштуй мені побачення з Цоканом.

— Ха-ха-ха! Це так. Допоможи донці зустрітися з її любим, та ще й з твоїм ворогом. Це гарно.

— Але ж, тату! Тут справа поважніща. Він є моїм коханим, але не в тім річ. Ти не роби з себе не розуміючого справи. Ти кажи мені: хочеш допомогти мені, чи не хочеш? Кажи! Тату! Кажи, а я зараз же піду, кажи! А-а-а, ти мовчиш, ти думаєш, тобі прикро. Ну, тату, кажи!

Йонаш зривається і швидко ходить по кімнаті, робить широкі кроки, заложивши руки в кишені. Кіті також біжить за ним.

— Тату! Ну, чого ж ти мовчиш? Чому не скажеш? Тату; Коли ти любиш мене, коли любиш батьківщину, за котру страждаєш, зроби мені це! Зроби, благаю тебе! Зроби, ради мене, своєї єдиної дочки.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_gory_govoryat.docx)Ulas_samchuk_gory_govoryat.docx
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_gory_govoryat.fb2)Ulas_samchuk_gory_govoryat.fb2