Улас Самчук - Гори говорять! (сторінка 3)

В наш город стріляє. Але .Павло ніби й не до нього. Легінь уліз до хати, реве, смикається до Павла, ніби ненароком пхнув на нього дівчину. Павло терпів, терпів і раптом — брязь легіня в пику.

Удар був меткий і щирий, легінь поточився й клякнув додолу. Навіть скрикнути не встиг. За нього хтось на цілу губу ревнув: гвавт! Цокани розбиваються!

Захвилювався натовп. Манівчуки ввігналися до хати, за ними гурт легінів Повінню хлинули й наші легіні.

Павло відступив набік, зціпив пястуки, випнув груди. — Ану, кому життя обридло! Підступай! — Лютий, увесь тремтить, обличчя — жар. Всі легіні самі від себе на два табори розсипалися. Ми не чекали нападу. Раз, раз! Репіт, брязкіт битого посуду та вікон. Оджоги, коцюби, макогони — все пішло в хід. Згасло світло. Хтось вже через вікно вилетів і там на ціле горло репетує.

Хатній бій йшов непомітно, та хтось заревів, ніби його душили. Блиснуло знов світло й усі побачили старого Манівчука в обіймах Павла. Міцні були ці обійми. Так уміють лише медведі обіймати. Від них усі кісточки старого тріщали.

— Так це тобі за батька. Раз! Раз! Раз! По черепі. В ту мить десь взялася Марійка. Вона ніби десь плигнула згори й хапнула Павла за руку.

— Павле! — скрикнула перелякано. — Будь добрим...

Це випало зненацька, мило, тепло, і рука Павла відразу заклякла. Коротеньку мить подивилися одно одному в очі. Безодня жалю, люті й любови злилися в тих поглядах, Скривлене від люті Павлове обличчя відразу, ніби освітив сонцем, прояснилося. Він підняв на руки старого свого ворога, — гей, розступіться! — підніс до ліжка й бухнув його в подушки.

Після швидкими, різкими кроками, розбивши ворохобний натовп, Павло вийшов надвір.

Бій ущух одразу. Всім стало ніяково. Ми вийшли за Павлом. Він стояв за рогом хати й витерав чоло.

— Біжи, Дми, по мого кожуха. Підемо, браття, домів. Хай їм чорт.

Голос змінився. Тихий, лагідний. Пішов по кожух, довго його шукав, а знайшовши, ми відразу відійшли.

 

4

 

Йшли зовсім мовчки. Почувалися безпечними. Ніхто за нами не йшов, ніхто нічим не погрожував. Після нагнав нас Тулайдан.

— Піду з вами, — каже він.

— Можеш — відповів Юра.

— От вони всі тепер здивовані, — почав було Тулайдан, та ніхто з нас не мав бажання розпочинати про це. Тулайдан замовк.

Ніч тиха, місячна, зоряна. Впала сильна роса й чути приморозок. Спочатку йшли дорогою, після звернули вліво й подалися вверх, плаєм на полонину Григорівку.

— Ти що робив, Гнате? — порушив тишу Павло.

— Та-а-а, знаєш... — і Гнат махнув рукою. — Все до того адвоката ... по дорозі й на весілля зайшов.

— А адвоката нащо потрібуєш? Судишся? — майже суворо допитував Павло.

— Та все з тим Розенкранцом. Хто його знає, що з того буде.

— Що, вигнав вас з хати? Як то те все до чорта сталося? — запитав Юра.

— Все неньо. Ходили, ходили до нього, часом випивши, прийдуть, хвалять Йойну. Та раз приходять і хваляться. Так і так. Йойна домагається нашого грунту. Як то, схопився я. — Та хто його знає. Я в нього, кажуть, однієї зими на метрак малаю позичив. Обіцяв, що за місяць поверну. Минув місяць, бик пропав. Треба було другого купити. Пане Йойно, підождіть ще пів року. Зароблю в бутині, віддам. — Ну, чому не підождати. Все одно відсотки ростуть. За пів року старий наш не зміг відсотків заплатити. Знову до Йойни, знов просить. А за два роки Йойна нарахував, що і грунт і хата пішли до нього. Я вже тут сам узявся за діло. Мене дивує, як воно так сталося.

— Ну, судився з ним? — питає Павло.

— Судився. Чорт би такі суди забрав. Жид на жидові сидить і жидом поганяє. Попробуй з таким судом, звяжися. Судився. Два рази ставали. На адвоката останнє стягнули й усе марно. Тепер зима надходить і з хати виганяє.

От воно як.

Йшли поволі під гору. Вийшли на полонину. Тиша, шумить ліс і потоки. Місяць великий, великий і тяжкий, повний. Світло його мідяне якесь. Гори олиті ним і стоять непорушно камяні велитні. Пройшли полонину, зійшли дещо плаєм у низ і вийшли на скелю Климпуш.

Звідсіль видно Близницю, Драгобрат. На північ велично здіймаються Синяк, Довга, Хомяк. В низу сріблиться в місячнім сяйві річка Лазещина, видно стріхи хат. Чотири довгі тіні підійшли на край скелі, і зупинилися. Всім хотілося полюбуватися цією тишою, величністю — простором. Повітря чисте, пахуче. Груди високо підіймаються й утягають смоляні запахи. Коли б крила, зірвався б звідси й полетів би до зір. Колись тут камінь на залізницю добували, рвали його динамітом і скочували в долину. А тепер прірва метрів двісті глибока лишилася. А далі ліс, ліс і ліс. Смереки, як свічі. Кожний куцак горить і кожна гілочка тон виводить.

Юра перший перебив тишу. — Гарний, каже, наш край.

— Гарний та дурний, — флегматично додає Павло й спльовує.

— То найкраще, кажу, коли б кожний починав від себе.

Павла зірвало. — Брешеш, брате! Не туди стріляєш. Те, що чоловік дещо гульне, дещо розправить кости, — дурне. Не станеш сидіти на запічку й, як стара баба, стогнати. Молодість є молодість й кінець.

І Павло почав розводити своє. Про мадярів, жидів. Ненавидів їх. Завжди, коли впадав у поважний настрій, одразу про це зачинав. Говорив пристрасно, розмахував руками.

— Пора, казав вія, правду перед очі поставити. Другі нас живцем проковтнуть. Прошу тебе — Розенкранц. Що є тут Розенкранц? Чорти його знають, звідки присунувся сюди, розставив свою павутину й смокче нашу кервавицю. А скільки тих Розенкранців налізло до нас? Глянь на Ясіню. В долині, при дорозі, самий тобі Розенкранц. А наш гуцул, Бог зна, куди заліз під небо й сидить, як воша голодна.

— Нічого, махнув чомусь рукою Гнат. Колись і на нашій вулиці буде празник. Отоді ми й; Покажемо, хто ми й що ми. Кажуть, он війна буде. Ех, коли б війна. Брязну все в землю й на війну.

— На яку війну! За кого підеш дертися? Ми русини, а там за горою такі самі живуть. Такі ж дурні й такі ж обдерті.

— Це вже, вмішався я, вуйко Штефан тобі наговорили.

Павло глянув на мене таким поглядом, що я заціпив губу.

— А що тобі до того, хто наговорив. Ти но мені ані мур; ні, то дістанеш і кінець.

— Ти коли відходиш, Юро? — питає Тулайдан.

— Ще тиждень погуляю й доста.

— До гонведів?

— Та ніби. Все одно куди.

— Ну, але скоро досвідок. До дому! — каже Павло. Нині він нами командував і ніхто не думав перечити. Ми встали й пішли. Тільки постільці по сирій землі шелепають та сухі гілки потріскують.

Коли вилізли на наш грунь, місяць зовсім сповз і от-от упреться в Близницю. Співали півні. Наша хата, хліви, обороги, ціла та деревяна сіра садиба, облита сяйвом місяця, погрузла в глибокий сон.

Юра пошкрабався до хати, а ми з Павлом лишилися на оборозі. Тулайдана лишили в низу на дорозі й він подався до Ясіня. Ми ж полягали, дещо поприкривалися сіном і старими кожухами й лежимо. Лежу горілиць. Місяць просто в очі бє, не спиться. Думи лізуть, у голові шумить, соваюся. По часі чую, що й Павло не спить, з боку на бік перекочується й потиху лається. Полежали з пів години і чую:

— Дмитре?....

— Що хочеш? — відзиваюся.

— Не спиш?

— Не спиться, кажу. Думаю ввесь час про те весілля. Невже вона тобі того?..

— І я думаю про те, перебиває Павло. І тут оповів випадок у корчмі. — Хотілося мені, брате, отак світ розбити. Отак би згрібнув і розчавив.

Повернувся, підпер голову ліктами. Хвилину помовчав і почав знов: — Знаєш, Дмитре. Може тобі сміх. Смійся. Все одно. — Голос його злагіднів. — Вона, знаєш, так подивилася, так тобі подивилася. Лежу, знаєш, і бачу. Он вони ті очі. Одно й друге бачу. Бачу нараз обидвое. Чорні такі, огонь у них і печуть. От який був пяний, усе забув, нічого не чув, а як глянула, все до чорта з голови вилетіло. Все, лиш очі її одні. "Будь, каже, добрим". Ха-ха-ха!

 

Дивно, зовсім не по-своєму засміявся. Знов хвилину помовчав. Мені не видно його обличчя. Місяць світив йому в потилицю. Стало чомусь шкода його. Величезна постать. Грубий, загорілий карк і та його, якась дитяча мова. Яка він, думаю, дитина. Велика, сильна дитина. Після він ще говорив. Говорив довго й багато. Мріяв і складав свої пляни будучого. Також він твердо порішив, що переможе її, що не відпустить її, що він украде її, завезе Бог зна куди, буде спускати дараби, день і ніч працювати, зробить собі хату й там житиме з нею. Він був твердо твердо в цьому переконаний і вірив у свої слова. Заснули аж на світанку.

 

Проспали довго. Сонце зійшло й піднялося. День гарний і святочний. Батько зрана пішов у Тису до церкви. Там сьогодні празник-відпуст. Павло йде туди аж пополудні й Юра мабуть також. О, Юра не мабуть, а напевно піде. Він не пропустить цієї можливості. Там він має когось, за ким він далеко піде. Але Юра про це нікому не скаже. Там мешкає його невеличка пухкенька жидівочка Естерка. Жиє вона в Тисі в брата й шиє на машині. О, це чудесна Естерка, весела Естерка. Як вона “радо бавилася з руськими легінями”, але "найфайніший" з них Цокан. Ох. той Цокан! Це розумний легінь той Цокан. Він не такий, як інші гуцули. Вона співала йому гарні пісні, а який у неї голос. Цокан розуміє той голос. Цокан любить його, Цокан і її за той голос любить. Вона вийде з ним у ліс, далеко у ліс. Нащо, щоб їх усі бачили? Вони зовсім не потребують, щоб їх усі бачили. Вони сядуть собі на каміні великому. Естерка з моху віночка зробить й заквітчається. Себе й його. Обидвох заквітчає. А після вона пісню йому заспіває:

 

"Ой, не ходи, Грицю

Та на вечеринці.

Бо на вечерницях

Дівки чарівниці".

 

І іще Естерка заспіває йому: "Віють вітри, віють буйні". Де вона навчилася таких гарних пісень? Тут на Гуцульщині таких не знають. Правда, не знають?

О, Естерка була не лише в Ясіню. Естерка була й далі. Вона була й у Коломиї, і в Дрогобичі, і, навіть, у самому Львові. Ах, яке це велике Місто Львів, йдеш, йдеш і кінця немає. Там і трамваї ходять. Юра ще не бачив трамваю. Колись ще Юра зобачить. То. є віз, що сам ходить. Тягне його лектрика, така сила.... Вона то не може розказати. То треба книги великі вчити й там написано. І ще бачила у Львові "кіятри". Пішла раз, узяла листочок, заплатила гроші й її впустили. Ой, то було красно! Ой, коли б таке побачив Юра. Заля така велика. Світиться скрізь і на стелі, і на стінах. Після все гасне. І тоді починає сама від себе підніматися на передній стіні завіса. То вони тільки так показують, що сама від себе. Там ззаду хтось зтягае її за мотузок.

 

І як відкрили... Ой, єй! Там тобі зявилася садиба, сад такий пишний сад. І криниця там була, а якась дівка йде з відрами по воду й так жалісно співає. І Естерка співала Юрі ту пісню, а Юра слухав і очей не зводив з Естерки. О, яка вона та Естерка. Скільки вона знає, скільки бачила.

І якби не пішов Юра на празник. Він ще вчора хотів і а ніяково було. Не хотів Юра, щоб хтось з родини знав, що він з жидівкою водиться. Надто не хотілося, щоб знав Павло. Не любить він того "кодла". Але Павло все одно знав. І він знав і я знав. Тяжко в селі чогось не знати, чого не треба б знати!

Батько вернувся з церкви і приніс свою "Неділю". Павло побачив її, сплюнув і подався, Бог зна куди. — А прочитайно, Дмитре, "Неділю", — каже старий. Береш і читаєш: "Велика Копаня украсила свою св. церков одним прекрасним за 3,000 корон купленим звоном, которого голос на 3-4 селі чути"....

Ого! — хитає головою батько. — Тото тобі дзвін! Нам би такого дзвона. Після читаємо про Зелену Верховину, що "виглядає як Юдея, бо мало де такого села, де б жид за бирова не був".

З Верховини переходимо до культурно-освітніх справ. Читаємо, яких то маємо тепер непорядних учителів. Колись це зовсім інакше було, бо хоч "давній учитель був худобний, але віру свою держал твердіше, у корчмі не валявся так много та й битангов[3] не було так много як тепер".

 

— Правду каже новинка. Хто тепер віри своєї тримається. Тільки виліз за поріг, та й уже "нем тудум". А по мадярськи то він, дубило його мамку, "тудум". Бо там дарма грошики дають. Там не бутин. Там він тобі не тягне колод? Там собі сів коло столу, шкраб, шкраб пером і вже гроші. І як він тобі віру не зломить, батька старого не продасть і не забуде рідної мамки, котра вчила його по-мужицьки, по-хлопському, по-звичайному, як і всі чесні люди говорять.

 

Мені все таки подобалися батькові гуторки. Стоїть серед хати, руки довжелезні, ноги високі. Мова сокирна. але чувся в іній розум, звичайний, простий "людський" розум.

 

5

 

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_gory_govoryat.docx)Ulas_samchuk_gory_govoryat.docx
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_gory_govoryat.fb2)Ulas_samchuk_gory_govoryat.fb2