Улас Самчук - Гори говорять! (сторінка 22)

По грунях швидко рознеслася чутка, що до України післана послів із скаргою. Дійшли вони скоро й у додану, а в першу чергу до Розенкранців та Бобчинських. Почали знов підозріло поглядати на мене. Але для мене не було тяжкою справою в скорім часі відхилити всяке підозріння. Я увійшов у найкращі зносини з комендантом залоги й мав його майже в руках.

 

І життя йшло своїм чередом. Ходять потяги, дерчать телефони. У потягах снують сюди й гуди військові люде — ранені, побиті, загинуті беззвісно. Їдуть зо всіх полонів, — з Італії, з далекого Сибіру. Ідуть, брешуть на різні лади, оповідають небувалі речі, вірять у них і інших заставляють вірити.

 

Скоро вернувся Павло і приніс радісні новини. Йому обіцяли допомогу. Ми маємо працювати на місці, але, в разі потреби, буде вислана потуга. Пластун також змінився до непізнання. Він зобачив, що недалеко за горами твориться й росте своя держава. Він побачив не лише селян, а й „панів", що говорили, урядували на мові, що нею говорять гуцули. Він зробився зовсім нашою людиною.

Повстання підготовлялося досить швидко.

 

12

 

У мене було безліч найрізноманітнішої праці. Часами мозок нахабно відмовлявся послуху. Не було часу навіть якслід помитися. Почуття нервового напруження не покидало.

Кіті довго давала про себе знати. Спочатку робив байдужого, далі залаяв, але це нічого не помагало. Йонаш погрубів, надувся, ніби гумова подушка. Ходив чогось сумрачний і навіть менше тручався до політики. Одного разу спробував заговорити з ним про кошицьких вязнів, але він тільки махнув рукою.

— Ні чорта, каже, з ними не станеться.

— Ви певні вашої думки?

— Це було б талановите ідіотство за якого-небудь хабарника вішати людей.

Ці слова обернули його в моїх очах зовсім другою стороною. Але все таки ми на запевнення Йонаша не полягали. Вислали Павла до Кошиць, щоб він на місці довідався, як виглядає вся та справа.

Одночасно виїхав подруге за гори на цей раз Юра. З ним був також Пластун. До Ворохти відправлено передову сторожу від нашої залоги, що мала б слідкувати, чи не загрожує Ясіню яка небезпека зо сходу. У дійсності та сторожа вислана мною з певних нашій справі людей, що підготовляли грунт до повстання.

Те, що Йонаш, останніми часами, ніби охолов до політичних справ, це не зовсім виправдувалося, у дійсності виходило дещо іншого. Мені донесли, що до його канцелярії, що він її переніс з сільської хати до лісової управи, часто заходить якийсь безрукий тип і приносить йому багато відомостей про нашу роботу.

Більше того. Я дістав відомостей, що Йонаш готує на мене напад, хоче мене заарештувати й віддати під військовий суд за зраду військових таємниць. Ходило отже про відповідну відсіч і викриття безрукого типу. У мене мигнула навіть думка на Янчеюка. Хто знає, чи не найшли його тоді й чи не вернули до життя. Можливо це він і є. Хтось навіть казав, що Янчеюк дійсно пару разів був у Ясіню, але мені не хотілося вірити, бо чому б він ховався, ніби вовк.

 

І я не спав. Поробив заходи, щоб розвіяти кинуте на мене підозріння. Старанно виконував службу залоги, робив порядок, порадив поліпшити комунікацію з центром, забезпечитися бодай одним броневим потягом. Усе ж завершувалося доброю пянкою в Табака, що її головним героєм був комендант залоги. Після кожної проведеної з ним ночі ми верталися найсердечнішими друзями й плювали на всіх Йо-нашів з двадцять пятого поверху. На Різдво він має прийти до нас на свято. Вже наперед я вказував на свої приготовления до того дня й комендант тішився на той день, майже як хлопчина.

 

А Кіті не раз снилася мені. Її прозора рука не раз лягала на мої сонні очі й відносила мене в країну чарівних насолод. Я шалів. Зривався і гасав по кімнаті. Піду до неї! Мушу бачити. Але приходив день, біжуча праця поривала в свій вир і я поволі забував її.

Через тиждень поз'їжджалися Юра, Павло й Пластун. Почали обміркувати справу конгресу в Хусті, що на ньому має бути проголошена злука Закарпаття з Українською Державою. Тимчасом відбулися установчі збори в Сиготі, де однодушно присягнули під жовто-синім прапором на вірність державі Києва.

 

Павло, заливаючись реготом, оповідав про свою інтервенцію в кошицькому суді.

 

— Знаєш, приходимо... Отой головатий, лисий... Пригадуєш, що голись єднав нас з Манівчуком? Ми, значить, входимо, — добрийдень! — Добрий день! Одразу пізнав нас. Що скажуть молодці? Так і так. Прийшли, мовляв у справі наших хлопців...  Ааа, у справі ваших земляків? Знаю, знаю. Це, знаєте, погана справа. Шкода, шкода. То вони, значить, тільки одного пригалушили? Дуже шкода. І реготить каналія. Ми одразу зрозуміли й сміємося також. Після каже: не бійтеся. Ми тут подбаємо. Тут ходять різні людці, що їм хотілося б закусити вашими земляками, але я думаю, що нічого й їм для цього дуже мало часу. Сподівайтеся на Різдво дома.

 

Це внесло між нас веселий настрій Юра оповів, як на двірці в Сигорі якісь типи хотіли його задержати та йому ледве вдалося виховзнути. Він переконаний, що то робота Йонаша. — Але, брати, не довго вже їм гуляти! А як цапнемо, одразу на шибеницю. Пять дядьків, суд, протокол, приговір і петелька. З ними треба рішуче. Досить нашого брата сучі сини передушили. Ми зробили помилку, що перший раз обійшлися з ними так по-бабськи. Тепер не втечуть. Кого на шибеницю, кого в заложники, а тоді поговоримо!

 

У великій напівтемній кімнаті, на дубовому тяжкому бюрку горить лойова свічка, її кволе світло тремтить, то слабне, то збільшується. Постаті Цоканів, що стоять і розважають серед хати, подібні на рухливі залізні автомати. Рухаються, розмахують руками, курять, вибухають копицями диму й по довгому часі потискають один одному руки, розходяться.

 

Залишається один. Він довго ще ходить, курить, думає часом навіть у голос вирветься якась лайка. Після виймає револьвера й, поклавши його під подушку, вкладається до відпочинку.

 

13

 

Кіті поважно захворіла. Прибита мати билася, мов муха в павутині. Примочки, компреси, молитви, лікарі — все дарма. Нічого не помогло. Йонаш натомісць десь вискіпав і приволік здоровенного псюру бернадина, привязав його й нещасний вязень наповняв темні лісові ночі сильними воями. Вітер не встані заглушити його голосу. Вовки далеко обходили хату лісничого й, таким чином, пес цілком виконував своє завдання.

Вертаючися пізно вночі, лісничий був певний, що не зустріне коло свого кубла тих сумрачних з перламутровими очима створінь.

Але на Кіті це вплинуло зле. Виття пса, вітру, вовків, творили навколо прикре й непривітне середовище, їй хотілося сонця, спокою, їй ввижався стрункий, пахучий ліс, земля вкрита грубою верствою рудоватого моху, прозорі великі краплі води, що застигли на розчервонілому з чорними вусиками обличчю.

 

З прибуттям пса мрії її прибрали ще більш хворобливих форм. Здавалося, що батько навмисне приволік того пса, щоб він нарушував її спокій. Вони обидвоє не говорять. Цілий місяць між ними взаємний бойкот. Ніхто тепер так не почував своєї правоти, як Йонаш і, разом, ні одна душа не могла більш, ніж Кіті, бути переконаною, що причиною всіх нещасть є ніхто інший, як и батько. Йонаш лютував, лаяв Цоканів, посилав їм як найбільше в пельку холєр і святочно обіцяв, що при першій можливості, скрутить хоч одному з них карка.

— Слухай, — шепоче стара. — Дитина хворіє. Вона вже навіть не плаче. Вона дістане сухоти. Що ти собі думаєш?

— Не я тому виною, — грубо відповідає він.

— Але ж вона вмре.

Відчепися — скрикує він раптом. — Ви з мене вимотали нерви. Ви хочете загнати передчасно мене в могилу! Що вона собі вбила в голову? Вона уявляє собі, що я якась ганчірка, покидьок, з чим можна собі бавитися, як їй лише заманеться. Вона хоче, щоб я йшов до тих мужиків, ставав перед ними навколішки й цілував їх постоли! А все, щоб задовольнити їх примхи, щоб звести її з любовником, щоб доконати свого! Але будь я проклятий, коли мене ця химерна дівчина поставить на коліна. Я ще їм усім покажу. Я ще її коханця вперед, ніж з нею до шлюбу, пішлю на шибеницю. Я вже маю проти цього докази! Зрадник, ренегат, продажна сволота!

Зривався, гасав по хаті, лютував. Його обличчя корчилося тисячами бридких грімас, ніс набрякав, вуха віддувалися. — Хай вмірає! Хай вмірає! — шеплять його здрігаючі вуса. — Тут війна, боротьба! Тут батьківщина в небезпеці !

— Але ж і вона не менше тебе страждає за батьківщину. Йонаш призирливо стискає широкі качачі губи. Стара знизує сухими плечима, втерає сльозу й вертається до дочки.

— Дитино, — шепче вона. — Кіті моя люба! Ти знаєш, як мені боляче на це все дивитися! Зїж хоч що-небудь... Кіті лежить і ні одна її жилка не ворушиться.

— Кіті! Він божеволіє. Що ти собі думаєш, дитино? Він увесь лють. Він не спить ночами, а все десь гасає.

Кіті повертає голову й кидає на матір байдужий погляд. — Він зробить якийсь злочин...

— А все для того, — ледве чуйно говорить Кіті, — щоб переломити мене. Все на те, щоб зруйнувати цей край і віддати його в руки ворогам. Знаю. Він хоче забити Дмитра. Хай зробить це.

 

Дівчина так висловила, що стара здрігнулася.

— Кіті! Боже мій, Боже мій! Що ти думаєш?

— Так, мамо, — спокійно продовжує Кіті. — Я зроблю також великий злочин. Він тиран. Так, батьківщина вимагає жертов, але не тих, що він думає. Він запер мене в оці гори, обставив дикими лісами, оточив вовками, жахами, приволік отого пса.

— Дитино! Ти несправедлива. Ти-ж любиш наші дикі ліси!

Кіті не відповіла на це.

... він хоче моєї смерті, вбиває мою любов, глумиться й топче найсвятіші мої почування. Він ... він ... — І їй робиться шкода себе, уста її тремтять, витягаються у літеру о й на очах збігають блискучі сльозинки.

— Боже мій, Боже мій! Защо післав ти мені, о, Всевишній, ці муки? Великий всемогучий Боже! Зглянься надо мною, пішли в мою хату хоч один промінчик своєї великої ласки ... — молиться стара.

А Кіті німа. Вона лежить, дивиться сухо й безглуздо на стелю. До її свідомості лише частинне доходять благання матері. Її серце наповнене згустками трагічної любові й не приймає до себе жалю й співчуття. Воно піде на все, переступить всі гряниці, зломає найсвятіші закони ...

Кіті заплющує очі. І раптом, з якоїсь безодні й темноти, до неї сягнули чиїсь ридання. Відкриває очі й пізнає матір, що ридає.

Тоді Кіті обертається й встає. — Це ти, мамо? Так. Це вона. — Кіті широко відчинила очі й дивиться на невеличку схилену постать коло свого ліжка.

Тоді починає все розуміти. Скидає з себе ковдру, спускає з ліжка нагі ніжки, торкається ними встеленого медвежою шкурою помосту й обнімає голову матері.

— Мамусю, — шепче Кіті й гладить матір хисткою рукою. — Мамусю! Не треба. Не побивайся. Мамунечко, добра моя мамусю! Сердечна, щира, золота мамо! Встань. Ну, встань, підведися. Глянь на мене. Дивися, мамусю, я вже знов твоя Кіті, твоя доня.

Мати тяжко підводить голову. На обличчі висять краплі сліз. Кіті обнімає її й пристрасно горне до своїх грудей.

 

— Мамусю, мамусечко! Я тебе дуже, дуже люблю. Ти щира, ти не маєш злого в серці. Ти вільна від великого гріху. Ти можеш ясними й чистими очима дивиться в обличчя правди. І я щаслива, що маю таку маму. Щаслива, що маю коло себе хоч одну душу, що їй можу геть усе, до єдиного слова, сказати. А сказати хочеться багато. Безліч хочеться сказати, тільки соромно, матусю. Соромно все сказати. Думаєш, що будуть про тебе зле думати, що не зрозуміють тебе. Думаєш, що ти станеш менчою в очах людей. Воно не треба цього соромитися. Боже! Коли б я мала сили сказати всю правду й не соромитися. Мамусю! Навчи мене тих слів, що ними можна сказати правду.

Очі її заблищали слізьми радості. Вона ще більше горнеться до матері. Чує, що їй стає лекше, що внутрі її розтає щось те тяжке, згусле.

— Мамусю! Не думай, що я така зла. Я добра, але й я ображена. Подумай, мамусенько, як мені тяжко. Подумай, в який я час росла й виховувалася. Гімназія, початок війни, війна. До всього; ось це нещастя. Я ніколи не зазнала відрадної хвилинки. Пригадую школу. Тяжкі, касарняні мури. Сухі, мов пергамент, чернечі обличчя вихователів. Вічне переслідуваній жахливою системою виховання. Ми не мали права сказати слова одверто. Ми вели вічно боротьбу за мову. Виплекувано в нас штучний, хвальшивий, надутий псевдо-аристократизм, зроблено з нас дурних провінціялок з комічними поняттями й уподобаннями. Ми голодні на культуру, на культуру глибоку, безпосередню, що її мають в собі хоч би оті гноблені віками гуцули. Мамусю. Я не кажу дурниць. Коли ти лишень трошки вдумаєшся в мої слова і пізнаєш суть живучості гуцульської душі, ти не будеш звати мене дурненькою дитиною.

Наші всі оті Бабчинські, Пластуни, все оте покалічене духовенство без ніяких духовних потреб, все то, мамусю, й є наше горе, наша кара, защо ми сьогодні несемо відповідальність. Всі вони є раби й дикуни, що носять краватки й живуть у кімнатах з міщанськими оздобами, що мають претенсію на аристократизм. Уяви ввесь комізм людей, що, не знаючи чужої мови, калічать її, щоб тільки уявити себе чимсь, що на його думку є аристократичним І я, мамусю, аж тепер починаю розуміти це зло. До цього часу мені здавалося, що то дрібниця, що так і має бути.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_gory_govoryat.docx)Ulas_samchuk_gory_govoryat.docx
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_gory_govoryat.fb2)Ulas_samchuk_gory_govoryat.fb2