Улас Самчук - Гори говорять! (сторінка 23)

І нарешті, мамусю... Дай мені силу сказати останню правду. Нарешті я покохала. Не знаю, чому якраз покохала його. Не знаю... Можливо, мамусю, він і не... Ні, я цього не можу сказати. Він жива з нервами й душею людина. Він аристократ від природи, він культурніший від інших.

І як же тепер? Що мені робити Відректися його, стати на сторону батька. Зректися самої себе й піти до них, до Розенкранців, Бабчинських? Ні, мамусю. Я не можу йти до них. Я не можу бути зрадницею того, кого вибрало мое серце. А разом з тим я не хочу й зраджувати своїй батьківщині. Що ж робити?

Не плач, мамусю. Я дійсно жорстока дочка. Я роблю лихо й хочу, щоб ти спокійно на нього дивилася. Але все таки не плач. Дай тебе поцілую. Ну, ще раз. Боже, мамусю, які солоні твої уста й щоки. Поцілуй і мене. Ще раз. міцніше. Мені так легко тепер. Я чую навіть більше в собі сили. Боже, Боже! Коли б мені побачити його. Ні, ні! Краще не бачити. Я не переконаю його. Ці тверді камяні мужчини. Він не послухає мене. Ах, мамо, мамо! Все котиться до долу.

І Кіті горнеться до матері.

Ах, мамусю, як хочу його бачити, чути коло себе! Що я дала б, щоб тільки його мати тут. Я віднайшла б знов життя, а так немає сили. Немає сили, що втихомирила б кхання. Немає розуму, що міг би мудрими чинами оминути війну, революцію й любов. Я в цьому переконалася.

От ти часто кажеш — подумай, подумай. І я думаю, маю безконечно. І що далі думаю, то більше заплутуюся, менше знаю, що робити. Часом вже гадаєш: — ну, я зроблю так і так. Це буде розумно, а за хвилину робиш і сім щось протилежне, зовсім нерозумне. А може то й розумне, мамо. Може так і треба. Я от і тепер, я розважаю, як людина, що все розуміє, але чому ж не можу зробити, щоб все сталося добре. Чому не встані не тільки примирити батька й Дмитра. Мадяршину й українців, жидів і гуцулів, а навіть не встані й себе примирити. Чому, мамо? Можеш мене осудити. Осуди. Осуди гостро, але тоді осуди все. Зроби, мамо, гостру цензуру й викинь з життя неприємні місця. І коли ти думаєш, що від цього щось кращає, викинь усе. Забудь, що сказала тобі, пропусти повз твої вуха, не думай про це. Я ж думаю, що від цього нічого не покращає.

Кіті раптом замовкає. Подумавши, ніби чогось злякалася. — Боже! Я так багато говорила! Я ще ніколи так багато й так поважно не говорила. Даруй, мамусю!

Зо всіх кутків кімнати вилазить вечір; Вікна поволі гаснуть.

 

14.

 

Сотник мадярської армії Артур Шульман, комендант ясінської військової залоги, по довгих і впертих домаганнях Йонаша, нарешті, приняв останнього дня довшої розмови, що торкається справ "нашої провінції". Розмова відбувається у головній кватирі, при Церковній вулиці недалеко від двірця.

Рівно в шостій вечора сотник вернувся зо служби, передягнувся, закурив і сів. В ту саме хвилину повідомляють пре приїзд Йонаша.

Сотник покашлює, встає. Підходить до завішеного вікна. З надвору чути брязкіт балабонів. Йонаш прибув санками. Пара хвилин і Йонаш роздягає в почекальні свого тяжкого з лисячим коміром кожуха, витирає хусточкою мокре від сніжинок розчервоніле обличчя, носа, очі й пружніми кроками входить до кімнати сотника.

— Сердечне поважання, пане сотнику! — Вітає з низьким елегантним уклоном Йонаш коменданта.

— Вітаю,— пане лісничий! Дозвольте запропонувати місце й цигарку. Щиро прошу вас.

— Дуже вдячний. Вибачайте, що змушений забірати вам ваш дорогоцінний час — сідаючи говорить Йонаш. — Я дозволив собі потурбувати вас в одній важливій справі, що безпосередньо торкається нас з вами, в розумінні дальнішого перебування нас у цій країні, як її господарів.

— Радо вислухаю в цій справі ваші міркування — витираючи сірника, ввічливо додає сотник.

— Вони, пане сотнику, не складні. Вони зводяться до того, що в дальнішому нам з вами загрожують неприємні ускладнення, що можуть принести нам не мало прикрих хвилин.

— Пан лісничий, розуміється, опірають свої міркування на якихсь конкретних доказах?

— Дозволю задовольнити запит пана сотника. Одна довірена мені особа, що ввесь час докладно інформує мене про стан річей, в останніх днях повідомляє, що серед населення краю зростають небезпечні тенденції. Доходить до того, що населення наміряє потурбувати нас повстанням.

— Що? — витріщає очі сотник.

— Так, пане сотнику. І що головне, то дозволю зауважити, до цієї авантури замішані люде, що стоять близько головного командування нашої залоги, що, дозволю собі сказати, є вашими помічниками.

— Пан лісничий бажають висловити мені свої твердження ясніше.

— Розуміється. Смію доложити, що тією особою, що працює в двох напрямках, є ваш заступник.

—- Ха-ха-ха! Але; пане лісничий! — заливаючися реготом і випускаючи хмари диму, говорить сотник. — Та ж пан Цокан виявив себе в останні часи настільки спритним....

— В організації... — перебиває швидко Йонаш.

— Пардон. Я не докінчив свого речення пане лісничий.

Так, в організації, але нашої залоги. Наша залога виглядае тепер цілком поважною військовою формацією. Здісциплинована, добре сітуована, надійна і, що найголовніше, складається з різноманітного елементу ... У нас мадяри, словаки, у нас русини. Все то зжилося, все то збите, все дійсно, в повному значенні слова, є неабияка мілітарна сила. Мій заступник, пан Цокан, найкращий приятель і довірений в останні часи докладно висвітлив мені всі фантастичні чутки, про якесь там ніби повстання. Яке повстання? Хто повстане? На кого повстане? Дозвольте. Вказуєте на українців. Українці в останній час заняті власними справами. Вони мають большевиків, поляків... Вони ведуть на три фронти боротьбу. Їх дипломатичне представництво в Будапешті веде переговори з нашою владою, про постачання нами для них зброї. Вони домагаються від нашої влади признання їх держави, а при цьому, розуміється, не може й бути мови про якесь там Закарпаття. Та це ясно. Україна в цьому не заінтересована. Місцеве населення виморене війною й голодом, воно не має ні людей, що його вели б, ні засобів. Хто ж тоді повстане? Пане лісничий даруйте, прошу вас щиро, але ваші побоювання, мабуть позбавлені річевості. Смію вас запевнити, що все буде гаразд і за свої слова готовий завжди відповідати.

 

Йонаш почав помітно хвилюватися. Вислухавши терпеливо до кінця мову сотника, лісничий зауважив:

— А все таки ваші, пане сотнику, твердження не відповідають дійсності.

Сотник витягає шию, виставивши вперед праве ухо. — Так. — продовжує Йонаш. — Повстання готується і то на скоро. Воно розпічнеться на гуцульське Різдво. Про це мусите негайно повідомити центральну владу.

— Ха-ха-ха, хо-хо-хо! Тон ваш, пане лісничий, набірає шорсткості. На Різдво, кажете? Сьогодні? Це тоді, коли я з паном Цоканом гоститиму в його батьків? Ще може скажете, що Цокан одночасно зо мною керуватиме тим повстанням. Ха-ха-ха! Ні, ні-ні! Я, пане лісничий, дуже зобовязаний вам за ваші турботи, але...

— Пане сотнику! — зривається Йонаш. — Ви не орієнтуєтеся в справах! Ви стоїте далеко від дійсності. Завтра починається повстання! Ним кермуватимуть Цокани! А як ваш заступник призначений комендантом Ясіня на ваше місце. Доношу вам це і домагаюся від вас негайного повідомленя влади й зроблення відповідних заходів у справі оборони, а рівночасно з натиском домагаюся арешту Дмитра Цокана!

Він почервонів. Очі заблищали. Сотник, закусивши губу стримував себе, як міг. Він намагався заховати поставу джентельмена до кінця.

— Даремно, пане лісничий, зволите хвилюватися. Я е комендантом залоги й за все сам відповідаю. Вношу пропозицію, подати ваші міркування центральній владі вами особисто, а рівно ж запропонувати їй ваші послуги на посаду коменданта Ясіня. Я охоче переступлю вам мої обовязки й місце Ну, а тепер до побачення Надіюся, що все буде гаразд Одночасно подбаю про те, щоб ваші пророкування не стали дійсністю.

 

Йонаш остаточно схвильований. Він тремтить, от-от не витримає, вибухне й засипле коменданта своїм гнівом. Не помітивши поданої комендантом руки, він швидко виривається в двері, накидає кожуха й через пару хвилин балабончики сповістили його відїзд.

Сотник Шульман, ображений до глибини душі неможливим поводженням Йонаша, обурений, не ходив, а гасав по кімнаті. Він не розуміє, як мадяр може себе так поводити. Він ще покаже тій погані, хто він такий і ніколи не дозволить всякому лісничому втручатися в військові справи. Він ще викличе його перед суд чести за образу мадярського старшини. — Дивися, хам! Бач, яка морда Бє в голову якусь нісенітницю, злий на Цокана за свою зідіотілу дочку й думає, що це вже підстава для того, щоб робити мені скандали. Ні! Він тут мусить рішуче виступити Він не яка-небудь ганчірка, він аристократ і старшина Він мусить зараз жадати від лісничого сатисфакції. І комендант підходить до телефону, бере слухавку, дзвонить,

— Гальо, гальо! — Телефон мовчить. — Гальо! — кричить комендант і нервово шарпає апарат. Але невинний механізм заскреготав і знов мовчить далі.

— Гальо! Що там? Сучі сини, капустяні голови, подубіли? Гальо!.. — ні одного згуку. — Гальо! Гальо! Гальо! Тут комендант, сотник Артур Шульман! Що там, заніміли?! — репетує, мов навіжений, сотник, але апарат зовсім на те не реагує. — Що за чорт? Скандал! Вічно оте попсуття. Ех, живеш у тій чортячий норі й хай тут земля провалиться, ніяка холера не буде про це знати. Браш, Браш! Де ти заліз, мордо, корово обдріпана! — репетує на свого джуру сотник.

З вузеньких дверей сусідної темної й холодної кімнатки, що сполучувала сотникове мешкання з кухнею, в напів відхилені двері, висунулася надута, червона ипка Браша.

 

Шульман підбігає до нього, пхає ногою двері, хватає Браша за чуба й витаскує його на середину кімнати. — Що за чортяка тобі в пельку, моду собі завів показувати тільки з-за дверей свою огидлу пику. Сюди, йолупе, маєш виходити! Сюди! Розумієш? Маєш вийти аж до мене, стати віддалі трьох кроків, стулити копита й слухати. Капуєш?

— Так є, пане сотнику! — випинає черево Браш.

— Струнко! — командує Шульман. — Копита, копита, осле! Ноги твої дійсно ідеальна гидота Хто повставляв тобі такі кривуляки?

— Не можу знати, пане сотнику!

— А знаєш, що ти повинен знати?

— Ні. Не знаю, пане сотнику!

— А що, коли б тебе поставили в коноплі Розумієш?

— Так є, пане сотнику.

— То ти міг би бути розкішним страхопудом. Гудзиків нема, пояс розлізся. Носа втри... Стій, не тепер. Скомандую вільно. Так слухай. Негайно мені біжи до старшинського клюбу...

— Так є, пане сотнику!

 

Ну. Там ти зустрінеш панів старшин Шровбу і Водічку. Біжи й скажи їм, щоб вони в десять годин вечора були в мене. Та скажи обовязково. Стій. А коли б їх не було у головній залі, запитай у кельнера. Вони звичайно в тій маленькій кімнатці грають в карти. А коли б їх там не було, гони до панночок Крайзрів. Знаєш, де вони живуть? Ні. Ну, розуміється. Коло сільської хати, за мостом. Але вони можуть і у Крайзрів не бути. Сьогодні субота й їх може чорт зна куди занести... Так ти забіжи до Боршіїв, до Бабчинського, до Яруса, словом, до самого люципера, але мусиш їх знайти. Розумієш? Ніякого чорта ти не розумієш Бачу по пиці. А тепер кругом марш Але раз-два

Браш після такої парні бомбою вилетів на вулицю, а задоволений, що зігнав злість, сотник Шульман вигідно вмощується у глибокому фотелі й закурює.

Заложивши ногу на ногу й випускаючи тонкими струмочками димок, сотник усміхається й думає як то він заговорить з Йонашем і що то він відповість. Він його, чортового медведя, навчить, як поводитися зо старшинами. Він його, як ковбасу, удвоє зігне. Він йому докаже, хто тут комендант, а хто лісничий.

У кімнаті ясно світиться лямпа, на дворі темно, місяць ще не зійшов. Сотник докурює, розважливо кладе до полільниці решту й вслухується до гармідеру, що дблітає з вулиці.

— Ага. Це гаразд. Той мішок одразу їх цапнув... Ну розкішно. — Встає, обтягається і натягає на обличчя вираз жартівливої поважності.

Гармідер збільшується. Чути, відчиняються сінні двері, затупотіло в передпокоїв "Роздягаються" — думає сотник. Із розставленими обіймами готується зустріти своїх приятелів і тільки хильнулися двері, сотник викрикує: — ааа! Друзі...

Решта слів застрягло в горлі. Він остовпів. Очі баранячим рогом пролізли на верх, а руки мимохіть піднялися догори й так задубіли. Перед ним, замісць приятелів, стали дві потужні постаті з револьверами, направленими в, його груди.

Не голосно, але впливово, попрохали вони підняти його “руки в гору" й "іменем повстанчого комітету" дозволили потурбувати його арештом. Сталося все так несподівано й швидко, що він навіть не встиг сказати слова. Одягнувся й вийшли надвір.

Там звичайна зимова передріздвяна тиша. На груниках прищулилися й мовчали хатки гуцулів. Рідко в якій світиться вікно.

Сотника посаджено в санки і відвезено в напрямку сільської хати. Там десь і Браш шукає своїх Шровбу і Водічку.

 

15

 

Розлютований Йонаш, вийшовши від коменданта, кидається в санки й прожогом з місця пустив коні в чвал. Нічого не вдієш. Небезпека неминуча. Мусить, якнайскоріше додому, полагодити деякі справи й на цілу ніч до Рахова.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_gory_govoryat.docx)Ulas_samchuk_gory_govoryat.docx
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_gory_govoryat.fb2)Ulas_samchuk_gory_govoryat.fb2