Улас Самчук - Гори говорять! (сторінка 26)

Голова суду задає Йонашеві питання. Йонаш відповідає так, або ні. Він свідомий своїх вчинків, але до вини не признається. Він знає, що його присуд закінчений, але чує себе щасливим, що гине за ті ідеали, що подиктовані йому найвищою волею — батьківщиною.

Кінець. Проситься всіх встати. Читається присуд.

"Надзвичайна воєнна комісія для боротьби з протинародніми й протидержавними елементами, іменем Української Народньої Республіки, на свойому засіданні 10 січня, 1919 року по спільній нараді в справі Миколи Йонаша, уро

дженого (— —), літ (— —), жонатого, віроісповідання католицького, обвинуваченого народнім судом у поповненні черги злочинів проти народу й Республіки, що виявилися в безустанному сліпому переслідуванні нашого населення за мову, народність, перед війною, у масовому вішанні невинних селян при оголошенні війни, у шкідливій чинності проти народу від початку революції й у смерті вояка революційної армії, при виконуванні ним службових обовязків. Пристосовуючи до обвинуваченого закон обовязуючий на території бувшої Австро-угорської монархії від року (—) кодекс воєнний, параграф (—), уступ а, б, в; — надзвичайна воєнна комісія абсолютною більшістю голосів постановляє лісничого Миколу Йонаша покарати карою смерті через повішення.

Присуд має бути виконаний дня 11 січня, б. р. до години дванадцятої.

 

Підписали:— голова, писар і члени.

 

Моє прізвище згучно пронеслося серед тиші. Йонаш байдужий. Після голова питає, що хоче ще сказати засуджений... Нічого.

— Яке маєте останнє бажання?

— Повідомити родину й віддати їй мої рештки.

— Родину вже повідомлено. Відвести!

Покидаючи будинок нотарського уряду, мені доручено писаний наказ, що варта над засудженим Йонашем покладається на мою особисту відповідальність, яко коменданта Ясіня. Начальник варти підлягає моїм наказам. Приймаю до відома, роблю відповідні розпорядження й зовсім знесилений вертаюся на своє помешкання.

 

21

 

Здивувався, що в кімнаті моїй світиться. Входжу й застаю Кіті!

— Панно Йонашівно! — викрикнув я. — Яким чином? Хто вас сюди впустив?

Кіті спокійно, зігнута, у чорному, сидить на канапі в куті. Їй холодно й невигідно. Обличчя її не бачу. Чорна сіточка крепу заслонила його. У кімнаті півтемно й холодно. Підходжу до лямпи, збільшую світло й сідаю за бюрком. Кіті поволі зводиться та й іде до мене. її рівна струнка постать зупинилася в віддалі двох кроків від бюрка.

— Пане Цокан! — сказала вона й затялася. Деякий час тиша. У мене в голові гарячий туман. Не знаходжу слів, хоч розумію, що щось мушу сказати.

— Хто мене сюди впустив, питаєте? — починає Кіті. її голос зовсім слабий, зневірений. Говорить через силу. — Хм ... Хто мене сюди впустив? А я знаю... Ніхто. Хо-хо-хо! Боже мій! У мене немає сили й як дозволите, сяду.

Я зірвався й швидко підставив їй стілець.

— Вибачте мені, дуже прошу. Я такий розтрачений і грубий.

Кіті одразу опустилася на стілець. Подумавши, каже;

— Маєте багато праці. Ви перетомлений. Потребуєте відпочинку... Мама моє лишилася сама дома. Вона тепер зовсім вже не говорить. Бувало, ви ж знаєте. Кіті те, Кіті це. Ти, Кіті, не так робиш... Ти, Кіті, не шануєшся. А тепер уже мовчить. Боже мій! Вона така бідна, така бідна... і гарна вона. Голова зовсім, зовсім посивіла. Це тому, що була чорна... Це тому... Вона була така ж чорна, як я, а ви ж знаєте. Чорні люди дуже скоро сивіють.

— Ах, пане Цокан! — говорить Кіті дальше. — Ви не дивуйтеся, що так говорю. А що ж я маю сказати? Йшла до вас — думаю: вижене. Не йди, Кіті. Знаєш, як ти поводилася з ним. Але куди ж я піду? До вас не йди, туди не йди... Ну, куди ж я піду? Зайшла, сіла й сиджу. Там той ваш джура ввесь час голову зза дверей висуває. Не бійтеся, кажу. Нічого в вашого пана не вкраду. Не бійтеся. Сиджу, дивлюся на ваш стіл. Скільки на ньому паперів. І пригадала ваші оповідання... Пригадала всі ваші слова. Ах, які то були слова! Скільки їх було! Памятаю кожне, чітко й виразно. І ще б не памятати. Що ж маю тоді памятати? Я недавно познайомилася з одною родиною. Зайду, а там старенький дідок у хаті на лаві сидить, кашляє й курить люльку. Він дуже приємна людина. Сивий, маленький. Як говорить, стоїть. Ноги під ним тремтять, але сісти не хоче. Ми з ним заприятелювали. Після сталося в нас нещастя. Ви ж знаєте. Думаю, піду до Дмитра. Вийшла та й іду. Маму саму покинула. Вона, мабуть, уже спить. Може й спить, бо вона кілька ночей зовсім не спала. Встане, ходить, думає. Я також не сплю, ходжу й думаю. Ходимо обидвоє цілу ніч, цілу довгу зимову ніч. Мама часом починає дивно співати й я страшно за неї боюся. Все ж може статися. Що, ні? Одного разу взяла ваше писання. Знаєте? Те, що з італійського фронту. Мамусю. Послухай. Сіла й читаю їй. Бідненька слухає, слухає. — То ж ти, Кіті, не читаєш, ти говориш сама. Ти не дивишся на папір. Ти щось видумуєш. А сльози в неї біжать. А я кажу: — "Ні, мамусю. Я читаю. Я дивлюся в простір і там далеко, далеко горять літери. Ти їх не бачиш?" — "Ні!-— каже мама. — Я їх зовсім не бачу". — "Хіба ти, кричу, не бачиш, що он написано — Далека Кіті! Боже мій, Боже мій! Не бачиш ти того "далека". Дивися. Он воно горить. Кіті, Кіті, Кіті! Скрізь Кіті. І нащо ви дали мені таке імя? Завжди буду скаржитися на вас. Мені тепер здається, що цілий світ тільки навколо мене крутиться. Це мабуть тому, що я себе дуже люблю. Знаєте так часом страшно люблю... От, іноді приходить думка: нащо ти живеш? Чи не ліпше було б покінчити? Ліпше. Бо ж нащо живеш? Хіба я знаю нащо? Що з того, що маєш голову, очі, думаєш і дивишся на білий сніг. Що дійсно з того? Краще не жити. Вмру. Але як подумаю, як подумаю. А що ж тоді залишиться, як я загину? Нічого ж тоді не залишиться. Боже, то ж тоді нічого не залишиться, що ні? Мені стане шкода й знов живу. Живу й живу. Тяжко, серце болить, не люблять, ненавидять, гидують тобою! А я .... уявіть, живу. Вчора вийшла в гори. Не було в нас чого їсти. Мама хоче їсти. Вона мовчить, але ж я знаю, що коли людина два дні не їсть, то напевне хоче їсти. Пішла в ліс, думала щось застрілю. Нам, слава Богу, українці залишили одну стрільбу. Взяла її і пішла в гори. Йду й думаю. .Сніг такий білий, смереки такі зелені. Вигнала зайчика й мала стріляти. Ні, думаю. Хай він собі біжить. Хай біжить. Не стрілила й так мені зробилося приємно, що почала бігти й після обняла смереку, довго горнулася до неї й довго з нею плакала. Боже мій! А я й не знала, що смереки бувають такі ніжні, такі чулі. І після того, як його вмерти?! Хіба ж можна після того вмерти? Ну, скажіть ви! Ах, ви! ви!... Дмит...

Тут вона сильно захлипала й протягнула перед себе руки. Я сидів, мов камінь. Слухав її щебіт, що летів до мене з якоїсь прірви наповненої болями й страданиями, залитої клекочучими й пекучими сльозами. Сидів нерухомо й тупо дивився на протягнуті руки. Вони довго держалися в повітрі, а після почали тремтіти й поволі опустилися. Кіті схилила голову й мовчала. Настала мертва тиша. По часі Кіті підводиться й, байдуже говорить:

— Ну, я піду. Це дуже негарно, що я тут з вами одна, серед ночі. Це ж ніч. Дійсно це ніч. Смішно так. Чому ніч, а не день. Треба йти. Все ж таки треба кудись йти. Може вже й мама прокинулася. Хто його знає. Прокинулася, шукає мене. коло себе й гукає. Ми тепер спимо на одній постільці. Вона така маленька й зовсім мені не заважає. Тепер вона прокинеться й гукатиме: — Кіті! Кіті! А Кіті зовсім нема. Вона Бог зна де вештається полночах. Вона пійшла до вояка в кімнату, сіла перед ним і плаче. А вояк сидить німий і твердий, як справжній Ганібал, як Наполеон, як ... Що йому до плачучої дівчини. Він боїться її, боїться до неї доторкнутися, бо він думи злі носить про неї. Він думає, що хочу очарувати його й просити за осудженого батька. Ха-ха-ха! За засудженого батька. Ні, я не прийшла за нього просити. Я не прийшла чарувати. Очаровані й божевільні не чарують і не просять. Я прийшла поскиглити перед Ганібалем, перед Наполеоном. Прийшла й принесла йому наболілу душу. Ах, нащо йому моя наболіла душа? Нащо вона взагалі, та душа?!

Хвилинку помовчавши, Кіті говорить далі. Я слухаю. Слухаю й мовчу. Слухаю й знаю, що мушу. перервати її мову, мушу вивести її, одвести кудись і віддати під охорону, але не можу. Вона весь час говорить.

У вас тут так гаряче. Мені так стало гаряче. У мене на чолі піт. Це так дивно. Ага. От я й пригадала. А вже хотіла йти. Ще трошки мушу присісти. Пригадала ще одну думку, що нераз мучила мене. Може вам це й не цікаво. Дуже можливо, але все одно. От я собі нераз думаю, що то таке? Тут я не можу вам якось виразно висловитися. В мене є цікава й важна думка, але я не можу її висловити. Ну, от хоч би я. Я колись вигнала вас від себе, а тепер сама до вас прийшла. І ви думаєте, що прийшла отак собі, поскиглити перед вами, похвалитися своїми думами? О, як ви мене не знаєте. У мене є інші наміри. От буває так нераз, що вам засудять когось на смерть. Засудять вам батька, чи матір. То буває багато. Це було часто спочатку війни. Скільки тоді було невинно засуджених на смерть. Скільки було нещасних плачучих і страдаючих матерей і діток. Боже, як глибоко чую їх біль, як страшно, як невимовне. Чую, як рветься їх серце й груди заливаються пекучою кровю. І я думаю, що ті, що більше всього вбють, що ті якраз найскоріше загинуть. Що ви на те, пане Цокан? Чому ви мовчите? Ви не погоджуєтеся? Ні? Ну,добре. Не можна ж дійсно тепер зо мною погодитися. Це зрозуміло. Ще не прийшов час сильних людей. Одного разу...

— Але, пане Цокан. Встаньте краще й викиньте мене за двері. Що це я справді за виклади моралі читаю. І яке мені діло до тих людей. Ну, я вже йду. Я вже направду йду. Ось вже встаю ... Не знаю навіть, що маю сказати вам на прощання. Можливо не побачимося. Хто його знає... Хто його може дійсно знати. Може ви підете завтра в бій і не вернетеся. Може й піду й не вернуся.

Кіті підійшла до мене. Я мимохіть дещо відхилився. Вона усміхнулася надзвичайною усмішкою. Це було благання, любов, острах і страждання. І в той же час Кіті раптом клякнула й стала передомною на вколішки, Я кинувся зводити її. Вона піймала мою руку й почала цілувати. Вирвав руку. Піймала другу.

— Кіті! Що з вами? Кіті! Встаньте! Не можна так Прошу й наказую вам устаньте!

Але вона не встала, зовсім зівяла й впала на долівку. Підняв, підніс на канапу й положив. Вона зовсім зблідла, очі заплющені.

— Кіті! Що з вами, Кіті?

Вона розплющила очі й проговорила: — Дмитрику! Ти кажеш, — Кіті? Ти ще не забув того імені? Ти ще не забув? Не забув? Мені нічого. Це так. Це щось сталося. От зараз мине. У мене кепське серце й я мало тепер їм.

У мене раптом мигнула страшна думка. Адже ж вона говорила щось про полювання. Вона голодна. Вона нічого не їла. Нахилився над нею й помітив страшну голодову блідість. Кинувся мерщій до кухні, знайшов свою вечерю й приніс їй до кімнати.

Кіті подивилася на мене довгим поглядом. Після мовчки взяла кусник хліба з маслом й почала їсти. Їла мовчки й байдуже. Приніс їй гарячого чаю, приніс кілька яєць. Випивши шклянку чаю, вона оживилася.

— Ну, от бачите, що я вмію ще боротися зо смертю. Ні, ні! Вмірати ще час. Може й я потрібна на цьому світі. Тепер ще мама... Вона також голодна. Так, і вона голодна, і вона хоче їсти.

Я сказав, що зараз пішлю їй харчів.

— Ні, ні, ні! — запротестувала Кіті. — Вона не прийме харчів. Вона дуже горда. То вже знаєте ... Я що інше. Мені навіть приємно було вижебрати в вас шматок хліба. Мені хочеться бути вашим псом, вашою служницею, вашим попихачем. Хочеться, бо така вже моя жіноча натура. Я так довго не могла вас бачити, так довго змагалася з собою, але зломила себе. Уявіть, я навіть задоволена, що зломила себе. До чого тут моя гордість. А чому я, зрештою, заговорила про це? Це ж до діла не відноситься. Я вам вдячна за велику ласку до мене, вдячна й не забуду цього. Як смішно згучать ці слова.

Тепер маю ще один запит. Так просто собі запит, Не робіть собі з нього ніяких турбот. Я так лиш запитаю й усе. Скажіть мені... Мого батька повісять?

Перерва. Тиша.

— Ну скажіть. Прошу вас! ...

— Це не від мене залежить, це присуд суду — сказав Я байдуже.

— Ага. Це присуд суду. Так, так! ... А думаєте, що немає сили, що той присуд змінила б?

— Нащо ви питаєте мене такими запитами? Це справа вищої волі, не моя, не ваша. Ви про це самі недавно говорили. Це щось таке, чого не встані ми перемогти. Так мусить бути.

— Я розумію... Так мусить бути. Ще не родився лицар, що міг би виступити проти тієї вищої волі. Але мені все таки сумно... Сумно, що повісять його. Він не винен. Уявіть, він не винен. Не винен тому, що слабий. Ви перемогли його й це вже лишиться назавжди. Ви є переможцями! Ви ті сильніші, що без зброї фізичної вибили з його рук ту зброю! Це ви, гуцули... Розумієте? Може ви ще не добєтеся цей раз остаточної свободи, але стежка до неї закріплена за вами. Ви переможете, а батько мій — ніколи. Він тільки та невинна жертва, той полонений, що його даремне знищать. Мені хотілося б, щоб він жив. Він мій батько й мені треба захищати його. І коли його повісять, я не переживу. Це не можливо пережити. Я люблю його.

При цих словах уста її знов затремтіли й вона замовкла. Не міг далі дивитися на неї. Чув, що збожеволію. — Чого ви від мене хочете, Кіті? — викрикнув я. Вона гірко й боляче усміхнулася. — Нічого не хочу. Ну, чого я можу від вас хотіти? Ви тепер мій пан і бог. Я готова цілувати ваші підошви. Чого можу хотіти?

Але ж ви добре розумієте, що його немає можливості рятувати!

— Немає можливості ... — зовсім тихо шептала вона. —Немає можливості. Та ж я це розумію... Я піду! — і вона, глибоко зітхнувши, встала. — Будьте здорові. Дайтe мені вашу сильну руку. Вона мені тепер так потрібна, так потрібна. Навчіть мене бути такою сильною, як ви.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_gory_govoryat.docx)Ulas_samchuk_gory_govoryat.docx
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_gory_govoryat.fb2)Ulas_samchuk_gory_govoryat.fb2