Улас Самчук - Гори говорять! (сторінка 27)

Я дав їй руку, обняв і відвів до дверей. Була тиха й покірна. За дверима ніч і мороз. Куди вона йде? Куди ж вона піде тепер? Її зупинить і не пропустить варта. Все це розумів, але випустив її з дверей, вернувся і сів.

 

22

 

При відході Кіті не промовила ні одного слова. Вона пішла в морозний туман, певно борхається десь у глибокому снігу, мерзне. Вона так тендитно одягнена.

Зовсім тихо, лише чути, як цокотить кишеньковий годинник. Чую ще запах Кіті. Вчуваюся в той запах і в моїй уяві виникають давні образи. Сонце заходить. Груні й ліси в його сяйві стоять урочисто. Кіті маленька, ніжна панночка з усмішкою й чарівним поглядом. Вона щебече й обмацує мене, як екзотичне звіря з острахом, чи не вкусить воно. Після відчулася музика. Довго вслухався в ті згуки. Уявлялося безліч картин, безліч образів. Знов бачу Кіті. Ось вона далеко, далеко борхається в снігу, мерзне, падає, знов устає. Я стою, дивлюся на неї й зовсім спокійний. Чому не побіжу, не поможу їй? Ні, ні! Геть! Смерть між нами! Між нами гряниця смерті й переступити її не смію.

Не видержу самоти. Раптом зриваюсь і біжу до Павла. Сну нема. Не можу тепер спати. В одному вікні Павлового мешкання світиться. Застукав.

— Хто там? — чую хрипкий голос.

— Відчини. Це, Павле, я.

— Нівроком собі, — відчиняючи двері говорить Павло. — Але до речі. Допоможеш нам. Ми ще також не спимо.

У сінях темно. Павло пхає мене до кімнати. — Сюди, брате. Тут важливе засідання.

Коло стола двоє незнайомих і Марійка. Вона зривається й біжить мені на зустріч. Як був одягнутий, присів до столу. На столі розложена мала Мармарощини.

— Тут, Дмитре, така справа — говорить Павло. —

Ага, вибач. Що з Йонашем? Капут? Ну й гаразд. Собаці й собача смерть... Тут така справа. Дивись сюди. Ось тут наш фронт. Звідсіля нам треба робити наступ. Поперше мусимо заволодіти залізницею. Це головне. Мусимо зробити сильний і рішучий удар на них і розбити так, щоб вони вже не піднялися більше. Коли розібємо одразу те військо, що є тепер у Рахові, це значить остаточна перемога. Вони більше не встані будуть додати нові сили, бо в них дома заварилася така каша, що ледве чи висьорбають. Ходить про сильний і рішучий удар, що ним розібємо їх остаточно. Але для того мусимо знати конечно їх сили. Мусимо післати туди розвідку. Про це вже говорили й з головним командуванням, що воно такої ж думки. Марійка погоджується йти до Рахова, але за неї мусить бути якась певна порука на всякий випадок. Ми порішили післати з нею ще одну мадярку. Батька чи там чоловіка мадярки засадимо як заложника й хай тоді чіпнуть.

В цей час у мене миттю пролітає один план. Я схопився й кажу:

— Це геніяльно! Це необхідно зробити! Мусимо докладно знати силу ворога й маємо до того всі можливості. В мене тепер виник план. Тепер у нас є засуджений Йонаш. Його донька, що її добре знають скрізь, може зробити нам чудесну послугу. Вишлемо її з Марійкою, а я ручаюся, що вона виконає наші завдання чесно й сумлінно. Вона краще ніж хто може це зробити, тільки мусимо пообіцяти, що не вбємо її батька.

— Того гада мусимо повісити! — вирвалося в Павла.

— Я це розумію. Тепер війна й усі засоби треба використати. Можемо ми пообіцяти, але не можемо ручати, коли його пристрілить якийсь легінь, як це сталося з Розенкранцом.

— Е ні. Це неможливо. На це й Юра не піде. Раз суд, так суд. Засудили, значить кінець.

До нашого змагання вмішалися незнайомі старшини. — А по-мойому — каже один,— думка пана коменданта не кепська. Що з того, що буде пообіцяно нами, що не повісять. Йонаш напевно не втихомириться навіть після засуду й почне знова робити своє. А ми будемо тримати його на повідку й одразу цапнемо, а тоді вже й свята вода не поможе. Все одно, засуду не потвердила ще вища влада. Треба вплинути, щоб на деякий час відложили справу, а дочку його використати як розвідницю. Мусимо мати розвідку! Це необхідно. Ми нічого не знаємо, що в них там робиться. Так наступати не можливо.

Павло подумав і згодився. — Коли так, то раз-два! Негайно до праці! Дмитро шукає свою Йонашівну і то зараз. Нe сміємо гайнувати часу. Ми відправляємося до головного штабу. Справа до ранку полагоджена, а на другий ранок мусимо мати всі відомості. Не принесе нам їх та твоя Йонашівна, батька на сучок і кінець. Так і скажи їй! До побачення!

Вийшов знов на двір. Де ж Кіті? Де її шукати? В мене прокинулась якась жагуча радість. Хотілося самому бігти, знайти її десь у снігу, принести на руках і розігріти власним диханням. Прибіг до себе й одразу післав джуру, щоб її віднайшов і привіз. Мусять взяти коні. Вона напевно десь у селі.

І коли коні були запряжені, я не видержав. Поїду сам. Сів з джурою й поїхали. Запитали у кількох місцях варту й довідалися, що Кіті затримано й знаходиться вона в арештовці. Поїхали туди, викликали, взяли на сани й відвезли. Все те видно для неї було такою несподіванкою, що вона не знала, що має робити. Цілу дорогу мовчала.

Приїхавши, одразу почав з нею розмову. Почав з того, що є надія, чи краще є малюсінька можливість спасти "його" від смерті. Кіті була змерзла й змучена, але почувши ці слова, одразу ожила. Вона кинулася до мене й почала швидко питати, чи я кажу правду. Підтвердив. Вона не вірить. Це ж не можливо. Як то так? Хто це зробить Невже це станеться? Боже! Вона готова в огонь піти, загинути найтяжчою смертю за того, хто це зробить.

— Це, Кіті, чистий випадок і тут не є нічиї заслуги. Я не хочу смерті вашого батька. Не можу її хотіти. Я лиш використовую останні можливості уникнути її. І не мої це заслуги. Навпаки. Це не заслуги, а щось гірше. Я порішив використати навіть смерть вашого батька для добра своєї справи, Уявляєте ви собі це? Порішив використати смерть вашого батька й післати вас з однією нашою жінкою на розвідку до мадярів. Ви падали передомною, ви цілували мої руки. Я знаю, чому ви падали й нащо цілували. Можете ви піти на це, щоб стати нашою розвідчицею? Я вже наперед там сказав, що ви можете, що ви станете нею. Я опирався на ваші слова, що є якась вища сила, що вона поставить "ваш винахід" понад усе. І от тут тільки одна маленька можливість доказати, що та вища сила встані нам допомогти бути сильними по-вашому, так, як це вам уявлялося. Ну? Ви мовчите? Ви любите, докажіть, що ви можете любити з найбільшою жертвою й я тоді повірю в любов.

— Почекайте... Дайте подумати... Тут щось розминається з моєю любовю

— Немає часу. Ніч тікає, а нам необхідно зараз висилати на розвідку людей Ви мусите йти з ними й віддати нам усі ваші сили. Розумієте? Бачите, які ми жорстокі? Бачите, що й ми, гуцули, уміємо бути жорстокими, коли це необхідно. Ну?

— Трошки подумаю Чекайте... Дуже багато зміщалося. Смерть, смерть і смерть... Де ж життя? Дмитрику! Мій любий, мій великий. Ви стоїте пере домною й клевещете на себе. Правда? Ви хочете визволити мого батька. Хочете, щоб доказати вашу силу. Правда? Вам зовсім зайві мої послуги... Ви й без них зробите своє діло. Ви лише не хочете показати себе мягкосердечним і видумали цю жорстоку запону перед нею. Ну, й що ж Ну, й піду. От і піду й докажу вам і поможу вам не бути мягкосердечним, а таким же твердосердечним, як я. Ми обидвоє жорстокі. Наша гра не легка й не сентементальна. Я так це й розумію. Я іду й стану вашою шпіонкою.

— Помиляєтеся, коли думаєте, що тут кермують мною якісь людські почування. Ми вас просто використовуємо й усе.

— Не виправдуйтеся Я ж нічого не думаю. Дайте мені кусничок паперу, я напишу мамі Ви кажете, що вам потрібно зараз висилати людей? До Рахова? А батька завтра не повісять? І мамі зашлете харчі? Вона візьме. Напишу, що то я висилаю. Мені треба відпочити й набрати сили. Я вибилися... Треба зрівноважитися.

Я все підтвердив. Дав їй папір та й олівця. Коли писала, сильно тремтіла рука. Я нервово ходив по кімнаті: після сказав приготувати харчі для її матері й добрий сніданок для Кіті. А тепер вона мусить прилягти й заснути.

Відвів її до своєї постелі, допоміг лягти, а сам пішов до Павла.

Там порожньо. Нікого немає дома, лише на канапі лежить одягнута Марійка й спить. Спала так міцно, що навіть мій грюкіт у двері не розбудив її. Але двері не були замкнені й я ввійшов сам до середини. Сів напроти Марійки й дивився на її блідовате, гарне, змучене личко. Що дійсно сталося з тієї полохливої, кволої гуцулочки. Її шкуряна куртка, кобур, високі чоботи. Хіба це та сама Марійка? Та гуцулка? Русинка? Та соромлива, тиха й боязька? Ні, це вже не вона. Це жінка нової раси, сильної й незнаної. Вона віднайдена й виявлена світові. Це Українка.

Увігнався Павло. Засикав на нього, вказуючи на Марійку. — Нічого. Вона може спати й під гарматню стрілянину. Призвичаїлася.

Все гаразд. Йонаш покищо живе. Йому це буде повідомлено до раня. Ледь світ, наші розвідчиці мають вийти Твоя готова?

— Відпочиває.

— Хай відпочиває. Не капризиться паненя?

— Ніколи. Біда навчить ворожить.

— Маєш рацію.

— Тепер вони пізнають, що гуцул і українець це одно й те саме. Ми їм докажемо, що значить бути українцем. Я, чорт бери, аж тепер пізнав присмак того слова. Гордість, повага себе, мета! От коли гори заговорять нашою мовою, мовою дужих і свідомих дітей великого народу. Прекрасно це! Розкішно, брате! Ну, але немає часу. Підемо до тебе. Мушу зазнайомитися з панночкою.

Мені хотілося якнайбільше протягнути час, щоб Кіті відпочинула. Запропонував і собі годинку заснути. Павло не погоджувався, але врешті решт мусів. Ми вже навіть не встані говорити.

Кіті почувши, що має йти з Марійкою, зраділа. — Я вже так давно хотіла пізнати цю героїню нашого роману. Це ж, Дмитре, роман. Колись мені так сказав тато.

 

23

 

На всіх двірцях снували безконечні черги вагонів. Велетенські паротяги, рухаючи стальовими ліктями, поважно, мов циркові слоні, проходжувалися по рейках. Горять зіркаті очі, з ніздрів прудко вилітає сердите дихання. Коло вагонів у нічному морозному тумані безупинно снують сірі постаті. Праця клекоче. Сотні тяжких ніг гупонять по замерзлому помості. У касарнях рух і напруженість. Ще не зійшло сонце, а згуки сурми просікли морозяне повітря.

Біжать вояки, одягаються, чистяться, готуються до виступу. На площі каменем втоптано замерзлий сніг. Військо стислими лавами виступило в напрямку Кевелева.

У годині вісімнадцятій дижурний штабу висилає телефонограму:— Гальо! Тут Ясіня. Наше військо розпочало воєнні операції. Бойова лінія Близниця-Менчіль. Мета — опанувати Рахів. Сили ворога значно переважають наші. Позиції закріплені міцно.

"Гальо, гальо! Агенція "Ройтер". Українці розпочали наступ на сході Мармарощини. Вони стремлять опанувати Раховом і Мармарошським Сиготом до гряниць етнографічної Мадярщини".

"Алло! Слушайте! Всем редакціям і савєтам! Агентура преси савєтов "Оста". Петлюровскіє банди вазабнавляют нападеніє на пралєтарят Вєнгрії. Бедняцкое насєлєніє сьол і гарадской пралєтарят аказивают упорния сапратівлєнія хіщніческім планам бандітов".

------------------------------

Ще не вернулися наші розвідчиці, як мадяри рухнули проти наших застав свої рахівські військові відділи. Прийшлося кинути на фронт усе, що могло носити й володіти військовою зброєю. Я з коменданта зробився командуючим скорострільною "бригадою".

Мороз починав спадати й над вечір випав нагальний, лапатий сніг. Під Тисою, в ліску, звичайна колиба заховала наш польовий штаб. Передова лінія за Кевелевом на груні Буковинка, в тому місці, де він сходиться з Тисою. Над самою прірвою, що з неї. видно чудовий, убраний льодовими френдзлями водоспад Труфанець, розмістилася моя бригада. Безупинно вергає густий сніг. Дерева обтяжені ним і гнуться до долу. Спочатку бавилися в перестрілку, але коли стемніло, пройшов наказ застановити вогонь.

Втихло по обох сторонах. Сніг далі густо засипає гори. По лінії фронту стоять вартові, вперто змагаючись із сніговою навалою. У півкільометровому від передньої лінії віддаленні, маневрує наш імпровізований броневий потяг.

Тиша. Скорострільна частина, вкопавшись у снігових завалах під віттям величезних смерек, напружено чекає наказу. Віти смерек набірають снігові нарости, гнуться, стрясають, ніби попіл цигарки, і набірають знов. Набряклі чеканням люди й їх машини заніміли. Мене покликали до штабу.

Передаю команду заступникові, зтрушую з себе купу снігу й віддаляюся в темноту. Йду вниз навмання без стежки, глибокою сніговою цілиною. Навкруги ні одного вогнику, ні єдиного згуку. Передомною сіра, непрозора порожнеча. Кожний ступ, ступ у невідоме. Видається — протягнеш ногу, ступиш і полетиш у прірву темноти. Але ступаєш і чуєш спертя, борхаєшся, груди хвилюються, ніздрі втягають вогке повітря, на чолі зявляються теплі крапельки, що, змішавшися з холодними на щоках, стікають по обличчі вниз. Здається, йдеш по дні океану зо сплющеними очима й міцно затиснутими устами. Холодна солоновата вода лишає на устах свій присмак, а ноги борхаються у зачіпних поплутаних водорослинах.

Нарешті перед самим носом, вигулькнули з темноти смереки. Обтяжені снігом, подібні на китайські пагоди. Між вітами мигнув огник. Наткнувся на варту. Хто там? — Відгукнувся гаслом і пішов далі. Опинився коло дверей колиби.

У штабі повідомили, що маю йти в долину, до Кевелевської школи. Там на мене чекають. Хто чекає, невідомо. Знов борхаюся снігом, знов бреду глибоким океаном і за деякий час опинився коло школи. В одному вікні, від вулиці світиться. Входжу на подвіря й стукаю.

 

24

 

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_gory_govoryat.docx)Ulas_samchuk_gory_govoryat.docx
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_gory_govoryat.fb2)Ulas_samchuk_gory_govoryat.fb2