Улас Самчук - Гори говорять! (сторінка 29)

— По-перше — гостро заявив Павло — ми не прийшли сюди з вами розводити жарти, по-друге, цей пан зовсім не розуміє вашої мови й можете з ним говорити через мене, але тоном, що ним належиться говорити не з авантуристами, а висланими людьми з табору, ваших военних противників. Інакше ми ухиляємося від будьяких з вами розмов. Ми цього не потребуємо.

Гостроносий чоловічок поблажливо посміхнувся. — Добродію Цокан — заявив він десь звисока, не дивлячися на свій куций зріст — не можна вважати воєнними противниками своїх власних збунтованих горожан. Ця земля тисячу, літ належала Мадярщині й хто б на ній не мешкав, належить виключно мадярському народові. Але даруйте. Мушу закликати пана управителя жупи, що тут якраз перебуває

Чоловічок відійшов.

— Ми тут зовсім зайві. Це свинство! Бачу, що з ворогом добра розмова лише гарматами. Це ясно. Додому!

В той саме мент викотилося з дверей бочкоподібне людське сотворіння з англійською люлькою в зубах. Воно рівнож висловлювалося виключно по-мадярськи, але дещо інше ніж його попередник.

 

Сюсюкаючи, бочкоподібне створіння заявило, що має намір розмовляти лише з чужим старшиною. Рівно ж воно заявило, що з Україною вже ведуться окремі переговори й що ці тут майже зайві. — Тепер ще говорю до вас, як свого. — І тикнуло на Павла грубим коротким пальцем.

— Ніколи не вважав себе вашим — заявив Павло.

 

— Ну, про це пізніше — перебиває бочкоподібний панок.— Не маю на філософію часу. Моя думка — ввесь той ваш карнавал уважаю за бунт. Розумієте? Наказую негайно розпустити ту вашу банду, повернути все пограбоване державне майно й видати в руки справедливості проводирів. Інакше буде зле. До побачення!

І бочечка обернулася, рухнулася вперед і віднеслася. Павло не міг від люті проговорити слова. Старшина післанник не розумів нічого й стояв, як приголомшений.

 

— Додому! — крикнув Павло. — До бою! Заліза їм, чортам, не слів.

І обидва післанці направилися до відходу. Але в ту мить з дверей виступило двоє озброєних людей, що заявили, що Павла Цокана затримують і арештують.

Павло скипів і мацнув за пістоля, але проти нього виставлено дві крісові цівки й скомандувано, негайно відложити зброю. Павло здався, а поручника виведено й відіслано назад до Ясіня. При відході йому заявили, що Цокан лишається заложником за арештованого в Ясіню Йонаша й лише тоді видадуть його, як ті випустять арештованого. Павло, прощаючися, сказав:

— Йдіть і скажіть на мене не зважати. Приготуйтеся й вдарте, але вдарте так, щоб чортам у пеклі стало весело. До побачення! Передайте усім привіти, а коли б прибула Марійка, хай не журиться. Докажу, що потраплю не гірше від неї розрахуватися з боржниками!

Старшина мчав назад до свого війська й ніс гаряче переконання, що тільки зброєю й залізом говорять із тими, що носять імя — ворог.

 

26

 

Вістка, що приніс із собою післанець, блискавично рознеслася по цілому фронті. Все збурилося й забажало помсти. По цілому фронті пробіг гострий наказ, щоб то не було, добути Рахів. Павлові слова передавалися з уст до уст, бурили й підбадьорували.Камяніли затиснуті уста, затискалося й обкипало люттю серце. Вперед, вперед! Перемога чи смерть! Нема звороту назад. Помсти! Нас розсудять залізо й гармати, кровю напишемо договори й печать смерті ворога закріпить їх! Все на фронт! Усе, що живе й може нести зброю!

З Ясіня швидко прибували нові рештки сил,закріплялися наскоро позиції, творився новий броневик. Вояки чистять зброю, клацають сердито замками й зубами, гармати наводять на ціль.

У десять годин відкривається вогонь.

Кіті відвідала матір і вернулася до Ясіня.Сірий, набряклий туманом ранок. По небі сунуть величезні загони хмар, спадають від тягару на гори, чіпляються шпилів і з боєм прокладають шлях вперед.

Гуцул з далекої Косівської Поляни привіз конем знеможену Марійку. Продерлися дикими плаями, високими горами, кудою в зимову пору не ходить ні одна людська нога. Марійка ледве жила й немогла зовсім говорити.

Кіті перша почала розтерати хворій пограбілі руки, напувати гарячим чаєм і положила її відпочинути. Зараз заснула камяним сном. Лежала на постелі горілиць, бліда, з опалими щоками, майже без дихання. Кіті метушилася коло неї й тяжкі болючі думи краяли її мозок.

Скоро пічнеться наступ. Батько й Павло в небезпеці. Хто знае, чим скінчиться. Марійка не переживе смерті Павла. Боже, Боже! Що робити? Коли б зупинити боротьбу, виміняти Павла, звільнити батька. Краю мій, любий, болючо-коханий! Що чекає тебе?!

Кіті гасала по кімнаті, не знала, за що взятися. Після порішила бігти до батька. Доб’ється від нього прохання, щоб звільнили зараз Павла. Він мусить просити тих, щоб звільнили його. Мусить! Інакше вона вмре на його очах.

Добігла до в’язниці, бігає, шукае доступу до арештованого, але це не так легко. Тепер до в’язня нікого не допускається. Куди, до кого вдатися, щоб пустили? Всі на фронті. Глянула на годинник — вісім. Побігла на пошту й сполучилася телефонічно з польовим штабом, а через нього з Дмитром Цоканом. Той сказав щоб пустили. Наслідки взяв на свою відповідальність.

По короткому часі, Кіті увійшла знов до тієї кімнатки, де перед кількома місяцями мала бурхливу розмову з батьком. Усе те саме. Стіл, стільці, тільки обставини змінилися.

Увели Йонаша. Блідий, опалий, постарілий. Спочатку ніби не пізнав Кіті. Пізнавши, здається, зрадів і усміхнувся.

— Це ти, Кіті? Як сюди дісталася?

— Це я, тату! Багато казати. Не можна гаяти ні хвилинки часу. Прийшла до тебе в важливішій справі. Ходить про твоє життя й життя ще одної людини. Все залежить, як поставишся до того ти.

І Кіті швидко оповідає, як стоїть справа. Вона вся горить. Щічки запалали червоною барвою. Очі блищать. Батько слухає байдуже,байдуже дивиться на захоплену дочку й обличчя його не виявляє найменшої зміни. Дослухавши,подумав і каже:

— Ні, дочко. Не бійся за мене. Я, бач, зовсім спокійний. Я буду живий. Люди, що підписують смертні приговори й не виконують їх, не встані бути небезпечними.

— Тату! Що ти кажеш? Це я купила ціною власного переконання, невиконання такого присуду.

— Не приймаю, дочко, такої жертви. Ти, моя дочка й ти ходила жебрати в ворога помилування. Ти своєю честю й ганьбою платиш за ласку збунтованого мужика. Не хочу тієї ласки! Ціною власного життя... Хто вимагає від тебе цього?

— Батьку! Немає часу на розумування. Треба жити, для того, щоб боротися за свободу.

— Не хвилюйся, дочко! Йди собі до своїх приятелів і скажи їм, що можуть робити зо мною, що їм захочеться. Я готовий умерти, але вмерти без ганьби. Я рівно ж тішуся, що смерть моя окупиться смертю одного ворога, а тому ніколи не вийду з вязниці, поки мене не визволять переможні наші сили.

— Тату! Тату, що ти говориш? Що ти говориш? Ти вже не знаєш, що ти говориш.

Йонаш устав. — Досить, дочко! І не благай, і не плач! Марно. Жертов твоїх не потребую. Вертайся до них, падай на коліна, гризи землю, благай... Мене ж більше не вблагаєш. Не під такою планетою роджений. Мій закон, закон честі й сили. Я не попущу й не скорюся, бодай приходилося розлучитися з життям. Краще вмерти свобідним, ніж жити рабом.

Кіті оніміла. Кіті не знаходить слів. Встала, випросталася. Гострий, повний жалю й обурення погляд. Батько не видержав і відвернув голову.

— Тату!... — через силу прошептала Кіті. — Тату?! Ти направду не підеш звідсіль?

— Направду! — проговорив він з притиском.

— Ти хочеш умерти? — знов прошепотіла вона.

— Я хочу перемогти — сказав батько.

— Тату! Благаю тебе! Я хочу, щоб ти жив! Хочу, щоб ти жив! Ти мусиш жити, мусиш! Не вірю в смерть! Тату, не вірю в смерть! Ти мусиш жити, для неї, для нашої батьківщини!

Кіті заридала. Батько непорушне, мов камяна статуя, стояв перед нею, що ридала. — Нікчемне, розніжніле покоління! — прошепотів він крізь зуби. — Не бути вам свобідними! Воля купується залізом...

— Ні! — викрикнула Кіті. — І любовю! Йонаш обернувся й вийшов.

— Боже мій! — думає Кіті. — Він навіть не попращався зомною. Куди-ж тепер? Що тепер? Бігти! Бігти на війну, вогонь. Зупинити її, бо в ній сконає батько й його влада. Божевільні, безсилі раби з лицарськими словами на устах. Загинете!

І вона бігом побігла до Кевелева. Вона прибіжить до Дмитра, молитиме його не стріляти. А може... А може... Божевільна дівчино! Куди біжиш? Дивися, он сонце зійшло, хмари роздерлися, гори шпилі глянули назустріч сліпучому сонцю.

Промінь з небес вдарив на землю, переливається й горить срібна планета, дерева співають гімн, водоспади рвуть льодяні перешкоди й дзвонять, на цілий світ дзвонять! Куди біжиш, божевільна дівчино?!

Але Кіті біжить. Вона не чує закликів сонця, гір. Перед нею смерть, жорстока й невблагана. Хто переможе?

В ту мить, як вона була під горою, здрігнулася земля, гарматня сальва пронеслася над горами, зареготали скоростріли. Огонь. Здвигнулись і заговорили гори.

Кіті злякалася, але не зупинила бігу. Вперед, усе впред! Копається в глибокому снігу, падає, рветься, зводиться й біжить далі. Дихання розриває груди, очі заливає гарячий піт. Під ногами двигтить земля, впереді реве страшна потвора, над головою рвуться шрапнелі.

Не видержить, впаде. Ще трохи сили. Де Дмитро, той найліпший, найсильніший! Де він? Гей, зупиніться! Замовчіть гори! Не кричіть!

Кіті біжить, Кіті рве, дряпається вперед. Сніг мягкий, глибокий, сонце вирвалося з-за хмар, вдаряє об білу поверхню й сліпить очі. Вона рветься вперед, щоб вступити в бій зо стихією, з горами. Вона любила, вона бажала перемоги батьківщині, вона поклала на карту гри всі сили, всі скарби розуму й серця. Коли ж ні, вона віддасть себе, ляже під скоростріл коханого й тоді кінець. Він не переступить через її труп.

А гори ревуть, клекочуть. Гори палають огнем, дихають гнівом. І нарешті Кіті на верху. Снігові закови. Он скорострільні гнізда. Кілька смертоносних машин завзято розсипають по горах свої пекельні реготи. Коло них червоні, сердиті, з палаючими очима, люди. Он і Дмитро Так, це він. Зігнувся, припав до скорострілу. Він сам власними руками розстрілює її батьківщину.

— Дмитре! — крикнула вона. — Дмитре!

Але Дмитро не чує. Клекоче сердито скоростріл. Дуднить земля від гарматніх зривів. Кіті ще гукає, підбігає зовсім близько до нього, але в той час по цілому фронті прокотилося гучне "славааа"! Скоростріли вривають свій клекіт. Працює гармата. Зо снігу зводяться люде, безліч людей і з криком біжать у долину.

В той час Кіті підбігла до Дмитра. Зобачивши її, він зірвався й увесь розчервонілйй, захоплений крикнув: — Кіті! Глянь! Там гори прокинулися! Бачиш? Дивися, радій! Ти не можеш цього зрозуміти, ти не відчуваєш. Ти не повіриш моїм словам, але заклинаю тебе — почуй! Гори ж говорять!

Але Кіті не чула його. Вона вперла зір у роздяглий перед ними простір, на широку долину, що збігає до Тиси, що по ній у безладді тікали мадярські вояки. У неї затуманилося в очах. Ноги тремтять і підгинаються. і — Кіті, ти плачеш? — гукає Дмитро. — Біжи до них! біжи за ними!

— Славааа! — вирвалося з її уст, зібрала рештки сил й схопивши Дмитра за руку, рванулася вперед.

Скорострільчики зірвалися зо своїх гнізд і побігли за Дмитром і Кіті.

 

* * *

 

Минули роки. Стоячи над рівною синьо-зеленої барви прозорою, як кришталь, поверхнею гаті Апшинець, у мені родяться дивні, неймовірні спогади. Передомною великий, гострий, ніби кінець стріли, трикутник води. Зправа й ліва, до самого краю берега, збігає амфітеатром пишний ліс, а над усім в перспективі випнувся забутий сталевий шолом Чорної Клеви.

У віддалі направо, свавільно й дико по вчовганих камяних яругах, убрана в пінні шати, спадає легка, мов лань, річка. Гремить і вирує розбита прозора вода, струнко стоять густо-зелені смереки, цвітуть квіти й вється блакитний метелик.

Ми виїхали на прогульку. Я, Кіті, наші спільні приятелі — маляр Скобчевський і доктор права, а в дійсності торгівець і співробітник нашого підприємства, Сталь Роман. З нами великий пес-бернадин Льорд.

— Ні, дорогий приятелю. Звідсіль, станьте тут... Так. Звідсіль більш релєфно виступають контури гори й верхи смерек відливають бурштином. Не правда?

Мій приятель згоджується, умощує мольберт, розкладає барви, озброюється палєтою, пензлем і, скупчивши свою увагу в одну, що знаходиться на шпилі Чорної Клеви, точку, починає класти на полотно мазки.

Доктор Сталь розстелив на колінах велику військову мапу, зігнувся над нею й, з неменшою від Скобчевського увагою, зазначує на ній точки. Кіті в білій сорочці та чорній спідниці (мій улюблений одяг) сіла на розістеленому килимку й розгортає книжку. Присідаю до неї й слухаю її мельодійний голос:

... "і от я лицем в лице з Лілі, — читає Кіті. — Вона мовчки придивляється до мене, намагаючися піймати те нове, що додали до моїх рис обличчя ці пятнадцать років. Але цього їй не вдалось піймати. Вона, як і в колишні часи, коли я вмів так весело сміятися, вперто шукала розгадки в моїх очах і моїх зубах, але тепер вона таїлась у моїх втомлених повіках та щільно затиснутих устах...

Далі слова виховзають із моєї уваги. Чую лише злиті згуки голосу й бачу смутні обриси її голівки. Вона ще й досі носить прізвище Йонаш, хоч, здавалось би, варто його змінити. На це свої причини, що про них тут не час розводитися. Дивне це дороге й незрозуміле мені сотворіння. Вона лишилася кілька років тому своєї матері, відріклася від батька й привязалася до мого гнізда. Одначе прізвища свого не забажала міняти.

Довгими зимовими вечорами, вона сидить перед голосномовником радіоапарату, щонебудь робить і слухає передачі з Будапешту. Іншої, навіть музики, радіопередачі, не хоче знати. Вона й до сьогодні переконана, що все найкраще в світі є мадярське, що цілий світ, то Мадярщина, що українська мова, мова мужиків, а ввесь мадярський народ, — графи та принци.

Вона сміється зо свого переконання, але це не міняє справи. Сміх її гіркий і зломаний. Переконавшися раз, вона не в стані змінитися, одначе вона надзвичайно мила, неймовірно приваблива й жар її неспокійного серця ніколи не Згасає. Під монотонні згуки її читання в мене виринає безліч спогадів. Хочеться багато розважати, хоч знаю, що це зайво й не практично. Але всетаки перебрати в памяті події минулого, згадати людей, що кровю писали суворі сторінки недавнього минулого, варто й необхідно.

Варто згадати Павла. Він мало, мало не став жертвою нашої перемоги, але після далося врятувати. Його виміняли за Йонаша, що він й після приходу до нас румунів, не перестав робити нам прикрості. Кіті змагалася, боролася з ним, аж поки не прийшло в них до остаточного розриву. І батько і дочка по-свойому мають рацію, але по-мойому не мають її обидвоє.

Павло з Марійкою Одружилися, одначе події, пережиті тією жінкою, не лишилися безслідними. Нервів її не дається привести до спокою, не дивлячися на дбайливе до цього відношення всіх членів нашої родини. Вона спричиняє Павлові чимало турбот і життя того подружжя зовсім не ідилійне. Воно часто нагадує гірку цибулю, що від неї мимохіть течуть сльози, але енергія Павла перемагає все. Вона безконечна.

Юра одружився також і то не хочеться вірити з ким... Одружився з Паранею й причиною того був я. По війні зацікавився нею, віднайшов, познайомив її з Юрою й той негайно увів її в наш дім.

Після звільнення нашої країни від румунів, та після катастрофи визвольних українських змагань, до нас запрошено чехів.

Життя почало входити в нормальні рямці. Ожили груні, заворушилися жиди й творили далі свою пасожитську роботу. Гуцул забився знов у цілину. Мадяри, як панували, так і панують, тільки під зміненою вивіскою москвофілів. Все по-старому.

Одначе дещо й змінилося. Ми не пішли слідами батьків, залишили своє пастирське заняття, а взялися до підприємства. По часі в нас забелькотало перше немовля народнього промислу — наш тартачок, що здоров росте, розвивається й, не дивлячись, що пожерає щоденно кілька сотень кубів наших лісів, усе таки оплачується його годувати.

Я-ж в останні часи веду дике для наших обставин життя. Обложившися книгами, часописами, узброївши вуха слухавками, а очі окулярами, цілі дні проводжу за столом для писання. Брати кпляться й сердяться, але це не міняє справи. Йонаш після поразки Мадярщини впав у дитинство. Змінився, спохмурнів, уявив себе "русским" і одно, що його тримає при житті, це те, що край цей не став український, а тому рано, чи пізно, може знов стати мадярським... Бо "ці", на його думку, не вдержаться. Він разом зо старим Бабчинським (що також щасливо перемандрував до того саме табору) та й з російсько-мадярським словником, компонують дописи до "русских" часописів.

Вони, наприклад, доносять: "не памятається на то, что провалєнієм масовим у наших русских школах учебніков на настоящом літіратурном язікі, не будім іміти ніякой науки, а что самоє важно, что в днєшньом світі, корда і роботництво уже стримиться унеможливити конкуренцію образованием на основі папіря (школьного свідітельства) станеться неможливим".— Це Йонаш.

Натомісць Бабчинський рече: "подїжджаючий автомобіль українскіє школьниє діті камнями обкидувают і таким способом огрожают жівот сообщающимся у ньом людей".

А з цього приводу Хомишин що йому недавно упокоїлася "його", через що він з подвійною пильністю вчащає до корчми), сидячи за "гальбою" й схилившися до вуха сусіда, розважає: — То знаєте, сусіде, тоті мадяри хитрі!

— Ооо!... — многозначуче киває головою сусід, не розуміючи навіть, що той мае на думці.

— Тото кожний ади, що був заклятим мадяром тепер став "русским".

— Айно, айно, — киває лисиною сусід, від чого аж зайчик по стелі, ніби від дзеркала, бігає.

— Бо, — продовжує Хомишин, — прийде час... — і тут зовсім нахилявся до вуха сусіда.

— Та набезівно... — моргає очима сусід.

— Бо ж "ці" не видержать...

— Де там ...

Сусіди ніколи не мали в таких справах двох думок, хібащо в смаку пива. Один упевняє, то найкраще окоцімське, другий — підгорянське. Так і пили. Хомишин смакував своє окоцімське, натомісць сусід з насолодою тягнув підгорянське, хоч те і друге, химерний корчмар наливав їм з одної бочки.

Спомини пливуть далі. Пригадую Івана Щутку. Його ''маржинка" ходить тепер по полонині Григорівка. Коли виходить з бербеницями по молоко, завжди пройдеться, здовж окопів і, притримуючи правою рукою "піпу", похитує головою:

— Айно. Билисі...

І підходить до погряничного білого камня, сідає на нім і очі звертає на схід. Там безконечно далеко хвилює горами земля, по полонинах пасеться маржина, бряжчать колоколи й чути здалека трембіту. Довгою стрічкою здовж гірського гребіня, через Григорівку, Кукул і аж на Говерлю, біжать гряничні, білі палі. Щутка дивиться й міркує. Що міркує Щутка — сказати тяжко, але насуплені брови, дубовий, гіркий погляд, глибокі зморщки коло широких уст, — служать гуцулові ознакою гніву. Це особливий гнів. Гнів, що набірається роками, десятиліттями й може вдержатися від вибуху. Коли ж вибухне, — навіть горам моторошно стане. Щутка жує піпу й міркує. На полонині поміж поплутаними іржавими колючими дротам, спокійно ходять до всього байдужі корівки. Де-не-де маячать могили. Чорні їх хрести опускають у зневіррю рамена, написи вилиняли й імена, що таїлися в них, відійшли в небуття.

Малий Тулайдан, брат Гната, сидить під колибою й награє, замісць коломийки, бурхливого гопака. Ця річ йому неймовірно подобається, а навчився її від пастухів із Кишача. На крисані в нього забруджена й вилиняла стрічка з жовтої й синьої барви, а в колибі над місцем, де спить, висить закопчена до непізнання картинка. Придивившися добре, можна розпізнати риси Тараса Шевченка. Пучечок свіжих квітів теліпається на гвіздку картини.

Одного разу в Ужгороді зустрів Артура Шульмана. Пяниця й живе на "хлібах" у якоїсь сімдесятилітньої красуні “довіреним". Скрізь і всюди, вицокуючи по-військовому закаблуками, рекомендується: — капітен.

Зовсім що іншого Браш, що його життьова хвиля прибила також до столиці цієї країни. Великою проблемою була для нього його народність, що її міняв тільки тричі. Тепер зістановився на державній. І вигідніше й поважніше. Він добре одружився, неймовірно збільшив свою ширину, дістав місце воротаря в міській, "з місцевою мовою навчання", гімназії, дочекався парочку пухкеньких, з ямочками на щічках і підборіддю, близнючків і тероризує державною мовою директора й увесь педагогічний персонал. Директор у розпачі, професори розводять руками й говорять "по-місцевому", приклавши до уст пальця. Страшне й безнадійне становище...

Думи мої перебиває доктор Сталь. Підсовується до мене зо своєю мапою й починає виясняти мудрі проекти своїх прийдучих підприємств. Слухаю, підтакую. По часі закортіло пройтися, встав і йду до лісу.

— Куди? — питає Кіті. Чорні її очі мякі, мов шовк і теплі, мов відблиск сонця.

— Пройдуся — кажу. — Надто привабливий вечір.

Пішов. Вода гаті відливає зелені тіні дерев, контури гори й барву заходячого рожевого сонця. Де-не-де на її сильній поверхні зявляються й швидко розбігаються до берегів концентричні круги. Це рибки випливають і цілують повітря.

 

Піхнявся до лісу. Схил гори вкрито густою верствою мякого моху. Напружено, але спокійно стоять стрункі ялини. Їх верхи сміються ще сонцем, що владно осідлало Чорну Клеву. Хруснула десь гілка, крикнув готур, зпід вивертня зірвалася й пострібала до гори серна.

Забута, зруйнована колиба. Делі, що з них зложені її стіни, погнили, обросли мохом і маленькими деревцями. Це рештки війни. Тут стояв якийсь штаб.

 

Зупинився. Абсолютна тиша. Робиться моторошно. Злободенні справи й цілий біг нашого життя на хвильку тратить свою привабу. Думи крають час і простір, перевертають камяні сторінки минувшини й зазирають туди, де писано все літерами крови й огню.

 

Очі ж шлють гляд за глядом до шпилів гір, що вгрузли в саме нутро планети й лежать ось, ніби забуті на бойовищі шоломи якихсь велитенських воїнів. У хмарах, у стрільній блакиті грузнуть маєстатно їх верховища. На них ліг знак сонця, круглий, урваний, а над ними золотом кутий, троякий знак сильних, знак вічно бажаючих перемоги.

Перед ним — ген до стіп соняшного трону того місця, де воно благословляє день, хильнувся та й свавільно розлігся навкруги лудяний сонцем простір. Там, на його ланах, у хвалдах його габи, у хвилях розкоту — степy, пралісу, моря родилось і приняло металеву твердість. Якесь особливе слово... І проникло воно в глибини, у височі, відпяло далечінь, загрілось у буревії душ і сердець небувалим полумьям, досягло камяних гірських уст...

І встали гори і промовили.

 

І вже здавалось, століття — десятки сивих сивих століть царювала тут велика тиша, що сторожко вслухалась у безконечні колискові пісні струнких смерек... І, здавалось,усі руки, всі уста, всі серця гірського племені — це камінь, це граніт, безмовний, безбарвний, холодний... Здавалось очі його залиті шклом, що на ньому стояла роса вічних туманів, що ніколи, ніколи не міняли своєї жорстоко-безнадійної барви.

Але слово, що громом,стогоном виривалося з камяного нутра потужних велитнів, нараз зтрясае самі основи царства вікового спокою. Здрігнулвсь і жадібно затріпотала сама земля. Вона уздріла свого Творця в безмежних висотах неба, що дихав зливою сонця, натхнений страшною силою чину. Вона ожила.

 

1932 — 33.   Ясіня — Прага.

(Кінець)

 


[1] На Гуцульщині коли кличуть, то скорочують імена.

[2] Басурканя — відьма.

[3] Волоцюг

[4] Ти чого тут сидиш?

[5] Не розумію

 

 

Сторінка 29 з 29 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 > У кінець >>

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_gory_govoryat.docx)Ulas_samchuk_gory_govoryat.docx
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_gory_govoryat.fb2)Ulas_samchuk_gory_govoryat.fb2