Василь Симоненко - Вино з троянд (новели та гуморески) (сторінка 3)

Спочатку я кинула конверт на підлогу і люто топтала його ногами. Я мстила тому кривляці за чотири довгих роки, що він забрав у мене. Забрав свавільно, віроломно і кат його знає для чого. Чотири порожні, нікчемні роки! Тисячу чотириста шістдесят один день морочив мені голову, щоб піднести в дар оцей жалюгідний конверт вартістю в п'ять копійок!
Потім я вхопила конверт і розірвала його. Ні, звичайно, не на шматочки, я просто дістала з нього мікроскопічно малий аркушик паперу і прочитала:
"Ще цілий рік ти колекціонуватимеш у залікову книжку дорогоцінні автографи екзаменаторів. Я чекатиму тебе цілий рік (Нахаба! Я чекала чотири роки! Одну тисячу чотириста шістдесят один день), хоч не знаю, чи зважишся ти кинути Київ задля якогось пришелепкуватого баламута. Але я чекатиму. Я кохаю тебе до божевілля. Слава".
І все. Більше ні слова. Навіть клякси не знайшла я на цьому холодному клаптикові паперу. Він таки справді божевільний. Завтра ж куплю гамівну сорочку і відправлю йому терміновою посилкою. Нехай носить на здоров'я!
Невже зараз він уклався на свою плацкарту і спить?..

ПСИХОЛОГІЧНИЙ ПОЄДИНОК
В Опанаса Шворня завжди збиралася літературна публіка. Невизнані генії всідалися за круглим столом і починали дискусії. Ці словесні поєдинки були такі гарячі, що за якихось півгодини кімната наповнювалася димом. А диму ж без вогню не буває.
Одного разу, коли письменники вже порозкривали роти, щоб здивувати світ новими великими думками, , Шворень схопився з свого (точніше, позиченого в сусідки) стільця і закалатав:
- Товариство! Я пропоную влаштувати конкурс.
- Як? - підвів голову гуморист.
- Гм, - чиркнув сірником послідовник Ремарка.
- Що? - перепитав сатирик.
- Коли? - недбало кинув поет, готовий у будь-яку хвилину виявити своє обдарування.
- Валяй, - підвів підсумок реаліст.
- Ну, то слухайте. - Шворень хотів стати на стілець, але сусідка з дверей показала йому електричну праску, і Опанас змушений був продовжувати з підлоги. - Вчора я підслухав прощання двох закоханих. Як ви думаєте, що говорила дівчина юнакові? Певен - не вгадаєте: вона просила, майже благала, щоб він не їхав автобусом, а йшов пішки. Так от: нехай кожен логічно обгрунтує це її прохання. Хто буде найближче до істини, той переможе.
- А хто буде арбітром? - не втримався від запитання реаліст.
- Я дівчину приведу, - роз'яснив Шворень. - Хто перший?
Усі замовкли. За хвилину поет підвівся з місця і закотив очі під лоба. Він належав до новітньої школи, яка, - на заздрість тим, що відмовилися від розділових знаків, - творила красу, користуючись лише останніми.
Риска, дужка, знак окличний, Знак питання симпатичний, Три тире, чотири коми - От вже й істина відома.
- Геніально! - вигукнув Шворень і так заплескав у долоні, що на смерть перелякав рудого кота, який дрімав посеред столу і був його єдиною прикрасою.
Після цього взяв слово послідовник Ремарка:
- Вона знала, що в той вечір він випив багато вина і пива. Отже, йому на кожній зупинці доводилося б вискакувати з автобуса. Тим паче що в нього слабкий сечовий міхур.
Сатирик теж не примусив себе довго чекати:
- Він не мав постійної прописки і до того ж був п'яний. Дівчина боялася, що в автобусі його затримає міліція. Вона, по-моєму, спекулянтка.
Реаліст, почухавши тім'я трохи більше, ніж слід було, випалив одним духом:
- Вона ревнувала його до кондукторші. Не встиг він знову піднести руку до тім'я, як затараторив гуморист:
- Вона працювала з ним в одній установі. Була дуже скупа. Вона боялася, що юнак потрапить під автобус. В такому разі з усіх працівників збирали б по карбованцю на вінок, а дівчина не бажала розлучатися з карбованцем.
Цей феноменальний дотеп так розсмішив Шворня, що на нього напала гикавка. Нарешті, зібравши всі сили, щоб подолати регіт, Опанас звернувся до сусідки:
- А тепер. Пашо, скажи, хто з них був найближче до і-і-і-стини?
- Найближче до стіни сидить оте опудало, - сказала Паша на замріяного поета. - Але я не розумію, для чого таке дурне запитання?
- Я питаю, хто з них найближче був до правди?
- Та всі плели чортзна-що! А я просила хлопця, щоб він не їхав автобусом, бо хотіла, щоб стояв він зі мною до світанку. А останній автобус відходить дуже рано - всього о першій годині ночі. Дійшло? - відповіла Паша і, показавши язика невизнаним геніям, вибігла геть.

НЕЙМОВІРНЕ ІНТЕРВ'Ю
Ранком Шворня розбудив телефонний дзвінок. Опанас узяв трубку.
- Слухаю.
- Шворень? Це з редакції "Поетичний дріб'язок". Зараз до вас прийде наш кореспондент. Зустріньте його у всеозброєнні.
Опанас кинув трубку і зарядив пугача. Скоро в кімнату ввалився незграбний і заяложений юнак. Його руда морда була обдерта і вкрита вуграми. Дивився спідлоба полохливо, але нахабно.
- Добрий ранок! Ягоди поспіли. Не ждали? А я от - ніжним тілом у віконце вліз і став.
- Хто ти? - дико вигукнув Опанас, спантеличений появою цього суцільного виродка.
- Я репортер. Я гібрид поезії та прози і газети незаконний син. Ясно? Я мислю образами. Все сказане тут ви можете знайти в моїй збірці "Лакований бруд". Спробуйте зрозуміть.
- Ви з "Поетичного дріб'язку"? - нарешті вибрав паузу, Шворень.
- Я скроплюю там поетичну палітру. Питання перше: де, коли, яким чином ви народилися?
Шворень розкрив рота, але виродок не вгавав:
- Мене мати не родила, я родився сам. Мій талант - це мускули машинні, голова - лабораторний лабіринт. Я останнє слово науки. Стою край шляху в жовтім молочаї - відсидів за ділом я в калині. Да, бувало. Ех, летить жирафа понад житом. До речі, де пройшло ваше дитинство?
- Я народи...
- Ага. Я й забув. Біля хати я серцем порожнім напуваю голодних гусей. Кажуть, каламбур. А дозвольте запитати вас, що таке талант? Не знаєте? Ну, от. Талант - це... Стривайте, я відхилився. Отже, де ви навчалися?
Балакучий виродок навіть не збирався замовкнути.
- Я знаю, що прийде мій час і на мою сорочку тріпотливу ручища покладе. Шо? Мене дивує ваша нескромність. Ви не смієте перебивати гостя, особливо мене. Ага! Я взнав тебе по голосу і звуку. Крокую рибною землею, скидаю чоботи сушить. Гарно? Сам собі заздрю. А ви знаєте: сіно пахне космосом і бронзою, що мені на пам'ятник кують. До вас не дійде.
У Шворня трусилися руки, він гарячкове виробляв план дій.
- Над чим ви зараз працюєте? - захлинався "терорист". - Я очима чую, вухами я бачу, на моїй долоні всесвіт спочиває.
Він підійшов до дзеркала, глянув у нього і здивовано запитав:
- Це що за злодій? Вбивця? Грабіжник?
- Геній, - просичав, Шворень.
- Справді? А я гадав, що тільки я...
- Дайте йому руку, - порадив, Шворень. "Терорист" повернувся до дзеркала і простягнув руку... Шворень стукнув його карафкою по тім'ї і жбурнув гостя за двері.
Хвилину було тихо. Потім під міцними ударами двері затріщали і в свіжі щілини ввірвався життєстверджуючий вірш:
Зорі кукурікають в квасолі,
Сіріус присів на перелаз.
В ковдрі неба в зорянім наколі
Віз я Київ милій напоказ.
У, Шворня не було вибору. Він кинув писати вірші. Двійник більше не з'являвся.

БІЛІ ПРИВИДИ
Білі привиди заходили до вестибюля, гупотіли незграбними ногами, ляскали долонями, і молочні хітони осипалися з них на підлогу.
- Оце так зима! - вигукували одні, бо фантазії на більше в них не вистачало.
- Привіт від Прадіда Мороза! - намагалися жартувати інші, кидаючи вологі пальта через бильце гардероба.
Ліна автоматично посміхалася їм, бо треба ж бути ввічливою. "До чого всі вони нудні і невиразні", - прялася думка. Нудні і невиразні піднімалися в танцзал і приймалися монотонно шліфувати паркет, залицятися до таких самих нудних і невиразних дівчат або збивалися табунцями і страшенно бездумно патякали бозна про що й для чого.
Ні-ні, Ліна не зневажає їх, просто їй страшенно жаль оцих бундючних гиндиків, що з дня на день тринькають свій час та енергію на танцюльках. Так, саме на танцюльках, бо вона не сміє кощунствувати і називати танцями оце шаркотіння.
- Про що задумались, міледі? - рве Лінине прядиво занадто вкрадливий голос. Ага, це той самий, що вчора і позавчора намагався полонити її дотепами й мімікою, взятими напрокат з індійських фільмів.
- Ви знову забули цигарки? - обминає очима його цукеркову посмішку.
- Ви вліпили прямо в десятку, мем.
- Номер? - збагачена його інформацією, Ліна добуває з правої кишені дешевого імпортного півпальта замусолену пачку "Казбеку". Немає сумніву, що цей галантний джентльмен смалить звичайнісінькі гільзи, котрі щовечора набиває якимось дешевеньким тютюном. Але з якою помпою він стукає мундштуком цигарки об коробку! Як велично чиркає сірником!
- Може, ви підніметеся зі мною на один танець?
- Ні, я не опущуся до цього.
- О, ангел показує зуби! Але все-таки?
- Слухайте, - каже вона роздратовано, - це гардероб, а не колекціонерня компліментів з позаторішніх фільмів.
- Громадяни, будьте взаємно ввічливі, - метає лозунг чемний кавалер.
- Відвідувачі, не заважайте працівникам виконувати свої службові обов'язки, - ультрачемно посміхається Ліна.
- Може, леді назвуть своє ім'я?
- Макбет.
- Я чекатиму вас біля виходу.
- Якщо балеро мають зайвий час, вони можуть скоротати його в товаристві однієї з балерин. - Ліна показує пальчиком угору.
- Ты меня не любишь, не жалеешь...
- Гурток художнього читання працює у вівторок і п'ятницю після третьої, - дає йому безплатну довідку. Хвала Всевишньому, заграли прощальний фокс, і тоненька цівочка людей потягнулася за одягом.
Ліна ненавидить свою "професію", але їй страшенно подобається одягати і роздягати людей. Щось є в цьому магічне й незрозуміле, і коли вона нарешті підшукає собі справжню роботу, їй ще довго ввижатимуться букети людських облич, сміятимуться, сумуватимуть і проситимуть очі. Кінець кінцем сюди, крім професійних шаркунів, знічев'я забивається і чимало гарних хлопців та дівчат. Куди не зажене нудьга! Може, і їй колись доведеться марнувати свої вечори в отакому танцзалі, і помирати від нудотних та порожніх розмов, і вислухувати комісовані компліменти, і танцювати, "як поведе партнер"...
Хух!.. Нарешті останнє пальто, останнє "до побачення". Можна й додому, але в тьоті Паші сьогодні жах скільки роботи - нанесли снігу, багна, накидали недокурків біля урн. Ліна пурхає по вестибюлю, а тьотя Паша бурчить і проганяє її додому.
- Може, тебе хтось ще й чекає...
- Хто чекає, той дочекається. - Ліна торохтить совком, шастає віником і обстрілює тьотю Пашу кулеметними чергами вражень, а та докоряє їй за нерозсудливість.
- Колись і кортітиме, щоб залицялися, та ніхто не захоче... Дівування, воно стече, як вода навесні...
Ліна похапцем одягається і водночас переконує тьотю Пашу, що вона зроду-віку і не подумає виходити заміж, бо тепер тільки й чути, що про розлучення, а путніх хлопців дуже мало.
- Та йди вже додому, мороко ти моя гостроноса!.. А в хлопцях ти тямиш, мов коза в рогозі...
Біля виходу її справді чекає білий привид. Він іде поруч, і від його розв'язної галантності не лишилося й сліду. Мимрить щось про погоду і неоковирно жартує. Лінине роздратування дрімає в найтихішому закапелку душі.
- Мені подобається, що ти не ламаєшся і не кривляєшся, - каже білий привид.
- То чого ж сам граєшся в денді?
- А так...
- І мене чекав "а так"?
- Трішечки "а так", а трішечки не "а так".
- - Мені не треба твоїх трішечок!
- А мені треба!
- Слухай, ти негідник чи ні? - ставить вона питання руба.
- Може, й негідник, але не дуже, - зітхає хлопець, і вони замовкають, і йдуть поруч, і думають про своє.
- Можливо, я дурень, - раптом каже Недуженегідник.
- Дійсно, це ймовірно, - погоджується Ліна.
- А ти розумна?
- Хтозна. Мама каже, що я злюка.
- Твоя мама - великий чоловік!
І вони йдуть, а місто спить, а сніг валить і валить, і ліхтарі від снігу такі чудні й казкові, що Ліні здається, ніби вона ступила на іншу планету. І скільки загадок і несподіванок чекають її в цьому дивному, незнайомому, білому, рідному місті!
Він так і не посмів узяти її під руку і попрощався біля під'їзду, не прохаючи, як інші, постояти з ним "хоч хвилинку".
Ліна впала на біле як сніг простирадло і зітхнула тривожно й легко. У сні в неї з очей росли фіолетові квіти.

БЕНКЕТ НА ТОКУ
Омелько Гужко, сухорлявий балакун, скаржився на току вантажникам:
- Що в тих інститутах, їдрі його навиворіт, тільки думають? Понавчають усяких дівок, а тоді маєш з ними рахубу. Ні побалакать, ні виматюкатися.
Кучерявий секретар сільської Ради Трохим Канівець, якого в жнива одірвали від паперів, повчально замітив:
- Положим, без матірщини прожить можна. Оно жінки ж не матюкаються...
- Так то ж баби, - скорчив порепані губи Омелько. - А в нашому чоловічому ділі без цього важко.
Прийдеш рано до тракторів, зразу ж тебе обступають з усіх боків - того дай, цього дай, отого дістань. А де візьмеш? З носа ж не висякаєш... Пошлеш їх усіх к такій матері, і якось мов легше стане. А хлопці дадуть тобі здачі, то й самі підбадьоряться. - Він пихнув цигаркою, вивалив густу хмару диму. - В нашому ділі без цього ніззя.
Парубки дружно загиготіли, Данило аж навприсядки зайшовся, Омелько обминав оте капосне "ніззя", мов турок сало. І якщо воно таки випурхувало з його рота, всі знали, що бригадир тракторної бригади чимось дуже клопочеться. "Ніззя" - то його вуличне прізвисько, і Омелько вже не одну пляшку самогону ставив, щоб його так не дражнили. На тому латалося чимало любителів заправитися надурняк.
- Чого іржете? - вилаявся Омелько. - Однак тепер самогону не сискать. А балакав я оте до чого? Прийшла сьогодні до мене агрономша та й каже:
"Ви думаєте що-небудь, коли трактори на оранку пускаєте?" - "А що?" - питаю. "А те, - вона мені, - що ондечки ваш Федько посеред борозни "рятуйте" кричить. Трактор зупинився". - "Е-е, баришня, - пояснюю їй, - тут не думки потрібні, а запчасті". - "Ти диви, - прикидається янголом, - а я думала, що до трактора, крім запчастин, ще й голова не зашкодить". Ну мене й заїло. "Багато таких премудрих тут вештається, - одказую агрономші, - та тільки за весь їх розум копійку нову жаль дати". Ну, а потім зірвався язик з цепу, і я, значить, закрутив їй кілька обичайок. Вона попервах рака спекла, а потім оговталася і каже: "Матюкаться можна й ворону навчити. А трактор заправляти ворона не втне. А вам треба вміти. То везіть Федькові пальне. Механізатори мені!" Я ледве не провалився від сорому, а вона сміється очима і промовляє: "Як будете матюкатись, то поскаржусь, що поле засмічуєте. Від матюків же бур'ян росте".
- Ну це вже вона заливає! - вигукнув Трохим.
- Я теж казав їй таке, - провадив своє Омелько. - А вона гомонить, що про це і в книжці написано.
- А може, й правда, - озвався лінивий на слова здоровань Данило. - Мені батько теж казали, що земля любить усе чисте - і зерно, і слово, і совість.
- То може, до неї треба й руки печатним милом мити? - пирснув Трохим.
- Для чого? - щиро здивувався Данило. - Хіба то брудні руки, якщо в них земля в'їлася?
- Руки треба мити до їжі. Гігієнічно. - Трохим вставив учене слово.
- А бідова ж дівка і на язик клепана, - захоплювався Омелько. - Щоб скинуть оце років п'ятнадцять, оддав би жінку сусідові і до агрономші підсипався б. Але ніззя, - зітхнув чоловік, і знову звалився на нього мішок парубоцького реготу. Все село знало, що бригадир любив свою Олену шалено й несамовито. Колись посмів її вдарити, вона забрала руденьких близнят й майнула до матері. Він благав її повернутися, став навколішки, але марно. Тоді Омелько ліг під ворітьми й сказав, що не встане і ріски в рот не візьме, доки Олена не простить йому.
- А не простиш, то вмру. Тільки перед смертю собі кулака відрубаю.
Він лежав колодою біля воріт два дні і дві ночі, - добре, що літо було, - а третього дня сипонув дощ. Змилувалась тоді Олена й забрала його в хату.
- Ой, скажу тітці, - давився реготом Трохим, - доведеться вам язика рубати.
- Ну, вона не така дурна, як ти, і понімає, де в жарт, а де до діла, - насупився бригадир. - А на твоєму місці я не ловив би гав. Таку дівку, як агрономша, не зустрінеш, хоч три дні пішки шмаляй.
- Що це ви, дядьку, мене тут висватуєте? - сполохав тиху балачку грудний дівочий голос. - Ще подумають, ніби я вас найняла. - Вона стояла перед хлопцями і грала карими очима. Губи ясніли посмішкою, а ніс задиркувато стирчав угору.
- Та це я не про тебе, - огризнувся Омелько. - Яка з тебе краля, коли ти підстрижена?
Примхливість відразу як вітром здуло, і на її рожевому обличчі вже малювався інший клопіт:
- Чи йтиме ще машина в село?
- Та ждемо ж оце. Тут хіба на одну ходку лишилося, - сказав Данило.
Всі почули себе ніяково і мовчали. Сонце з-за обрію прощально махало червоною косинкою, і дівчина впивалася тим прощанням. Вона втомлено присіла на ручній каламашці та й засумувала під перехресним вогнем парубочих зіниць.
- А в якій же книжці написано, що від матюків бур'яни ростуть? - порушив мовчанку Данило. Дівчина повела бровою на Омелька. "Ич, старий брехун, а казав - не про мене теленькав", - торжествував її погляд.
- Забула, як зветься. Дуже давно читала. - Вона знову була весела і жвава, і ніхто не повірив би, що дівчина взагалі сумувала колись. - А чого ви, хлопці, такі похнюплені? Не обідали, може? Так у мене цілий вузлик ласощів усяких. - Вона спурхнула з свого сідала, блискавично послала газету і припрошувала. - Хто не боїться, що причарую, їжте! Тільки щоб потім називали мене Тамарою, а не агрономшею. Добре?
Вони відщипували від окрайця дрібні шматочки, кидали їх у роти і дякували їй очима не за їжу, а за щирість.
У небі вже проростали перші зорі, а в душах крізь кірку настороженості проштрикувалися перші пагони довір'я. І капосні цвіркуни підгледіли те проростання й розплескали про це по всьому полю, а коники не вірили їм і спросоння виплигували на тік, щоб на власні очі пересвідчитися в тому.
Коли довгождана машина намацала своїми довгими віями каламутний тік, бенкет каламашки вже закінчився, і Омелько Гужко подавав на десерт щось дуже легке й приємне, бо всі наввипередки пред'являли йому паспорти щирості - посмішки.

НАЇВНЕ ДІВЧИСЬКО
Вітер лагідно підштовхував її в спину. Вона вимахувала сумочкою і загравала з вітром - підставляла йому рум'яні щоки або раптом обкручувалася на одній нозі, і він грайливо окреслював її непорочний стан. Дівчина відчувала, що на ній схрещуються цікаві погляди, і їй це явно подобалося. Може, вчора, а може, тільки но ранком вона відкрила в собі жінку і трепетно переживала це відкриття.
Вона ніби вдруге народжувалася на світ. На сіруватих великих очах раптом заіскрилася блискуча вогка поволока, конопляні пасма волосся чомусь поніжнішали і прищулилися до лобика, а тіло стало таким легким і слухняним що вона й сама дивувалася, як це вітер не вхопить її на свої легкі лапаті крила і не понесе кудись далеко-далеко.
Дівчина була об тій порі, коли кожного манить щось загадкове, незбагненне і таємниче. Вона ще не знала, що та загадковість і таємниця - поруч, що то звичайна потреба юності кохати і бути коханою. Вона тільки знала, що прагне чогось дуже гарного і ще не звіданого, чогось такого, без чого й жити не варто.
Дівчина йшла на роботу. Цілий вечір і ранок маги начиняла її інструкціями і годувала повчаннями, а вона дослухалася лише незрозумілої бентеги свого єства. Ну й що, коли вона вперше йде на роботу? Колись вона й до школи йшла вперше, а потім це стільки разів повторювалося, що аж обридло.
- Тато насилу підшукав тобі місце, - наставляла мати. - Тримайся його. Робота чиста і люди там гарні.
Подумаєш, люди там хороші! Ніби в іншому місці немає ще кращих. Ось вона стоїть в автобусі, і всі на неї дивляться такими добрими очима. Хіба в поганих людей бувають добрі очі? І взагалі хіба погана людина стане дивитися на гарну?
Вона випурхує з автобуса і, заграючи з білим сніговієм, біжить до заводоуправління.
- Де тут завком? - довірливо запитує у вахтера.
- Це, дочко, на третьому поверсі праворуч, - каже він їй цілком серйозно, як і личить вахтерові говорити з дорослою людиною.
- Я прийшла на роботу. Мене звуть Оксана Оришечко, - на повному серйозі доповідає вона вже підтоптаному чолов'язі з темними очима і галявиною серед чорної чуприни.
- Ага. Дуже приємно, - відповідає той і міряє її лінивим поглядом. - Я голова завкому Крекотень. Для відвідувачів товариш Крекотень, для вас - Микола Панасович.
Він запалює цигарку і не дуже доречно запитує.
- Де вчилися друкувати?
- У мами. Вона друкарка.
- Сідайте за машинку.
Він диктує їй метрів сорок бездумності з протоколу чи газети, а потім безбарвним голосом підбадьорює.
Добре. Молодець. Зрідка це нам ставатиме в нагоді А тепер підшийте газети, бо тут справжній кавардак. - І простує до свого кабінету.
Оксана мугиче пісеньку про сніг і вітер, газети тріпотять в її руках сірими крилами і слухняно лягають одна на одну. Вона з легеньким вихилясом огинає стола з підшивками і заходить до кабінету.
- Миколо Панасовичу, газети підшиті.
- От і добре.
Якусь хвилину чути лише його важке дихання.
- Якщо будуть відвідувачі, кажіть, що прийматиму з другої години. Зараз зайнятий. - Перед ним лежить розгорнутий журнал, у голосі його лінь і втома.
- А що мені робити? - вихоплюється в неї.
- Не спіши поперед батька в пекло, - несподівано переходить на "ти". - Будеш потрібна - скажу.
Знічев'я вона гортає підшивки газет, друкує листа знайомій у село, скорботно заглядає в маленьке дзеркальце. Часом її викликає Микола Панасович:
- Надрукуй список заочників.
- Зніми копію з цього листа. Два примірники.
Стікає день. Проповзає тиждень. На незриму вісь часу намотуються одноманітність і нудота. Шурхотять папери, і стукає серце.
- Коли вже я почну щось робити? - питає вона одного разу.
- Ти прекрасно справляєшся з обов'язками.
- А хіба в мене так і не буде справжнього діла?
- Справжнього діла? - Микола Панасович навіть осміхається. - Наївне ти дівчисько. Кожне діло справжнє. Так нас учать.
Вона починає щось палко доводити, а він поблажливо і докірливо хитає головою. Йому смішно чути її докази. Він - син свого часу. Колись якось висунувся, його підняли і посадили в це крісло. І він сидить. І сидітиме без жодних нарікань, доки не пересадять в інше. Як це завжди буває з людьми низької культури і убогої душі, совість його не турбує. Він навіть зверхньо дивиться на людей, особливо неспокійних, і вважає себе незамінимим. Порожнечу справді нелегко замінити чимось.
- Знаєте, Миколо Панасовичу, - несподівано для самої себе каже Оксана, - завтра я не прийду на роботу...
Вона не чує, що він бубонить їй услід. Вона вже біжить по східцях, сумочка викреслює кола, а в грудях оживає щось незмірно дороге і ніжне, відвойоване в байдужості.
Оксані знов хочеться, щоб на неї дивилися. І справді, в автобусі вона ловить чийсь погляд. Ага, це он той чорнявий. Він зводиться з місця і пропонує:
- Сідайте, будь ласка.
- Я зараз сходжу, - прямує дівчина до виходу, - почуваючи на собі його незвичайний погляд. Перед тим, як зійти, вона озирається, раптом показує парубійкові кінчик язика і виплигує на асфальт.
Вітер підхоплює Оксану на свої білі крила, вона кокетує з ним і зовсім не думає про те, що мама страждатиме від її нерозважного вчинку.

Сторінка 3 з 3 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 > У кінець >>

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Vasil_symonenko_vyno_z_troyand.docx)Vasil_symonenko_vyno_z_troyand.docx
Скачать этот файл (Vasil_symonenko_vyno_z_troyand.FB2)Vasil_symonenko_vyno_z_troyand.FB2