Юрій Смолич - Ще одна прекрасна катастрофа (сторінка 18)

- Досить, досить! Ви вже й так зовсім мене засоромили. Більше, присягаюся, я не вживатиму цього неправдивого і, коли хочете, великодержавного терміну. Але, - Думбадзе хитро примружився, - б’юсь об заклад, що такі досконалі відомості ви придбали вже тут, у Індії. Мабуть, десь таки добре нарізалися на неприємність?

Коломієць пропустив це повз вуха і звернув увагу Думбадзе на інше:

- Дивіться, ми вже майже на верховині. Я навіть бачу степовий обрій.

- Це не степ, а якраз поле, - виправив Думбадзе, глянувши й собі.

- Так, правда. Я не сподівався тут побачити поля. У мене склалося враження, що тут, на цих схилах, самі пасовиська з нужденними перськими чи афганськими вівчарями.

- Щодо нужденності, то ще не відомо, хто кому дасть очко наперед - гірський чабан хліборобові чи хлібороб чабанові. Ви знаєте, який заробіток середнього індійського хлібороба?

- Незаможника, що не має власного клаптя землі?

- Ні, середнього, того, що має півгектара. Індійський незаможник в рахунок іти не може. Він навіть не дорівнює нашому колишньому батракові. Такі, як він, просто пухнуть з голоду й мільйонами вимирають з року в рік дарма де: біля чужої землі чи на промислах у городі. Я кажу про середнього хлібороба, того, якого офіціальна статистика зве дрібним заможним селянином.

- Хм, я чув. Індійські злидні ввійшли вже здавна в прислів’я.

- Чули? Я можу подати вам точні цифри. Тільки вчора вичитав їх у бібліотеці нашого готелю.

- Цікаво.

- Дуже. Ось яку маємо картину зараз, на тридцятому році двадцятого віку - після двох століть панування англійських окупантів. З 320 мільйонів індійського населення 218 живе з землі, що. Її загальна площа визначається не більше як 80 мільйонів га. Коли одкинути поміщицьку та великокуркульську землю, на якій сидить до восьми мільйонів поміщиків, коли одкинути міцнішого індійського середняка, що володіє приблизно сімома гектарами на родину, - а таких є понад п’ять мільйонів родин, тобто до тридцяти мільйонів чоловік, - то “дрібним заможникам”, яких є сто сорок мільйонів ротів, лишається на рот менше як по півморга. Сорок же п’ять мільйонів лишається зовсім без землі і поповнює постійно армію безробітних та кандидатів на голодну смерть та епідемії. Ви розумієте тепер, чому в Індії так нечувано дешеві робочі руки й чому досі збереглися найпримітивніші способи обробітку землі? Цивілізованій Англії немає рації вдосконалювати індійське хліборобство - людина дешевша за худобу й машини. Для чого витрачати гроші на трактор і бензин, коли тисяча індійських жінок за безцінь обробить якраз стільки ж землі?

- А скільки ж виробляє на рік такий середній “заможник”?

- Він виробляє на цілу свою родину за рік рідко більше ста рупій, тобто наших шістдесят карбованців. Заплативши податки, оренду, він має на їжу та одежу якихось двадцять п’ять карбованців на рік на цілу родину...

Товариші досягли тим часом уже й верховини кратера. По той бік, за вістрям сусідніх кряжів і гір, залягала майже рівна площина північно-пенджабського степу, його видно було далеко-далеко: на десятки кілометрів тікав низький обрій.

Коломієць приклав до очей бінокль Вебенса. В скельцях, куди б він не обертав їх, видно було лише червонувато-сіру голу землю, скупо де-не-де порослу пустельними лишаями. Плідні грунти були звідси далеко на південь і схід. Там повинні були бути дбайливо оброблені рисові плантації, прославлені на цілий світ. На кожний гектар такої плантації там роззявляло роти десятків зо два індійських малят. Але вони так і повмирають змалечку, не одержавши й кілограма того рису, скупованого англійцями за безцінь.

Думбадзе, приклавши долоню до очей, шукав по степу найближчих селищ.

Туди, в бік Мардана, таких селищ не було. Там лежала пустеля. Селища повинні були бути ліворуч, на схід до згір’їв Свата, або просто в напрямі до Пешавара, під пасмами Пінд-Дадану.

Але це було надто далеко не тільки для очей Думбадзе, а й для лінз бінокля.

Рівнина лежала перед очима порожня й спокійна. Невідомо, звідки ж прийшли з неї закривавлені повстанські гурти. Невже ж з-під самого Пешавара?

Трохи розчаровані Думбадзе з Коломійцем поверталися назад з вершини кратера. Але несподівано серед уламків скель вони зустріли ще двох цікавих туристів. Ті йшли їм назустріч, стиха розмовляючи. Але хода їхня була поспішна й заклопотана.

Думбадзе з Коломійцем перезирнулися й зарані поступилися з дороги. Вони не тільки поступилися, а й оступилися в затінок скель і чагарників: їм не хотілося виявити свою присутність перед цими двома екскурсантами.

Це були місіс Ліліан та горбань Альберт Сю. Жваво розмовляючи, вони простували до верховини кратера. Коли Альберт Сю задихався чи спотикався об каміння при дорозі, сильна рука місіс Ліліан його дбайливо підтримувала. Вони йшли й розмовляли, як давні приятелі.

 

 

25

 

По обіді мешканці Сольготелю вирушили на загальну прогулянку: 3 сер О воліли пройтися після хвилювань ночі та ненормального сну вдень. До того ж вони ще зовсім не роздивилися на Геліополь, а детальне обізнання з цим містом входило в загальний план їхньої місії. Нен-Сагор і місіс Ліліан запропонували їм свої послуги господарів-гідів. Думбадзе з Коломійцем приєдналися за компанію. Таким чином, стало можливим і під час цієї прогулянки не тратити марно часу й продовжувати обслідувальну роботу ревізійної комісії.

Товариство вирушило одною з бічних вулиць на південний захід з тим, щоб, проминувши центральні квартали й озеро, вийти в заміські луки.

Думбадзе зацікавився промисловістю Геліополя.

- Що це за заводи за озером? - запитав він місіс Ліліан. - Геліополь має свою промисловість? Що тут виробляють?

Місіс Ліліан охоче пояснила:

- Експортна промисловість Геліополя зовсім незначна, але її прибутків вистачає на покриття місцевих витрат. На заводах головним чином виробляються речі власного вжитку, яких ніде більше й придбати. Невеличка текстильна фабрика виробляє сонцепроточну матерію на одежу, скляна фабрика дає різні типи сонцелікарського спектрального скла, тут є уже й невеличкий експорт на європейські ринки. На експорт же працює й фабрика солом’яних виробів, - ми постачаємо солом’яні меблі в Пешавар з околицями та трохи до Афганістану, - та чимала сироварня, що вивозить високі сорти сиру до Бомбея і навіть до Англії. Ще трохи експортується вовни, пшениці та винограду й інших фруктів.

- Ви пробачте мені за, може, недозволене й нескромне запитання, але я бачу, що все тут у вас в Геліополі, пишається чистотою, охайністю і навіть заможністю. Десь, певне, сер Нен-Сагор має таки достатні маєтки, коли має змогу утримувати таку дорогу інституцію, як Спектрарій з його експериментальними закладами? Мабуть, більша частина місцевого населення служить у вашого діда і, очевидно, непогано заробляє?

Місіс Ліліан здивовано здвигнула плечима:

- Ні, що ви? Хіба дід ще не поінформував вас про місцевий лад? Ні Геліополь, ні Спектрарій не є Нен-Сагорова власність. Він записаний власником цієї місцевості виключно для проформи, бо уряд не дозволив би тут існування комунальної громади. Але вже понад п’ятдесят років ціла ця місцевість належить спільно всім мешканцям. Адже доми, харчування й одежа наділяються кожному мешканцеві з спільних фондів, вироблених загальними ж силами. Кожний мешканець Геліополя, якщо він працездатний, повинен виконувати якусь роботу, до якої він найбільш придатний. Для непрацездатних стариків є спеціальна колонія на околицях містечка. Наприкінці ж року всі прибутки від господарства, якщо вони є, бо трапляється, що їх і не буває, діляться поміж усіма порівно.

- Та що ви кажете? - Думбадзе був надміру вражений. - Значить, тут збереглися форми первісного комунізму?

- Ні. Не зовсім так. Первісний комунізм тут давненько вивівся з першим приходом європейських конквістадорів. Після того тут була резиденція якогось місцевого раджі - Нурі. Це від нього лишилася назва цілої місцевості. Дідів батько’ придбав цю місцевість і оселився тут після славетного Сипайського повстання 1857 року. Він був причетний до цього повстання - грецька морська газета не брехала. Тікаючи з півдня до сикхів від кари англійського уряду, він зайшов у ці гори й оселився тут у гірському племені афганських чабанів. З ним прийшло ще кілька індійських родин. Все населення Геліополя й пішло від тих афганських та індійських вівчарів.

- Надзвичайно цікаво! А коли ж запроваджено тут форми комунальної громади?

- Це вже від діда. Дід прийшов разом з прадідом. Він був тоді молодий юнак. Коли він підріс, прадід послав його далеко до Бенареса вивчати медицину. В тубільній медичній школі в Бенаресі дід обізнався з тубільною’ медициною - староіндійською медициною Чараки, Сушрути та Багбхати. Ось звідки ці закиди дідові про чародійство та знахарство... Але, скінчивши цю школу, дід не повернувся до батька, він спалахнув цікавістю до європейських наук. Він лишився на півдні, в Калькутті, і вступив там санітаром у якийсь військово-морський госпіталь. Водночас він працював у старого англійського лікаря - сера Тоблтона. Цей лікар дуже зацікавився здібним юнаком і подбав про європейську освіту діда. З його допомогою дід опанував європейську медицину і, поїхавши до Лондона, склав іспит на лікаря і доктора медицини. Повернувшися зразу ж до Калькутти, дід ще якийсь час працював у лікаря Тоблтона: він не міг повернутися сюди до батька, в Нурі, бо його батько люто ненавидів англійців і прокляв діда за те, що він відмовився повернутись додому і здобув європейську освіту. Але незабаром дідова доля зовсім змінилася: майже одночасно вмерли лікар Тоблтон і дідів батько. Перший загинув від жовтої пропасниці, другий був забитий прикордонною сторожею - він був контрабандист, - грецька газета і тут мала рацію. Дід повернувся сюди впорядкувати батькове майно і тут і залишився, почавши відразу лікарську практику, тут, у диких чабанських селищах, а пізніше, після другої подорожі до Англії, і свою науково-експериментальну роботу.

З великою цікавістю слухав Думбадзе розповідь місіс Ліліан.

- Значить, усе це, що бачимо ми довкола, - все це діло Нен-Сагорових рук? - захоплено скрикнув він.

- Не тільки його, - посміхнулася місіс Ліліан, - його та й усіх тутешніх мешканців: він здобув собі їхню гарячу прихильність своєю самовідданою лікарською практикою.

В цей час товариство вийшло за межі Геліополя. Довкола були розкішні луки з великими отарами овець, що паслися на них. Кілометрів за два далі, на внутрішніх південних схилах кратера, рясніли густі виноградники. Там зараз ішла інтенсивна робота: жовтаві одежі садівників майоріли серед буйної зелені. З-за озера прогув короткий і негучний гудок - то закінчувався робочий день.

Всі спинилися за останнім будинком, край лужі, і милувалися з пейзажу. Місіс Ліліан і Думбадзе спинилися разом з усіма. Там сер Овен Прайс ораторствував перед Нен-Сагором, Коломійцем та своїми двома колегами. Він говорив про його власний маєток на півдні Шотландії.

Він хвалився трьома тисячами фунтів прибутку з його сорока гектарів.

- Якби не ці ледарські профспілки, - запально гукав він, - я б за два роки підвищив прибутковість мого маєтку до чотирьох тисяч! Ви можете собі уявити, - вони щоразу страйкують і зовсім покинули б роботу, коли б зменшити їм платню на якихось нещасних десять шилінгів на місяць! Але я добрав чудового способу, і чорт мене забери, коли за три-чотири роки я не дійду того ж самого. Я ніколи не зменшую платні на один шилінг, коли цього вимагають кон’юнктури, - я зменшую її зразу саме на десять. Бачили б ви, яка буря здіймається в цих профспілках: бойові статті, заклики до страйку, громадський бойкот, нарешті, і самий страйк. Це - ха-ха - тоді, як на біржі тисячі безробітних! Але не подумайте, що я набираю штрейкбрехерів. Для чого? Навпаки, я прилюдно заявляю, що ніколи нічого спільного з штрейкбрехерами не маю і мати не буду; я чесний господар. Я заявляю, що я волію договоритися тільки з моїми робітниками. І я починаю говорити з профспілкою. До вечора ж ми йдемо на спільні поступки: я скидаю дев’ять шилінгів, я згоджуюсь знизити платню поки що тільки на один шилінг, на той самий шилінг, що був мені потрібний. Профспілковим представникам я показую мої розрахунки і нагадую про патріотизм і обов’язок кожного англійця всіма силами сприяти рідній торгівлі й промисловості. Вони радо погоджуються й починають кричати в своїх газетах про свою перемогу й про моє благородство. Робітники, правда, з ними не погоджуються і не хочуть поступатися своїм шилінгом. Але тепер це вже не моя турбота. Цим тепер турбуються самі профспілки. Вони переконують робітників, а коли серед них трапляються уперті, самі ж профспілки знімають таких з роботи й на їхнє місце ставлять інших, згодних працювати на шилінг дешевше. .

- Надзвичайно! - пробурмотів Коломієць. - 3 вас, сер, геніальний господар.

- Ви мені лестите, - скромно почервонів сер Овен Прайс, - але що правда, то правда - з робітниками я вмію добре’поводитися.

- Н-да, шкода тільки, що робітники ваші ще не навчилися як слід з вами поводитися.

- Що ви кажете, сер?

- Я кажу... що, на жаль, робітники цього не вміють цінити.

- О так, це невдячне бидло!

Не мавши сил далі стримувати себе, Коломієць поспішив відійти набік. Він був дуже задоволений, що Думбадзе не розчув добре монолога сера Прайса, а то б знову, безперечно, трапився інцидент. Але сер Овен Прайс і сам уникав запального й невитриманого грузина.

Щоб перевести розмову на інше, Коломієць перейшов ближче до Нен-Сагора.

- Патроне, - сказав він, - от уже другий день ми у вас, ходимо по вашому маєтку і роздивляємося довкола. Нам не часто доводиться близько зустрічатися з місцевими мешканцями...

- Зараз саме розпал сільськогосподарських робіт, геліопольці у виноградниках та на луках, - пояснила місіс Ліліан.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Yurij_smolych_sche_odna_prekrasna_katastrofa.docx)Yurij_smolych_sche_odna_prekrasna_katastrofa.docx
Скачать этот файл (Yurij_smolych_sche_odna_prekrasna_katastrofa.fb2)Yurij_smolych_sche_odna_prekrasna_katastrofa.fb2