Юрій Смолич - Ще одна прекрасна катастрофа (сторінка 5)

Це було коротке офіціальне повідомлення. Лондонський комітет партії повідомляв, що громадянка Ліліан Сагор, народжена в провінції Пенджаб[7], Північної Індії, з 1921 року до сьогодні була членом партії, але від сьогодні просять усіх за члена партії її не рахувати. Скандальний антибританський виступ її на річних зборах Королівського медичного товариства, в якому вона надто співчутливо й прихильно висловилася на адресу східних дикунів і розбійників, підтримуючи скандальний виступ її діда, наукового профанатора, - тому причиною.

Під повідомленням стояв підпис голови комітету.

Нен-Сагор тихо повернув газету місіс Ліліан.

Місіс Ліліан взяла ножиці з столика й вирізала клаптик з повідомленням. Цей клаптик вона обережно заховала в свій портмоне. Решту газети місіс Ліліан кинула в камін.

- Який жах! - зітхнув старий лікар. - Не можна піти проти бурзуазії: тебе заклюють...

Місіс Ліліан нічого не відповіла на це.

- Суспільство не дарує нічого.

І на це місіс Ліліан не відповіла нічого. Нен-Сагор схвильовано ходив по кімнаті. Вперше за його життя йому треба було думати про щось інше, крім наукових та медичних справ. Старому лікареві було важко про це думати. його мозок легко й радісно розбирався в складних комбінаціях наукових позицій, в складних варіантах людської конституції, в протиприродних викривленнях людського організму, але він зовсім безпорадний був перед комбінаціями й викривленнями суспільного людського життя.

Місіс Ліліан слідкувала деякий час за дідом, його душевний стан турбував її надміру: старий лікар Нен-Сагор завжди був бадьорий і врівноважений, його вдача була завжди спокійна й тверда. Потім місіс Ліліан встала й пішла до другої кімнати налити-таки дідові брому. Нен-Сагор спинив її на порозі.

- Лі, - якось непевно почав він, - скажи, Лі, ти це... щиро?

- Що, діду, щиро? - не зразу збагнула місіс Ліліан.

- Ну, це... тоді, в твоєму виступі після моєї доповіді... ти щиро визнала мою теорію... за правдиву... доречну чи справді в тобі промовляли лише... родинні почуття?..

 

 

7

 

“Мажестік” відходив у середу надвечір, пів на шосту.

О п’ятій десять кореспонденти уже зайняли свої місця. З кожним із них приїхав підручний, - щоб нові сенсації не забарилися до друкарні і від’їзд індійського чаклуна міг би бути повно висвітлений у вечірньому ж виданні. Кореспонденти розташувалися півколом на пристані, між пасажирським павільйоном та під’їздом з вулиці, щоб бачити всю подію, всю процедуру від’їзду: від прибуття індійського знахаря на пристань і аж до тієї хвилини, коли на затуманеному обрії залишаться лише чотири димки від чотирьох труб грандіозної трансмарини.

Чверть на шосту до під’їзду підкотив десятитонний ваговоз. Це був багаж лікаря Нен-Сагора. Сорок апаратів про всяк випадок сфотографували його з кількох позицій.

Лікар Нен-Сагор віз із собою чимало багажу, але тільки на трьох чи чотирьох чемоданах цвіли різноколірні наліпки минулих подорожей: це був невеличкий побутовий багаж, і ці чемодани не раз уже возили його на острів і назад. Решта - були великі й прості скрині, облямовані залізом і пофарбовані непромокальною емалевою фарбою: це були різні спеціальні приладдя і препарати для лабораторії в Нурі. Останніми з ваговоза винесено ще два чемодани побутового призначення. Ці два були без старих наліпок і зовсім новенькі: в далеку трансмаринну подорож вони їхали вперше. Побутовий багаж Нен-Сагора збільшився. Сорок кореспондентів відзначили це в своїх блокнотах. Джералд Вейс, кореспондент соціалістичного листка, біля цієї замітки зробив ще й примітку про те, що не завадило б морській поліції зробити огляд Нен-Сагорового багажу: адже ніхто ж не поручиться, що цей комуністичний запроданець не везе з собою зброї для повстанців у Пешаварі.

Двадцять на шосту до під’їзду підкотив другий ваговоз. З нього зняли півдесятка здоровенних колоніальних сейф-чемоданів з вогнетривкого фібру, облямованого міддю і цинком. Це був багаж членів повноважної ревізійної комісії Королівського медичного товариства - сера Овена Прайса, терапевта, сера Освальда Кеммері, хірурга, і сера Олівера Вебенса, невропатолога. Скромно й несміливо притулилася до цих чотирьох велетнів багажного світу ще непоказна й добре потріпана валізка цілком дачного типу. Це була валізка Альберта Сю, горбаня, шостого секретаря медичного товариства. Альберт Сю їхав з повноважною ревізійною комісією за її технічного секретаря, стенографіста, архіваріуса, діловода, машиніста, агента для доручень, поштаря й комісіонера під час подорожування. Альберт Сю одержував за це подвійне проти острова утримання, і, поскільки це дозволяло йому віддати цієї ж осені його старшу дочку до коледжу, він з благословення своєї дружини, місіс Марти, охоче згодився виконувати досить-таки складні й обтяжливі обов’язки в цій важкій і дорогій для бідного урядовця подорожі.

О двадцять другій на шосту, негайно ж услід за ваговозом, до під’їзду підкотив чудовий “ролс-ройс”, власність сера Овена Прайса, терапевта. Цей чудовий “ролс-ройс” був непоганою нагородою за останні чотири роки, коли сер Овен Прайс припинив свою практику й перейшов виключно на наукову й експериментальну роботу. “Великий експериментатор” - так і звав його Лондон: ніхто досі забути не може славетного експерименту сера Овена Прайса, терапевта, над спиртними напоями. Сер Овен Прайс після довгих емпіричних робіт довів, що в спиртних напоях є алкоголь і що цей алкоголь загалом зле діє на людський організм.

Славетного терапевта сфотографували всі сорок кореспондентів.

Разом з Овеном Прайсом з його “ролс-ройса” вийшли й інші два члени повноважної ревізійної комісії: сер Освальд Кеммері, хірург, і сер Олівер Вебенс, невропатолог. Вони не мали таких заслуг перед наукою, як сер Овен Прайс, терапевт, отже, не мали й “ролс-ройсів”. Тому сер Овен Прайс ласкаво підвіз їх в своєму авто. Кореспонденти сфотографували сера Освальда й сера Олівера зразу обох: з них двох досить було й одного кадру. Альберта Сю не сфотографував ніхто: він щойно вискочив із вагона електричного трамвая з портпледом у правій і друкарською машинкою в лівій руці.

Всі три члени повноважної комісії повагом прослідували на теплоплав і зайняли вряд три подвійних каюти на палубі першого класу. Альберт Сю за ними не прослідував, а хутко шмигнув по сходах на палубу другого класу і зайняв за здешевленим тарифом місце в загальній каюті.

О двадцять п’ятій хвилині на шосту загув другий гудок. Разом із свистком боцмана, який віщував, що за хвилину сходи будуть підняті, біля під’їзду хрипнула сирена таксомотора. Останні двоє пасажирів хутко виплигнули і майже бігцем здобули теплоплав. Сорок розчарованих кореспондентів, теж бігцем, кинулися навздогін. Вони на ходу приміряли свої дзеркалки. Але ніхто з них і підозрівати не міг про таку спритність ніг індійського лікаря: його спина майнула й зникла за облавком раніше, ніж перший із кореспондентів відкрив об’єктив свого апарата. Ще за мить з-за облавка з’явилася Нен-Сагорова права рука, - він допомагав зійти своєму компаньйонові. Компаньйон не гірше старого лікаря справився з останньою приступкою сходів: він просто переплигнув її, почувши позаду себе загрозливе клацання фотографічних шторок. Сорок апаратів клацнули впусту, вони сфотографували лише сіре лондонське небо. І тільки Джералд Вейс, найспритніший між ними - недарма ж соціаліст - встиг увічнити на своїй плівці стопу й литку місіс Ліліан, що висунулися з-під її короткої дорожньої сукні.

Так, місіс Ліліан цей раз не тільки виряджала свого діда, старого лікаря Нен-Сагора, в його далеку подорож до рідної Індії. Малі Елі й Мак не скоро побачать їхню матір: подорож до Індії - не недільна поїздка на узмор’я. Та й ніхто того не знає, як обернуться справи старого лікаря і коли настане кінець ганебній ревізії його наукової діяльності. Місіс Ліліан їхала до Індії на невідомий час і цим зовсім не ламала своєї практики, - однаково жоден джентльмен не піде вже на прийом із своїми катарами і плевритами до лікарки, що зганьбила й заплямувала своє ім’я на політичній, на громадській і на науковій арені. Вчора вранці місіс Ліліан одержала поштою сповна гонорар в розрахунок від усіх її постійних клієнтів.

Тридцять дев’ять кореспондентів скреготіли зубами на спорожнілій пристані. Джералд Вейс мучився муками творчості, добираючи парадокса, цілком соціалістичного, якого б можна було пристосувати до оголеної ноги місіс Ліліан, зафіксованої на його плівці. Сорок підручних хлопців весело щипали один одного, вельми задоволені з того, що свій надурочний шилінг вони заробили без будь-якого напруження м’язів чи нервів.

Силует гігантського теплохода м’яко розтавав у славнозвісному лондонському тумані, ще не такому густому, щоб заслонити цілий світ від самозадоволеного британського ока. Альберт Сю нишком притулився за облавком горішньої палуби другого класу й сумно зітхав, згадуючи свою дружину, місіс Марту, та семеро малят, що плакали зараз у Іст-ендському передмісті за подорожувальником-татом. Потім Альберт Сю змахнув свою батьківську сльозу й хутко подався на першу палубу поспитати, чи не треба чогось трьом його начальникам, що разом утрьох складали повноважну ревізійну комісію Королівського медичного товариства.

Три повноважні члени ревізійної комісії в цей час, озброєні прекрасними біноклями, стояли в ряд на кормовій частині палуби. Вони поприкладали біноклі до очей і залюбки роздивлялися зблизька дорогий їх серцям старий як світ, непроглядний лондонський туман, - другого такого туману вони не побачать ніде під час своєї подорожі. Славетні, медики не так часто покидали рідний острів і користувалися з нагоди поглянути на свою вітчизну оддаля. В густому тумані, що таки густів .кожної хвилини, де-не-де насилу пробивався промінь якогось з багатьох набережних передморських маяків. Цей промінь назахват ловили біноклі трьох повноважних подорожніх - сера Овена Прайса, терапевта, сера Освальда Кеммері, хірурга, і сера Олівера Вебенса, невропатолога. Сер Овен, сер Освальд і сер Олівер, або, скажімо коротко, 3 сер О (три сери О) розчулено прощалися з своєю вітчизною. Їм навіть кортіло заспівати “Home, sweet home...”[8]

 

 

8

 

“Мажестік” віз на собі 1400 пасажирів і триста чоловік команди та прислуги: сто пасажирів першого класу в кубатурі 2000 кубометрів, триста пасажирів другого класу в кубатурі 1800 кубометрів і тисячу пасажирів третього класу в кубатурі 1500 кубометрів. Крім того, пасажири кожного класу мали ще необмежену кубатуру повітряного стовпа над горішньою відкритою палубою. Проте по площі палуби пасажири першого класу і цієї кубатури мали в дванадцять разів більше від пасажирів третього класу і в три рази більше від пасажирів другого класу. Команда й прислуга кубатуру мала в нижньому трюмі, поруч з кубатурою пасажирів третього класу.

“Мажестік” не був самотній у водяних просторах Атлантики та Індійського океану: постійно з правого й лівого борту в ліловій далечині морів і океанів маячили велетенські силуети кількох плавних фортець. Вони вирушили звідти ж, звідки й “Мажестік”, і держали курс туди ж, куди й він. То пропливали сталеві фуражири, інтенданти й порохівниці Британської імперії. Вони везли бойові припаси, амуніцію і зброю славній британській армії для її “героїчної” інтервентської діяльності в Китаї, а також між іншим і для “оборонних” наступів на внутрішніх супостатів, повстанців у Індії.

Сер Овен Прайс, терапевт, сер Освальд Кеммері, хірург, та сер Олівер Вебенс, невропатолог - 3 сер О - з височини горішньої палуби першого класу крізь скельця своїх морських біноклів з великим задоволенням милувалися з сталевих супутників, а заразом і з величі й моці Британської імперії.

“Мажестік” робив двадцять вісім вузлів на годину і майже не відставав від військових крейсерів.

“Мажестік” заходив лише у великі порти - Гібралтар, Мальту, Порт-Саїд, Перім - поновити запаси нафти і майже не забирав нових пасажирів. Комплект пасажирів був повний, і серед них небагато було з квитками ближче Бомбея. Лише в Порт-Саїді він зсадив з півсотні урядовців і молодих офіцерів з другого класу, що повертали в колонії після службових відряджень чи відпустки. Там же випорожнено півтрюма й дрібного багажу: офіцерські матері й наречені з острова посилали своїм синам і нареченим носові хустки, шкарпетки й галстуки.

Але замість півсотні “Мажестік” не набрав у Порт-Саїді і десятка нових подорожніх. Це було кілька високих урядовців з домініонів, єгипетські купці й трансконтинентальні, трансекваторіальні спекулянти. Вони довго обурено бурчали, що за браком місця їм доводиться їхати в другому класі. За спеціальну доплату їм дозволено користуватися кают-компанією першого класу.

Серед інших у Порт-Саїді до другого класу сіло двоє мужчин з дуже попеченими сонцем фізіономіями, з яких можна було судити, що вони пробули в Єгипті зовсім недовго і вже, певна річ, не належать ні до кола колоніальних урядовців, ні до кола купців, ні тим паче до тубільців. Сідаючи на пароплав, вони наперед довідалися в чергового помічника капітана, чи дійсно в списках пасажирів є лікар Нен-Сагор, з Індії, та лікарка місіс Ліліан Сагор, з Лондона. Діставши задовільну відповідь, пасажири із спеченими фізіономіями заспокоїлися і, цілком задоволені з себе і з помічника капітана, зайняли двомісну каюту в другому класі.

3 сер О лорнували цих пасажирів з височини своєї палуби і довго сміялися з червоних лискучих лисин нових подорожніх та їхніх взагалі вайлуватих постатей. Вони зразу ж вирішили, що це якісь натуралісти чи провінціальні вчителі в канікулярній прогулянці і, звісно, крий боже, не англійці. Запитання нових пасажирів до помічника капітана вони, певна річ, не чули.

З європейських портів “Мажестік” заходив, отже, лише до Гібралтара й Мальти і забирав там лише пошту. Місіс Ліліан у кожному порту вимагала собі в каюту всі місцеві та які були англійські газети.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Yurij_smolych_sche_odna_prekrasna_katastrofa.docx)Yurij_smolych_sche_odna_prekrasna_katastrofa.docx
Скачать этот файл (Yurij_smolych_sche_odna_prekrasna_katastrofa.fb2)Yurij_smolych_sche_odna_prekrasna_katastrofa.fb2