Юрій Смолич - Ще одна прекрасна катастрофа (сторінка 10)

- Полковнику? Як справи з страйком? Чи виконали ви мій наказ?.. Авжеж, той, що я звелів вам написати... Дуже добре! Ви будете генералом, полковнику, за це я вам ручуся... Нема за що... Завтра, полковнику, о восьмій ранку треба подати восьмимісцеве аеро... Це неможливо- аеро повинно бути!.. Ви слухаєте мене, полковнику? Я дуже радий! Ол райт.

- Ви прогуляєтеся військовим літаком, - поінформував він сера Овена. - Це дуже весела прогулянка. Ви можете минути Пешавар і сісти просто на військовому аеродромі в Мардані... До Пешавара... гм, гм... я взагалі не раджу вам заглядати, це кляте місто: прокляті інди там особливо нахабні, ти можеш іти вулицею, й хтось тобі плюне в лице. Їй-право! Там систематично вирізують наших солдатів. І взагалі там поганий клімат.

Сер Овен висловив подяку за пораду й заявив, що Пешавар взагалі його ніколи й не цікавив.

Таким чином, справу було розв’язано. Дорогі приятелі погомоніли ще часинку, згадали свої шкільні витівки, бігцем перебігли останні сорок років їхнього життя й на прощання так потрусили один одному руки, що мало не потрощили суглобів. Сер Грегор дав серові Прайсові ще й про всякий випадок дружнього листа до губернатора Пенджабу.

Губернаторів “ролс-ройс” за дві хвилини приставив сера Овена по спорожнілих вулицях до готелю “Британія”.

Сер Овен Прайс, сер Освальд Кеммері й сер Олівер Вебенс лягли спати спокійно, цілком заспокоєні й за свою долю, і за долю Британської імперії.

Не менш спокійно заснув цієї ночі й старий лікар Нен-Сагор. Повітря рідної країни перетворило його, вдмухнувши в його члени радість і енергію, але воно ж і зморило його: він спав, як молодий.

Спали міцним сном контрабандистів і Думбадзе з Коломійцем: за цілість їхньої контрабанди вони не дуже турбувались, бо цією контрабандою були вони самі.

Не спала довго лише місіс Ліліан. Вона виходила з готелю, як стемніло, і довгий час самотньо бродила по тихих вулицях настороженого міста. Вона заговорювала до людей і спинялася біля кожної купки випадкових перехожих. Військовий пікет розганяв ці купки, і тоді разом із іншими поспішала місіс Ліліан ухилитися від солдатських стусанів.

Не спав ще й горбань Сю. Він умостився біля письмового столу й друкував, друкував безперестанку довгі нескінченні сторінки, - очевидно, кореспонденцію своїх патронів. Коли він почув, що місіс Ліліан повернулася з своєї прогулянки, він замкнув свою машинку і взявся до пера. На клаптику паперу з готельного блокнота він написав кілька рядків - навмисне зміненим і покаліченим письмом - і не підписав своїм прізвищем.

Хвилин з двадцять він ще ходив туди й назад по своїй кімнаті, не наважуючися зробити з цією запискою те, що йому було треба з нею зробити. Він перечитав її кілька разів, і руки йому при тому злегка тремтіли.

Нарешті старий горбань Сю наважився. Він відчинив двері й вийшов до коридора. На порозі він зняв черевики й пішов у самих шкарпетках по холодних мозаїчних плитах.

Як гімназист п’ятого класу на своєму першому любовному побаченні, горбань Сю перелякано скрадався коридором. Кожні три кроки він спинявся, глибоко зітхав і прислухався. Аркушик з готельного блокнота він тримав, міцно притиснувши до грудей.

Перед дверима місіс Ліліан Альберт Сю спинився. Тут, за поворотом коридора, були сутінки, і серце Альбертові Сю колотилося спокійніше: сутінки заспокоювали його. Озирнувшись ще раз, як недійшлий злочинець, він нахилився до землі й тихо просунув свою записку під двері у вузьку щілину. Потім Альбіт Сю зірвався і, як меткий хлопець, майнув коридором до себе. Він гучно грюкнув дверима й нарешті спокійно передихнув.

Готель спав. Спали 3 сер О, посапуючи й тихо мріючи про могутність Британської імперії. Спав Нен-Сагор, щасливий опинитися знову на батьківщині. Спали Думбадзе з Коломійцем, трохи непокоячись у сні недозволеним своїм вчинком. Спала вже й місіс Ліліан, утомившись після своєї прогулянки розбурканим містом.

Не спав тільки Альберт Сю. Він знову сів до своєї машинки й стукав, стукав на ній - очевидно, марудну кореспонденцію своїх трьох патронів.

Завтра військовий аероплан має перенести його, старого клерка Королівського медичного товариства, разом з усіма через всю Індію, навскоси через усю країну розбурканого народу. Лани і згір’я простилатимуться під його ногами, міста й селища поставатимуть з-за обріїв. 319 046 580 чоловік населення п’ятнадцяти англійських провінцій та п’ятисот шістдесяти двох тубільних держав, можливо, зведуть голови догори й проводитимуть поглядом його аероплан.

Альберт Сю зітхнув і заснув.

...А літак лине й лине на північ - через Бомбей, Хандеш, Гунджбрат, через Раджпутан, через Тар, через цілий Пенджаб, минає бурхливу революційну столицю північного Пенджабу - на червону дошку революції вписаний Пешавар, - минає, бо боїться, і все лине туди, до’військового аеродрому в цьому обивательсько-незначному містечку Мардан, але такому важливому для англійського мілітаризму тут, на самісінькому кордоні привабного англійському окові Афганістану, всього за якихось сто кілометрів від куди важливіших територій - від південних кордонів радянських земель...

Літак минає простори розбурканої революцією країни, лине в тихий оазис індійського знахаря, що обіцяє світові оновлений світ, він бачить уже широкий плац Марданського аеродрому - широкий озброєний плац, майбутню базу повітряно-військових операцій англійського мілітаризму в його вимріяному імперіалістичному наскокові на Країну Рад.

Пильнуй, Індіє! Радянський Союзе, будь напоготові!

 

 

15

 

Нарешті авто рушило. 3 сер О замотали свої шарфи.

Марданський аеродром лишився позаду. Позаду лишилися й військові казарми, позаду лишилися й нужденні халупки кашмірських вівчарів. Автобус з Нурі не був прудкий, але двадцять кілометрів на годину не були й для нього рекордом.

- Чи далеко нам їхати машиною? - поцікавився сер Овен Прайс.

- О ні, сер, тільки тридцять кілометрів, - відповів Яма.

Індієць Яма зустрів подорожніх разом із цією машиною, призначеною перевозити від урядової автостанції Мардан до Нурі хворих до Нен-Сагорового санаторію. Поява Ями біля авто дещо злякала першої хвилини сера Прайса і його товаришів. Яма, всупереч пересічному індійському типові, був рідкісний велетень, мало не два метри на зріст, його смугляста, майже чорна шкіра якнайбільше пасувала до таких могутніх форм. Високий, стрункий і молодий, він стояв біля авто, як символ могутності країни, як емблема її потенціальних здатностей.

Тепер у машині, зайнявши місце за шофером, він заслоняв подорожнім цілий світ своєю широкою спиною. Це знову було як символ: індійська спина застувала очі англійським мілордам.

- Мій найперший асистент, - представив Яму Нен-Сагор.

- Тридцять кілометрів? - злякалися всі троє ескулапів. - І ви кажете, що недалеко!

- Я так гадав, - посміхнувся темношкірий велетень, - ми тут звикли не зважати на таку відстань, як десяток кілометрів.

- Майте на увазі, - додав Нен-Сагор, - що ми маємо їхати зовсім дикою країною: від Мардана до Нурі немає й одного населеного пункту, тільки дикі чагарники, скелі та табуни диких сарн.

Сер Освальд Кеммері сполохано заметушився:

- Але тут безпечно? Ми не потрапимо на цих... на бандитів?

Яма весело посміхнувся:

- О сер, що ж їм тут робити? Ці, як ви кажете, бандити, є там, де є з ким воювати. А тут англійців не густо, отже й... бандитів тут нема. Ці тридцять кілометрів абсолютна пустеля, а далі вже починаються нурійські заселення.

- В Нурі багато живе людей? - поцікавився Думбадзе.

- Постійних жителів до півтисячі та ще хворих з триста чоловік.

Авто в’їхало в чагарники. Рівнина кінчалася. Чимраз частіше траплялися піщані пагорби та уламки каміння. На півночі силуети гір наблизилися й змінили колір - з синьо-білих вони стали сірі й жовтуваті. Дорога пішла поволі вгору. Більші чи менші дюни то там, то тут перетинали путь і примушували дорогу звертати й в’юнитися. Дюни стояли голі й похмурі, тільки південні схили їх поросли рідко колючками і реп’яхами.

3 сер О боязко поглядали на сторони. Їм уже уявлялося, що з-за кожної чергової дюни має вискочити повстанський загін.

- Нам треба перевалити через це гірське пасмо, - .сказав Яма до Коломійця. - Ви бачите отой масив, такий подібний контурами до шолома англійського солдата?

- Отой, що здіймається над усі? Отой найвищий?

- Так. Він стоїть позад усього пасма, ми дістанемось до нього ущелиною. В його короні, в гірській полонині, і залягає Нурі.

- Всередині гори?

- Приблизно. Це старий кратер, погаслий ще не за нашої ери.

Що ближче до гір, то дужчав вітер, здіймаючи великі хмари пороху з дороги. Але дюни стояли непорушні й не курили піском.

- Ці дюни вже мертві, - пояснив Яма, - треба великого урагану, щоб зрушити їх з місця. Реп’яхи вже скріпили їхні основи. Дощі й вітри зцементували їх.

Але тепер на зміну дюнам все більше траплялося каміння й порепані, розвалені скелі. Чагарники й ті рідшали.

Пейзаж був похмурий, дикий і холодний. Спека не зогрівала його. Подорожні, нові в цих краях, сумно уявляли собі мету своєї подорожі: це мала бути маловтішна країна - гола під сонцем і вітром долина, задушливий аул, спечене сонцем дике міжгір’я.

Вони не наважувалися вголос висловлювати свої міркування й готувалися до найгіршого. Нен-Сагор і місіс Ліліан мовчали. Нен-Сагор із задоволенням поглядав навкруги, його око раділо із знайомих краєвидів, з рідних пейзажів.

На десятому кілометрі, відзначеному невеличкою придорожньою казармою, з якої назустріч весело вибігло двоє дітей і двоє псів, машина, не спиняючись, повернула праворуч і зразу пішла прикрим узвозом угору. Діти махали навздогін якимсь дрантям. Пси не гавкали й привітно крутили хвостами.

- Це наш дорожній пост, - пояснив знову Яма. - Через кожні десять кілометрів стоять наші дорожні пости. В них про всяк випадок є запаси газоліну[15] й найперше приладдя для ремонту. В кожній казармі живе один сторож і двоє робітників, що повинні доглядати за справністю шляху.

Пейзаж тим часом змінився. Він став ще похмуріший і дикіший. Дорога йшла вгору вузькою ущелиною серед голих скель. По обидва боки здіймалися стрімкі кряжі з суцільного граніту, з їх верховин коли-не-коли з голосним клекотом злітала чорна тінь гірського орла. Сонце майже не сягало сюди, і в тіснині стояла важка задуха, якої не міг перемогти й швидкий рух. Ніде й близько не було слідів води.

- Не хотів би я тут жити, - щиро признався Коломієць. - Ці сухі скелі навівають на мене смуток і відчай.

Місіс Ліліан усміхнулася:

- О сер, що скажете ви, коли приїдете до Нурі!

- Можу собі уявити, - пробурмотів Коломієць. - На щастя, я їду туди ненадовго.

На двадцятому кілометрі, перед другою придорожньою казармою, ущелина раптом поширилася, вибігла на гірське плато, несподівано густо поросле високою травою. В різних його кінцях невеличкими табунцями паслися якісь тварини.

- Невже корови? - здивувався Думбадзе.

- О, що ви, це дикі сарни.

І справді, тільки гуркіт мотора, відбитий гірськими схилами, упав на рівнину плато, табунці сарн полохливо схопилися й моментально зникли. Можна було бачити, як деякі з них дивовижно гасали з одної гострої и неприступної скелі на іншу. Вони переплигували широкі провалля, сковзали по простовисних схилах і чіплялися до ледве помітних вибоїн.

Друга казарма стояла на краю цієї гірської луки, серед трав і навіть під самотнім деревцем. І знову кілька дітей і собак вискочили з неї назустріч. І цю казарму машина проминула не спиняючись.

Зразу за казармою починався узвіз. Часті й прикрі повороти заколисували гірше, ніж хвилі океану. Сер Овен Прайс дістав валер’янові капсули, сер Олівер Вебенс - лимон. Думбадзе, звичний до подібних піруетів на шляхах рідного Кавказу, весело посміхався, - місцевість взагалі імпонувала йому. Зате Коломієць заздро позирав на лимон сера Олівера.

- Ти не дивись на шлях, - порадив йому Думбадзе, -дивись довкола на далекі гори, на небо.

Справді, так було легше. Але незабаром прикрий узвіз скінчився. Машина не поїхала далі в долину, а звернула ліворуч і над глибоким урвищем тихо поповзла знов угору. Опукла й зверху плеската гора, така схожа на військовий шолом, виникла раптом зовсім близько з-за повороту. Видно було, як шлях збігав по ній на самісінький вершок ламаною лінією. Машина вже з’їхала на цей шлях. На середині узвозу, коли пасажири озирнулися, вони могли бачити позаду всю перейдену путь - ущелину в тонкому пасмі гір, плескату пустелю з дюнами й скелями, ген далі - темну пляму Мардана. Здавалося, все це було зовсім близько, не далі двох-трьох кілометрів позаду. Але це була гірська омана - позаду залягло вже багато кілометрів. Машина, торохтячи й крекчучи, здобувала шлях майже під тридцятьма градусами схилу. Холодний вітер рвав капелюхи з голів.

- Три кілометри над морем, - прокричав Яма Коломійцеві.

Це вже був вершок гори. Ще два-три повороти - і мотор легко зітхнув і замовк на рівному.

Дивний пейзаж постав перед очима подорожніх.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Yurij_smolych_sche_odna_prekrasna_katastrofa.docx)Yurij_smolych_sche_odna_prekrasna_katastrofa.docx
Скачать этот файл (Yurij_smolych_sche_odna_prekrasna_katastrofa.fb2)Yurij_smolych_sche_odna_prekrasna_katastrofa.fb2