Володимир Сосюра - Третя рота (сторінка 11)

Про мою любов до книжок узнав завідуючий заводської бібліотеки Сергій Лукич Зубів і почав давати мені даром читати книжки. Як сон були мені Третя Рота й порожній живіт. Книжки замінили мені товаришів і ласку матері, вони влили нові барви в мою душу, і вона зацвіла ярко і любовно під сяйвом звільненої думки. Вони дали мені крила й майбутнє, розкрила мені огненні простори, повні золота й крові... Краса й сила одкрили мені своє лице і обійми. А коли я вперше побачив живі картини в кіно, де на тлі чарівної музики проходило перед очима те, що треба викликати силою уяви, коли читаєш книжку, я так намозолив очі господині ілюзіону, що вона дозволила мені безплатно ходити на картини. Звичайно, моїми улюбленими були Аста Нільсен 2 і Максимов 3. Макс Ліндер 4 доводив мене до судорог у животі.

І от почала рости тоска. В кіно я ще дужче відчував те розкішне життя, яким живуть інші, вибрані, щасливі, яким я ніколи не буду жити, до якого ніколи мені не долетіти, хоч у мене й є крила, але крила фантазії, на яких справді не можна злетіти навіть на стріху нашої хворостянки.

І коли бархатні акорди невідомої музики заливають темний зал ілюзіону, я плачу незадоволеними й колючими сльозами так, що від них стає мокре підборіддя й мої дитячі губи. Як птиця з поламаними крилами вовтузиться у власній крові й ніколи, ніколи не полетить у сині й чудесні світи, так і я, маленька й нещасна точечка в безжальному й жадному світі, сидів у темній залі і плакав над загубленою радістю.

На шумних ярмарках ми з Федькою Горохом крали житняки й яблука. Там, де кричать: «И так — питак, и на выбор питак», я нахилявся над рядом і робив вигляд, що вибираю, а сам крізь розставлені ноги (коли крамар обернеться) подавав Федьці, що стояв позад мене, украдену ляльку і тихо одходив.

Але потім я кинув красти, бо в цьому не бачив ніякої радості, крім перспективи ходити з одбитими печінками. Я дуже любив собак, кішок і коней. Одного разу хлопці спіймали сучку, що водила тічок по городах, прив'язали її до тину і почали вбивати. Били вони її тоненькими дубцями і тільки мучили її. І я, повний невимовної сили, весь у сльозах, розігнав хлопців, одв'язав бідну собачку і пустив її на волю.

Я любив ходити на гнойовище над Дінцем, куди приходили подихати коні. Вони рідко й хрипко зітхали, судорожно сіпали ногами, їм смертно тремтіла облізла й мокра шкіра, і вони довго і тоскно простягали шию в синяву й світло до холодних осінніх зір.

А потім з них здирали шкіру, і собаки й галки робили своє діло на їх димних од крові тілах.

XXII.

Вчитель Василь Мефодійович Крючко, з добрим теплим лицем і задушевним голосом, був особливим вчителем. Він горів своєю роботою, любив нас, як своїх дітей, а ми за це неможливо шуміли й на перервах підіймали такий пил, що лице Василя Мефодійовича плавало в ньому, наче одірване від тулуба, і скорбно кахикало, дивлячись на нас докірливими й мутними очима.

Він ніколи не бив нас, і тільки раз боляче сіпнув мене за вухо, коли я об фанерну перегородку до вчительської вдарив свого товариша. Спокійно й терпляче робив він своє непомітне й велике діло. До кожного він підходив індивідуально і різними чарівними ключами одмикав наші душі.

Я був першим учнем, хоч і ніколи не вчив уроків. Просто така в мене була пам'ять.

В одному класі зі мною вчилася дівчинка Ліза, вона давала мені пиріжки і довго дивилася на мене, наче хотіла щось сказати і ніяк не могла.

А я по темних кутках плакав од муки, що не можу сказати їй, як я її люблю, що лице її, в райдузі золотого волосся, з синіми й печальними очима, щоночі мені сниться, що цілі дні ходжу, як у сні, повний нею.

І в світанковім трепеті моєї закоханої душі звучало:

Милая, знаешь ли,

вновь видел тебя я во сне.

В сердце проснулась любовь,

ты улыбалася мне.

 

Где-то, в далеких лугах,

ветер вздохнул обо мне...

Степь поживала в слезах,

ты размечталась во сне...

 

Ты улыбалась, любя,

помня о нашей весне...

Благословляя тебя,

был я весь день, как во сне.

                А. Белый 1

Була весна, і ми з Лізою пішли за станцію готуватися до іспитів. Звичайно, в підручники ми й не заглядали, але я ніяк не міг сказати Лізі про любов. Я тільки незграбно йшов за нею, дивився на неї, як на святу, і молився на її золоту потилицю. Од неї віяло таким щастям і ароматом, що я захлинався, коли говорив, відчував, що кров розірве моє лице, але не міг сказати їй про свою таємницю. Ми ходили у світлі й шумі, я дивився на її ніжні рухи, як вона томно повертала своє лице й поправляла непокірне волосся, що вітер жартівливо розгортав на її рожевих і [голубих] скронях. Коли ми поверталися в село, хлопці кричали мені:

— Куди це ти її водив?.. Ліза відповідала:

— Не он, а я его водила.

І дійсно, я спотикався і йшов за нею з блаженними, повними сліз очима, мені хотілося, щоб ніколи не було села і цих противних хлопців, щоб я вічно йшов за Лізою, дивився на її ніжні рухи й молився на її золоту потилицю. Моя любов була, як квітка в росі, що п'яно хитається в янтарному полі, й молиться на зорю, і плаче багряними сльозами зорі од щастя.

Моя душа подібна була до амфори, і я обережно ходив, щоб не розплескати своєї радості.

Була якась насолода в тому, що я мовчу, хоч і знав я, як щасливо засіяють сині й кохані очі, бо часто, коли ми бавились, ми, мов навмисне, притулялись одне до одного і з розширеними очима, бліді й щасливі, слухали тепло й жагу наших тіл.

Тільки тепер я від Лізиної подруги узнав, що вона мене любила.

За вікном синя вечірня печаль, і заплакане лице моєї молодості дивиться в шибки... Між нами тільки скло... Ось я встану, візьму Лізу за тремтячу руку і скажу їй про свою любов, загляну в бліде восторжене лице, і мої губи відчують солоне тепло щасливих сліз... Я глибоко вдихатиму дороге дихання... і питиму з заплаканих вій сльози — росу першої любові.

Та не скло між мною і моєю молодістю, а довгі огненні роки, повні любові й смерті. Іноді образи встають перед мене, і прокляте марево їх затуляє од мене сині й далекі очі моєї першої любові.

Дзвонить годинник, одбиває хвилини, що вже ніколи не повернуться, чорні вказівки не покрутяться назад крізь кров і сніг мого минулого, щоб наблизити до мене розширені й кохані очі.

За вікном риплять кроки перехожих, і плаче моя молодість.

XXIII.

Пухка її срібна зима в холоді багряних зір і далекого сонця рипіла на вулицях Третьої Роти, коли ми з батьком їхали шукати щастя на Полтавщину. Недалеко від Черкас, біля містечка Мошни, в сосновому бору жив наш родич Микола Уваров. Він був лісовим інженером, і батько хотів знайти в нього працю.

Недалеко від Черкас нас висадили з вагона, бо ми їхали «зайцями». Була ніч. Стомлений батько ліг і заснув біля станційного буфету, прямо на паркеті. До нього підійшов жандармський офіцер і носком блискучого чобота вдарив його в бік.

— Вставай!

Батько встав. Лице йому налилося кров'ю від несподіваної образи.

— Вы должны вежливо сказать, что здесь спать нельзя. Но как вы смеете бить человека ногою в бок? Неужели вы только для этого получили образование и считаетесь интеллигентным человеком?

І марно йому офіціант злякано шепотів на вухо, що «он тебя засадит в тюрьму», батько не звернув на це уваги і так одчитав жандарма, що той почав вибачатись, купив нам квитка до Черкас і на прощання гаряче тиснув батькові руку.

З Черкас ми йшли шумним бором тридцять верст до Уварова.

І колії ми ввійшли у великий білий будинок, Уваров, високий, стрункий і чорнявий, закричав на батька:

— Ты чего здесь?

— Я — муж Антонины Дмитриевны Локотош.

Лице Уварова одразу стало привітним, і він простягнув батькові руку.

Я попав у дійсний рай. Море книжок і цукерок. Діти Уварова були, як квіти, безжурні й щасливі. У них був репетитор, розкішні кімнати й багато розваг. Вони грали на піаніно, грали в шахи і вчили мене танцювати. Але я був незграбний і ніяковий. Я тільки читав і марив.

Ми ходили на полювання, каталися на коньках, і мені здавалося, що це я сню солодким і дивним сном. Що ось я вигляну з-під одіяла і почую голодний плач братів і лайки матері, що буде холодно вдягатися, і в запорошені вікна гляне вороже сонце, і блакитні шибки заллються шумом нового голодного дня.

Батькові стало скучно жити в лісі, і знову знайомі труби нашого заводу задиміли наді мною.

Знову потяглись кошмарні ночі, повні докорів матері, горілчаного духу і голодних сліз у душній і тісній хворостянці.

Я почав ходити на щебінь.

Ще не сходило сонце, і замість гудків співали півні, й холодна зоря тільки займалася над селом, як мати будила мене, і я йшов туди, де над «чавункою» і гулом поїздів гриміло каміння під ударами сотень молотків, де нам видавали на сніданок іржаві оселедці, і важка тачка з камінням натирала мої руки до кривавих пухирів.

На щебені робило багато дівчат, і часто після роботи під холодними зорями в шумі трав і молодої крові вони кликали мене ночувати в половниках, повних золотої соломи й місячного проміння.

До ранку ми вовтузились і нарешті засинали з блідими й стомленими обличчями й схрещеними ногами.

А потім знову гриміло каміння, в пилу метушилися наші химерні тіні, а повз каменярень пролітали поїзди, і я замріяно дивився на дівчат, що в шумних вагонах з піснями пролітали мимо і кричали мені:

— Чорнявий, поїдем з нами.

Червонощокі й чорнобриві, з неначе налитими сонцем рожевими литками, вишневогубі, вони димно летіли в даль, і їх повні голоси нагадували мені про рум'яні степи, привітний шум гаїв і кохання під зоряним оксамитом неба. Часто я не витримував важкої і монотонної праці, кидав її і йшов до своїх книжок і мрій. А мене хлопці проводжали маршем, б'ючи молотками в лопати й цеберки.

Вечорами в заводському садку грав оркестр, і ми ходили туди на гуляння, ковтали пил і залицялися до дівчат на головній алеї.

Та мені не подобалося без толку ходити в пилу і дивитися на одні й ті ж лиця. Я йшов на станцію, де шум верб над Дінцем говорив мені більш, ніж роблено веселі обличчя в садку, що нагадували мені недокурок, і обридлі розмови про давно обридлі речі.

Позаду гримів залитий електрикою завод, і огні зір зливалися з його огнями. А наді мною мрійно хиталися верби, і місяць чіпляв на їх вітах срібне павутиння.

На середині Дінця одиноко чорніли човни з закоханими парочками, смутно долітав дзвін гітари і поцілунків. Або гармонія ридала й жалілася над спокійним свічадом ріки.

На тім боці шумів і хитався ліс, і теплі далекі зірниці мерехтіли над ним.

Ясно й щасливо було над рікою. Дивитись би так без кінця й краю на ізумруди далеких зір у воді й на небі і відчувати себе щасливою часткою яркого й коханого світу.

А потім я йшов на печальний каганець у вікні нашої хворостянки і до ранку сидів у сінях над книжкою, де пригоди й любов у середньовічних містах або в жагучих пустелях Африки брали мене в свій чарівний полон, і дійсність химерно перепліталася з мріями так, що мені здавалося сном моє дійсне життя, що я зовсім не в хворостянці, а в розкішному палаці володарів Індії або в шумі тайги шукаю скарби невідомого народу.

XXIV.

Сашко Гавриленко торгував у пивній і часто на лавочці розповідав мені про бахмутських повій, викидайлів і бандерш, про веселі гулянки, «котів», артисток і вино, що ллється рікою у дзвоні чарок в далеких золотих містах.

Я йому грав на гітарі й писав любовні листи до волошок. Він не міг ходити, і в нього були милиці. Вся сила з ніг перейшла йому до рук, і ніхто не міг вирватись із жахних обценьків його пальців.

В теплі янтарні вечори він плакав і співав про зрадливе життя й циганок, про зорі над тихим Доном, буйну козацьку волю і сльози дівчини, що «полюбила козаченька, при місяці стоя». І якось не в'язалось його цвіркання крізь зуби, "розмови про доми розпусти і вульгарні частушки з невимовним сумом його нахиленого обличчя і сльозами, що тоскно котилися по його щоках і падали на брудну, залиту пивом підлогу.

Після роботи до пивної збиралися хлопці, і знову гриміла підлога під буйними молодими ногами.

Потім хлопці билися за дівчат поляками з тинів і кизиловими палками, провалювали один одному голови, ламали ребра і пороли животи ножами.

Животи зашивали, засихали рани на головах, зросталися ребра, і недавні вороги, неначе нічого не було, знову пили вічні могоричі, цілув.ались і п'яно запевняли один одного в вічній дружбі.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Volodimir_sosyura_tretya_rota.docx)Volodimir_sosyura_tretya_rota.docx
Скачать этот файл (Volodimir_sosyura_tretya_rota.fb2)Volodimir_sosyura_tretya_rota.fb2