Володимир Сосюра - Третя рота (сторінка 15)

— Чого ти плакав, Володя?

І за кілька день до різдвяних канікул я не витримав вічної тривоги, й коли о шостій годині задзвонили на роботу, я не міг підвестись.

Я захворів.

Приходить управитель.

Його ненависні свинячі в кривавих жилках очі глузливо глянули на мене:

— А вы ж обещали не болеть. Я мовчав.

Що я міг сказати цьому кату, од якого залежало моє життя.

Ми його продражнйли «Плюшкін» 1. Весною під час робіт і літом він стежив за нами в бінокль із балкона, збирав іржаві гвіздки і клав їх у кишеню свого сніжно-білого піджака.

Свого сина Павлика він заставляв збирати такі гвіздки і платив йому по копійці за дюжину.

Він часто приходив і дивився, як ми працюєм. Були такі хлопці, що гарячкове копали, коли був управитель, а коли його не було, вони зовсім нічого не робили. А я робив і спочивав, чи був управитель, чи його не було.

І хлопців, що тільки на його очах робили, він хвалив, а мене лаяв.

А кругом шуміла посадка з шовковиць і диких маслин, і я часто писав там вірші.

Управитель глузував з мене:

— Вот вы, Сосюра, поэт. Почему бы вам не написать про поросят. Это так поэтично.

XXX.

На заводському майдані грозово лунали мітинги, охриплі агітатори в хрестах кулеметних стрічок закликали до червоних лав, але робітники сумно й ніяково стояли й мало хто йшов до смертників революції.

І чого їм іти, коли в заводському магазині пшоно, м'ясо й олія продаються по цінах мирного часу, наприклад, хлібина на вісім фунтів коштувала 18 к., а коли чого не було в магазині, то робітникам зверх звичайної платні видавали гроші на ці речі по пінах ринку.

Завод належав чужоземцям, і директор Тепліц знав, що робив.

Тільки окремі герої йшли до червоної гвардії.

Я приїжджав на один день додому і узнав, що учні штейгерської школи скинули свого управителя, несправедливу і вредну людину.

Ну, думаю, коли вони це зробили, так і ми це можемо зробити.

Я пішов до латиша, комісара станції Яма, розказав йому все про управителя і що я хочу зробити так, щоб його скинули.

Він порадив мені зв'язатися з робітниками економії, а коли справа не вийде, то він сам її докінчить. І запропонував мені організувати в школі гурток соціалістичної інтелігенції.

Коли я прийшов до школи, гнів зовсім вибив з моєї голови пораду комісара. Я тільки зговорився з кількома товаришами, які обіцяли підтримать мене, взяв дзвінок і почав дзвонити на збори.

Всі біжать і питають, у чім річ.

— Зараз узнаєте, — кричу я і ще дужче калатаю дзвоником.

Зібралися всі учні.

— Кличте управителя, — владно кажу я, і хлопці побігли за ним.

Управитель прийшов у парадному мундирі, блідий і спокійний.

Я вийшов і став перед ним.

— Товарищ Фиалковский. От лица всех присутствующих предлагаю вам удалиться из школы, иначе вы провалитесь, и провалитесь с треском.

Раптом чую позаду:

— Мы тебя не уполномачивали.

Я обернувся і дивлюсь на тих, що обіцяли мене підтримати, а вони опустили голови і мовчать. Пам'ятаю з них Ваню Шарапова і Степана Кащеєва.

Од гніву кров так бурно мені прилила до голови, що, здавалося, її напор проб'є моє тім'я і тугим фонтаном ударить в стелю.

— Тогда я говорю от себя лично. В вас с молоком матери всосалось сознание рабов, и у вас язык исчез при виде блестящих пуговиц и зеленого мундира нашего мучителя. — Обертаюсь до управителя. — Помните, когда вы вновь приняли меня в школу с вашим условием не болеть. И когда я, не выдержав моральной пытки, заболел, вы приходили и издевались надо мною, напомнив мое обещание не болеть. Я тогда хотел броситься и задушить вас. А теперь времена переменились. Уходите отсюда и дайте дорогу новым светлым и могучим людям, которые будут учить нас не гнуться в три погибели, не дрожать при виде ваших ярких петлиц и звуках вашего голоса, а прямо и светло смотреть в глаза новой жизни. Я сейчас пойду к комиссару станции Яма, и тогда посмотрпм, как вы провалитесь. Вы не ведете нас к прогрессу, а наоборот, вы духовный контрреволюционер. Блідий і переляканий Плюшкін попросив води.

— Хорошо, я согласен не быть управляющим, но оставьте меня при школе педагогом хоть на то время, пока я подыщу себе место.

Він почав перераховувати всі комітети й комісії, де він головою, і піднялась ціла буря протесту проти мого виступу. Особливо обурились старшокласники, яким потрібний був підпис Фіалковського на випускному атестаті. Власне, це був не протест проти мене, а просто вони просили Фіалковського і надалі бути управителем.

Я побіг до комісара. Недалеко од станції я почув астматичне дихання мого улюбленого вчителя Дмитра Купріяновича.

— Зачем вы это делаете, Сосюра? Теперь Фиалковский в наших руках, и мы сможем с ним сделать все, что нам надо.

А німці вже захопили Харків 1

Я згодився з ним, та, по правді, мені стало трохи жалко управителя, бо він був чудесний лектор.

Плюшкін подав заяву до педагогічної ради за те, що я назвав його контрреволюціонером.

Мене викликають. Я забув, що на педнараді, і почав свистіти. Мене закликали до порядку.

Я сказав, що управителя назвав тільки духовним контрреволюціонером, розказав все те, що говорив управителеві, що він ставиться так не тільки до мене, а й до інших.

— Да, это — издевательство, — сказав один, і мене одпустили, не зробивши навіть мені і догани.

А німці підходили все ближче.

Дітей бідних батьків весною відпускали на три місяці для допомоги в господарстві.

Одпустили й мене.

Демобілізовані солдати організували секцію при раді депутатів і, скориставшись повстанням куркулів, обеззброїли заводський загін червоногвардійців, поклялися раді, що будуть вірні революції, і стали нести охоронну службу.

Я записався в цей загін.

Секції дали зброю з умовою, що вона буде одступати разом з останніми загонами червоної гвардії.

Бої йшли вже біля Сватової.

Ми несли варту на залізничному мосту через Дінець. Уночі я стояв на варті і тривожно вдивлявся в кущі, які у тьмі здавалися живими істотами, ворогом, що хижо лізе з динамітом зірвати в повітря залізного велетня, що гув і хитався під моїми ногами у симфонії зоряної ночі. Тихо линув димний молодик над могутніми горами, над лісом і водою, і його проміння тонко торкалося до багнета і сумно тремтіло на затворі моєї рушниці.

Був теплий і погожий день, і раптом тривожно і дико закричав гудок на заводі. Це був без краю довгий крик, він бив по нервах і кликав до бою. Я схопив рушницю і вибіг на вулицю.

На заводі вже гриміла стрільба і гулко били гармати. А по «чавунці», що йшла півколом через село і була над ним, грізно й тихо йшли броньовики. Вони одкрили по селу й заводу огонь, вони оборонялися од солдатів і спровокованих заводською адміністрацією робітників, що не дали їм спалити порома через Дінець.

Червоногвардійці густими рядами стояли на одкритих платформах з рушницями до ноги і без ліку падали під кулями спровокованих братів.

Я ие схотів бити по них і віддав рушницю одному солдатові.

До мене підскакує на коні мій родич Холоденко, начальник загону солдатської секції.

— Ти чого без винтовки?

— Я зараз піду її принесу.

Він підозріло глянув на мене і помчав далі.

Але коли я ще біг і провулки були так повні стріляниною, що, здавалося, стріляють біля мене, я не витримав, послав кулю в далекий ешелон. Тепер я знаю, що та куля не вбила нікого, бо я цілився в покрівлі вагонів, але вона одірвала мені серце.

Червоні броньовики одійшли до Лоскутовки і почали бити по штабу.

Після кожного удару в небі тонко шуміли набої й пихкали хмарки розривів, або набій поціляв у залізницю, і тоді здавалося, що гримить і розлітається весь світ.

Їм відповідали заводські гармати за горою.

Бій припинився, і червоногвардійці прислали до нас делегатів. Вони їхали в фаетоні в золотій спеці дня, сухорляві й спокійні.

В штабі я бачив нашого червоногвардійця Вельцмана Михайла.

Він у кулеметних стрічках сумно стояв і слухав члена Ради Ажипу.

Той гаряче й страсно говорив:

— Дорогие красные орлы! Вас не поняли, и вот вы, разбитые и озлобленные, отступаете по окровавленным полям Украины. Вас никто не поддерживает. Но придет время, когда вас позовут, и вы вернетесь сюда — могучие, светлые и непобедимые.

Я пішов, але довго перед моїми очима стояло сумне обличчя червоного героя.

XXXI.

Я хмуро стояв на «чавунці», а мимо гриміли обози німецької армії. Синьо й грізно йшли кованим кроком незліченні колони баварської піхоти, і ритмічно хиталися в сідлах кавалеристи.

Мене вразив один вродливий юнак офіцер. Він був тонкий і ніжний, як дівчина. І йому так личила жовта каска.

Важко і невблаганно повзли гармати і тупими дулами хижо дивилися туди, де разом з кривавим сонцем зникли люди в хрестах кулеметних стрічок.

І знову повернувся колишній жах і колишній пристав на заводі. Блистіла багнетами гетьманська варта після розгону німцями Центральної Ради 1.ї в Німеччину висмоктували довгі ешелони муку й сало.

По селах катували селян, повертали майно й землю поміщикам і без кінця розстрілювали червоногвардійців і матросів.

Я ніде не міг знайти роботи, ходив з хлопцями до дівчат і в чаду самогонки марив про якісь сині очі, які я мушу зустріти, хоч і не бачив ніколи.

Почав захоплюватись Олесем 2 і Вороним 3. Іноді писав українські вірші.

Я не міг так просто пити самогону і затуляв пальцями ніс, щоб не чути його жахного паху. А потім плакав п'яними сльозами над «Катериною» Шевченка, над своїм минулим і ліз цілуватися до товаришів.

Один німець поліз до дівчини Серьоги Дюжки. Вона почала кричати, німець був гладкий і сильний. Але Серьога збив його з ніг, схопив його за штани й блузу і почав бити об долівку. У німця вже мертво теліпається голова, і кров перестала йти з горла, а Серьога все гупає ним об долівку.

Дівчата попередили його, що біжать німці.

Серьога вискочив і побіг. Німці, стріляючи на бігу, погналися за ним. Вони його загнали на кручу над Дінцем.

Було вже холодно, і Серьога з розгону стрибнув униз головою в Дінець. Під огнем він переплив осінню ріку і став на березі. Кулі чокають об пісок під його ногами, а він усміхнувся, зняв свою кепочку, чемно вклонився німцям і зник у лісі.

Один німець теж стрибнув у Дінець, переплив його, добіг до лісу, але далі побоявся йти і повернувся назад.

XXXII.

Був травень, і на село приїхали таємні організатори повстання проти гетьмана. Вони пропонували нам записатись до Бахмутської комендантської сотні, щоб мати в руках зброю, і коли почнеться вибух, приєднатися до повстанців. Я записався з кількома червоногвардійцями.

Ми порішили, коли сотня буде не з потрібного матеріалу, розкласти її.

В Бахмуті нас привели в казарми на Магістральній вулиці, і ми почали нести охоронну службу.

Бунчужного, що був одним із тих, що агітували нас за вступ до сотні, раптом зняли з посади, і він зник невідомо куди.

Ми написали сотенному заяву, щоб нам повернули бунчужного, бо він гарна людина і нам потрібний. Нас чотирьох делегували до сотенного.

Він тільки глянув на заяву і став кривавим од люті. Зіниці його очей звузились і стали колючими. Він холодно глянув на нас.

— Ви всі заарештовані. Вас одправлять до австрійського штабу.

В мене холодно упала душа.

— Пане сотнику, ми ж не знаємо, в чому річ. Ви нам з'ясуйте. Просто була хороша людина, і нам його жалко.

Можете нас заарештувати, але знайте, що всі ми були під кулями червоних.

Лице сотенного пом'якшало:

— Ваш бунчужний не може бути з вами, бо в його сифіліс. Я відпускаю вас, але знайте, що це вам не вільне козацтво, і щоб більше таких заяв не було.

Ми пішли, бліді й раді.

Почали приїжджати офіцери в золотих погонах. Вони глузливо дивилися на нас і казали, що тепер їхній час. Ми тільки хмуро дивилися на них.

Козаки були покірні й забиті. Нам стало ясно, що, коли їх пошлють на селян, то вони хоч і з плачем, а будуть розстрілювати своїх братів. Ми почали прикладом і словом розхитувати дисципліну.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Volodimir_sosyura_tretya_rota.docx)Volodimir_sosyura_tretya_rota.docx
Скачать этот файл (Volodimir_sosyura_tretya_rota.fb2)Volodimir_sosyura_tretya_rota.fb2