Володимир Сосюра - Третя рота (сторінка 16)

Був у мене товариш, колишній шахтар, він матюкався і ходив до наймичок, але коли заспіває — море мурашок заливає мене, і я в'яну од насолоди.

Був вечір, і ми стояли з ним біля розчиненого вікна.

Проти нас був тихий будинок з вишневим ганком і синіми ставнями. На ганку сиділа дівчина і читала книжку.

Товариш мій заспівав, і дівчина підвела голову. Мене наче що вдарило, я здригнув і, хоч не бачив її очей, зразу відчув, що в неї ті сині очі, що так довго мені сняться...

А пісня на своїх огненних крилах несла мене туди, де йдуть хлопці з поля і «через тин перехилилась голова дівчини»... І я уявляв, як томно і ніжно вона перехилилась через тин і слухав пісню хлопців... Ні, то не хлопці співають, а зоря, що залила небо над яворами, і на її фоні самотня фігура дівчини біля тину. Ні, не біля тину, а ось вона сидить на ганку в ліловій шалі, така незнайома й рідна...

Я написав їй записку й передав козаком.

Написав так:

«Я не спрашиваю, кто вы, не надо знать, кто я. Но мы будем писать, видеть и не знать друг друга. Это будет так хорошо.

Жемчужный».

Вона мені відповіла:

«Это будет так хорошо. Мы будем чувствовать друг друга. Это будет лучше, чем знать. Я буду писать вам изречения моих любимых философов и писателей.

Констанция».

І ми почали листуватися.

Ми долистувалися до того, що вже не могли не бачити одне одного. Коли всі заснуть, я роздягаюсь голий і пишу їй вірші, щовечора по сім штук. А потім лежу на спині й уявляю до фізичного болю її губи й очі. Ось її лице нахиляється над моїм, пропадають стіни, і сині очі заливають все небо... Губи, теплі й вічно знані, притуляються до моїх, і, як у молитві, завмирає моя душа...

І в один вечір я замість козака, що був нашим листоношею, підійшов до хвіртки, де стояла Констанція.

— Вы уже приготовили ответ моему товарищу?

— Нет еще.

Я вже не міг грати і близько підійшов до неї.

— Я хотел пооригинальничать, но из этого ничего не вышло. Давайте познакомимся. — І я простягнув їй свою руку. — Жемчужный.

Вона тихо зітхнула і трохи не впала мені на груди.

— Какие у вас глаза?..

І наче крізь марево далекого сну, як музика всіх моїх поривів і шукань, тихо злетіло з її губ:

— Голубые.

Та її покликала мати, і вона пішла од мене. Одлетів новий день, і вечір тихою голубою ходою прийшов на землю. Тепло шуміли дерева, і наймички гуляли з козаками. Я вийшов і побачив Констанцію на протилежній панелі. Вона граційним і ніжним поворотом голови кликала мене.

Та я не перейшов вулицю прямо, а йшов по цім боці, щоб не помітили інші, що йду до неї. Ми йшли до дерев, де було темно і не видно людей.

І коли ми зійшлись, я тричі поцілував Констанцію, і її губи, як вічна рана, ввійшли в моє серце.

Вона мене познайомила з своїми батьками й братом. Це була тиха польська сім'я, і Польща, щоб вони її не забули, дала їм на спомин золоте волосся й сині очі.

Батько її, Іполит Вікентіиович, огрядний і високий, з гордо поставленою головою, був подібний на золотого лева. Він працював у банку і за обідом говорив такі речі, що ми всі червоніли і трохи не захлиналися од сміху. Він говорив це так просто, це виходило так наївно й безгрішно, що зовсім не було ніяково. Я почував себе з ним так, як дома, він був такий безпосередній, що його не можна було не полюбить.

Мати, Поліна Василівна, енергійна й моторна, все курила й шила жіночі вбрання. Синьоока й весела, вона завжди щось робила і ніколи не сиділа на місці. Вона ласкаво дивилася на мене і дозволяла нам з Котьою ходити, куди ми хочемо.

Брат, Броня, вилита копія батька, вчився в реальній школі, марив про червоне чудо і вирізував на дереві кохані ініціали.

Ми ходили з Котьою в поле і довго сиділи над ярком. Од її покірних і гарячих губ у мене так закрутилася голова, що я упав у ярок.

Я любив, коли під моїм поглядом бліде й ніжне лице Коті поволі заливалося кров'ю, як зорею... Тоді вона нахиляла голову і не могла дивитися на мене.

Щовечора через Котю я пропускав перевірку, і за це поза чергою щоранку чистив картоплю.

З вікна казарми мені було видно лице Коті в вікні. Вона вчилася в гімназії, і я дуже любив, коли вона мені читала по-французьки, хоч я і не розумів ні слова. Мене просто чарувала музика звуків. Часто зір мій летів через вулицю до нахиленого обличчя над книжкою, тепло пробігали по мені мурашки, і з очей пливли якісь могутні хвилі. Щоб їх викликать, я затаював дихання, трохи одкривав рот і робив внутрішнє напруження... Котя здригала і підіймала голову. Вона завжди відчувала мій зір і боялася його.

Я приходив до Коті, вона вчила голосно уроки, і коли я починав думати про неї, вона поволі замовкала, підходила до мене, брала мою руку і клала собі на груди. Я цілував її руки на внутрішній стороні ліктя і дивився на неї, подібну до янголів на польських цвинтарях.

Ми ходили мимо яркої й шумної каруселі в поле, я, Котя, її подруга Марія і Броня.

Раз ми були в полі.

Котя сиділа, а наші голови, моя й Маріїна, лежали на колінах.

Я почав думати про Марію, як про Котю, і відчув, що її рука в моїй зробилася в'ялою й безвольною, а тіло покірно подається до мене.

Я кажу:

— Котя, посмотри, какие чудесные звезды. Вона підіймає голову, й ми цілуємось з Марією куточками губ. Котя помітила й руками розняла наші голови.

А по дорозі вона мені говорила.

— Зачем ты это делаешь? Мне так больно. Ты превращаешь меня в камень.

XXXIII.

Потяг летів безмежними полями, заходило сонце, і його проміння, як кров розстріляних, заливало трави й платформу з гарматами, де я сидів і мріяв про Констанцію.

За сині горизонти заходило сонце. І в одноманітному гуркоті колес перед мене пливло бліде нахилене лице. Я дивився на нього, й воно заливалося кров'ю кохання.

Ця кров зливалася з багряними ручаями зорі на холодних вечірніх травах і шуміла в моїх жилах.

Констанція...

Ось вона стоїть, боса й рідна, біля хвіртки. Сонце поклало вінок на її волосся і золотим дощем залило вбрання.

Сонце!..

А потяг летить у громі й хитанні вагонів, холодно блистять дула гармат і даленіють синьокрилі вітряки, станції й села, залиті вечірнім багрянцем.

Непривітно гудуть телеграфні дроти й біжать [то], вгору, то вниз перед моїм затуманеним зором.

І знову тихий Бахмут, і в вечірньому шумі дерев синій зір і покірні кохані губи.

В Констанцію закохався один козак і земляк мій Митя Дибтан. Він зустрів мене в темному кутку і схопив за петельки:

— Уступи.

— Кого?

— Котю.

— Та що ж вона — мої чоботи, чи що? Але він мене не слухав і трохи не зарубав тесаком, якби я не зачинив перед ним двері. Він говорив хлопцям:

— І за що вона його любить? У нього й каблуки криві.

Було вже темно. Я пішов до Коті. В кімнатах горіла електрика і не було нікого. Котя повела мене до спальні і, коли ми цілувалися, виключила світло і впала на ліжко. Я впав на неї і, хоч Котя говорила, що я можу робити з нею, що хочу, я не зробив того, що зробив би кожен на мойому місці, бо знав, що можу згоріти в огні близького повстання, а їй це на все життя. І як будуть думати про мене її батьки, такі добрі й хороші.

Ні!

Котя плакала, а я підвівся і нічого не зробив.

В червні нас розформували.

Я попрощався з Рудзянськими і самотній пішов на вокзал.

Котя дала мені промокатку і взяла з мене слово не читати, що там написано, доки не сяду в вагон.

І, коли одлунали останні дзвінки, я розгорнув промокатку. На ній було нашкрябано булавкою: «Люблю».

Якраз скінчився мій відпуск, і я приїхав до школи. Там стояв батальйон німців, і якби в мене не було посвідчення, що я був козаком, мене б розстріляли.

Один педагог, якого ми продражнили «Артишок» 1 за його рухи й фігуру, підійшов до мене й сказав:

— Хитрость жизни.

Мене виключили зі школи.

XXXIV.

Я знову на селі.

В шумі вітру, в тремтінні зір і хвиль наді мною плив, і танув, і знову яснів образ Констанції.

По вечорах під горою в чорних хрестах рам жовто горіли вікна великих панських будинків під горою, і на їхньому тлі чітко і чорно різьбилося дороге лице.

Груди мої, рано моя... Хто в вас налив вічного болю, з яким судилося мені йти до краю моєї дороги.

І в кіно, в риданні піаніно душа моя рвалась од крику і, як птиця з підтятими крилами, билася в крові мовї муки.

Піаністка завжди грала одну річ, де був такий акорд, що, коли він наставав і гримів в мені, я до божевілля ярко уявляв себе птицею, що рветься в сині простори і чує, що ніколи вже не літати їй, бо на крилах кров смертельних ран... Вона б'ється в тузі й з останніх сил повзе по землі, лишаючи на ній багряні плями й пір'я...

Тільки тепер я узнав, що ця річ зветься «Ранений орел».

І летіли дні, повні туги, самотнього забуття й розгулу молодої крові.

Я іноді забував Констанцію, 1 тоді знову робився смуглявим і веселим селюком.

Ні, ні... Бо коли я цілував дівчину, я закривав очі і уявляв, що цілую Констанцію.

По-старому цокотів завод, але в тонких криках паровозів уже почувалися тривога і гнів мільйонів.

Мою тітку Гашку Холоденчиху в молодості обдурив і покинув один п'арубок Михайло. Тоді її брат Федот спіймав його і вдарив у ліве вухо так, що із правого чвиркнула кров.

Михайло одружився на Гашці і швидко вмер.

Федот жив за «чавункою» біля Вовчеярівки. Його сусіда, сторож заводської лазні, вибирав усю воду з Федотової криниці й поливав свій садок, а Федотовій сім'ї навіть не було чого пити. Вони часто сварилися за це.

Од слів перейшли до діла, і одного разу високий Федот насів маленького банщика і почав його бити. Ясно, що банщик пожив би недовго. Та він витяг ножика і встромив у серце Федота. І велетень з ножем у серці встав, пройшов три кроки і з криком:

— Ой, Химко, мене зарізали! — впав на землю.

Банщика судили й виправдали. Він і зараз живий, ходить по Третій Роті і півнем дивиться на гігантів-синів Федота.

Федька Горох став нальотчиком і ходив тільки вночі вічно в тривозі, блідий і напружений.

Ларька поступив до художньої школи, жив у місті й малював куховарок, а вони його за це годували.

На кожній станції стояли загони окупантів. У них були важкі й могутні коні, і вони сиділи на них, неначе вилиті з міді. Нахабно і гордо лунали по містах України чужоземні пісні завойовників.

Я повіз у велике місто вірші.

Самотній і розгублений, ходив я в шумі юрб і дзвоні трамваїв, а перед очима все стояли слова забутого поета:

И только кашель, только кашель терзает, пенясь и рыча, набитое кровавой кашей сухое горло палача.

Ночував я на вокзалі, і мене там обікрали. Забрали мої вірші й білизну. І я знову повернувся на село.

Я так швидко й нервово йшов по перону нашої станції, що озброєний німецький вартовий з бомбами за поясом злякано повернувся до мене.

XXXV.

Щороку 14 вересня у нас буває ярмарок. Ну а щовечора хлопці йдуть на вулицю до дівчат.

Я не знав, що з Лисичого до нас приїхав карний загін і що заборонено пізніше десятої години бути на вулиці. Та, мабуть, якби й знав, то все одно був би на вулиці. Ви ж розумієте— теплі ночі вересня і дівчата... Сміх під зорями, солодкі тиски гарячих і жадібних рук.

Я чомусь найбільше сміявся, сміявся так, що хлопці казали:

— Ой, Володько, мабуть, на своє горе ти смієшся, хтось тебе битиме...

Я не звертав на це уваги і сміявся, сміявся...

Вже по десятій почали розходитися.

Іду я Красною вулицею. І вже лишилося до хати кроків зо сто, як летить вершник і немилосердно лупцює нагаєм чоловіка, який неймовірно кричить од болю.

Я йду спокійно. Думаю — хтось прокрався на ярмарку, а мені що... Іду, і враз я й не побачив, як опинився в колі кількох вершників...

— Ти хто?

— Володька.

— Відкіля?

— Та відціля. Аж он моя й хата. Бачите, світиться вікно?

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Volodimir_sosyura_tretya_rota.docx)Volodimir_sosyura_tretya_rota.docx
Скачать этот файл (Volodimir_sosyura_tretya_rota.fb2)Volodimir_sosyura_tretya_rota.fb2