Володимир Сосюра - Третя рота (сторінка 17)

— А зброя в тебе є? — каже вершник і, нахилившись, мацає мої кишені...

А другий вершник перегнувся до мене та як оперіщить нагаєм раз і другий... І все намагається через лоб, а я одхиляюся трохи в бік, і він попадав через плече...

— За що?

І наїжджає на мене грудьми коня їхній блискучий капітан і кричить мені:

— Беги, сукин сын, а то застрелю, как собаку!..

Я біжу, а він за мною... Та хіба од коня утечеш...

Я перестрибнув через паркан й причаївся. І от чую:

— Ax вы, буржуазные лакеи, так вас и так.

Кричить уже побитий хазяїн гостиного двору, куди я заховався, робітник Свинаренко.

То йшли робітники з заводу після десятої, яких каральники почали лупцювати, як і всіх.

Звичайно, він це кричав, коли козацькі коні тупотіли вже далеко вниз по Красній вулиці.

А на ранок... У всіх хлопців моргулі то на лобі, то на скронях. На що вже Сашко Гавриленко, звичайно, він, хоч і на милицях, а хлопепь гарний і його люблять волоські молодиці, правда, за те, що в його батька пивна, так і того не пожаліли. Він кричить:

— Я інвалід...

А вони його шпарять...

Я вже радію з того, що хоч і в мене червоно-синя попруга є, але під френчем не видно...

Ну а в листопаді — повстання.

Робітники обеззброїли карний загін і блискучого капітана, що гнався за мною, посадовили на прохідній конторці. І кожний робітник міг на аього, йдучи на роботу, подивитися, плюнуть і дати йому свого характеристику і язиком, і ногами... А в нас характеристики дуже влучні.

Потім приїхав на село 3-й гайдамацький полк. Розстрілює каральників, обеззброює німців, тримає фронт роти дончаків 1...

Ви розумієте, як це впливає на наївного хлопця, що начитався Гоголя та Кащенка 2, змалку марив грозовими образами козаччини...

А тут вона жива... Воскресла моя синя омріяна Україна, махнула клинком, і зацвіла земля козацькими шликами...

Та ще й кажуть:

— Ми більшовики, тільки ми українці.

Ну й я українець. Чого ж мені треба? І записався я до повстанців у такий момент.

На Сватово поїхали обеззброювати німецьку кінноту.

Наш ешелон спокійно під'їхав майже до перону...

Ішов німець з чайником кип'ятку. І якийсь ідіот навів його на мушку... І не стало німця, не стало далекого фатерлянду і золотоволосої Гретхен... Тільки мозок, як кип'яток з розбитого і погнутого чайника, розплескався по рейках... Німці б мирно віддали нам зброю, а тепер вони: «Цум ваффен...» 3

Наші в станцію... Німці відступили... А потім підковою почали наступати. Хлопці, замість брати зброю, почали надівати на себе по кілька штанів та шинелів, розпухли, як баби, й стали жабами...

Німці нас одсунули з боєм од станції...

В бою ж треба бути швидким, а куди там будеш швидким, коли на тобі кілька штанів та шинелів... Звичайно, ті хлопці, що заскочили в станцію, не встигли вискочити з неї...

І став на дверях німецький офіцер і кожного, хто похапливо вискакував із дверей, бив просто в голову...

А потім німці а купою трупів віддали нам і свою зброю.

Козаків ховали з музикою...

А обеззброєні німці сумно й грізно, синіми спокійними колонами йшли на гору до татарських казарм.

І думав я: якби німці захотіли, то тільки соплі лишилися б від моєї синьої омріяної України... Але я ще вірив...

Бо з усіх сіл ішли до нас дядьки в свитках і з торбинками. Записувалися і спокійно, як до церкви, йшли на смерть... Наче кабана колоть...

І я завжди дивився їм у вічі... Перед боєм у одних очі бувають сумні й слізно-прозорі, а у других веселі й каламутні...

І ті, в кого перед боєм були сумні очі, більше ніколи не верталися, а люди з веселими очима похвалялися, скількох вони забили...

Коли ж німці почали нас бити так, що небо й сніг робилися чорними од шестидюймових, то хлопці почали тікати додому, звичайно, зі зброєю і обмундируванням.

— Хай прийдуть до нас на село. Ми їм покажемо... — нахвалялися вони, озираючись на всі боки, чи не видно німців.

От одного спіймали (з Борівського за Дінцем — руська колонія) і почали шомполувати...

Козаки обурились.

— Ми революційна армія. Ганьба. Геть шомполи! Відпустіть його! А сотенний Глущенко:

— Без балачок! Зараз покличу старих гайдамаків і всіх перестріляю.

І я дізнався тоді, що таке старі гайдамаки.

«Борівшанина» все ж відпустили...

Але нас, як що, так і лякають: старі гайдамаки...

Це ті, що в січні 1918 року розстріляли в Києві червоний «Арсенал» 4, ядро полку.

Я терпів, терпів та й собі втік.

XXXVI.

Грудень 1918 року. Мобілізація. Мій рік має йти.

Мати мене жене з дому: в мене вже й штанів немає. Я їй кажу: «Підождіть, ось уже недалеко червоні». А вона мені:

— Доки прийдуть твої червоні, так ти будеш світити голими... Іди, сукин син, доки ти будеш сидіти на моїй шиї...

Що ти поробиш...

Пішов.

Тільки не в Бахмут, а знов же до цього полку, штаб якого стояв у нашому селі. Думаю, все одно. Всі однакові, а Бахмут далеко... То хоч трохи ще ходитиму до дівчат. (Ох, дівчата, дівчата! Може, й ви винні, що я став петлюрівцем).

Ну і знову бої, вже з білими, на Алмазній, Дебальцевій (де я народився)...

І от занесли сніги дорогу, «чавунку»... І поїхали ми на паровозі очистити од снігу «чавунку»... І заспівав п'яний кочегар: «Смело, товарищи, в ногу...» I заплакав я, відчувши гостро й глибоко, що довго, довго я не буду з своїми, буду проти своїх.

Ще одна дрібниця. Власне, тоді вже не була для мене дрібницею.

Холодний, порожній вагон. Я приїхав на Сватове, записатися до повстанців...

Тихо. І враз:

— Сосюра...

— Що? Нікого.

— Сосюра!

— Що?.. Нікого.

— Сосюра?

— Що?

Три рази мене кликало, і три рази я озивався.

Старі люди кажуть, що не треба озиватись.

Але три рази мене кликало, і три рази я озивався.

Це — на смерть.

Але я записався.

Ще.

Розстрілювали варту. Ніч. Караульне помешкання — II клас нашої станції. Привезли обеззброєних карників і їх начальника з синьою од побоїв, як чавун, мордою, який усе тикав нашого осавула у груди і, хитаючись, усе хотів йому щось довести і ніяк не міг...

Їх вистроїли. І між ними стояли два білих літуни, яких хлопці випадково збили з аероплана на станції Нирковій. Один каштан (ранений), а другий—стрункий і спокійний, з мармуровим шляхетним лицем, нащадок графа Потьомкіна 1.

Цей, з мармуровим лицем, зняв з пальця свого персня, подав його осавулові нашому і сказав:

— Передайте моей жене. Їх повели.

XXXVII.

Вагони. Пахне самогоном, патронами і олією, пахне нігом і кров'ю...

Мені й тепер іноді зимою... коли сніг і я один, подує кийсь вітер і запахне... снігом і... кров'ю... Правда, тепер не так часто (може, тому, що НЕП і і міхова доха...).

Ще пахло кожушиною і козацькими онучами...

Нас відправляють на позиції.

І чудно. Я був безпричинно веселий... Наче мене це не торкалося... Тільки сестра моя стояла біля дзвінка гумно, сумно дивилася на мене...

Вона вмерла в 1919 році, я так її й не бачив.

А мати не прийшла мене проводжати, бо не знала про відправку нас на фронт...

Ми співали «Чумака» 2.

Було нам весело, наче їхали ми не на смерть, а роззброювати німців...

(Тільки чому нас посилають на Сватове?.. Там же ворога немає? Ворог на Дебальцевій, Алмазній...

Тільки чому нам вчора з наказу батька Волоха всім завели оселедці?..).

Їдемо.

І вже на Сватовім пероні... (Ніч... Сніг... Вітер...). Курінний нам каже (нас поїхало три сотні: 9-та, де я, 11-та й 12-та):

— Ми з більшовиками не воюємо. Але вони захопили Куп'янськ. Ми тільки візьмемо у них назад Куп'янськ, а воювати з ними не будемо. Хай вони самі собі, а ми самі собі.

Пішли в розвідку.

Звичайно, селяни нам не кажуть, де червоні.

Всі села — більшовицькі.

На другу ніч я був призначений ройовим. (Ви не дивіться, що я лірик, я бойовий). Я—вартовий по кухні. Над ранок о п'ятій іти на кухню.

А знаєте, що це значить? Це значить: наїстися пволю м'яса, яке тоді було краще за шоколад-міньйон. Я уявляю, як я буду їсти м'ясо, і з цією мрією заснув... Готелів для козаків не стало, і декого розташували по хатах. Мене й ще одного козака мого рою — в хату.

Ми з ним наче вдома; розляглися до білизни, бомби поклали на вікно, рушниці поставили в куток. Спимо.

А в мене сон такий, що хай над головою б'є гармата (це тоді...), я не проснуся.

Враз вбігає хазяйка (2 година ночі).

— Ой, діточки мої, ви ж пропали!

— Що таке?..

— Ваші всі побігли на станцію, була стрілянина, кулі звистіли по садку.

Ми спокійно одяглися. Я, як вартовий по кухні, взяв запхнув за пояса тільки багнета. І йдемо ми картошку чистити. Зброї не взяли.

— Це, кажу, «так, просто паніка якась». Мені не вірилося... німців побили, варту побили, Київ іаш, а тут, на тобі... втекли... покинули... І навіть не юзбудили... <<Ні! Ми йдемо чистити картошку». Виходимо. Сніг. Туман. Вулиця йде просто до вокалу.

Тихо. Смертно тихо. Навіть собаки не гавкають. Тільки на станції тонко й одиноко кричать паровози. Із туману підходить до нас козак, і рушниця в його а плечем.

— Що таке?..

— Та наші всі побігли на станцію... Була стрільба, ричали «слава», «ура».

Тишина смертна.

Ідемо чистити картошку.

Я ще не вірю, що це кінець.

Мені деревляно спокійно і покірно.

І от із туману смутно, а потім чітко: «Коні!»

«Не наші», — щось сказало мені, і я притулився до ину.

Мої товариші стали на півкроку вперед од мене. Ми підкові вершників.

— Хто йде?

— Свої.

— Пропуск.

— Олена.

— Яка Олена?.. Руки вверх!

Не знаю, чи підняли мої товариші руки, чи ні, але відчув жах у голосі того, що кричав «руки вверх», перескочив через тин за копицю... Біжу по городах... а ззаду чую удар по чомусь м'якому і «ой... ой...» тихе й тоскне. А зір механічно відбиває, відбиває кривеньку чорну вишеньку на білому тлі снігу, смутні контури тинів, копиць і хат.

Шлика я зірвав... але оселедця зірвати не можна. Та й шапка в мене кавалерійська, лахмата, її скидати? Холодно, та й оселедець одразу побачать...

А коли попадають в полон з оселедцями, то з ними не церемоняться... Смерть...

А який я старий гайдамака? Червоні думають, що як з оселедцем, значить, і старий гайдамака:

— К стенке! Або:

— На рубку!..

Тільки в процесі боїв я дізнався, чому вони не стріляли мені в спину. Просто вони думали, що ми дозор, а ззаду лава. Вони тихо нас і зняли, цебто тих двох — порубали... У них теж були оселедці (а вони шахтьори...). Про це я дізнався аж 1921 року (що їх порубали...).

І почалася стрільба...

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Volodimir_sosyura_tretya_rota.docx)Volodimir_sosyura_tretya_rota.docx
Скачать этот файл (Volodimir_sosyura_tretya_rota.fb2)Volodimir_sosyura_tretya_rota.fb2