Володимир Сосюра - Третя рота (сторінка 19)

Мовчки роздягалися і мовчки вмирали махновці... А як вони йшли... їх ніжки наче хитав вітер... Дійсно, ніжки... бо то були хлопці років по 17. І з кожним махновцем я мовчки підходив до стінки, покірно ставав навколішки, і... злісно й недружно гавкали рушниці, і ті звуки впивалися кулями в моє тіло... Я стояв і дивився... Мені було солодко, і я не знаю, чи плакати, чи сміятися хотілося мені... Я стояв. Старшини ходили й добивали в голову... і хто був недобитий козаками, тільки здригав, коли куля старшини розбивала його останні надії... Останній, літній уже, в одязі німецького бранника, коли роздягався, тільки сказав;

— Я сам был три года в плену у немцев...

Його зразу не застрелили. Коли його кололи, він довго, довго кричав тоненьким і далеким-далеким голосом...

А це ж було за кілька кроків від мене...

Потім ми пішли. Сотенний 11 сотні надів синього діагоналевого піджака останнього розстріляного... А сотенний Глущенко йшов, танцюючи, і співав хрипко й радісно... Да, одного, коли кололи, вдарили багнетом у шию... гостряк багнета виліз йому із рота, і він ухопився за нього рукою...

Ми стоїмо ще на Лозовій... Махно має об'єднатися ще з червоними. І чудно було мені, що деякі козаки везуть із собою повні скриньки барахла і дбають, аби його було ще більше... Я ж віддавав залізничникам все зайве з одягу, що мені видавали: фуфайки, теплі штани, білизну... І раз лізе в вагон козак. Спочатку показався його оселедець, а потім жіноча пелерина і тільки сорочка з плямами крові на ній... Далі лізе другий і показує жмут «українок» 2... Це — злодії ночі... А сотенний каже:

— Робіть що хочете, аби не на моїх очах... Коли ж хто спіймається, то буде кара...

І для виду навіть розстрілювали котрих... Хлопці ходили до проституток. Я не ходив до проституток. Хлопці вмивалися, — я не вмивався. Нащо? Все одно вб'ють... Мені не вірилось, що я вернуся додому, коли навколо стільки смертей. Часто я ходив у вокзал, знову повний цивільних, і дивився в трюмо... На мене дивилося сумне смугляве обличчя козака в лахматій шапці, обірваній шинелі, з німецьким багнетом за поясом і жовтих штиблетах з німецького офіцера... Кажуть, що махновці будуть знову наступати і що з ними йде сам батько Махно... На вокзалі росте тривога... Цивільних все меншає. Вокзал майже порожній... Тільки я в нім з вічною мрією про Констанцію... Та самотній майстровий з гармонією.

І от вів заграв... Заграв мого улюбленого вальса «Пережитое», якого я часто слухав у кіно у нас на базарі... В кіно його грали на мандоліні під акомпанемент гітари й балалайки... Іноді я чув на вулиці на гармонії, але його завжди грали неправильно, що мене дуже нервувало... А цей грав ідеально правильно, іменно так, як я хотів.

І в морі ридань, широко і безнадійно, пронеслося все моє життя. Я трохи не вмер од болю...

Де ти, коханий гармоністе?.. Може, ти прочитаєш ці рядки, написані нашою кров'ю.

На ранок ми поїхали пробувати нову тридюймівку для нашого броньовика...

Почали стріляти... І десь далеко обізвався чужий удар... Махно почав бити по Лозовій, Махно наступає.

Наш броньовик став на полтавському мості і почав бити по якомусь хуторі, де метушилися після кожного розриву далекі чорні фігурки махновців... З лівого боку, недалеко від станції, зійшлися лави наші й ворожі... Довго, довго, напружено тривожно й недружно лопотіли рушниці, і невідомо було, чия візьме... Коли ми їхали на бій, вздовж посадки я бачив нашу лаву. Бунчужний, молодий вродливий хлопець, радісно перекидався на снігу, і здавалось, він не бунчужний, а просто собі звичайний хлопчик, якому дуже весело гратися в війну... Махновці не витримали й почали відступати... Скільки їх побили, я не знаю... Але поле було все чорне від їх трупів.

Червона Армія була вже близько... Десь гримів її непереможний крок... Ми отримали наказ покинути Лозову... їдемо на Полтаву.

У всіх така думка, що в Полтаві спочинемо. Тил... Але тилу ніде не було... Кожної хвилини: «До зброї!..» Ми спали в патронташах, не роздягаючись, і від крику вартового хапали зброю і вибігали на смерть.

XXXIX.

Полтава. 5 січня 1919 року.

Тільки-но ми приїхали. От, думаю, хоч раз спокійно засну. Як зирк у вікно, а всі люди біжать із базару...

Повстання...

Місцеві більшовики повстали. Вони поставили кулемета на соборі, і наш броньовик почав бити по собору то шрапнеллю, то гранатами: на удар...

Вечоріє... Зірки розривів обсипають собор... Коли ж після удару зірка біля собору не блискає, значить, снаряд у соборі, де золото іконостаса, де бог, в якого я перестав вірити... Ми ж з попом, а піп нічого не каже, що ми б'ємо по собору нашого бога, піп нічого не сказав, коли ми на різдво біля церковної огорожі розстрілювали 18... Я перестав вірити в бога... І па людей я став дивитися як на папірці... Особливо зневажав і жалів я цивільних.

До вечора був бій... А увечері в наш вагон вскакує сотенний Глущенко:

— Полтава наша. Слава!

Йому ніхто не відповів...

Тільки чому ж це — «Полтава наша», а з київського вокзалу почало бити поважно й грізно... Наш броньовик вийшов за товарну станцію. Праворуч ліс, у лісі село чи передмістя... На мутному снігу чорніють козацькі лави...

Наш броньовик — тільки по назві броньовик, а це звичайний пульман, стіни якого обкладено мішками з піском. Коли стріляти, то треба висувати голову... Значить, коли — куля, то тільки в голову...

Наступає регулярна (Червона) армія... Наша сотня по черзі вартова, і ми—на броньовику... До нас прислали січових стрільців 1 у касках і з кулеметами... Ждемо... А в селі гавкотять стурбовані собаки, без кінця гавкотять... То... ідуть...

Прибігли козаки з розвідки... Наткнулись на дозор «7-го советского полка...» І от близько, близько од нас показалися лави червоних... Вони сміливо й просто йшли у ввесь зріст прямо на нас...

— Огонь!

Гармата скажено вдарила прямо по лаві, і я закрутився в огні бою.

Біля мене строчили кулемети, рушниці, і після кожного удару гармати рот мій механічно підстрибував... Хорунжий не ховав голови і трохи не застрелив мене, коли я ніяк не міг відчинити цинки з патронами... Наші кулемети били з перебоями («засєчка»), теж і більшовицький кулемет гарно застрочив, навіть якимось мотивом... Ну так же тонко й гарно, що ми всі аж засміялися... Я пік пальці об гаряче од стрільби дуло моєї рушниці...

А кулі співають тонко й солодко...

Наші рушниці б'ють гулко, а більшовицькі — наче паперові хлопушки: пак, пак... Це звукова омана... Всі рушниці б'ють однаково...

Червоні почали стріляти вже з тилу... Броньовик наш відступає... Що ж ті, що в лаві, що лежать самотньо на снігу, коли броньовик відступає?.. Коли ми проїжджали мимо водокачки, червоні били вже по нас прямо з неї... Як вони не засипали нас бомбами з моста, я й досі не знаю. А вони ж були на мосту, над нашою головою...

Броньовик підійшов до станційного перону, на якому спокійно і поважно стояли кулемети, а мимо швидко й тривожно, колонами, відступала наша піхота... Чулись голоси старшин:

— Не хвилюйтесь, панове козаки...

— Не хвилюйтесь, панове козаки...

А козаки з сумками й рушницями за плечима йшли в тьму... Наш броньовик став на мосту на Ворсклі. Ми прикриваємо відступ. Нашу сотню змінили, і я мертво заснув у вагоні... Констанція мені не снилась. Враз, крізь сон... гарматний удар... один і другий... Злякано застрочив кулемет, і я під крики «До зброї!» схопився з ліжка...

Чую... їдемо... Стрільба замовкла...

А було от що.

Потомлені боєм вартові на броньовику заснули, а червоні колонами підійшли до нас і вже почали братися за ручки броньовика, як їх випадково побачив наш чотовий, що вийшов із вагона оправитись, і крикнув: «До зброї!..»

Червоні під нашим огнем одхлинули за насип і залягли в лаву.

Сніги... ніч... поле... і сум коліс... Куди ми їдемо?.. Старшини нам кажуть, що ми воюємо за Радянську владу, а селяни через кожні п'ять верстов рвуть пам залізницю... В Кременчуці наш полк (2-й курінь, наш 3-й) роззброїв Балбачана, а газети писали, що це зробили січові стрільці. Балбачан хотів нашу армію подарувати Денікіну 2.

В Кременчуці ми пішли в баню... Попереду йшли бунчужний і гармоніст... Вони якось смішно хиталися у валянках... Коли ми підійшли до лазні, помилися козаки 1-го куреня... (до лазні всі йшли при зброї), і чітко під хитання багнетів вони заспівали:

 

Ми гайдамаки, всі ми однакі...

Ми ненавидим пута й ярмо.

Йшли діди на муки,

підуть і правнуки,

ми за нарід життя свое дамо...

 

«За нарід?..» Ще багато було телят, які думали, що ми йдемо за нарід. Я теж думав, що ми йдемо за нарід... Що більшовики — шовіністи. Особливо нас обурювало, що нас за те, що ми говоримо свовю мовою, взивали буржуазними лакеями. А наш полк у нивах був весь більшовицький... Того він і був самий бойовий з усіаї петлюрівської армії, і більшовики завжди не витримували нашої штикової атаки... Того і (не) любив нас дуже улюблений полк Петлюри, мазепинський полк... Кілька разів доходило майже до бою з мазепинцями, яким ми зривали погони. Того ми й не відступали через Київ... Того й ніколи не приїжджав до нашого полку Петлюра, який спокійно почував себе тільки між мааепинцями та січовими стрільцями...

З Кременчука ми поїхали бронепотягом у розвідку в напрямі на Полтаву. Було тяжко й лячно сидіти у вагонах і чекати на смерть. Бо скрізь же партизани, і щохвилі нас можуть одрізати од Кременчука. Ми сидимо у вагоні, у всіх настрій неможливий. А один козак так жалко й жалісно матюкався і нив перед мене, що я не витримав і сказав: «Та замовчи ти. Тут і так тошно й без тебе...» А він усе ниє... І було противно дивитись на його перелякане, повне болю, спітніле обличчя. Бунчужні нашої та 9-ї сотні були більшовицькі агітатори. Бунчужний И-ї сотні, низький і русявий, казав: «Надо не ныть, а делать дело». Почувалося щохвилі, що всі схопляться за зброю і почнуть бити старшин. Сотенний Глущенко попередив нас. Він вихопив свою кубанську шаблюку і, махаючи нею перед нами, почав кричати;

— Я не хочу бути за сотенного у бандитів!

Хлопці не були ще готові, без зброї, і ми кинулися од нього тікати, але в дверях застрягли. Бунчужний нашої сотні спокійно став на дверях із рушницею і чекав. Курінний Ліневський заспокоїв Глущенка, і той його послухав. Коли ми приїхали в Кременчук, наші бунчужні зникли: був даний наказ їх заарештувати, але вони про це зарані довідалися і зникли.

XL.

Знам'янка. Лютий 1919 p.

Кілька день ми стоїмо на Знам'янці. Нас оточили з усіх боків червоні... Григор'єв нас зрадив, перейшов на бік червоних '... Його штаб на цукроварні... Відтіля його броньовик почав бити по Знам'янці. Наш курінь в заставі. Лава наша йде вперед. У лісі. Ніч. Наш броньовик відповідає на далекі удари... Григор'єв б'є по путі, що йде на Цвітково, хоче розбити рейки...

Ми йдемо й тихо пересвпстуємося, щоб не загубити зв'язку... І от чорну тьму перед нами тихо й жутко прорізала ракета... Ми знову вийшли на полотно залізниці. На лівім фланзі почалася стрілянина... Ми покірно впали навколішки і приготовились... Стрільба так же, як і почалась, замовкла. Виявилося, що на нашу ласу наскочила кінна розвідка, і під час стрільби забито прямо в голову одного нашого козака, а у одного кіннотника нашою кулею збито шапку... По тій шапці ми потім дізналися, що то була розвідка нашого полку...

На ранок ми маємо наступати на цукроварню, де гріїгор'ївці. Поширюються чутки, що григор'ївці не готові зовсім, що вони тільки п'ють та гуляють... Мапі не віріїлося... Я почував грозу, що її вітер доносив із-за лісу... Я чув, що григор'ївці йдуть...

Од будки машиніста до нас на пульман був проведений телефон.

Броньовик наш просто й сміло вискочив з-за лісу... Димів біля заводу броньовик ворога, а збоку було як комашні григор'ївців, які, побачивши нас, почали швидко-швидко бігти назад... Кулеметник вхопився за ручки кулемета, але він не працює...

Як почало ж по нас бити...

Снаряди вітром шуміли над нашими головами, і щохвилі почувалося, що приціл береться все кращий і кращий. Ми всі присіли... Не було змоги висунути голови... Вперед не можна їхати, бо рейки вже розбито...

— Назад!

— Назад! — кричимо ми всі... Телефон зіпсовано, і броньовик іде вперед, туди, де снаряди б'ють прямо по рейках, і видно, як шпали чорно й розкидано летять у небо... Врешті машиніст почув команду, і броньовик поволі, під ураганним огнем, почав одходити...

— В лаву!

Козаки вискочили й побігли в лаву, а я сказав курінному, що погано себе почуваю, що у мене болить живіт, і лишився на броньовику. Я злякався...

Але мені було соромно перед самим собою, і я, взявши дві коробки кулеметних стрічок, поніс їх вздовж залізниці до лави... Йшов я чомусь у виямпі збоку рейок... Ворог б'є... раз — по броньовику, а три — по лаві, раз — по броньовику, а п'ять — по лаві...

Перед мене з правого боку прямо об рейки наче велетенська рука з силою шпурнула купою розбитого шлаку... Набій... Я впав і трохи не виламав собі шиї... Підвівся...

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Volodimir_sosyura_tretya_rota.docx)Volodimir_sosyura_tretya_rota.docx
Скачать этот файл (Volodimir_sosyura_tretya_rota.fb2)Volodimir_sosyura_tretya_rota.fb2