Володимир Сосюра - Третя рота (сторінка 28)

Мене тяжко засмутила смерть брата Олега, що так і не дочекався мене з фронту з галіфе для нього, про яке він наївно мріяв, працюючи на заводських каламажках... Пому було сімнадцять років.

Туга і радість злилися в мені в золотий спомин душі, що вилився в пісню і став «Червоною зимою»...

Я дивився в трюмо і співав і плакав, співав і плакав... Про форму я не думав. Вона сама виникла з ліричної повені, що залила мою душу...

Я не писав, а складав поему.

І коли я скінчив, то відчув таку щасливу спустошеність, якої більше ніколи не відчував ні до, пі після «Червоної зими».

Все: і композиційна будова, і лірико-епічний сюжет з наростанням ліричного струму, його кульмінацібю і спадом, мелодика в будові словесних сполучень, образи — все це народилося з пережитого і передуманого, як дитина першої любові, в сонячному русі почуття, вагітного думкою...

Слова, як намисто на нитку, нанизувались на мотив і зливалися з ним, щоб стати піснею моєї, нашої революційної юності.

Другого дня я пішов до Василя Блакитного. Він кудись ішов з товаришем і спускався сходами. Там же, на сходах, я дав йому рукопис поеми. Він глянув на перші рядки, і враз його очі синьо й щасливо засіяли...

— А гарно... Дивись! — захоплено вигукнув він до товариша і прочитав те місце, де «шикують злидні нас юнак до юнака»...

У поеми не було ще назви, і Блакитний взяв її з самого тексту: «О не забуть мені Червону ту Зиму!» Він порадив мені назвати поему «Червона Зима».

Мене призначили інструктором преси при ЦК КП(б)У.

Звичайно, інструктор преси з мене був нікудишній, я тільки ходив по шумливому Харкову, закохано пив юнацьким серцем його життя, мріяв і складав у голові вірші.

Поетична лабораторія у мене і зараз у голові. Я перекреслюю і виправляю рядки віршів у голові, а не на папері, а коли впливаю образи на папір, то жодних перекреслень і виправлень не буває. Звичайно, іноді я виправляю і перекреслюю на папері, але, як правило, поетична лабораторія у мене в голові і в серці.

Я записався в марксистський гурток при агітпропі ЦК.

Старий більшовик товариш Ікс, що вів цей гурток, якось сказав усім, показуючи на мене (я любив задавати запитання, і ця звичка у мене залишилася змалку й до сивини):

— Судя по вопросам этого товарища, у него знаний на профессора, но только они у него не организованы.

І він нам розповідав, як треба систематизувати набуті знання, розкладати їх у голові «по полочкам».

Чудесна людина був дорогий і незабутній товариш Ікс.

Його спокійне і мудре лице і добрий зір із-за шкельців пенсне стоїть переді мною як приклад великої самодисципліни, спроможності і організованості. ' Але не довго я був інструктором преси.

Між іншим, моє інструкторство показує, яка чула і прекрасна більшовицька партія. Як мати, в особі тт. Піонтек, Кулика, Коряка, Блакитного, вона зрозуміла мою душу поета, майже не пристосовану до життя людину, і давала мені всілякі поблажки, «панькаючись» зі мною, як казали мої вороги, на протязі довгих років і піднімаючи мене доброю рукою, коли я падав серцем на гостре каміння жпття.

Велика партіє. Якби я вірив у бога, я б молився тобі, так я люблю тебе і схиляюся перед тобою як твій смуглявий син, якому ти дозволила і допомогла залишити до сивого волосся дитячу душу і юну пісню, що живе тільки тобою, моя партіє, мати моя геніальна!

Оргбюро ЦК, в особі товариша Гордона, призначило мене членом оргбюро Всеукраїнського пролеткульту6, куди увійшли товариші Захар Невський, Рижов 7, Коряк, Пилипенко 8 і Василь Блакитний, Міша Майський 9 і Хвильовий '°.

Ми стали працювати разом у будинку на Московській, 20, де я часто приймав участь у літературних вечорах.

І там я познайомився з Хвильовим.

Він одразу ж захопив мене своєю любов'ю до життя й поезії.

В шкіряній куртці й кепці, а потім, пізніше, у шинелі з врангелівського, або, вірніше, з англійського сукна, в сивій смушковій шапці ще з імперіалістичної війни, невисокого зросту, швидкий і динамічний, чорнобривий і зеленоокий, він зачарував мене своєю магічною індивідуальністю.

Тільки щось у моїй підсвідомості опиралося його волі.

Я з делікатності погоджувався з ним, що треба писати верлібром, а прийду додому і пишу ямбом.

Це повторювалось не один раз, що я погоджувався з ним на словах, а на ділі не погоджувався.

Нарешті Хвильовому це обридло, і він махнув на мене рукою.

Він: «А тьі, Володя, себе на уме!»

Я: «А что ж ты думаешь, Коля, что я под твоим умом?»

Так Хвильовий і не перехрестив мене в свою поетичну віру.

Тоді ж (це був 1921 рік) приїхав з Галичини до Харкова Валеріан Поліщук п, синьоокий красень з вкрадливими манерами, які особливо впливали на дівчат, з усмішкою — собі на умі.

Величезна ерудиція його мене захоплювала.

Та ще сонячна бадьорість.

Тільки не подобався мені натуралістичний біологізм у його поезії, але окремі вірші й місця величезних поем мене захоплювали.

Хвильовий часто любив повторювать із Поліщука:

«Котра година, товаришу? «Друга». І далі пішла сіра смуга дороги під ноги...

Або: «Нема Нікандрика, нема 12...» — про брата Валерія.

І було дві сестри, Ліка і Льоля 13, які обидві закохалися в Валерія, і він обох їх любив.

Дивно?

Але це так.

З Льолею до Валерія у мене була любов. Тільки коли я йшоп від неї, то після її пестощів почував себе так, ніби ію мені проїхав з гуркотом і дзвоном трамвай.

Я знав, що це не любов, але нічого не міг з собою поробити, бо її очі були такі містичні й таємні. Вона завжди їх так томно, по-східному мружила. Та ще вона причарувала мене піснею:

Это было на радостном юге, в очарованом мире чудес, где купается розовый лотос в отраженной лазури небес 14.

І от туди приходила купатися красуня єгиптянка Радоніс.

Одного разу високо над нею пролітав орел. Побачив своїм гострим орлиним оком туфельки Радоніс і вкрав одну з них.

Пролітаючи над садами Мемфіса і5, резиденції фараона, він загубив туфельку красуні в сад владаря Єгипту.

Фараон по туфельці закохався в Радоніс і наказав її розшукати.

Розшуки закінчились щасливо.

И царицею стала Радонис, и любима была потому, что такой ослепительной ножки не приснилось уже никому.

Льоля співала цю пісню на мотив «Слышен звон бубенцов издалека».

Потім я узнав авторку цієї пісні, власне, цього вірша. Це улюблена поетеса Ігоря Сєверяніна Мірра Лохвицька.

І ще я узнав, що Льоля мружить свої темні єгипетські очі не тому, що в неї така містична душа, що випромінюють її слпвоподібні очі, а тому, що вона близькозора.

І чари розвіялися.

Я розлюбив Льолю.

А тут з'явився Поліщук, — прийшов, побачив і переміг.

Льоля безоглядно закохалась у Валер'яна, перемогла свою сестру і стала його дружиною.

З пролеткульту нічого не вийшло. Він так і вмер, не народившись.

Але перед смертю він захотів моїми зубами укусити Маяковського.

Це було в російському драмтеатрі, що містився тоді над Лопанню.

Приїхав Маяковський і мав виступити в цьому театрі.

Мені, в порядку пролеткультівської дисципліни, було доручено виступити з негативною критикою Маяковського.

Я погодився.

Але вони не знали, як я любив його!

І от вечір.

Маяковський приїхав і виступив (чи мені так запам'яталося, чи здавалось) у театральній тапочці, величезного зросту, зовні гострий і безпощадний у боротьбі з своїми опонентами.

А я дивився на його очі, і побачив, що він зовсім не такий, яким він хотів здаватися. Очі в нього були сумні і добрі, добрі, повні невимовної ніжності до людей, в його очах я наче бачив свою душу.

Після читання віршів, що як громи, викликали безперервні бурі аплодисментів, почалося обговорення прочитаного і взагалі по поезії Маяковського.

Маяковський — гігант фізично і гігант поетично — розправлявся, як із цуценятами, з своїми ворогами.

І от на сцену, в хутряній шубі, лізе просто через рампу старий і однозубий (між іншим, прекрасна людина) член оргбюро пролеткульту Рижов.

Маяковський з вишини свого гігантського зросту розправившись із своїм черговим ненависником, спитав Рижова, що напіввиліз на сцену:

— И ты туда же, детка?!

I Рижов злякано порачкував назад, так і не виступивши проти Маяковського. Тоді дали слово мені. Я спитав Маяковського:

— Вы были на фронте?

— Был.

— Я еще никогда не читал и не слышал такой потрясающей поэзии. В ее гигантских образах и могучем ритме чувствуется железная поступь Революции. Вы — великий поэт. Разрешите пожать вашу руку.

І він, глянувши на мене добрими людськими очима, що втратили свою гостроту од запалу полеміки, простягнув мені свою руку, яку я обережно і побожно потис.

А потім пролеткультівці казали, що «Сосюра целовал ноги Маяковскому».

Товариш Блакитний, як редактор газети «Вісті» (тоді вона була «Вісти», а не «Вісті», як потім) дозволив мені жити на горищі редакції, де колись була, ще до революції, церква Юзефовича, редактора газети «Южный край»,обладнана в клуб.

Зимою в ній було дуже холодно, і мене рятувала хутряна шуба, що я вперше за своє життя купив на гонорар за поему «1917 рік» 16.

В тій колишній церкві я жив і писав вірші, і туди до мене приходила Льоля з її містичними очима, в яких я так гірко розчарувався, коли узнав, що їх містичність не що інше, як близькозорість.

В цій же церкві у нас відбувалися літературні вечори, на які приходили всі, хто любив українську літературу. А таких було багато і ставало все більше.

Після суду «над пролетарськими поетами» клуб наш у церкві попрацював недовго.

Стали ширші масштаби, і літвечори перенесені в Селянський будинок на площі Рози Люксембург 17.

Хвильовий через свою чарівну індивідуальність і величезне знання російської і української літератури (по суті, він був учнем, як і я, великої російської літератури, наших класиків і народу) зібрав навколо себе цілу плеяду молодих прозаїків. Він перейшов на прозу після своєї збірки поезій «Досвітні симфонії».

Його соратниками були трохи пізніше Панч 18, Вражливий 19, Копиленко 20, Яновський 21 (духовно, в київській віддалі), Підмогильний 22 і інші.

Можна сказати, й Головко 23. І на всіх їх була печать його геніальності.

Я вважаю, що Хвильовий, як художник, як поет у прозі, — основоположник української радянської поезії, особливо в своїх ранніх творах. Це моя особиста думка, і я її нікому не нав'язую.

Першу мою збірку «Поезії», що видало Державне видавництво України (друкувалась у Сумах) 24, рецензував В. Коряк, а потім вітав М. Доленго 25: «Золотим сумом віє од поеми «Червона зима».

А потім, в 1922 році, коли вийшла друга моя збірка «Червона зима» 26, її вітав сип мого безсмертного вчителя Івана Яковича Франка Тарас Франко27: «Дивним чаром віє од першої збірки молодого поета».

Він мене застерігав од футуризму Семенка 28, і правильно, як я потім зрозумів.

Я не любив його розхитаних ритмів не верхарнівського типу, але там, де він ставав більш-менш організованим ритмічно і гостродумнпм, він мені подобався.

Якось я зайшов до редакції «Вісті» в кабінет редактора.

На місці Блакитного сидів симпатичний брюнет з гострими, жагуче чорними очима, маленький і зосереджений.

Я його спитав:

— Ви Семенко? А він мені:

— А ви Сосюра?

Так ми з ним познайомились.

Він мені як молодому поетові радив не дуже зважати на літературні авторитети, що справа не в тому, скільки книжок вийшло у письменника, а що він дав нового, в чому його оригінальність. Він мені, між іншим, радив римувати: «корова» і «театр».

Першу пораду його я сприйняв, а другої — ні.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Volodimir_sosyura_tretya_rota.docx)Volodimir_sosyura_tretya_rota.docx
Скачать этот файл (Volodimir_sosyura_tretya_rota.fb2)Volodimir_sosyura_tretya_rota.fb2