Звичайно, Павло Усенко, хоч і любив його як поета, і перший вітав його як поета, присвятивши йому вірша, коли він іще жив у Полтаві, «Сьогодні геніїв чекаю» 19, звичайно, Павлуша благословляв такі випадп в моє оголене всім вітрам революції серце.
Це схоже на статтю Якова Савченка 20 «Мертве й живе в українській поезії», де він хотів розправитись зі мною, як колись із Чупринкою 21, і зарахувати мене до мертвих, а таку еротичну поетесу, як Раїсу Троянкер 22, до живих.
Потім, коли він і я були в Москві на змичці з російськими письменниками, Савченко спптав мене:
— Ти не сердишся?
— Ні.
— Це культурно.
А чого б я міг на нього сердитись, коли він сам себе побив.
Якось критик Меженко 23 сказав мені:
— Я вважаю всіх поетів за дегенератів, крім Тичини. Я відповів:
— А я вважаю всіх критиків за дегенератів, крім Коряка.
Взагалі, коли я розсердюсь, то стаю гострий на язик і на перо.
Але треба повернутись назад.
Був студентський вечір в Артемівці. Мене все годувала пиріжками одна з розпорядниць — білява, з волоссям, як льон, світлоока дівчина в трофейній врангелівській шинелі. Звали її Віра 24.
Вона чомусь суворо й задумливо-ніжно все дивилася на мене.
Я призначив їй побачення, й вона з охотою дала згоду.
Цвинтар. Сонце. Пташині пісні... Життя, молодість, і любов, а під нами — царство мертвих, світ мертвих.
Я ніжно взяв в долоні золоту од сонця голову Віри, і вона, трохи опираючись, повернула своє лице до моїх губ.
— Ты любишь по-рабочему... Быстро!
Чому вона думала, що всі робітники нахаби, не знаю.
Бо було ж нахабством з мого боку, так, без усякої психологічної підготовки, як говорили тоді заправські Дон-Жуани, так просто взяти й поцілувать.
Я сказав їй, що я не такий швидкий, як вона думає, що я не цинік, а зробив це, бо не міг не зробити, бо я полюбив її за її хорошу усмішку, льонове волосся, і що вона так гарно збудована.
Вона мені розповіла про себе, що була політруком ескадрону, приймала участь в штурмі Перекопу, а до того в придушенні куркульського повстання на Харківщині.
Крім того, вона закінчила в Москві Свердловський комуніверситет 25 і викладала політекономію в Харківській губпартшколі, що була зв'язана господарчо з Артемівкою.
Коли вона мені це розповідала, раптом буквально за крок од нас, перед нами, двоє мовчки й швидко почали копати могилу...
І я подумав: «Мабуть, і щастя наше ляже в могилу».
Так воно потім і сталося.
XLIX.
Через недостатність загальноосвітньої підготовки я перейшов з Комуніверситету за власним бажанням до робітфаку Інституту народної освіти.
Перед тим я одружився з Вірою.
Вона все писала мені записки і клала мені під подушку, щоб я не помітив, коли приходила до нас у кімнату студентського гуртожитку.
Я записки читав і став дивитися на Віру якось чудно, проганяв її.
А вона не сердилась на мене і все приходила. Мені сподобалась така упертість, і я сказав їй:
— Идем в загс.
Вона щасливо почервоніла, і лице її всю дорогу, поки ми йшли до загсу, палало, як троянда, коли сонце заходить і цілує її своїми багряними губами...
На робітфак я пішов на перший триместр, щоб іти разом з дружиною, яку теж прийняли до 1-го триместру.
Ректором інституту був товариш Стрільбицький, світла пам'ять про якого незгасно горить в моєму серці. Це був, якщо можна так сказати, світлий більшовик. Чула і сердечна людина з великої літери.
І от почалась учоба.
Лектор по хімії, товариш Фінкельштейн, почав нас знайомити з елементами світу, з киснем, воднем, азотом і т. і[н].
Він каже:
— Кисень.
А я з задньої парти:
— Оксігеніум.
Він:
— Водень.
Я:
— Гідрогеніум. Він:
— Азот.
Я:
— Нітрогеніум.
Тоді Фінкельштейн (між іншим, мені не подобалось, що він казав, що все в природі побудовано без усякої участі розуму. А відкіля ж геніальне визначення Маркса «Материя думает!»), тоді Фінкельштейн каже:
— А кто там из вас такой умный? Сосюра? Я підвівся.
— Идите в третий триместр.
— А жена?
— I жена пусть идет. Вы ей поможете.
І от я на третьому триместрі робітфаку ХІНО 1.
До класу входить викладач української літератури т. Єрофеїв. Між іншим, тоді вийшла хрестоматія з укрлітератури проф. Плевако 2, і основники-студенти вивчали мене по всій Україні, а я вчився на робітфаці.
Цікаво?
Такі «казуси» могли бути тільки за диктатури пролетаріату.
Єрофеїв почав за списком знайомитись з робітфаківпями.
Коли він дійшов до мене і назвав моє прізвище, я підвівся.
— Сидіть, сидіть! Я сів.
— Ви не родич того Сосюри, що пише вірші?
— Ні, це — я.
— А може, ви його брат?
— Та ні! Це — я.
А потім професор Єрофеїв, коли закінчував свою лекцію, часто питав мене:
— Ну, як? Правильно я говорив?
Мені було це дуже смішно.
І це примусило мене задуматись.
Робітфак, по суті, повторював те, що я знав ще з агрономічної школи. Навіть там знання давали глибші й ширші.
Іти на основний, як мені пропонував т. Йогансен, що викладав в інституті?
Так літературу я знав краще за першого-ліпшого професора літератури.
Я з 12-ти років уже був знайомий не тільки з російською класичною літературою (з українською я познайомився пізніше, за громадянської війни, і особливо, після неї), але і з світовою (через російські переклади).
Так що мені мало чого було робити і на основному.
Наприклад, хіба викладали там таке: на поемі Пушкіна позначився величезний вплив французького «Слова о полку Ігореве» — «Песни о Роланде» 3.
Портрет Петра 4 списаний буквально з портрета короля Філіппа °: «Глаза сияют, лик прекрасен...» 6 і т. д.
Або: франки маврів «рубають, колють, ріжуть!!!»
І у Пушкіна: «швед, русский колет, рубит, режет».
Так що мені було нема чого робити ні на робітфаці, ні на основному.
І я покинув учобу і став просто поетом. Правда, в партійних документах у мене записано, що я маю незакінчену середню освіту, бо в мене немає диплома про закінчення вищої освіти. Але мій диплом — мої три томи вибраних поезій. Це не нескромність, а образа на наших партійних бюрократів, яких я терпіть не можу, як і усяких чинуш, що загубили свою людську душу за «согласовать», «углубить», «провернуть», «протереть с песочком» і т. д.
Ішли роки.
В мене було вже два сини, Олег і Коля. Чомусь я дуже любив Колю, схожого на мене, з очима глибокими й повними якогось до солодкого почуття темного блиску, в якому потопав мій зір, і я що довше дивився в глибину його очей, — все дужче любив його. А Олега я теж любив. Тільки не так сильно.
Віра вже була студенткою агробіологічного факультету ІНО.
Я все робив, щоб вона закінчила освіту, а вона, як усякі дрібнобуржуазні натури (вийшло, що вона не селянка, як казала мені, партії, і її за це виключили з партійних лав), вона не мала почуття вдячності.
Якось вона байдуже і зверхньо сказала мені:
— Ты лентяй и некультурный. Я спитав її:
— А что такое шваповская оболочка?
Вона, біологічка, не змогла мені відповісти. Між іншим, ще в агрошколі ми вивчали фізіологію, гістологію, ембріологію і т. і[н].
І от почалося, як наслідок розрухи, що нам лишили війна і революція, безробіття.
Ми йдемо з Вірою майданом Тевелєва 7, і на вітрині Віра побачила гарну кофточку.
— Купи мне эту кофточку! Я:
— А бачиш, он дядьки хліба просять?.. Вона:
— А... ты меня не любишь!
Ясно.
Я ж її одягав добре, і особливих потреб в нових кофточках у неї не було.
Словом, колишня свердловка і політрук ескадрону стала звичайною міщанкою.
Навіть сестра її, що жила в Москві і вчилася на інженера, писала їй, що «у тебя миросозерцание сузилось до размеров булавочной головки».
І я вирішив покинути Віру, коли вона закінчить ІНО. А сини,сини!?
Як я забув про синів, особливо про Колю?.. Не знаю. Якийсь гарячий туман кинув у тьму мою душу, бо не тільки за це я вирішив покинути Віру. І не за те, що вона приховала своє соціальне походження. Останнім приводом для розлуки було таке. Якось я Вірі сказав (ми уже кілька років жили в новому будинку письменників «Слово» 8):
— Вера! Когда ты окончишь ИНО и будешь работать, ты будешь мне помогать хоть ежемесячным взносом квартплаты?
— Нет. Я свое жалованье буду посылать матери. Мені було так важко матеріально. Я бився як риба об лід, щоб допомогти Вірі вчитися. Сам же я не вчився, і, можливо, заради неї, бо вдвох нам було тяжко вчитися (був уже тоді Олег) з матеріальних причин. І чи не це було основною причиною, що я покинув вчитися. Бо я все ж заздрив Вірі, що вона матиме вищу освіту, а я — ні. Хоч товариш Ікс казав, що в мене знань на професора, але вони не організовані... А організацію знань, систематизацію їх дає тільки вища освіта, і це я визнаю й зараз, бо в мене є провали і в математиці (я не вчив ні тригонометрії, ні логіки, ні алгебри), не кажучи вже про вищу математику і астрономію. В природничих науках я підкований добре. Але це ж не все. І мені часто снилися сни, що я студент то партуніверситету, то просто університету, і це вічно терзало і зараз терзає мене, хоч як я не хизувався перед цим (у цьому романі), що маю блискучу літературну самоосвіту.
Так що літературній молоді я всім серцем рекомендую вчитися, вчитися і вчитися. Я на все дивився, як поет:
на книжки, на людей, яких вчився читати, як книжки, на життя у всій його складності, на мистецтво й знання... Все це було для мене засобом, а мета — поезія, і щоб ця поезія служила нашому народу, який одягає, годує нас, виховує нас, як добрий батько. Як же не любити його, не молитись йому, як колись я молився богові! Я вічний учень народу і горджуся цим. Хоч це не значить, що я «вічний студент». Як комуніст, борючись за лінію партії в житті (я знаю, що лінія партії — лінія трудового народу, і якби партія в своїй боротьбі за комунізм не додержувала на основі марксо-лепінізму лінії народу, вона б не була комуністичною партією), я знаю, що ми не тільки учні, але й вчителі народу.
Але я ніяк не можу уявити себе вчителем, бо я сип народу. А хіба син може вчити батька? У батька (а це мільйонний батько) більше голів і досвіду!
Я не можу і не хочу йти попереду народу, я хочу йтіі за ним, хочу злитися з ним і дивлюся на нього не зверху вниз, як дехто, і не знизу вгору, як дехто, а просто в вічі, як моєму батькові колись дивився і якого любив так, як зараз люблю народ. Але це вже від філософії.
Вернуся до себе, молодого, смуглявого, розхристаного і ніжного до сліз у своїй любові до людей, до природи моєї золотої Донеччини і взагалі України.
Правда, ця ніжність не заважала мені іноді ставати тим сільським хлопцем, що приймав участь у «боях» з лисичана.чи за дівчат і за те, що вони нас дражнили:
«Хахол-Мазепа!» (Ну, то було від «разделяй и властвуй...»).
Розкажу ще про один літературно-мордобійний випадок.
Це було в кімнаті редакції «Червоний шлях», що містилась у будинку ВУЦВИК'у з боку Спартаківського провулку.
Я зайшов за гонораром до редакції, але гонорару не видавали, а перед тим я отруївся бананами і зі мною було, як при холері. Це — психологічна підготовка.
Сторінка 30 з 45 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 > У кінець >>