Володимир Сосюра - Третя рота (сторінка 31)

Ну і ще, я купив хутряну доху, яка теж — елемент психологічної підготовки.

В редакції були Іван Дніпровський 9, Панч, Тичина, Наталія Забіла і її другий чоловік, поет Шмигельський 10.

Тоді вийшла нова збірка поезій Поліщука «Громохкий слід».

Забіла і Шмигельський були в захопленні од «Громохкого сліду» і казали, що книжка геніальна.

Я сказав, що вона геніально видана, але всередині в неї г...

Шмигельський і Забіла напались на мене, що я нічого не розумію в поезії і т. і[н].

Я сказав, що їх інтелігентська думка для народу не характерна.

Тоді Забіла:

— Если ты хочешь знать, так в партии тебя держат потому, что ты поэт, а так тебя давно уже надо вышвырнуть из партии.

Я не знав, що вона була вагітна на третьому місяці, і крикнув:

— Ах, ты, беспартийная идиотка!

Тоді вона, як розлючена кішка, кинулася на мене і почала бити по обличчі. А її чоловік, Шмигельський, замість схотіти Наталю за руки, схопив за руки мене, щоб дати їй набитись.

У боротьбі одірвався рукав моєї новенької дохи.

Ви уявляєте?

Отруївся бананами, не дають гонорару, та ще й б'ють по морді.

Хоч, признаюся, мені не так боліло, як було приємно, що мене б'є людина, в яку я ще був і тоді закоханий.

Але при чому її чоловік?

Коли Наталія набилася, вона, вся червона і захекана, вибігла з кімнати.

Тоді Дніпровський, як прекрасний психолог, спокійно підійшов до дверей і защіпнув їх на гачок. Наче він знав. що буде далі.

А Шмигельськпй дивиться на мене й сміється.

Я з словами «муж и жена — одна сатана» підійшов до нього та як чесону його в обличчя з правого боку...

А він мене як свиснув, та так, що я полетів на стіл, єтіл на стілець, а стілець на Тичину, який присів у кутку, закрив лице руками, але лукаво і спостережливо дивиться крізь розтулені пальці...

Я подумав: «Прямая линия самая короткая», — і почав бити Шмигельського прямим ударом у вилицю коло правого ока. Тільки це робилося швидше, ніж я пишу. Шмигельський так більше і не міг влучити мене своїм залізним кулаком.

Такий я був швидкий і сердитий.

Словом, од моїх прямих ударів, і все в одну точку, правою рукою Антона одкидало на шафу, а шафа його кидала на мене, і я став відчувати, що б'ю не в обличчя, а в мокру і слизьку подушку, що росла і пухла на моїх очах.

Антон уже почав безвольно схиляти голову, але в цей момент хтось гарячкове і швидко постукав у двері.

Вбігає Йогансен.

— Що? Сосюру б'ють?

— Ні, — сказали йому, — навпаки...

Але я через те, що мені не дали добитися, сів на канапу і розплакався.

Де взявся Хвильовий, гладить мене по голові й примовляє:

— Не плач, Володю, не плач! Панч сказав:

— А ти, Володю, пішов не по своїй спеціальності. Тобі б треба було бути боксером.

Другого дня в коридорі тієї ж редакції Шмигельський мені сказав:

— А ти, Володю, здорово б'єшся. У мене й досі голова гуде...

Чи воно в мені щось первісне, глибоко приховане, і вибухає, коли я дуже розсердюсь і, особливо, коли я правий? Де тоді беруться й сили. Я наче дивлюсь на себе збоку і сам дивуюсь собі, захоплююсь собою.

Так буває під час натхнення, коли після того, як напишеш, сам не віриш, що це ти написав.

Так що повернуся ще до одного мордобою, про який забув згадати.

Ви мені пробачте, любі читачі! Пишу я це не для того, щоб радити вам розв'язувати всі суперечки кулаками, але справа зараз йде про хуліганів, яких я ненавидів і ненавиджу всіма силами своєї душі.

Це було ще в 1922 році, коли я був студентом Артемівки.

В кінотеатрі йшла американська картина «Сінабар», в якій особливо рекламувався бокс, власне, не бокс, а справжнісінький звірячий мордобій. Тоді місця не нумерували, і хто захопив яке місце, той на тому й сидів.

Віра була вагітна, і юрба так стиснулась, що придавила нас із Вірою до одвірка. Я закрив Віру собою і схопився за ріг дверей рукою, стримуючи юрбу, щоб вона не роздавила живіт Вірі.

Юрба так надавила на мою напружену руку та ще проти її згину, що я думав — рука зламається, але вона тільки туго угнулася і витримала натиск юрби. «Пробка» розсмокталася, і ми з Вірою побігли до моряка-інваліда на дерев'яшпі, що стояв з краю ряду стільців, в якому він захопив чотири місця. Три були порожні, а коло четвертого він стояв сам, затуляючи нам прохід.

Я спитав його, чому він один захопив стільки місць. Він же на чотирьох стільцях не сидітиме.

«Это для товарищей».

Я (одсовуючи моряка вбік):

— Места не нумерованы. Садись, Вера!

Але ззаду кілька парубчаків почали мене лаяти, і особливо один із них, худий, з нахабним обличчям в матроській смугастій тільняшці. Видно, що він ніякий не матрос, а тільняшку надів для форсу і залякування «фраєрів».

Він брудно мене облаяв, пославши до однієї матері...

Я йому відповів тим же, тільки додав:

— Бандит!

— Он его назвал бандитом... Он его назвал бандитом, — загомоніли його, як видно, захоплені поклонники, а він, мабуть, був їх отаманом.

Між іншим, я в таборах Чона н, купаючись на Дінці під Чугуєвим, розпанахав собі вказівного пальця правої руки об розбиту бутилку. Так що права рука у мене висіла на перев'язі.

І от переді мною підвелась довга верста з маленькою гадючою голівкою і поцілює мені кулаком у обличчя, хоч і бачить, що я можу битись тільки лівою рукою проти його двох довгих рейок.

Він розмахнувся із-за спинки стільця, але я уважно стежив за ним і вчасно одсахнувся од удару, що сплющив би мене у млинець, і страшний кулак якось скоса, згори вниз, пролетів повз мого носа.

Хуліган по інерції перегнувся і повис животом на спинці мого стільця головою вниз.

Тоді я ударом середньої сили лівою рукою зацідив йому ребром долоні під ложечку.

Він кілька разів тіпнувся і залишився висіти на стільці як порожній мішок.

Майже вся публіка стала ногами на стільці і мовчки дивиться.

А хуліган, очупявши, як сповите [дитя], знову поцілюб мене своїм кулачищем, і знову я заспокоїв його ребром долоні,

Тоді члени його банди, які з своєрідного благородства не втручалися в наш двобій, стягли свого зів'ялого отамана з спинки мого стільця і, як неживу ляльку, посадовили біля себе.

До мене підійшов один.

— Ваши документы.

Я йому показав свого студентського квитка і сказав, що не можу як я з однією рукою дати себе битя, що я активно оборонявся.

Погасиля світло, і почалося кіно.

А ззаду я чую:

— Всунь ему перышко.

Та я спокійно дивився кінокартину, бо знав, що в кінотеатрі вони мені нічого не зроблять, а от на вулиці...

Я сказав Вірі:

— Ты иди к центральному выходу. Они будут думать, что я с тобой. А я пойду через запасный выход. Как женщину да еще беременную, они тебя не тронут.

Так і вийшло.

В метушні вони не помітили, що мене нема з Вірою, а думали, що я десь близько від неї, і йшли за Вірою.

Біля центрального виходу утворилася «пробка», і хулігани застрягли в ній.

Я спокійно пройшов через майже вільний запасний вихід.

Іду повз центрального, а хулігани бачать мене, та «пробка» їх не пускає, і вони в безсилій люті тільки загрозливо махають на мене кулаками.

Я зняв кепку, глузливо попрощався з ними й швидко пішов додому.

Далеко пізніше прийшла бліда Віра.

Вони йшли за нею до самого нашого дому.

А це вже про бандитів, і я теж забув про це писати раніше.

Зима 1923 року.

Я в демісезонному пальті, з портфелем із парусини, йду додому Басейною вулицею. Третя година ночі. Порожньо і тривожно кругом, бо тоді роздягали навіть і вдень. Проти мене йде один, а другий іде з Чернишевської вулиці, що перетинає Басейну. Іде до мене з правого боку. Але він далі від першого. Вони пересвистувались, але не розрахували, щоб вчасно зійтись в одній точці, якою був я.

Я їх випередив, швидко пішовши назустріч першому, випнувши великі пальці рук у кишенях.

Так, щоб він подумав, що в мене є зброя, і не в одній руці.

Коли ми порівнялися, бандит спитав мене:

— Спички есть?

— Нет, товарищ! — відповів я, спокійно і напружено проходячи повз нього.

Так саме спокійно я пішов, не оглядаючись, далі.

І коли я пройшов досить, то оглянувся, у світлі вуличної електрики побачив, що бандити на розі Чернишевської зійшлися і той, другий, щось швидко говорив першому і гнівно розмахував руками. Але за мною вони не погналися, бо, як і Сава Божко з Кириленком, думали, що в мене є зброя.

А в мене її й не було.

L.

Ще на фронті я читав вірші Тичини в 1919 році, але, крім «Більше не побачу сонячних очей» 1, нічого не зрозумів. Потім, пізніше, його «Сонячні кларнети» ввійшли в мою душу як море акордів і дня, і ночі, і світання, і заходу. Він чарував і полонив мене. Я жив тільки його образами, повними музики і сонця, а то й трагічними, як трагедія мого народу, як я тоді думав.

Да. Ранній геніальний Тичина був вчителем моєї поетичної юності після Шевченка, Франка, Лесі Українки, Вороного, Чупринки і Олеся, бо я вчився у багатьох, між іншим, і у прозаїків, як поет, а основне, я вчився у мого народу, як і вчусь у його пісень, то трагічних, то ніжних, то повних такої героїки, що серце захлинається од щастя, що я син такого народу. Безкінечно благородного, рицарського, який ніколи нікого не поневолював, а тільки бився за своє місце на землі. Боронив свою рідну Вкраїну.

Так от. Про Тичину.

Коли я познайомився з ним живим, а не в мріях, то моє уявлення лишилося про нього таке, як і у мріях.

Тонкий і стрункий, зеленоокий і ніжний, він немов летів у моїх очах, мов летів у небо слави, якого він, як ніхто з нас, був достоїн.

Це ж був 1923 рік, один з перших років нашої літературної молодості.

Якось ми були на городі диткомуни імені Василя Чумака 2. Був Іван Кириленко, здається, Божко й інші, яких не пам'ятаю.

У Тичпни, в його геніальному вірші «Воздвигне Вкраїна свойого Мойсея» 3, є такі рядки:

Од всіх своїх нервів у степ посилаю:

— Поете, устань!

Я ще на фронті, коли читав:

А справжня муза, неомузена, там, десь на фронті, в ніч суху, лежить запльована, залузана на українському шляху 4, — то думав, що т. Тичина сказав це про мене. А в рядках:

«Поете! Устань!»

я просто відчув, чи мені так здавалося, що він звертається до мене, що запльованою і залузаною душею, в суху ніч лежав я з гвинтівкою в руках на кривавому шляху України...

«Поете! Устань!»

І я душею кричав великому поету нашого народу:

— Якщо я чудом залишусь живим, я встану!

Якось дивно переплітається в мені в часі поезія Тичини.

Але це було так.

Бо в боях десь у глибині душі в мене було передчуття, що мене не вб'ють, що я ще буду жити і співати.

Смерті я не боявся. Мені тільки жалко було моїх віршів.

І буквально так, якось пізніше, сказав про себе Павло Григорович.

Я просто жахнувся. Наче він — я.

Але повертаюсь на город диткомуни.

Павло Григорович лежав у траві і задумано і мрійно дивився своїми зеленими волшебними очима в небо й іноді на нас.

Я спитав його:

— Прийшов той поет, якого ви кликали? І Тичина відповів:

— Ні.

Та я не повірив йому.

Яка дивна юнацька самовпевненість і віра в свої сили, не тільки ті, що були в мене, а в ті, що будуть!

Потім іще летіли дні.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Volodimir_sosyura_tretya_rota.docx)Volodimir_sosyura_tretya_rota.docx
Скачать этот файл (Volodimir_sosyura_tretya_rota.fb2)Volodimir_sosyura_tretya_rota.fb2