Володимир Сосюра - Третя рота (сторінка 32)

Павло Григорович бував в сім'ї Дніпровського Івана, куди заходив і я, і читав нам свої харківські вірші про жорстокий годинник над головою, про цвинтар 5...

І раптом він сказав:

— А що, як я усохну?..

Ми мовчали.

І далеко потім Тичина сам відповів на цей крик його стривоженої душі:

«Глибинами не всохну, не вмілію» 6...

Да. Я любив і люблю Тичину як нашого великого поета.

Хоч і люблю в нім не все.

Багато він дає до друку так звані поетичні відходи з його творчої лабораторії, що непокоїли і непокоять мене, бо я знаю, який це гігант, і стає боляче, коли він іноді, і не зовсім іноді, стріляє з гармат горобців.

Але не дивлячись на це, Тичина — геній, і таким він е не тільки для нас, а таким залишиться і для наших нащадків, коли ми мовно не зникнемо як нація.

LI.

І от Віра з синами покинула мене. Вона переїхала в стару кімнату, посварившпся зі мною навіки.

Ну хай ми посварилися. Але при чому ж діти?

За що вони росли напівсиротами?

Я ніколи собі не подарую цього, як і сини мої, що відмовились від мене.

Олег навіть сказав, що коли я помру, він не піде за моїм гробом.

А Коля гостро і назавжди порвав зі мною.

Віра їх виховала в смертельній ненависті до мене. Вона навіть вигадала лозунг для синів: «Рвать и презирать».

Це у мене «рвать» і мене «презирать».

Ну що ж. Що посієш, те й пожнеш.

Тяжко оголювати своє серце, але я інакше не можу. Моя рана не тільки моя. Скільки у нас родинних трагедій! їх навіть і не перелічиш.

Правда, їх стає все менше. Це показує на зміцнення нашої держави, і врешті їх і зовсім не буде. Я вірю в це.

Вірю в гармонійну людину комунізму, яка переможе не тільки морально доісторичну людину, але переможе й смерть і стане Владарем Космосу, переможе час і простір, стане безсмертною.

Знов повертаюся назад.

Як мені хочеться сказати про тих, кого уже нема між нами. Кого видерла з наших лав кривава рука порушників радянської заповітності, про тих, хто чудом лишився живим.

Я написав поему «Махно» 1, за яку стільки випив горя, що й нащадкам стане.

І в цій поемі я згадую про Примакова 2, переможця Махна,

І от він, живий герой моїх мрій, запросив нас на зустріч із ним у квартирі Раїси Азарх 3, яка говорила нам, шо вона командувала бойовими ділянками фронтів. А мені щось не вірилось. І товариш Примаков спитав її:

— А помнишь, как ты командовала санитарным участком фронта?

Ну, санітарна і бойова ділянки мають чималу дистанцію.

Видно, Азарх дуже хотілося, щоб я або хто інший оспівав її як героїню громадянської війни. Але чому вона не щира? Хіба серед медробітників громадянської війни не було героїв?

Примакову я читав «Махна», і він мені сказав, що коли почнеться війна, то забере мене до себе.

Але ще до війни його забрала смерть, такого морально чистого, безмежно хороброго і прекрасного полководця буремних днів на Україні.

Так само і Пилипенка забрала та ж смерть, що зветься «порушенням радянської законності», і Епіка 4, Куліша, і багатьох, що чесними і чистими очима дивляться на нас із вічності, повними сліз і любові до народу, за яку вонп пішли в безсмертя, бо пам'ять про них вічно горітиме в наших серцях.

Звичайно, література у нас творилася не кулаками, як, звичайно, дехто з моїх «друзів» почне мені дорікати, зважаючи на описані мною кулачні епізоди. Але я їх описав не для сміху, а щоб показати, як пристрасна любов до літератури керувала нами, що іноді ми забували навіть, що ми люди, і ставали троглодитами, знов таки ж з безмежної любові до слова, що є душею нашого народу.

Я написав поему «ДПУ» 5, і коли прочитав її одній своїй знайомій, вона сказала:

— Насколько мне помнится из истории русской литературы, в ней никто не воспевал жандармов. Я перестав бути знайомим цієї дівчини. На чекістів, справжніх чекістів, я дивився крізь святий образ Дзержинського.

Іменно віра в наші органи безпеки і любов до них керували мною в поемі «ДПУ».

Азарх була, здається, головредактором ДВУ 6, і коли вона прочитала в поемі, що в отамана бандитів карі очі, а в чекіста, що його вартував, світлі, то вона сказала:

— Измени цвет глаз, и вообще, за это противопоставление карих глаз светлым тебе может крепко влететь.

Але я колір у очей не міняв і мені «крепко» не влетіло.

Взагалі, тоді дуже чіплялися до лірики і в серце моє встромляли тисячі ножів різні літературні шавки, внаслідок чого я написав збірку поезій «Серце» 7.

Коли почалися арешти українських радянських письменників, то мені страшно стало, що розбивалася моя віра в людей. Я, ми знали дану людину як хорошу, чесну, радянську, — раптом вона — ворог народу.

І так удар за ударом, і все в душу. душу народу, бо письменники — виразники народної душі.

LII.

На робітфаці вчилася зі мною на одному триместрі Бєлєнькая-Ситниченко, що вхожа була до т. Затонського 1 — тоді наркома освіти.

Бєлєнькая повела мене до нього на квартиру, і він, великоголовий і широкоплечий, за столом здавався мені високим, а як вийшов з-за столу, то переді мною стояла людина маленького зросту з широким і високим чолом філософа.

Його чорні, а може, сині (це ж при електриці) очі були повні блиску й мудрості.

Я читав йому вірші, і він мене назвав «поэтом гражданских набегов» і дав наказ дати мені через секцію наукових робітників окрему кімнату.

Але коли я написав поему «Махно», Беленькая говорила його думку про мене: «Он не наш. Пусть у него хоть двадцать партийных билетов, но он не наш».

Якось, уже після дискусій з троцькістами, ми, робітфаківці, почали говорити про Пушкіна, і я сказав, що Леігін любив Пушкіна через соціальну спорідненість із ним, що естетично Ленін був вихований у такому ж оточенні, як і Пушкін, себто тому, що Ленін і Пушкін дворянського походження.

Що Ленін політичне для мене вождь, а от щодо поетичнііх симпатій, то я з ним не згоден.

Гурінштейн, Міллєр, Бєленькая й інші накинулись на мене, як на ворога. Потім перескочили на революцію.

Міллєр сказав:

— Каждый стон раненого красноармейца — музыка. Я крикнув:

— Ти садист і мерзавець!

А Бєлєнькая-Ситниченко крикнула мені:

— Революция — это напор! Я:

— Кинь! Ти ховалась десь по куточках і не знаєш революції!

Словом, на мене полетіли заяви, і мене викликали на партбюро робітфаку.

І знову всі накинулися на мене за Леніна. Я їм говорив, що я Леніна люблю, що я за його ідеї, які стали ідеями всього трудового народу, ішов на смерть.

Але мені не повірили.

Тоді я сказав:

— Если уж правильно рассуждать, то я принес партии пользы больше, чем вы все вместе взятые.

Один з членів бюро аж підскочив на місці:

— Ого! Сильно сказано!

Я бачив, що питання стоїть так, що все бюро за виключення мене з партії.

Я, в силу своєї політичної розхристаності і покладання надій більше на класовий інстинкт, а не на знання уставу і теорії партії, не знав, що за партквиток можна боротись аж до ЦК ВКП(б), і тільки коли він санкціонує виключення з партії, тільки тоді треба здати партквиток.

І, зарані знаючи рішення бюро, я вклав руку в кишеню піджака, що біля серця.

Всі пополотніли... (Думали, що в мене зброя).

І коли я з кишені витяг партквиток, всі раптом і з полегшенням зітхнули.

Коли розбирали рішення бюро на загальних зборах, я був дома, бо подав заяву (Гурінштейн була секретарем партбюро робфаку), що я здав партквиток у стані нервового вибуху і що прошу партквиток мені повернутії, але справу хай розглядають без мене, бо я боюсь наробити ще чогось істеричного.

Гурінштейн моєї заяви зборам не читала, і ті товариші, що боронили мене, були обеззброєні, коли на запитання: «А де ж Сосюра?» — Гурінштейн відповіла:

— А Сосюра ходит в коридоре. Ему стыдно быть на собрании.

На партбюро ІНО рішення про виключення мене з партії було стверджено більшістю двох голосів проти одного.

Але наспіла партійна чистка.

Головою комісії по чистці у нас був т. Касторов, старий більшовик.

Коли мене викликали, я зайшов до кімнати, де за довгим столом, накритим червоним, сиділи... робітники. Змалку рідні обличчя глянули на мене очима мого заводу:

— Ваш партбилет?

— У меня его нету. Рассказать вам, почему у меня его нет?

Т. Касторов так чуло, як батько, нахилився до мене і каже:

— Расскажите!

І я розповів, як мене цькували троцькісти типу Гурінштейн, яка, коли висували кандидатів до Рад, пропонувала висувати своїх, бо робітники не вміють думати, що треба думати за них, про фразу Міллєра, що «каждый стон раненого красноармейца — музыка» і ще багато.

Тоді т. Касторов каже:

— Все это правильно. Но вот вы, пролетарский поэт, как же вы могли сдать партбилет? Ведь он должен быть, как сердце. А разве сердце можно вынуть из груди и отдать? Сдать партбилет — это политическое самоубийство. Без партбилета, как и без сердца, для коммуниста нет жизни. Пролетарскому поэту надо это знать.

І от прийшов час оголошення результатів чистки.

Ми всі прийшли, хто з надією, хто з тривогою.

Була тривога і у мене.

Нарешті заходить комісія. Першим зайшов секретар комісії і привітався зі мною.

Я подумав: «Мабуть, не виключили, раз вітається».

І мені стало світліше на душі.

Але тривога не проходила, хоч до неї приєдналась і білокрила надія.

Почали читати прізвища тих, кого залишили, кому різні партпокарання, кого виключили.

Номер мого партквитка був 279305.

Читали спочатку номер партквитка, потім прізвище.

І от Бєлєнькая-Ситниченко.

Забув, яке покарання за те, що вона приписала собі партстаж з 1915 року, а сама вона член партії з 1917-го. Та ще й що вона за громадянської війни більше була в командировках.

Гурінштейн: «За неизжитую психологию Бунда 2 из партии исключить».

Гурінштейн тяжко зітхнула і, наче з неї випустили повітря, як порожній мішок, опала на стільці.

Я грішним ділом дуже зрадів, що її спіткала така смертна для комуністки доля.

І от нарешті Сосюра:

«За сдачу партийного билета вынести строгий выговор с предупреждением».

А Ленін дивиться на мене з стіни, тепло усміхається своїми мудрими примруженими очима і наче каже:

«Признайся! Ти ж для красного слова, щоб бути оригінальним, говорив проти моєї любові до Пушкіна. Ти теж його любиш!»

І душа моя відповіла Леніну: «Люблю! А ще дужче люблю тебе, великий, безсмертний!»

І, повний щастя, я глянув на світ так, як я дивився, коли мене, замість розстріляти, червоні брати прийняли в свої лави бійців за весь бідний народ.

Перший арешт, як писав Хвильовий у своєму листі перед самогубством, «перший постріл по нашій генерації» (не по «Новій генерації» Поліщука, яка складалася з одного його, а по генерації письменників, які творчо йшли за Хвильовим), перший арешт був арешт Міші Ялового 3, якого ми всі дуже любили, прекрасного комуніста і людини, поета (Юліан Шпол) і прозаїка («Золоті лисенята» — роман).

Не марно ми всі називали його Мішою, ласкаво, як улюбленого брата.

Яка це була сонячна людина!

Коли він був секретарем редакції журналу «Червоний шлях» і я йому приніс уривок із «Третьої Роти» («З минулого»), він прочитав його (це про кривавий період мого перебування в Петлюри) і сказав мені:

я:

Не советую тебе печатать! Почему?

Він:

— Слишком пристальное внимание. Я сказав:

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Volodimir_sosyura_tretya_rota.docx)Volodimir_sosyura_tretya_rota.docx
Скачать этот файл (Volodimir_sosyura_tretya_rota.fb2)Volodimir_sosyura_tretya_rota.fb2