Володимир Сосюра - Третя рота (сторінка 33)

— Друкуй.

Грішним ділом, я, коли його заарештували (а ми ж вірили нашим органам безпеки), подумав, що «пристальное внимание» було скероване на нього, що в нього була совість не чиста і вія, вважаючи мене теж за грішника, застерігав мене словами: «Слишком пристальное внимание».

А тепер виявилося, що совість його перед революцією чиста, як сльоза, як і багатьох, що після нього пішли в небуття з жахом у серці. Вони ж думали, що гинуть од руки своїх, а це був ідейний жах, найстрашніший. Бо коли умираєш од руки ворога, то ти знавш: духовно — ти не умреш, тебе ніколи не забудуть червоні брати, а коли умираєш од руки своїх, як ворог народу, це страшно, бо це не тільки фізична, але й духовна смерть.

За арештом Ялового пролунав постріл із браунінга, яким Микола Хвильовий розбив собі череп, і його геніальний мозок криваво розбризкав стіну його кімнати, де він творив, клянусь серцем, тільки з любові до свого народу.

А Н.4 хоче Хвильового вбити духовно. Ні! Хвильовий як письменник, як геній, безсмертний. І не Н., який ходив під столом, а то може, й на світі його не було, коли ми з Хвильовим одкривали перші сторінки Жовтневої літератури, не Н., цьому літературному флюгерові, вбити пам'ять геніального сина Революції, що був бійцем багряного Трибуналу Комуни, а загинув од чорного трибуналу, тільки не Комуни, а тих, хто амійпо вислизнув з-під контролю партії і хотів мечем диктатури пролетаріату знищити завоювання Жовтня. Але з кривавих рук ворогів народу, що діяли іменем народу. вибили меч руки партії і віддали його знову в чесні й святі руки синів Дзержинського.

LIII.

Я повернуся ще трохи назад, власне, не трохи, а далеко назад.

Коли ми з Хвильовим прийшли в Жовтневу українську літературу, то були в ній Еллан, Кулик, Коряк, Доленго і почали приходити до нас: Йогансен, потім приїхав із Галичини Валеріан Поліщук, з'явилися Копиленко і Сенченко.

Я не кажу про Київ, де засіяла така зоря Жовтневої поезії, як Василь Чумак (пісню якого — «Більше надії, брати!»—ми співали на робфаці). Чумак і ще Заліївчий 1, що першого покололи багнетом в підвалах денікінської контррозвідки, а другий героїчно загинув під час повстання проти гетьманців у Чернігові. Ну, і звичайно, Тичина. Словом, ми почали творити українську літературу Жовтня, коли нас можна було порахувати на пальцях.

А літвечори в сельбуді! Яке це було щастя, коли наші молоді серця билися, як одне серце, в єднанні з такими ж, як і ми, молодими читачами, що так же, як і ми, любили рідне художнє слово.

Як чудово знав сучасну російську літературу і пропагував її серед нас, письменників, Копиленко, як він вітав все нове і прекрасне в ній, як любив він все нове в літературі України!

А Сенченко Іван!

Безумовно, в його перших віршах (та й Копилепко починав, як поет) було дихання геніальності, у віршах про нове, радянське місто, які він вмонтовував у свою прозу зі скульптурними образами.

Жалко, що Іван чомусь покинув писати вірші і, зачарований прозою, остаточно закохався в неї, щоб бути вірним їй до кінця.

І тихий, і мудрий Доленго Міша, якого я дуже любив як літературного труженика, трохи чудного і химерного поета, але іменно цим і привабливого, чудесного критика з тонким художнім смаком.

Його я люблю й зараз. І зараз він такий же, як і був, тихий і мудрий.

А Еллан! Перший після Кулика живий поет, якого я, ще початківець, побачив і полюбив всією душею за сталеві сині очі з гострим холодом у зіницях, коли він хвилювався, владно стиснені губи, коли говорив про завдання жовтневої поезії.

Солдати, солдати, солдати під знаком червоних зірок!.

Або:

Ніжно іскрять апарати Кремля на словах маніфесту-декрету...

Ну і, звичайно, «Ударом зрушив комунар...» і «Повстання».

Так. Він був і другом, і вчителем для таких, як я. Вічно для других і ніколи — для себе.

Такий Василь чудесний і всім єством відданий комунізму богатир духу, який все особисте підкорив загальному, і таким і пішов від нас, коли його огняне серце перестало битися для революції, щоб битися вічно в рядках його поезій, що він залишив нам і нашим нащадкам.

Як я їх всіх любив! І Хвильового, і Коряка, і Пилипенка, і Йогансена (поета-чародія), і Копиленка, і всіх, хто запалив своє серце огнем любові для народу і світив ним своєму народу на шляхах його героїчних шукань.

Про кожного трудно сказати, майже неможливо, бо нас ставало все більше. Але всі вони злилися для мене в один образ, який мені світить із днів нашої юності, і цей образ ніколи не погасне для моїх очей... А коли мої очі погаснуть, він буде світити для очей мого безсмертного українського народу...

І от Хвильовий застрелився, застрелився Скрипник 2, якого я любив всім серцем і дивився як [і] на мого комуністичного батька, називаючи «червоним левом Революції».

Нас викликали на бюро Дзержинського райкому — Куліша, Досвітнього 3, Касьяненка 4 і мене, щоб ми сказали про своє ставлення до самогубства Хвильового і Скрипника. Секретарем райкому була висока енергійна жінка (забув її прізвище), що дала нам слово.

Ну, всі виступали, як бог на душу положе. Та от виступає військовий у шинелі, з перев'язаною бинтами головою (я ще не виступав), і каже:

— Кто не знает такого поэта, как Сосюру. У нас есть сведения, что Сосюра имел со Скрыпником связь не только как с наркомом просвещения, а еще и по линиям, которые сейчас выясняются...

І коли мені було дане слово, я сказав:

— Товарищ с перевязанной головой сказал о каких-то «иных» линиях моей связи со Скрыпником. Пусть это остается на его совести. Недаром у него перевязана голова. Кроме писем к т. Скрыпнику, в которых я каялся ему в своих уклонах как поэт, т. к. я смотрел на него, как на партийного руководителя, «математика Революции», как я называл его в письмах, да нескольких посещений его на дому, где я читал ему по его просьбе своп стихи, никаких «иных линий» связи с ним у меня не было. Пусть товарищ с перевязанной головой скажет откровенно, какие еще «иные» связи были у меня со Скрыпником. Все здесь коммунисты и сказать про это надо, не пряча его во мраке, и не пугать меня бессмысленными угрозами, т. к., клянусь, товарищи, что он и другие, даже не с перевязанными головами, будут выяснять эти мифические «иные линии» связи со Скрыпником до второго пришествия, а так как его никогда но будет, то и никогда не выяснят этих глупо выдуманных с чужого голоса «иных линий» связи с так страшно ушедшим от нас человеком.

Я вірив тому, як офіційно трактувалися смерть Хвильового і Скрипника, і щиро сказав, що я любив цих людей і що мені дуже тяжко розчаровуватися в них. Що я засуджую їх самогубство, як жах відповідальності перед Трибуналом Комуни, як ганебне дезертирство. Секретар райкому сказала, що виступи Куліша, Досвітнього і Касьяненка незадовільні, а мій виступ вона визнала щирим, і що він задовольняє ЇЇ. З цим погодились інші.

І ще я пам'ятаю. Сонячний день, хвіртку двору будинку «Слово», біля якої стояли Досвітній і Епік.

Я чимось був дуже обурений, а вони лагідно мене заспокоювали, казали, що все добре, а над ними, молодими, стрункими і красивими, смерть із тьми вже замахнулася своєю гострою і безпощадною косою... А може, й знали, бо за ними вже ходили її двоногі тіні...

LIV.

Що я забув написати про саме прекрасне і про саме страшне в моєму житті — про любов і голод.

Голод тільки торкнувся нас із Марією своїм чорним крилом, але багатьох, багатьох він не тільки торкнувся, але і штовхнув у незліченні могили на моїй милій Україні.

Почалася колективізація.

Вона йшла нереальними темпами, масовим порядком, і з'явилася стаття Сталіна «Головокружение от успехов».

Потім, трохи пізніше, в 1932 році, в Кисловодську, один хворий на астму старий більшовик мені казав:

«Все как будто хорошо по статье Сталина о головокружении. Но меня, душу мою терзает черная кошка сомнений... Почему Сталин одной рукой пишет статью «Головокружение от успехов», а другой рукой подписывает тайную инструкцию о прежних бешеных темпах коллективизации».

Якось дивно писати про любов на цьому страшному фоні страждань міліонів, і я скажу просто. Мене посилали в Сталіне для літроботи з початківцями на місяць.

Я зайшов до Віри і спитав її (я іноді заходив до синів):

— Если я встречу человека, которого полюблю на всю жизнь, ты разрешишь мне жениться?

I мертво відповіли губи людини, про яку я писав вірш «Так ніхто не кохав»:

— Разрешу.

І я в Сталіне одружився з моїм синьооким щастям і горем, що полюбив на все життя.

Я з Марією 1 приїхав з Донбасу в Харків.

Якось на вулиці я познайомив Віру з Марією, і Віра, бліда, з затисненими од суму і гніву вустами, процідила крізь них своїй подрузі, коли вони одходили од мене:

— А она красивая...

І от почався голод.

На вітринах продовольчих магазинів були тільки одпнокі білі головки капусти та іноді картоплини.

Продавцям нічого було робити, і вони сумно й безпорадно стояли всі в білому, як у китайському траурі, за прилавками.

По вулицях ходили так же, як за безробіття в часи непу, тільки без пилок і сокир, селяни в свитках, голодні мої брати, вони од голоду вже не могли ходити, і їх звозили у призначені місця.

Іноді вони ходили по квартирах нашого будинку «Слово», але на високі поверхи вони вже не могли підніматись. Я жив на другому поверсі, і коли вони заходили до мене, то я міг ділитися з ними тільки хлібом, бо нічого іншого в нас не було. Ми й самі їли тільки один раз на день і робили все можливе, щоб син їв тричі на день.

А вони, худі й жовті, як віск, ледве молили зсохлими й гарячими од внутрішнього пожару губами:

— Хоч би шматочок м'яса!..

А де я його міг узяти?..

І от напівпомерклі очі страдників мого народу з тяжким докором дивились у мою залиту сльозами душу, і їх муки страшно вгрузали в неї, щоб в 1934 році вибухнути гіпоманіакальним пожаром.

Ми, напівголодні, стоїмо біля вікна нашої письменницької їдальні, на першому поверсі нашого крила «Слова», а дружина одного відомого письменника, що чудом залишився живим після страшних поневірянь «де Макар телят не ганяв», стоїть (дружина) над нами на сходах і з глузливою зверхністю каже нам:

— А ми цими обідами годуємо наших цуценят...

Я зненавидів її за цю фразу, і коли її репресували, то подумав: «Так цій куркульці і треба!»

І от 1933 рік.

Мене послали на Нікопольщину, власне, в самий Нікополь, на будівництво трубного заводу. Я поїхав з дружиною, а син лишився дома з її сестрою.

Крім того, що я був на будівництві, помічник начполітвідділу показав мені рибальські артілі і артілі колективістичні.

Коли ми йшли з околиці в одне село (вже починала зеленіти весна), ми побачили маленьку дівчинку, що опухлими руками зривала з зеленого куща якісь ягідки, ще зелені... Од цих бідних опухлих ручок серце моє мов зупинилось і весь світ захитався в мені і навколо... Але це було тільки мить, і я повернувся до життя.

Заходили в село. Ідемо в колгоспний дитсадок, що містився в сараї, власне, їдальня дитсадка.

Діти сидять навпочіпки коло круглого низенького столу, їдять дерев'яними ложками, всі з однієї миски.

Одна дівчинка набере ложку мутіюї рідіти, піднесе до губок, проковтне і оближе ложку, а потім знову, проковтне і оближе ложку, а потім знову, проковтне і оближе.

Мп її питаємо:

— Для чого ти так робиш? А вона:

— Щоб довше їсти...

Боже мій! Я бачив тільки краплю страждань мого народу, та й ті краплі падали, як вогняні, на моє серце, і пропікали його наскрізь.

А писати про те, що мені розповідали інші, я не можу, бо в мене і так страшно горить лице і гостро болить потилиця.

LV.

Ще задовго до цього жахливого, що нам довелось пережити і не поламатися, а вистояти в морі трупів і на своїх плечах (я кажу про весь народ) понести й далі святий тягар труда во ім'я комунізму, бо навіть те, що робилося іменем робітничого класу, іменем партії, не одірвало селян од робітників, не викликало страшного повстання, як акту соціального самоїубства, на яке штовхали народ наш чорні руки ворогів і лівих загибників, що колективізували народ під дулом нагана.

Святий наш народ. Він усе витримав, і навіть такі страшні жертви не захитали його віри в партію. Настільки політичне виріс наш народ, що він не тільки відчуаав, але й знав, що партія веде його лінію, але її перекручували всі, хто був зацікавлений в дискредитації Радянської влади перед українським народом, який був і є Радянська влада, як і російський народ, як всі народи-брати.

А який дурень сам устромить ножа в своє серце? Так і наш народ.

Хоч і є страшне прислів'я, вигадане виродками людства, яке наводить [...] 1 в одному з своїх романів:

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Volodimir_sosyura_tretya_rota.docx)Volodimir_sosyura_tretya_rota.docx
Скачать этот файл (Volodimir_sosyura_tretya_rota.fb2)Volodimir_sosyura_tretya_rota.fb2