Володимир Сосюра - Третя рота (сторінка 36)

Коли я повернувся з Москви, столицею України вже став Київ, і я сумно дивився в вікно, як мої соратники по перу радісно готувалися до переїзду, бо мене, як опального, не брали до Києва.

Цькування продовжувалось.

Кулик сказав моїй дружині, коли вона його спитала, чому круг мого імені змова мовчання:

— Мы не заинтересованы в популяризации Сосюры.

І от письменники переїхали в основній своїй масі до Києва, а я й ще [дехто] .і не .браних залишився в Харкові, якийі одразу ніби щось загубив, став теж сумний і не такий шумливий і радісний, коли був столицею.

Через деякий час із Києва приїхав Мпкитенко, як секретар парткомітету Спілки письменників (київського), виключати мене з партії за поему «Розгром»1, яку я починав на волі, а закінчив за гратами божевільні.

Поема була скерована проти націоналістів, до яких я, вірячи нашим органам безпеки, зараховував і Вишню 2, що вже був репресований, і Річицького 3, і Мішу Ялового, бо офіційна партійна думка була така ж. Але про Хвильового і Скрипника я написав з болем, як за людей, що були комуністами і, обдуривши себе, стали ворогами народу.

І за те, що я так про них написав (хоч я погодився змінити думку про них, як вимагала рецензія т. Щербини 4, тоді головредактора письменницького видавництва), мене вирішили виключити з партії.

І от Микитенко приїхав із Києва розправитися зі мною, бо не мав надії на харків'ян.

Почалися партзбори.

Я бачив, що все робиться за командою зверху і питання про мене давно вже вирішено, майже не боровся.

Я казав, що поема мала була прийнята до друку (мені навіть виписали гонорар), тільки треба було переробити два місця.

Виходить один старий з довгою бородою і каже:

— Сосюра говорить неправду, що йому пропонували переробити поему. Я:

— Як вам не соромно! Такий старий і брешете! Микитенко:

— Як ви смієте ображати таку поважну людину! Я:

— А чого ж він бреше?

То був Крушельницький 5, що приїхав із Галичини. Два сини його були репресовані.

Я цього не знав. Виходить Антін Лісовий 6 і каже:

— Сосюра — як гнилий овоч, упав з дерева. Фефер 7;

— Поэма «Червона зима» — махновская поэма. А Городськой 8, так той прямо так і сказав:

— Сосюра?

Да это же литературный паразит!

А коли я, доведении до одчаю, говорив, що поему я написав у стані психічної хворості, Городськой глузливо сказав:

— А почему Сосюра не сошел с ума большевистски, а сошел националистически?

Ясно, мене хотіли зробити політичним трупом і майже зробили ним, коли руки підвелися угору, щоб я пішов униз...

Товаришка Логвінова, секретар з пропаганди нашого райкому, послала мене технічним секретарем багатотиражки на фабрику «Червона нитка».

Я там працював з осени 1934 року до літа 1935-го.

Студенти приходили на фабрику і сумно дивилися на мене...

Я не витримав, покинув технічну роботу на фабриці і поїхав до Києва.

В Києві я зайшов до Наркомосу на нрпйом до т. Затонського.

В коридорі Наркомату я зустрів Копиленка, який спитав мене:

— Приїхав за правдою?

Я сказав, що так, і Копиленко, байдужий і чужий, заклопотано пішов, гарно одягнений у чорний із смокінгового сукна костюм, в своїх справах, а на мені був старий-старий не костюм, а мішок...

Затонський мене прийняв.

Тільки двоє його охоронців майже нависли ззаду над моїми плечима.

Може, вони думали, що я прийшов застрелити товариша Затонського?!. Нарком спитав мене:

— Чому ви звернулись іменно до мене? Я сказав:

— Тому, що я знаю вашу думку про мене. Затонський:

— Могло б бути гірше... Я:

— Чому? Він:

— А що ви ляпали?

Я мовчав.

Тоді Затонський спитав мене, над чим я працюю.

Я сказав, що переклав поему «Демон» Лєрмонтова.

Він попросив мене прочитати йому переклад.

Я йому прочитав з пам'яті початок, і він сказав:

— Як в оригіналі.

Потім він дав розпорядження, щоб мені виписали двісті карбованців на дорогу до Харкова і подзвонив до Спілки письменників, сказавши, щоб я зайшов туди.

Я ж був виключений і з Спілки письменників!

Я прийшов до голови Спілки Антіна Сенченка 9 — лисого красеня з жагучими чорними бровами — і сказав йому, шо хочу жити і працювати в Києві. Він відповів, що це залежить тільки від мене, і подзвонив до видавництва, щоб зі мною склали договір на збірку вибраних поезій, і дав розпорядження, щоб мені купили новий костюм і видали путьовку в Єсентуки моїй хворій дружині.

Він мені говорив, що за костюм грошей повертати не треба, але я сказав, що я не жебрак і гроші поверну.

Він погодився зі мною.

Щоб це все реалізувати, треба було прожити в Києві кілька днів, а мені не було де ночувати, і я одну ніч ночував на Шевченківському бульварі, і так же склав у голові і вдень записав вірша: «Сьогодні я такий щасливий!»

Удень я сумно йшов по вулиці Короленка повз будинок ЦК 10, який містився в страшному потім № 33.

Біля входу в ЦК аж до панелі важко і багряно звисали прапори. Я проходив повз них. Було літо, повіяв теплий вітер, і червоний прапор обняв всього мене, як брата, з голови до ніг...

Серце моє ледве не розірвалося од щастя, і я подумав:

«Ні! Більшовики не виключили мене з партії!»

LVIII.

З Києва, де зі мною боялися навіть вітатися («Не сегодня-завтра он будет арестован...») і де в гуртожитку курсів молодих поетів Геня Брежньов 1 і Боря Котляров 2 «зайцем» влаштували мене, і я в них тайно од коменданта ночував у будинку на вулиці Комінтерну, я поїхав додому.

Гонорар, власне, аванс за збірку вибраних поезій, я тримав за пазухою, щоб не украли. Там же була і путьовка для Марії. Настрій у мене був ще не дуже веселий, бо все в перспективі було таке непевне і неясне.

Коли я заходив у вагон, червоноармійці, що їхали в ньому, заспівали «Пісню про Якіра» (мої слова, музика Козицького 3), що тоді ставала народною, і я, колишній комуніст, слухаючи її, тяжко заридав у душі...

Але що це я все про сумне!

Треба і про веселе.

Повернуся ще трохи назад, коли були живі ті, кого між нами немає.

В Харкові у клубі Блакитного був влаштований диспут па тему «Шляхи українського театру».

Зібрався весь цвіт радянської інтелігенції. З Кпква приїхали артисти на чолі з Гнатом Юрою 4.

Доповідь робив Лесь Курбас 5, що потім з трагічним обличчям стояв біля тіла Хвильового, що з одчаю розбив собі голову кулею, та й сам пішов за ним.

Головував т. Озерський 6, прекрасна й незабутня людина.

Після доповіді почалося обговорення. Були хороші виступи, що не повторювали один одного.

Але мене вразив один із промовців, що повчально підняв пальця вгору і почав:

«Колись Маркс сказав» (цитує).

«А Енгельс сказав» (цитує).

«А Луначарський сказав...»

І тут я не витримав і перед його черговою цитатою врізався в мовчання запитанням із публіки:

— А ви що сказали?

Всі гримнули оглушливим сміхом і майже полягли на стільці від цього.

А промовець так розгубився, що не міг далі продовжувати і свою промову в писаній формі віддав т. Озерському, що все підтримував свого живота, який підстрибував од сміху, і крізь сміх казав:

— Товаришу Сосюра! Товаришу Сосюра! До мене підійшов драматург Мамонтов і попросив мене ще утнути щось аналогічне, але я йому відповів:

— Хорошего — понемножку.

LIX.

В 1937 році я з сім'єю переїхав до Кіи.ва Мені дали в «Роліті» 1—будинку письменників— квартиру на шостім поверсі, а потім на третьому, після того, як репресували Семиволоса 2, а потім Проня 3.

Було сумно на горі іншах. яке виходило не з моєї волі, будувати своє поетичне кубельце.

Я продовжував свій літературний шлях і хоч був формально позапартійний, але духовно ні на мить не відривався від партії.

Коли моє виключення з партії санкціонувало бюро Харківського міськкому, то секретар міськкому, довговусий українець (хоч він говорив і російською мовою) сказав мені:

— Мы оставляєм двери партии открытыми для тебя. Только ты докажи своим творческим трудом, что тяжкие свои ошибки перед партией исправил (мене ж виключили як «зоологічного націоналіста», и мы возвратим тебя в свои ряды.

Між іншим, після того бюро ми вийшли на Сумську з Кузьмичем 4, що був секретарем нашої партійної організації, і він мені сказав:

— Ну, Володю, віддай мені партквиток...

Я весь внутрішньо затремтів од страшного одчаю, душа моя заридала, закричала, а права рука одірвала од серця (чи разом з серцем) і віддала Кузьмичеві моє щастя, моє все, чим я жив, що мені світило, і пішов в морок...

Чому я віддав партквиток, а не боровся за нього?

Я знав, що все погоджено з тими, що «свыше», і що з моєї боротьби нічого не вийде. Навіть не погоджено, а «свыше» сказано голосом Затонського: «Он не наш. Пусть у него хоть двадцать партийных билетов, но он не наш».

1939 року за видатні заслуги в галузі розвитку української радянської художньої літератури я був нагороджений нашим урядом орденом «Знак Пошани».

Був урядовий банкет, зв'язаний з іменем безсмертного Шевченка.

Корнійчук мене спитав:

— Хочете познайомитись з Микитою Сергійовичем? Я сказав, що хочу.

Тоді він підвів мене до товариша Хрущова і познайомив мене з ним.

Микита Сергійович сказав мені:

— Я думал, что вы гораздо старше выглядите. Вы извините меня, что я так говорю. Я відповів:

— Если бы я меньше пережил, я б выглядел еще моложе.

Тримався я спокійно, але в душі — буря од згадок про все. так страшно пережите...

А Микита Сергійович дивиться на мене своїми зеленими (чи, може, вони мені здалися зеленими од електрики, а вони карі?!) і безкінченно чулими очима, і в мою душевну бурю входить, як промінь сонця з укритого грозовими хмарами неба, його спокійний, батьківський голос:

— Получите орден Ленина.

І моя буря одразу стихла, і розбурхане море душі стало спокійним, як очі товариша Хрущова.

LX.

А мука, що я за лавами партії, все росла, і настав момент, коли я подзвонив у ЦК, що хочу поговорити з Микитою Сергійовичем в особистому питанні, тим більше, що на урядовому банкеті Микита Сергійович мені говорив:

— Жаль, что в таких условиях нет возможности поговорить как следует.

Але помічник Микити Сергійовича товариш Гапочка відповів мені, що йому доручено поговорити зі мною.

Я ж хотів бути прийнятий безпосередньо т. Хрущовим.

Та скільки я не дзвонив у ЦК, Гапочка спочатку відповідав, а потім він став кудись виходити, то на доповіді, то на наради.

І я написав лпста товаришеві Сталіну. Лист був такий:

"Дорогой товарищ Сталин!

Пусть меня извинит Никита Сергеевич, что я через его голову обращаюсь к вам, но я никак не могу пробиться к нему через его бездушно-глухое окружение вроде всяких Гаиочек п Нагорных.

В 1934 году меня исключили из партии как зоологического националиста, а я не мыслю жизни без партии.

Меня доводили до мысли о самоубийстве, но я не сделал этого потому, что слишком много страдал украинский народ, чтобы его поэты стрелялись".

І я так ридав над листом, що кров трохи не розірвала мого обличчя. Особливо над закінченням:

«Ты мое единственное спасение и прибежище.

Отец! Спаси меня!!!»

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Volodimir_sosyura_tretya_rota.docx)Volodimir_sosyura_tretya_rota.docx
Скачать этот файл (Volodimir_sosyura_tretya_rota.fb2)Volodimir_sosyura_tretya_rota.fb2