Володимир Сосюра - Третя рота (сторінка 37)

Точно я листа не пам'ятаю, але про народ і порятунок точно.

Я послав листа авіапоштою.

Але я не знав, що дружина розпечатала листа і вклада туди довідку од психіатра.

Так що лист до тов. Сталіна пішов з довідкою, здасться, професора Абашева.

І відповідь прийшла як блискавка.

Мені в обкомі сказали, що прийшов од товариша Сталіна хороший лист про мене. Я питав про зміст листа, але мені не сказали. А лист був такий: «Восстановить в партии. Лечить».

Це я так гадаю, бо на бюро мене викликали без представника нашої письменницької організації т. Городського і розбирали справу без нього.

Тільки мені не сподобалось, що товариш, який доповідав про мене, говорив тільки погане плюс і те, що я був у петлюрівцях.

Він замість Сосюра сказав Петлюра.

Мене це обурило, і [я] сказав спокійним людям, що сиділи за довгим червоним столом:

— Неужели товарищ, который докладывает обо мне, не мог найти ничего хорошего, что я сделал для народа, а все только плохое, и даже вместо Сосюра назвал меня Петлюра?! Секретар обкому спитав мене:

— Как вы считаете, былп у вас уклоны? Я відповів:

— Да. По национальному вопросу. Тоді секретар обкому каже:

— Я считаю, что товарища Сосюру надо восстановить в партии с прежним стажем, с мая 1920 года, но записать перерыв с 1935 года до 1940 и предложить Ленинскому райкому выдать ему партбилет.

І кімната захиталась і попливла під моїми ногами. Од щастя я став легкий і крилатий.

А люди за довгим червоним столом спокійно дивились на мене добрими очпма братів і усміхались мені.

Я сказав їм, не я, а моя залита сльозами щастя душа:

— Спасибо, дорогие товарищи! Вклонився їм і, не чуючи під собою підлоги, вийшов. Мене зустріли очі тих, що в черзі, то тривожні, то спокійні, то повні надії й благання, і по моєму блаженному обличчю узнали все ще до того, як я сказав їм:

— Восстановили.

І, щасливий до нестями, я швидко ходив по шумливих, повних сонця, фарб і кольорів вулицях Києва і, зустрівши знайомого, в короткому слові «поновили» — ділився з ним своїм щастям і біг далі, щоб побути самому з собою, з своєю такою майже екстатичною радістю...

LXI.

І який я забудько!

Добре, що прийом кінонапливу мені допомагає.

Лахуті,

Смуглявий-смуглявий, дуже схожий на індуса, він приїхав до Києва і вручив нам членські квитки Спілки письменників СРСР.

Це було на Леніна, 7, в 1936 році.

Була урочиста атмосфера. Я, ще не поновлений в партії, підійшов до столу, за яким стояв Гасем. Він мене спитав:

— Что ты будешь делать, если тебе насыпать земли в карманы?

— Я ее выброшу. — сказав я.

— Так вот, брось это! — I Гасем показав на порожні пляшки від боржому. Я дав слово, що кину.

Та знов я лечу не крізь туманність і не вгору, як в дитинстві, а вперед, крізь радість, у якій зростав разом з народом, як зростав з ним і у горі, в грізний 1941 рік, повний громів і тривоги міліонів, тривоги, яку серце передчувало, але в яку розум не хотів повірити, — така вона була смертно несподівана.

Не встиг я прийняти в Кисловодську кілька ванн, як почалась Велика Вітчизняна війна.

В Харкові я був трохи не заарештований, як диверсант, бо приїхав туди небритий і в костюмі не з нашої матерії та чемоданом у руках.

Маленький син був у Євпаторії 1 з такими ж, як він, дітьми на оздоровленні, а дружина в Києві.

Смерть уже переривчасте гула над головами мільйонів, і серпе здригалося од тривоги і гніву.

Почався бій людей з потворами і машин з машинами.

Небо і земля були повні смерті... Вони дивилися в наші розширені зіниці і в звужені зіниці горил у стальних шоломах, що йшли й котилися на міліонах шин за бронею машин по нашій залитій кров'ю, огнем і сльозами землі, що стогнала од вибухів, які терзали її материнські грудп...

В Києві, як і скрізь, куди досягав вогонь ворога, де на землі, а де з неба, з неба — далі, а на землі ще не так близько, страшне дихання війни відчувалося в переривчастому, повному гадючої люті реві фашистських моторів та в безумному скреготі сталі од гігантських розривів у Дніпрі між мостами через рідні водп, що гнівно бііли в береги і кликали до відплати синів України і їх червоних братів з неосяжних просторів нашої зоряної чатері.

Якось на фоні того гігантського і страшного в своїй сподіваній несподіваності незручно і ніяково говорити про особисте.

Словом, дружина була евакуйована з письменниками старого покоління в Уфу. Що сталося з спіюм, я не знав.

ЦК розбило нас, письменників, на агітгрупи, і ми виступали перед населенням.

Я був у парі з Кобилецьким Юрком 2.

Він виступав з промовами, а я читав вірші під небом, що скоро мало бути не нашим, безкінченно рідним небом моєї святої України...

Мене тільки вразила телеграма з Уфи. Один відомий поет, якого вже немає в живих не з його волі, а з волі тих, кого теж уже немає в живих, у цій телеграмі питав, коли кров уже лилась морями і міста кричали до неба гуркотом пожеж, повні ран, як і люди, цей поет питав:

«Как моя квартира?»

А в його квартирі був штаб, а на покрівлі будинку (я називав цей будинок «феодальним», а наш «плебейським»), де він жив, стояла зенітка і гостро і гулко кашляла в грізне небо...

Штаб, звичайно, письменницький, де Бажан 3 видавав нам ще залиті маслом пістолети «Тете».

А перед тим у військовому відділі ЦК нам видали офіцерське обмундирування.

Його одержала і Ванза Василевська 4 і стала дуже схожа на жінку часів громадянської війни, жінку військового комунізму.

Мені сподобалось, що вона не боялась, а була спокійна і зосереджена.

ЦК знову розбило нас, але вже на дві групи: одну відправляли в тил, а другу на фронти.

В письменницькому садку під переривчастим гулом фашистської смерті над золотим і закривавленим Києвом на лаві лежав Вадим Собко5 і спокійно читав книжку.

Його посилали на фронт.

А Іван Нехода 6, що теж ішов у вогняне море останньої битви з тьмою, казав мені, такий же спокійний, як і Вадим:

— Ви в тилу, а ми на фронті будемо робити одне спільне діло.

А мені було гостро соромно, що мене посилали туди, де ще горить по ночах електрика і люди можуть спокійно спати за вікнами, не заліпленими хрестами паперових стрічок.

Але бойовий наказ ЦК.

Дисципліна серця, яке звикло слухатись голосу партії, повела мене в Харків крізь вогняний вихор ударів з неба. В Харкові ми теж працювали зброєю слова.

У мене вийшла там перша збірка вогняних рядків «Червоним воїнам» 7.

Та ночами і Харків почав заливати небо вогняними пунктирами куль і снарядами, бо і над ним усе частіше почали літати залізні птиці і кидалп яйця смерті на землю, з якої діти худенькими скривавленими кулачками посилали прокльони убійникам з «цивілізованого» Заходу.

А вони, нахабні своєю тимчасовою перевагою, на своїх залізних воронах, поблискуючи троглодитними очима за шкельцями пенсне, ганялися навіть за коровами...

І от мене знову посилають ще далі і вже у глибший тил.

Уфа.

Що ти скажеш про землю, яка одкрила нам теплі обійми і прийняла, як своїх змучених синів з братньої землі далекої України.

Скажу тільки, що я ніколи не забуду Башкири7 і буду любити її, як полюбив її синів і дочок, а особливо її поетів, виразників її великої душі, Сайфі Кудаша8, Баяна 9 і ще багатьох, таких рідних і незабутніх.

Сина дружина знайшла в Харківському вокзалі і з іншими дітьми привезла в Башкирію. Там же (в Уфі) була і наша Академія 10. Там же було й наше письменницьке видавництво і виходила літгазета, в якій Городськой («Сосюра? Да это же литературный паразит!») писав про «золоту лірику Сосюри...» і т. ін.

Там же я написав вірш «Коли додому я прийду» 12, який вважаю центральним віршем мого серця, якщо можна так сказати.

Відтіля ж полетів ешелонами і літаками «Лист до земляків» 13 і над поневоленим, але нескореним Донбасом розлітався білими метеликами і тихо опускався ними на золоту землю моєї любові, юності моєї...

Але що це я, все про себе та про себе.

І Павло Григорович Тичина, і Рильський Максим Тадейович, і всі ми злились в один збройний табір слова, відданого служінню Батьківщині.

Батьківщина!

Крім неї, крім її страждань і гніву, крім її боротьби для нас не існувало нічого.

І коли нам часом було і холодно, і голодно, то одна золота думка гартувала наші серпя, повні любові до партії, до синів Вітчизни, що у стальних шоломах, як ангели відплати, стояли муром сердець і заліза проти озброєного зла, озброєна правда проти озброєного зла, і ми, коли нам ставало дуже важко, думали: «А на фронті ше важче».

Нам хоч смерть не дивилась у вічі, а там... Там...

В те вогняне «там», де вирішувалась доля не тільки наша, всіх простих і чесних людей на землі, летіли наші думи і серця...

Восени 1942 року частину нас, письменників, запросили до Москви на літвиступи.

В Москві я зайшов до т. Коротченка 14, що сидів за столом з намагніченими гнівом і безсонням сталевими очима.

Я спитав його:

— Какой у меня способ мышления...

І серце моє, що здригнулося від щастя, почуло:

— Большевистский. Я сказав:

— Я хочу працювати в Москві, тут ближче до фронту.

Дем'ян Сергійович погодився.

Тоді я попросив дозволу його поцілувати.

І він вийшов із-за столу, і я поцілував його, як брата, як батька...

Такий я був наелектризований бурею, що гриміла і в серці, і кругом...

Я працював і в українському радіокомітеті, як поет, і в Українському партизанському штабі у т. Строкача 15, куди мене послав т. Корнієць 16.

Партизанам я писав вірші і навіть одержав листа од т. Ковпака, де він писав про те, що він робить на черепах фашистів: «Це тільки цвіточкп, а ягодки будуть впереді!..»

LXII.

Микита Сергійович викликав нас на фронт—Тичину, Рильського і мене.

Тичину тоді призначили наркомом освіти України, яку ще мали тільки звільнити, а Рильський працював над словником 2, і вони не поїхали.

Поїхали Головко, Малишко 3 і я.

Про це я багато сказав у поемі «Вітчизна» 4.., яку Прожогін так нечесно «критикував», коли мене потім били за вірш «Любіть Україну!».

Але про це — потім.

Ми бували іноді на передовій, маючи базу глибокого тилу, при штабі Воронезького фронту.

Годували нас не дуже гарно.

Перше було завжди з трофейних картопляних очистків, і в мене дуже болів живіт.

Микита Сергійович іноді запрошував нас до їдальні штабу фронту і підгодовував нас.

Я наїдався так, що в мене живіт ставав, як тугий мавританський барабан.

Одного разу Микита Сергійович показав нам фото свого сина льотчика, що загинув смертю хоробрих.

Коли Микита Сергійович розповідав нам про смерть свого сина, він якраз тримав у правій руці повну ложку супу, а в лівій фото сина.

І мене вразило, що ложка супу в його руці не здригнулась, не пролилося з неї ні краплі, хоч у душі срібноголового воїна бушувала буря...

Я іію бурю чув своїм серцем, повним любові до людини, що так любила і любить Україну, що уособлювала для нас її, якій, як і йому, належали наші гарячі і вірні серця.

Я з захопленням дивився на нього, на цей залізний спокій батька, серце якого обливалося кров'ю жалю за сином.

А от і веселе, власне, це веселе могло кінчитися дуже сумніїм.

Ми були в Сьомій гвардійській армії.

Наша «база» була в селі, де розташувався політвідділ армії.

Коли ми приїжджали з передової, — вона проходила берегом Дінця — золотої ріки мого дитинства, — і німці били з-за неї по нас із важких гармат, так хлопчик господаря хати, де ми жили, завжди зустрічав нас так:

— Ну, как дела, пацаны? Закурить есть?

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Volodimir_sosyura_tretya_rota.docx)Volodimir_sosyura_tretya_rota.docx
Скачать этот файл (Volodimir_sosyura_tretya_rota.fb2)Volodimir_sosyura_tretya_rota.fb2