Володимир Сосюра - Третя рота (сторінка 38)

I от стою я у дворі в солдатському — в солдатській гімнастерці, в офіцерських темно-синіх галіфе й кирзових чоботях, пілотці й портупеї, з «тете» на боці та «Знаком Пошани» біля серця. Ми тоді ще не були атестовані і не мали звань.

Підлітає до воріт подвір'я, в якому я стояв, мотоцикл з передової. Мотоцикл із човником, у якому сидів маленький, нервовий і гарячий генерал.

Рукою в чорній рукавиці він зробив владний і гострий жест, мовляв, біжи!

Я йду до нього.

Тоді він кричить мені:

— Эй, ты! Бегом!

Я йду до нього.

Підходжу до човника і кажу маленькому генералу:

— Вы поосторожнее. Він:

— Ты кто такой! Я:

— Писатель украинский. Він:

— А-а! Извиняюсь. Скажите, пожалуйста, где здесь политотдел армии?

— Я не знаю. Но здесь есть товарищи, которые должны знать.

Генерал вилазить із човника і йде за мною, нетерпляче хльоскаючи стеком по блискучій халяві свого чобота.

Я трохи відчинив ворота сарая, де Головко, Малишко і кореспондент «Радянської України» майор Купцов грали в карти і випивали горілку.

Я тихо сказав Малишкові:

— Андрію! Тут тебе хоче бачити один громадянин.

Малишко вийшов, позіхаючи і мутно кліпаючи своїми японськими оченятами та ще з рухами скуки, байдужості і втоми.

Він ще як слід не розгледів генерала, як той бурею гніву налетів на нього:

— Ты как стоишь!..

І т. д.

Малишко тільки злякано і зблідло стояв, виструнчившись перед генералом, а той одводив на ньому свою душу.

А потім лукаво глянув на мене і спитав:

— А может быть, это тоже писатель? Я сказав:

— Да. Писатель.

Тоді генерал з словами: «Я тоже люблю літературу», — пішов від нас, нервово хльоскаючи стеком по блискучій халяві свого чобота.

А Малишко гірко образився:

— А чого ж ти мені не сказав? Він же міг мене розстріляти...

А я пішов за сарай і заплакав з образи, що генерал кричав на мене і називав «ти».

LXIII.

Танковий корпус нагородили гвардійським званням, і ми були в цьому корпусі.

Мене вразив командир танкового батальйону, молодий хлопець в парусинових чобітках, що швидко і заклопотано ходив між танками. Він був невисокого зросту і дійсно нагадував мені підлітка. Всі танкісти були молоді, молоді.

Це ж було перед битвою, а вони себе тримали так, ніби не вони мають ринути крізь океани ворожого вогню визволяти рідну землю України.

Серед них були сини різних народів нашої Батьківщини, і всі вони були, як брати, що йшли з вогню в вогонь від легендарного Сталінграда.

У бліндажі один танкіст, що недавно був кавалеристом, гаряче доводив усі переваги коня над танком, як живої енергії і дружби кавалеристів над дружбою танкістів.

Але його розбили по всіх пунктах, і він, тяжко зітхнувши, погодився.

Мабуть, він сумував за своїми друзями і конем...

Перемагають армії з молодим командним складом. Я чув чи читав про це.

Я написав для танкістів від їх імені вірш «Клятва танкіста» з нагоди близького вручення їм гвардійського прапора і читав йото їм.

В цьому вірші, що потім поклав на музику фронтовий композитор і виконувала фронтова капела, танкісти клялися визволити Україну, на священну землю якої вони уже вступили і стали грізними арміями над Дінцем, клялися нищити ворогів і відплатити їм за муки нашого народу.

Клялися сини всіх народів разом із синами України, і ця клятва звучала, як грім у моєму серці.

Вони мені сказали (молоді, запорошені, прекрасні в своїй героїчній і жертвеній молодості):

— Товарищ Сосюра! Не беспокойтесь, все будет сделано!

Вони потім бронею і серцем зустріли на Курській дузі безумні орди бронірованої ночі, трохи угнулись їх зоряні лави, але не прорвав їх ворог, бо угнуті ряди героїв майбутнього комунізму туго вдарили в криваве лице нападника, і армії переслідування, що були напоготові, погнали фашистів туди, де Україна простягла своїм молодим визволителям руки в напіврозірваних ланцюгах...

Але я вже не був свідком гігантської битви на Курській дузі, бо рука, що берегла мене, повернула мене в Москву.

Сказали, що телеграмою викличуть мене знову на фронт. Але я так і не дочекався тієї телеграми.

І почалося щастя міліонів, щастя визволення загарбаних ворогом міст і сіл Батьківщини.

Все далі і далі на захід ішли полки визволення й відплати.

Салюти, салюти, салюти!..

Небо Москви ритмічно гриміло гарматними [салютами] і сіяло різнобарвними огнями ілюмінацій, щовечора воно сіяло...

Уже Харків залило сонце Батьківщини...

Донбас обнімав крилатих вісників весни людства...

А вогненна лавина визволення котилася все далі й далі...

Полтава!..

І нарешті — Київ!!!

Урядовим поїздом ми летіли полями України, що витирала сльози щастя з своїх безсмертних очей, ми летіли на мітинг інтелігенції, що мав бути з нагоди визволення Києва.

Минуло кілька днів, як одгриміли битви за серце України Київ...

І от уже це серце б'ється в грудях соціалізму.

Ми поїздом їхали до Дарниці, а там машинами [і] через понтонний міст у Київ.

Дніпро...

Ніякі слова не передадуть нашого щастя...

А повз нас гриміли танки, вони, сиві од інею, йшли і йшли по Шевченківському бульвару туди, де йшов грандіозний бій за все нові міста і села України.

Це ж саме творилось і в бою за визволення інших республік Країни Рад, тимчасово залитих гадючою тьмою свастичних ночей...

Руїни, і рани, і щастя, щастя, щастя...

Воно переважало все, йому підкорені були і наші серця, і серця блідих, виснажених братів і сестер, що вийшли до нас із печер ночі, назустріч сонцеві і щастю, щастю, щастю...

Звичайно, біль незліченних ран і втрат іще тьмою муки за сяйвом радості в очах врятованих коливався, як ніч, що відходила перед багряними прапорами світання...

Моя особиста радість, радість повороту і перемоги, зникла в загальній радості, і від того здавалося, що серце не витримає щастя, що потоками заливало його, що летіло в нього з мільйонів таких же сп'янілих од щастя сердець...

Але ворог зробив останню спробу повернутії Київ. Він узяв Житомир, і ми вже чули глухий і зловісний гуркіт канонади, що поволі, але невпинно наближалась до нас.

Мітинг не відбувся, і нас перекинули на лівий берег Дніпра.

І знову поїзд летів, а його шукали фашистські самольоти і ніяк не могли знайти.

Ворога одігнали.

Та уряд і ЦК були ще в Харкові.

Коли ж ворога одігнали ще далі, знову засіяли перед нами Лавра і колоїш будинку ЦК над Дніпром, знову рідні вулиці, чорні руїни Хрещатика, вітер в покрученому вибухами залізі і, як очі мерців, порожні вікна розбитих гнізд, відкіля до війнп лунали музика і сміх щасливого життя, що ще не знало смертної тривоги, не чуло переривчастого реву фашистських моторів над золотими голівками дітей...

LXIV.

Там, на заході, іще гримить битва гігантів, щоправда, фашистський гігант, коли тікав від нас, ставав все меншим і меншим, поки не обернувся на гнома під безпощадними ударами меча Червоного богатиря... Але ще ворог пручався і намагався удавати, що він не гном, а той же бронірований гігант, що топтав наші поля і серця своїми чобітьми, залитими кров'ю і мозком масових розстрілів, тортур і погромів.

Тепер міліонний месник ішов по його полях з сходу і заходу, з двох боків били фашистського звіра...

А тут, на визволеній землі нашої спільної Матері, всемогучий труд почав загоювати страшні рани...

І руїн ставало все менше, вони танули, наче сніг на сонці...

Битва за хліб кипіла на полях Батьківщини...

Ну, та це все відоме вам, дорогі читачі...

А де ж, ви скажете, Третя Рота?

А Третя Рота в моєму серці, як море в краплі його води.

І про Третю Роту ще буде мова.

LXV.

Повний щастя перемоги і радості повороту на Україну, я в 1944 році написав вірш «Любіть Україну», який студенти просили мене по кілька разів читати їм на літвечорах.

Поет Олекса Новицький 1 надрукував «Любіть Україну» в «Київській правді», а Леонід Новиченко 2, як редактор, передрукував його в нашій «Літературній газеті».

Цього вірша я написав внаслідок таких фактів...

Ще в Башкирії, в Уфі, коли Україну розпинали криваві окупанти, одна така сказала при мені й Юрі Кобилецькому:

— Как я соскучилась за украинским салом! Кобилецький:

— А за украинским народом вы не соскучились? І в Москві теж одна така сказала, коли ми з молодим прозаїком із Західної України Ткачуком 3 ішли з нею по вулиці Горького:

— Для меня Родина — там, где мене хорошо.

Ткачук сказав:

— Свиняча філософія.

І ще Валентин Бичко 4 пожалівся мені, що днями за

порадою т. Мануїльського5 з одного номера газети «Зірка» знято шапку з такими словами:

Учітеся, брати мої, думайте, читайте.

І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь!..6

І ще:

Мова рідна, слово рідне, хто вас забуває, той у грудях не серденько, а лпш камінь має...7

Я не буду називати авторів цих слів... У відповідь на це і те, що було перед цим, я написав «Любіть Україну».

LXVI.

Часто я ходив і ходжу повз Софіївський собор, золотий гомін якого ще колись лунав над Києвом разом із гомоном Лаври (дзвони...), що оспівав у чудесних віршах молодий Тичина ', і згадую веселого, з світлими й сміливими очима, як у сільських парубків, Григорія Косинку 2, що жив у флігелі соборського подвір'я разом із своєю високогрудою жіночкою.

Я до них часто ходив, коли в 1925 році відпочивав у Дарниці.

Я так любив Григорія, золоте і співуче життя якого обірвала куля ката, і не фашистського одвертого ката, а ката, що підступно, кривавою гадюкою заліз у наші лави і як багато і смертельно покусав він жалами куль серця нашого цвіту!..

Фашистське вимели сміття полки визвольною грозою... И багряний прапор наді мною благословля нове життя.

Тут над штиків колючим гаєм був клич; «Вперед, товаришії» І образ Леніна сіяє в моїй закоханій душі.

І ще я згадував, як я листувався з Грицем, які прекрасні українські листи він мені писав. Якби він жив, він став би нашим Тургенєвим у прозі, бо, як і Тургенев, він був поетом у прозі.

Ленін...

З іменем цим так багато зв'язано в нас. Це ім'я підтримувало наш дух у тяжкі години відступу і окрилювало в години гніву і відплати.

Я знов лечу у споминах назад.

Був призов ударників у літературу, по суті, шкідлива і непотрібна справа, яка пошкодила і виробництву, і робітникам (молоді робітничій), яким задурили голову, що вони одразу стануть геніями.

Щоправда, найталановитіші з них лишилися в літературі (одиниці), а багато, багато були тільки скалічені духовно, і нічого з них не вийшло.

Між ударників, призваних в літературу, походжали, як єгипетські жерці, і «священнодіяли» між них, хизуючись знанням Маркса, Леніна і Сталіна, цитуючи їх твори (така-то сторінка і такпй-то абзац, згори чи знизу) критики Коряк, Щупак і Коваленко.

Я запропонував їм при ударниках зачитати уривок з статті одного критика: «Його всі цитують, не друкують, а я вважаю, що це — хороший критик».

Вони поблажливо усміхнулись:

— Просим, просим!

Я їм зачитав цей уривок російською мовою, де йшлося про право людини на фантазію.

Коряк сказав: «Це— левое ребячество».

Щупак 3: «Це правий ухил».

А Коваленко 4: «Та це і— справжня контрреволюція».

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Volodimir_sosyura_tretya_rota.docx)Volodimir_sosyura_tretya_rota.docx
Скачать этот файл (Volodimir_sosyura_tretya_rota.fb2)Volodimir_sosyura_tretya_rota.fb2