Я сказав: «Товариші! Це — з Леніна».
Картина.
Але я знов повертаюсь до себе і знов лечу на чарівному коні уяви в близьке минуле, в Київ 1944 року, з якого я полетів у Харків тридцятих років.
Та чогось мій норовистий кінь, як тільки побачив золоту башню Лаври (їх було дві — одну разом із тілом церкви зірвали німецькі фашисти), метнувся на Донбас, правда, на мить, а потім знов у Харків, щоб уже в Кпєві продовжувати свій біг у вічність, щоб я сам собі (був) яснішим і для себе, й для своїх читачів.
Колись моя мати, побачившії, що я складаю вірші на папері, гнала мене на шахти збирати вугілля:
— Іди, сукин син, на шахти, нічим уже топити в хаті. А вірші хліба не дадуть.
Потім, пізніше, у Харкові, коли я став відомим поетом і коли в мене не було настрою писати, вона мені казала:
— Синочок! Чого ти не пишеш? Я тобі вже й чорнила і бумаги приготовила...
І я тоді написав «Дніпрельстан».
(І ще кінь метнувся на Донбас).
Мати мене часто била, коли я був підлітком, за сестру Зою, що мала дуже поетичну уяву і гіперболізувала все, що я робив із нею, перед матір'ю, а та, не розібравшись, у чім справа, і вірячії тільки Зої, люто накидалась на мене і била поліняками або полумиском по голові.
Нарешті мені набридло наставляти свою бідну голову під полумиски та поліняки, і я почав утікати від матері.
Та спочатку вона мене повертала під свої удари, удаючи, що хоче розірвати кофту на грудях, і істерично гукаючи мене.
Та потім я не повертався уже, бо коли побіг раз і мати кофти не порвала, більше вже не вірив їй.
Мені дуже не подобалось, що вона на мене кричала:
— Сукин сині Якось я їй сказав:
— Мамо! Чого ви себе лаете? Я ж не сучкин син, а ваш!
У матері було довге й чорне, аж до сині воронячого крила, волосся, і мій улюблений братик Олег дивився якось на нього задумано-захопленими карими оченятами і сказав:
— Мамо! Яке в тебе гарне волосся! Як у собаки!..
І знов Київ... Перон, дзвінки...
Ми їдемо в Москву для проведення декади української літератури та мистецтва.
Скільки радості!
В Москві нас дуже гостинно і гарно зустрічали — поетів, співаків, артистів...
Росіяни дуже люблять українців, як і ми їх, бо ми ж брати.
Радісно ми поверталися до Києва...
Та от, як удар страшного і несподіваного грому з безхмарного ііеба, редакційна стаття «Правди» 5, в якій мене за вірш «Любіть Україну», за любов до України «в стягів багряному шумі» названо, по суті, націоналістом за те. що я нібито пишу за Україну поза часом і простором (а «знамен червоний шум!..» «Зойки гудків») і що Україна («між братніх народів, мов садом рясним, сіяє вона над віками!»)... Справа в тому, що «Правда» критикувала перший варіант «Любіть Україну», написаний у 1944 році, сім років тому, де був рядок:
«Без неї — ніщо ми, як порох і дим, розвіяний в полі вітрами», і цей варіант переклав Прокоф'єв,
А в збірці «Щоб сади шуміли», за яку я був нагороджений Сталінською премією 1-го ступеня, був надрукований вірш «Любіть Україну», в якому рядок: «Без неї—ніщо ми...» я замінив рядком: «між братніх народів...», щоб показати Україну не ізольовано од своїх соціалістичних побратимів і посестер.
Але «Правда» почала мене бити за перший варіант «Любіть Україну», що під цим віршем підписалися б такі недруги українського народу, як Петлюра і Бандера 6...
І скільки я не казав (коли мене почали бити у всеукраїнському масштабі, — всі організації!.. — і навіть у всесоюзному — шукали в кожній республіці свого «Сосюру» — ламали йому ребра, били під душу, як мене на Україні), і скільки я не казав, що я виправив «Любіть Україну», мені не вірили і били до самозабуття.
Корнійчук на пленумі письменників України кричав на мене (мабуть, з переляку, бо його теж критикували, але чемно і в міру):
— За який націоналістичний гріш ви продалися?
А Малишко вмістив в газеті «Радянська Україна» цілий підвал, у якому «доводив», що раз я був у петлюрівських бандах, то мені не можна вірити, що я на кожному вирішальному етапі становлення Радянської влади на Україні «був не з нами».
Його стаття була, по суті, ідеологічним ордером па мій арешт.
І теж Малишко робив це, як і Корнійчук, щоб одвести вогонь крптпкп од себе і сконцентрувати на мені, бо його, як і Корнійчука, своїм крилом зачепила критика.
Прожогін шукав націоналізм в моїй поемі «Вітчизна» і «знайшов» його там, де я писав про Україну, хоч у тій же поемі я з такою любов'ю писав про Білорусію, про Росію і Москву, як серце Вітчизни!..
Н. 7 дописався до того, що «Сосюра вже перестав бути прикладом для літературної молоді!».
Одразу ж після появи статті в «Правде» «Об идеологических извращениях» мене викликав перший секретар ЦК КПУ т. Мельников 8.
Він мені говорив, що я «представитель рабочего класса в украинской поэзии», що «у нас нет ни тени сомнения по отношению к Вам».
Внаслідок розмови з ним я написав покаянного листа 9, що був надрукований у «Правде».
А ще перед тим кореспондент прогресивної газети українців в Канаді приїхав, щоб перевірити, чи я ще є на світі, бо націоналістичні газети в Канаді писали, що я заарештований, і мене з цим кореспондентом у ВОКСі 10 сфотографували.
Коли я приїхав у Сталіне 11, ішла конференція молоді, на якій виступав секретар Сталінського обкому КСМУ.
Він говорив про «Любіть Україну», про те, що під цим віршем підписалися б Петлюра і Бандера.
Закінчивши промову, він сказав:
— А теперь слово имеет товарищ Сосюра! Мене зустріла електрична буря аплодисментів. Якось я сумно ішов по Червоноармійській біля Бессарабки 12.
Вулицею переходив юнак у міському костюмі з чемоданом у руках. Мабуть, студент. Він підійшов до мене і спитав:
— Ви — Володимир Сосюра?
— Я.
— Дозвольте потиснути вашу руку!..
Він потиснув мені руки і, не сказавши більше ні слова, швидко і схвильовано пішов від мене.
Я так розгубився від радісних сліз, що залили мою душу, що навіть забув спитати його, хто він такий.
То мені потиснула руку українська молодь.
І тільки це мене втримало від божевілля або самогубства, сталінські13 аплодисменти і цей потиск руки...
Але серце не витримало, і в мене почалися спазми коронарних судин, а потім досягла свого апогею гіпертонія.
Тільки це вже галузь медицини, а не ідеології, і за це я прошу пробачення у вас, мої золоті читачі!
Тільки медицина все ж зв'язана з ідеологією, власне, з ідеологічною боротьбою і любов'ю.
Серце почало протестувати уже після арешту моєї дружини 14, яку викликали в Міністерство Державної Безпеки телефоном, коли мене не було дома.
Так. Серце не витримало і почало давати грізні сигнали.
Муки особисті не такі вже й цікаві, тільки у нас трудно сказати, де починається особисте і де кінчається громадське.
Наскільки чудесний наш соціалістичний лад, що в ньому злиті з «ми» воєдино «я» кожного з нас.
Колись мені одна стара більшовичка сказала:
— Переживайте всегда с народом. Если радость, она будет большей, а если горе — оно будет меньшим.
І в цьому моє щастя, а може, й сила, що я ще до поради старої більшовички переживав завжди (і переживаю) з народом.
Я знав, що не в мене одного таке горе, хоч я ще вірив, що НКВС — меч диктатури пролетаріату, і раз заарештували Марію — значить, було за що.
Це говорила моя свідомість, а серце кричало, і плакало, і билось об ребра кривавими крилами, як підстрелена птиця.
І я страшно угнувся духовно, як поет і як людина...
Це дало право С. сказати на поетичній секції про мене: «Сосюра — вже смердючий труп».
Правда, товариші, і навіть Малишко (він іноді буває хорошим), всипали С. за мене.
А він щось белькотів, що він так сказав для користі літератури...
Та товариші в переносному смислі зробили із С. «смердючий труп».
Це було ще за доби «культу».
До Києва приїжджали російські письменники, і з ними приїхав Назим Хікмет 15.
І теж цо було ще за Сталіна.
Хікмет попросив Малишка познайомити його зі мною і при товаришах сказав мені:
— Я читал ваше стихотворение «Люби Украину» и никакого национализма в нем не нашел.
Після Сталіна почалося [оздоровлення] літературної атмосфери.
Стало легше дихати і співати.
Але за кілька днів до розгрому Берії16 і його бандитів уночі — дзвінок.
Дзвонив той же, що заарештував дружину:
— Зайдите в министерство. За вами придет машина (з таким-то номером), вы садитесь в нее и приезжайте к нам.
Я вийшов.
Машина з указаним номером уже чекала на мене. В ній був один в чорному. І я з ним поїхав в Міністерство безпеки.
Ще до цього за мною вже ходила тінь смерті. В неї були жовті штиблети, світло-шоколадний костюм і безбарвне обличчя нальотчпка.
В міністерстві той, що мене привіз, завів до одного кабінету і зник.
В кабінеті було двоє в військовому. Один стояв, а другий сидів за столом.
Я показав свою перепустку, і той, що сидів за столом, забрав її в мене і замкнув до шухляди.
Ясно.
Мені сказали, щоб я почекав.
Сиджу, чекаю...
А вони. ті двоє, про щось жваво і весело розмовляють, здається, про концерт, про гру артисток...
Мовляв, вжиття уже летить повз тебе, а ти, птичко, уже в клітці»,
Довго я так чекав, а вони не звертали на мене уваги, ніби я — порожнє місце.
Очевидно там, нагорі, по прямому проводу питали згоди на мій арешт одну людину, що простягла благовісну руку над моєю головою і сказала:
— Сосюру не трогать!
І чорна рука, що вже добиралась до мого серця, щоб стиснути його смертно своїми гострими, закривавленими кігтями, одійшла в морок...
Тоді зроблено було такий крен.
Заходять двоє у військовому, рангом вищі за тих, що застосовували до мене прийом «психологической пытки», і один з них сказав:
— Владимир Николаевич! С вами хочет поговорить министр.
Ми пішли нагору.
Зайшли до кабінету міністра.
Це був Мешік 17, потім розстріляний разом із Берією й іншими претендентами на криваву владу над тероризованим народом. Вони хотіли навалити Гімалаї трупів до тих, що вже навалили, але... не вийшло!
Мешік, коли я привітався з ним, запросив мене сісти.
Я сів.
Він дивиться на мене і мовчить.
Я теж мовчу.
Мешік:
— Чого ви мовчите?
— Я жду, що ви мені скажете. Мешік:
— Чого ви не даєте до друку ваших віршів? Ви що, протестуєте проти критики?! Я:
— Ні, я не протестую. Вірші я пишу, але мене не друкують. Мешік:
— Хто вас не друкує?
Я:
— Газети, і журнали, і видавництва. Я вже давно, давно дав у «Радянський письменник» велику збірку поезій «За мир», але її й досі маринують.
Мене. між іншим, уже не друкували два роки ніде і не дозволяли виступати перед народом.
Тобі кажуть «виправляйся», а не друкують, як же я буду виправлятись?
Смілянський правильно говорив, коли його били:
— Коли шахтьор помилився, то його ж не виганяють із забою, а дають йому змогу там же, в забої, і виправлятися!..
Сторінка 39 з 45 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 > У кінець >>