Ярослав Стельмах - Провінціалки (сторінка 5)

В рідний край, до розквітлих в саду розгалузь,

В той будинок, де пісню я першу складав,

Де із юністю разом до щастя злітав,

Я ніколи, ніколи тепер не вернусь.

Таня підійшла до столу й спинилась. Сергій підвів на неї погляд.

Таня. Що з вами? Ви...

С е р г і й. Зі мною? Нічого. Анічогі-сінь-ко! А що зі мною може бутги?

Але дивляться вони одне на одного довго-довго…


 

1 Вірш Івана Буніна, переклад Миколи Удовиченка.

 

 

ЧАСТИНА ДРУГА

Вечір того ж дня. В холі лише Сергій — на тому ж стільці. Зрозуміло, цілий день на ньому він не просидів. А можливо, оце тільки щойно влаштувався в такій позі — старанно тарабанить пальцями обох рук по столу, неначе акомпанує чомусь невизначено-бравурному.

Сергій (натхненно). Там-та-ра-рам-та та-ра-рам, там-та-ра-там-там- та-ра-рам...

З Тетяниної кімнати повільно виходить Лідія Андріївна, йде до столу. (Помітив її, на мить спинився, а тоді ще натхненніше.) Там- та-ра-рам-та та-ра-ра, там-та-ра-рам-та та-ра-ра...

Лідія Андріївна. Серьожо...

Сергій (одразу ж забрав руки зі столу). Ну, як ви?

Лідія Андріївна. Куди краще.

С е р г і й. Я ж казав.

Лідія Андріївна. Навіть зовсім добре. Дякую. Якби не ви...

Сергій. Та що там я. І так нічого страшного, але, звісно, укольчик не зашкодив. Будемо жити. Ще й як!

Лідія Андріївна (кволо посміхнулась). Якби ж то!

Сергій. Серце у вас в нормі, повірте фахівцеві, а це так, дурниця, прикра випадковість... Та і я ж подаруночок. Що ме­ні з собою робити? Такий паскудний, жахливий характер. Ну, вибачте, вибачте мені. І не хочу ж, а... Я справді прошу виба­чити мені. Ні, при свідках! (Кричить.) Ташошо! (До Лідії Анд­ріївни.) Нехай усі знають, нехай усі бачать — голову попелом! І цих... (Погляд угору.) Хоча ні, обійдемось.

З кімнати вийшла Т а н я, спинилася в дверях.

Танюшо, от... Ми з твоєю мамою миримося. (До Лідії Андріїв­ни.) Ні, я справді дуже шкодую, що так поводився. Ви мені вірите, га? Ні, ну, скажіть...

Лідія Андріївна (глузує). Скажіть іще: «Я більше не буду».

С е р г і й. Я більше не бу... От бачите — тепер уже ви, так? (У захваті.) Мама ж у тебе, Танюшо, га? Ви жартуєте. Жарту­єте, правда? Значить, мені пробачено. Пробачено, так? Я бачу це по ваших очах, по ваших добрих очах. Спасибі. (Цілує їй руку. Часто.) Спасибі. Спасибі. (Зона його поцілунків посту­пово розширюється, наближаючись до ліктя.) Спасибі.

Лідія Андріївна. Ну, це вже... (Забрала руку.)

Сергій (радіє, мов дитина). Вибачено! Вибачено! Ура! Слухайте! А чи не влаштувати нам звану вечерю? Га? На знак повного примирення. На відзнаку початку якісно нового етапу в наших стосунках. (Скандує з акцентом.) Дружба! Дружба! Ми запросимо гостей, близьких, приємних і милих нашому серцю людей. Лідіє Андріївно! (Знову кидається в куток і тяг­не звідти свою сумку.) Дайте-но цьому лад, по-хазяйськи.

Лідія Андріївна. Але ж у нас іще...

С е р г і й. Не станемо ж ми шкодувати. Заради такої події. Правда, Танюшо?

Таня стенає плечима.

Все, і не думай про навчання. Досить. Після напруженого пня мозок мас. розслабитись. Сідай.

Таня запитально дивиться на матір, але ніякої вказівки не отримує.

Зараз ми цих... (Дивиться нагору.) Ау-у! Ви не зголодніли? Як щодо приємного товариства? (Не діставши відповіді.) Ніяк. їх можна зрозуміти. В них справи більш важливі. А в нас... (До Лі­дії Андріївни, котра так і стоїть із сумкою в руках.) Лідіє Андріївно, давайте я вам допоможу.

Лідія Андріївна. Спасибі, я сама. Я звикла.

С е р г і й. Отож, а от у Франції, наприклад, вміють усе-таки відгородити жінку од побуту.

Лідія А н д р і ї в н а. А ви були у Франції?

Таня глянула на Сергія з цікавістю.

С е р г і й. А що ж тут дивного? 1 не тільки. Я вже мовчу про країни соціалістичної співдружності. В нас багато хто їздить. Час міжнародних контактів, інтеграція, інтерполяція, обмін досвідом і тому подібне.

Лідія Андріївна (занепокоїлась). А за рахунок дер­жави?

Сергій. Ні, Лідіє Андріївно, на жаль, частіше доводить­ся їздити за свій власний.

Лідія Андріївна (занепокоїлась іще більше). Та це ж, напевно, дорого?

Таня жестом: «Навіщо воно тобі?»

Лідія Андріївна так само: «Та помовч!»

Сергій. Так, дорогувато, звісно, але чого не зробиш, аби зазнайомитись ближче, відхилити завісу... Інший світ, інший спосіб життя, їхні звичаї... Заглянути в душу народу, доторк­нутися... Останню копійчину витрусиш. А культурні цінності! Ель Прадо, галерея Уффіці, музей Гугенхайма...

Лідія Андріївна. Музей Гуген?..

Сергій. Хайма. Ні-ні, нічого спільного. Хоча, звісно, хто в наш час може бути абсолютно певен? Це назва. В Нью-Йор­ку містечко таке в гирлі ріки Гудзон. Тут недалеко — так, че­рез океанчик.

Лідія А н д р і ї в н а. Ви що ж, зовсім мене...

Сергій (гаряче). Що ви, Лідіє Андріївно! Ну от, знову щось... Прошу вас! Лідіє Андріївно! Давайте умовимося так: якщо я... якщо вам знову видасться, що я якось не так... сло­вом, якщо вам у моїй поведінці чи в словах щось не сподоба­ється, ви подумайте: «Він дурень». Так і подумайте: «Він ду­рень». І все. А що з дурня взяти? Йому закон не писаний. Я маю на увазі в переносному, звичайно, значенні. Нікому я не до­зволив би, а вам дозволяю. Тому що ви мені дуже симпатичні. Ви. І Таня. (Довірчо кладе руку Тані на плече. Так і тримає.) І ме­ні дуже хочеться... я вірю, що все у вас буде гаразд.

І затим Таня дуже спокійно відсторонюється, і рука Сергія,

ковзнувши по плечу дівчини, лягає на стіл.

Непогано б закусити чимось легеньким, га, Лідіє Андріївно? Маслинки хоч якісь, свіжий овечий сир?

Лідія Андріївна (встає). За це не ручуся...

Сергій. Можна декілька устриць. Не розігріваючи, зви­чайно.

Лідія Андріївна широко всміхнулася.

Що, немає? Скінчились! Невже поїли? Ай, Лідіє Андріївно. (Навздогін.) Одкривайте все підряд. Чудова в тебе мама, Танюшо. Трохи своєрідна, зрозуміло, але всі ми з дивацтвами. Я от теж ніби нормальна людина, а чи ж знаєш, хто про тебе що думає? А говорить! (Без паузи.) Ти не хочеш потанцювати? Рух конче потрібний. Тим паче людям розумової праці, ось як ми з гобою. (Не чекаючи згоди, вмикає касетний магнітофон.)

Хвильку подумавши, Таня погоджується. Танцюють.

Горішнє світло не заважає? (Вже ладен кинутися до вими­кача.)

Таня. Аніскільки.

Сергій. Трохи ріже очі, правда?

Т а н я. Я не помітила.

Поступово танок стає дедалі інтимнішим, однак завдяки старанням дівчини в межах припустимого.

С е р г і й. А я так буквально засліплений. Ти тут увесь час чи й у місті з'являєшся?

Т а н я. В мене консультації.

С е р г і й. А коли наступна?

 Таня. Післязавтра.

Сергій. Чудово. Я тебе зачекаю, а тоді одвезу сюди. На­що мучитись в електричці? А може, ще куди заїдемо — ти ж у нас уперше?

З кімнати Бориса виходить Світлана.

Світлана (зраділа надміру). О, народні гуляння! (Схо­дить донизу.)

Сергій. Розважаємося, як можемо. Я вас гукав.

Світлана. Я не чула твого поклику, милий. Очевидно, він був надто слабкий.

Сергій. Слід було слухати, а не...

Світлана (зацікавилась надзвичайно). Так-так?

Сергій не відповідає — старанно танцює.

Шампанське... А світло він тобі ще не пропонував вимкнути?

Сергій. Тільки без вульгарщини. От вульгарщини я не зношу.

Світлана. Справді? Вперше чую.

А тут і музика вмовкла.

Потанцюєш зі мною, милий?

Підтримуючи Таню за лікоть, Сергій підводить її до стільця.

А тут і музика знов заграла.

Потанцюємо?

Сергій. Так, так, чорт забирай! Я ж у вас один. (Стоїть на місці.)

Світлана. Чого ж ти? Вже розхотілося?

Сергій. Що розхотілося?

Світлана (із смішком). Танцювати, само собою. (Сте­жачи краєчком ока за Танею, — та сидить боком до них, — обережно провела долонею по його волоссю.)

Танцюють очі в очі, то майже притискаються одне до одного, то відсторонюються, і важко визначити, чим завершився б цей танок за інших обставин. Видно, що в них свої, приховані від усіх стосунки. Ось Сергій вже подібно до подруги стежить за Танею, коли та опиняється в полі його зору...

Але клацають двері нагорі, і на галерею виходить Борис. Жоден з танцівників не поглянув угору, та відстань між ними блискавично і майже непомітно для стороннього ока збільшилась. Світлана без видимої причини розсміялась, а в Сергієвих рухах з'явилися м'які, але чітко окреслені блазенські кривляння.

Світлана (не підводячи голови). Борю, тут без нас, ви­являється, гуляння. І вже майже скінчилося. Ми, виявляється, все проґавили.

Борис. Он як?

Сергій. Борю, не вір. Он мамочка готує закуску, і скоро засвітяться перші зорі... Ми тільки починаємо.

Т а н я (різко натиснула на клавішу — зупинила музику. Зу­мисне вкладає у своє запитання інший зміст. Зневажливо). Ви?!

Сергій (ледь збентежився). Поза сумнівами. То як, Борю?

Борис (спускається). Я вже в путі.

Сергій. Чудово, Борю, чудово. Нічого іншого я й не че­кав. Адже не все ще звірено одне одному, не всі пісні проспі­вано, і навіть... (здіймає руку з розчепіреними пальцями, наче хірург перед операцією, й дивиться на стіл) не все ще з'їдено.

Б о р и с. От у це я вірю. Я вірю в тебе, Серьожо.

Сергій. Так, як це важливо — вірити людині. Яке прек­расне почуття — віра в людей. (Він знову став сам собою, не­певність, що було промайнула, зникла, він розкутий і в на­строї.) Як нам його не вистачає! Я теж вірю в тебе, Борю! Я ві­рю в твою докторську, у твоє щасливе майбутнє і в майбутнє всього людства. Я невиправний оптиміст...

Лідія А н д р і ї в н а (з'являється з заставленою наїдка­ми тацею. Вона вже в іншій сукні, на котрій висяває надто велика брош, придбана, зрозуміло, не в ювелірному. Туфлі теж: інші. Досить манірно, розраховуючи на враження, що має пойняти всіх при її появі, проте цілком виправдану). Ну, швиденько я?

Сергій. О-о, мамочко! Як доречно! Ура! Ура! (Помічає її вбрання.) Я вражений. І як усе підібрано. І таця оця... (Ви­хоплює в неї тацю, і поки Лідія Андріївна розкладає все, що принесла, на столі, держить у руках.) Так, оптиміст. І саме тому я й пропоную тост за наше щасливе дитинство, що не­одмінно настає за забезпеченою старістю...

Лідія Андріївна (розгубилась). Ой ні, навіщо ж...

Борис. Він жартує.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Yaroslav_stelmah_provincialki.docx)Yaroslav_stelmah_provincialki.docx
Скачать этот файл (Yaroslav_stelmah_provincialki.fb2)Yaroslav_stelmah_provincialki.fb2